Aug. 12th, 2014

Раніше на селі як було. Звабив якийсь хлоп якусь дівку. "Занапастив". А хто в цьому винуватий? А дівка, ясно що. І починали її цюкати. Цюкали-цюкали, аж доки вона не топилася. Чи дитя не топила. Чи собі веретеном те дитя в утробі не зводила. Бо то легше було через біль пройти і смертельну небезпеку, ніж бути зацюканою оточенням. Стати їзгоєм - одна з найстрашніших речей для людини.
А чи була винна та дівка? Та дівка може й не знала, що то так діти робляться. Он, є ж свідчення, що хлопці брехали, ніби це гра "в притули", а зовсім не оте страшне злягання і позбавлення цноти, за яке потім цю ж дівку і зацюкають.

Думаєте, зараз не цюкають? Цюкають, тільки за інше. Наприклад, за "недоречні" емоції. Пише дівчина в спільноті, мовляв, мені соромно зізнатися, але я дуже боюся, що мого чоловіка заберуть на війну! Тобто нормальні почуття страху за кохану людину тепер заборонені і за них треба вибачатися. Тепер новий ідеал жінки - беземоційна, зі зціпленими зубами, готова віддати на війну сина-чоловіка-батька, без права на почуття, розпуку і сльози. Ні, сльози допускаються: плакати за загиблими. Радість, любовні переживання, страх - все це заборонено. Виразити переживання щодо чоловіка, забраного на фронт - це викличе суспільний осуд. За якісь звичайні почуття людина зараз мусить ВИБАЧАТИСЯ.

Так, ми маємо зціпити зуби і відкласти наші почуття, бо є обов'язок перед батьківщиною. Колись так вже було, правда ж? Коли баби, зціпивши зуби, тягли свої клумки. Коли баби не звертали уваги на плач дітей, бо "воно ще смаженого вовка не нюхало" (цитую за своєю бабою, представницею саме того покоління), які у нього можуть бути проблеми? Коли плач від страху дитини сприймався як вибрики... люди стали нечутливими до людських емоцій, вони випалили душу війною. Пам'ятаєте текст про три покоління і чому наші батьки були такі нещасні з батьками-сучасниками війни? Геніальний текст про травми поколінь, який показує, що робить з нами війна: він довгий, але почитайте. "Каково состояние матери? Она вынуждена держать себя в руках, она не может толком отдаться горю. На ней ребенок (дети), и еще много всего. Изнутри раздирает боль, а выразить ее невозможно, плакать нельзя, «раскисать» нельзя.  И она каменеет. Застывает в стоическом напряжении, отключает чувства, живет, стиснув зубы и собрав волю в кулак, делает все на автомате. Или, того хуже, погружается в скрытую депрессию, ходит, делает, что положено, хотя сама хочет только одного – лечь и умереть.  Ее лицо представляет собой застывшую маску, ее руки тяжелы и не гнутся. Ей физически больно отвечать на улыбку ребенка, она минимизирует общение с ним, не отвечает на его лепет. Ребенок проснулся ночью, окликнул ее – а она глухо воет в подушку. Иногда прорывается гнев. Он подполз или подошел, теребит ее, хочет внимания и ласки, она когда может, отвечает через силу, но иногда вдруг как зарычит: «Да, отстань же», как оттолкнет, что он аж отлетит. Нет, она не него злится – на судьбу, на свою поломанную жизнь, на того, кто ушел и оставил и больше не поможет."

І мені страшно, що ми заходимо на новий виток закам'яніння. Ті, хто не може чи не хоче кам'яніти і проковтувати почуття - піддається остракізму. "Та як ти можеш радіти У ТАКИЙ ЧАС?", "Як ти можеш думати про дітей-сиріт, від яких батько пішов на війну і не вернувся, якщо він помер як герой, захищаючи тебе, дуру невдячну?". Такі цюкання змушують людей закриватися, бо легше прокричати свої почуття в собі (або задушити, як невчасні чи недостойні), ніж бути викинутою (-тим) з суспільства. Отакі ми люди, ми маємо належати до певного кола, вигнання - найгірше покарання.

Я не кажу зараз, що ось це правильно, а ось це неправильно. Я лиш закликаю не душити почуття, відчувати і проживати! Нема "хороших" чи "поганих" почуттів, "вчасних" чи "невчасних". Хтось написав в коментах на ФБ, що так, як до війни, уже не буде ніколи. Це правда, не буде. Але виражати почуття значно природніше, ніж душити їх. І прошу людей, які не мають таких почуттів (наприклад, небажання відпускати чоловіка чи брата на війну) не цькувати тих, хто такі почуття має. Бо ми всі маємо права проживати власні емоції, позитивні, негативні - всякі. Всі їх треба проживати і висловлювати, інакше воно дасться взнаки на тілесному рівні. Треба лишатися живим, емоційно теж! Всі ми різні і відчуваємо по-різному, і дарма очікувати від когось почуттів, аналогічних до своїх...

 

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 05:52 am
Powered by Dreamwidth Studios