Зараз їжджу по тих самих місцях, у яких вже була у далекому 2011... Тільки тоді про ці місця мені чогось не писалося.
Я взагалі трохи засмучена, що поки не відкриваю нову Мексику. Але, з іншого боку, повертаючись у старі місця мені іноді вдається зазирнути під поверхню, трошки глибше. Дуже хотіла от "прям щаз" їхати на північ від Мехіко-сіті, у пустелю. Ні, ну має ж віддана прихильниця Кастанеди (Кастаньєди, якщо по-мексиканськи) нарешті потрапити у пустелю. Але, як мені сказали, я ще не готова і мені треба узбагоіцца. Я дійсно трохи не готова, думки мчать швидко-швидко, важко привчитии себе до думки, що можна розслабитися і просто насолоджуватися: спокоєм, природою, книжкою. Я уражена київським ритмом: заробляти, заробляти, заробляти, швидше, швидше... День за днем тут я стаю дедалі спокійнішою.
Цей перелам стався зі мною у Паленке.
Це - давній комплекс руїн, дуже гарний і самобутній. На відміну від Чічен-іци він не уражений туристичною істерією, тому там можна просто прийти і помедитувати. Я вилізла на піраміду сонця і подихала трохи вайвейшн, а потім подумала про всяке. Як от про те, що надто сильно почала прив'язуватися до речей, людей і ситуацій, і так само сильно страждаю, коли втрачаю їх. Але ж можна жити і не прив'язуватися, і проживати таке ж задоволення від дотикання до речей-людей-ситуацій...але легко відпускати їх, коли що. Раніше я так уміла) І от, дихаючи на піраміді у Паленке, я зрозуміла, що треба змінити ставлення. І змінила. І узбагоілась.




Саме давнє місто величезне і не розкопане ще до кінця. Всього тут 1400 споруд, частина з них у джунглях, але найгарніші кукльтові споруди розчищені і доступні для підйому і часом навіть входження всередину.




Ще тут багато мавп, чорних і волохатих. Вночі мавпи кричать, як скажені. А ще вночі вилітають сотні світлячків, і це щось із чимось... Ох.
ну і фотки, стягнені з нету (у кого руки не з жопи)


Нині я окопалася у дуже гарному «магічному місті» (pueblo magico) Таско. Сюди я хотіла приїхати з кількох причин: мені сподобалися його фотографії у розповідях знайомого мандрівника Саші, ну і ще я вичитала, що це столиця срібла. А я небайдужа до срібла і срібних прикрас, ох як небайдужа…



З Мехіко-сіті автобус на Таско вирушає з південного автовокзалу Central de Sur, того, що на останній станції синьої лінії 2 -  Tasquena. Спершу я пережила приступ паніки, коли не побачила на касах на вивісках ніде Taxcо». Невже інтернет збрехав? – налякано подумала я. Але скоро, попитавши людей, я дійшла до кас компанії Estrella de Oro і за аж 200 песо придбала квиточок у Таско. Від Мехіко сюди добиратися десь 2,5 години, автобуси ходять 3 чи 4 рази на день.

Таско виявився таким же гарним, як я і очікувала. Можна сказати _дуже гарним_.  На відміну від тієї частини Мексики, яку я бачила попередні рази, Таско біле. Все біле. Біло-чорне, з невеликими домішками коричневого. Тобто геть усі будинки білі, під коричневою черепицею, зрідка – із коричневими «порталами» довкола вікон і дверей. Геть усі вивіски у цьому місті – чорні на білому тлі. Байдуже, кока-кола ти чи супермаркет Оххо, чи банк-гігант, чи титан торгівельної мережі: всім срати на твої корпоративні кольори, у Таско твоя вивіска буде чорною на білому тлі. Мережа гіпермаркетів CHE по всій Мексиці  впізнається за логотипом у формі пелікана і оранжевим кольором. Але тут вона – чорна на білому тлі. Отетада! Я справді отримую візуальний екстаз, відпочиваючи від волання рекламних вивісок і потворних банерів. Таско – місто графічне. Народ вправляється у каліграфії, пишучи назви своїх закладів чорною фарбою на білому тлі.


Увесь громадський транспорт тут – білий. Колективо (яке тут називається інакше, але забула як) і геть усі таксі – білі. Таксі – білі «жуки» із маленькими коричневими позначками на боках і біло-чорними шашечками. Геніальне рішення!

Місто розкинулося на схилах гори, вулички його вузькі і заплутані, викладені чорною бруківкою із білими візерунками. Яка ж гарна ідея! Коли центром чорної дороги біжить білий рослинний орнамент, а на площах «розквітають» зірки або «танцюють» індіанці.


Read more... )


Я вирішила нарешті припинити лякливо їсти тільки те, що я розумію (pollo con aroz) і почати пробувати мексиканські кулінарні ізискі. На щастя, я живу зараз з людьми, які взялися привідкривати мені істинну тутешню традиційну кухню, і вчора я скуштувала tamales. Продають їх на вулиці, це такі штучки, замотані у "обгортку" з обгортки качанів кукурудзи (треба хоч у мексиканців спитати назву). Вони є різних видів і з різними наповнювачами.



Тобто береться кукурудзяне борошно (а точніше маса) і до нього додається щось. Наприклад, полуниця. Або курка з фезалісом, або перець болгарський, або курка з молє.. Смаків купа. Дуже ситно, двома можна наїстися від пуза: чисті вуглеводи! ))
Їдять тамалєс зі спеціальним напоєм, який називається atole і робиться з кукурудзяного борошна, цукру і ВАПНА. Спеціально перевірили в вікіпедії: таки з вапна. Як і тортільяс, куди його додають. Коротше, не певна, що хочу тортільяс.




Інший різновид тамалєс - тамалєс оахакеняс, тобто оахакські тамалєс. Ті ж яйця, тільки обгорнуті в листя банана. Маурісіо каже, що це дає інший присмак і страва відрізняється в корнє.


1 тамаль коштує 10 песо (10 грн).
До речі, спитала таки про бурітос. Не дивно, що я їх не зустрічала: це північна страва. І знайти її можна десь в Чіхухуа. Звідти бурітос потрапили в США і почали переможну ходу по світу.

Отака аптечка у мене вийшла на Мексику, на 2,5 місяці. Може комусь знадобиться шпаргалка.



загальне...
1. активоване вугілля (отруєння);
2. спазмалгон (спазмалітик);
3. мезим (від шлунку);
4. сухий йогурт (нормалізація роботи кишківника... при різкій зміні раціону актуально стає);
5. парацетамол (жарознижуюче);
6. кетанов (сильне знеболююче);
7. лорано (антигістамінне);
8. ісла-мінт (від горла);
9. тера-флю (від симптомів грипу);
10. німесил (знеболювальне+протизапалююче);
11. пероксигель (антисептик);
12. бальзам для губ;
13. проти москітів;
14. проти сонця.
Ще взяла дорожню аптечку, де є перев'язувальні матеріали, пінцет, пластирі. Шприці+льодакаїн.

особисте:
15. елеутерокок (підвищення тиску);
16. донорміл (в літак снодійне)

ЧОловік каже, що мені після інсульту мозги пошкодилися, і що я їду не в дике місце, а в цивілізоване. І що я "втратила моджьо", раз оце все збираю.
А я більше скажу. Я навіть страховку собі зробила! необов'язкову.... певно, таки тю-тю.
"не прив'язуйся!" - кажу собі я, і знову і знову наступаю на ті самі граблі.
Це стосується людей...Я зустрічаюся з ними, втягуюся у взаємостосунки, починаю горіти і перейматися ними. Я дуже віддана в дружбі, у мене жосткий кодекс.. АЛе ці люди рано чи пізно зраджують наші стосунки. Або починають вимагати від мене більше, ніж я можу дати.
Це стосується справ і проектів. Я загораюся ними як скажена, готова життя за них покласти, викладаюся вся до дна. А потім люди зраджують, або шеф дибіл і самодур виявляється...Або все наламується.
І мені щоразу дуже-дуже боляче.
Так я розівчилася мріяти. Я довго мріяла про те, як я джедай чи відважний воїн іншого плану, яка я кльова і опупенна. Життя показало, що я звичайна, обламало мені роги добряче.. і я перестала мріяти про це.
Далі я мріяла про Ідеальні Стосунки, марила, вимріювала... бути у когось "в кишені", у захистку. Але життя показало, що так не буває. Що якщо дають захисток - то вимагають повної покори. А якщо дають свободу, то і "котись під три чорти" і "посрати, що ти робиш ваще". Так я перестала мріяти про стосунки.
Далі у мене лишилися мрії виключно про секс. Але потім я зрозуміла, що це лиш засмучує мене і перестала.
Тепер я не мрію взагалі. І майже не горю. АЛе іноді є спокуса спалахнути. От недавно запустила проект "Книжечки з історії для дітей з сіл". Одна людина пообіцяла дати гроші на першу книжку. Я дуже зраділа. А потім ми посварилися. А потім інша людина сказала, що дасть гроші. Я дуже зраділа, але сто разів собі сказала не радіти, поки не отримаю гроші на руки... І от я їх отримала, екстаз захлестує, проект стартонув. АЛе я не дозволяю собі радіти, тому що... тому що гривня впаде, друк подорожчає і всьо наламається.

Отак я зупиняю себе на кожному кроці. І не мрію. Я пристрасна людина, а пристрасть цю і нема куди прикласти якось :(
Коли мені було 5,5 років, тато враз вивіз мене з квартири на Хрещатику, 25 і привіз у хату на Пролетарській, 35 у Полтавську область, Лубенський район, село Литвяки. Я лишилася там майже на 3 роки. І для мене це були найяскравіші спогади дитинства. Відчуття безкінечної свободи: вибігти вранці з хати і податися на горби чи у ліс. Купатися у бистрій крижаній річці: ну от мені в голову не вкладається, як би я відпустила семилітню дитину САМУ у цю річку? Ловила в'юнів на болотах...
У мене не було іграшок: ми гралися паличками і листочками. У хаті не було вигод: підтиралися лопухами, а спогадів про миття якось і нема. Вранці взимку вода на кухні замерзала, земляна підлога була всипана осокою, а волосся моє збилося у суцільний ком від нечесання.
КОли мене потім повернули у Київ, аби віддати у ґімназію, я була пекельно, ПЕКЕЛЬНО ображена. Мені почали розказувати, що "ти ж дівчинка", а я назло лізла на перше-ліпше дерево, що росло на Хрещатику чи бічних вуличках. Я пересувалася виключно бігом, і прийшла в школу зі знаннями, як об'їжджати коня, скільки вилуплюються курчата і як доїти козу.
І все доросле життя я ностальгувала за селом, ніби старші люди за Совком.
І весь час хотіла мати хату в селі з інтернетом, але підтримки від чоловіка, звісно, не було. І я страшенно на це ображалася.
А потім враз на вайвейшені мені відкрилося рішення: взяти хату в оренду. І от сьогодні їду дивитися одну хату. В тій же полтавській області, але у лохвицькому районі. Хочу жити в селі. Чоловік не виступає проти, бо переконаний, що мене вистачить на 5 днів.
Я, можливо, трохи ідеалізую терапевтичний ефект життя в селі. А може й ні. Мені стає легше, коли я ізольовуюся від людей. Стає легше, коли роблю щось руками. Але головне інше. У Києві все кричить про мою нікчемність: годинне тренування коштує стільки, скільки я заробляю за день роботи. Похід в магазин - розорює, садок я не тягну... Нав'язана містом необхідність споживати показує всю неспроможність угнатися за "нормальною" покупною спроможністю. Коротше, треба вирватися з цього зачарованого кола. Не мати де тратити. Знайти в собі інші цінності.
Необхідінсть "скажено заробляти" відпаде, автоматично перестане дратувати необхідінсть відволікатися на дитину. Хочу спробувати.

П.С. Замислилася, чому я перестала вести особистий блог... Не знаю, певно, боюся бути вразливою.
«Любовь есть закон»  - з’явилися написи по Києву. А що таке любов? Чи існує вона взагалі, а чи є лиш витвором трубадурів 12 ст, вшитим нам у підкірок поняттям «куртуазної любові», вигаданим у провансальській Франції за середньовіччя? Принаймні, саме такої думки притримується Дені де Ружмон у його «Любові і західній культурі». Ця книжка прийшла до мене фінальним акордом до майже річних роздумів про любов.

Що таке любов? Однозанчної відповіді не буде ніколи, бо немає точного визначення любові і кожен трактує її так, як йому заманеться. Тож говорячи зараз про кохання, я буду виходити з власного досвіду і того спектру почуттів, які я відчувала або можу собі уявити.

Коли закохуєшся, то тіло наповнюється купою почуттів. Екзальтований стан, екстаз, дуже сильне емоційне розхитування від крайньої точки щастя і до крайньої точки муки та розпачу. Нам хочеться бути з людиною, говорити з нею, чути її, мати з нею фізичний контакт. Ми захоплюємося людиною. Важко одразу сказати, чим саме. Скоріш за все, сукупнім образом коханого чи коханої. Рідко хто закохується у розум чи почуття гумору. Ні, нам подобається у людині все. І от тут десь лежить межа між дружбою і стосунками. Адже якщо ми захоплюємося людиною, перебуваємо з нею, навіть торкаємося її – це називається дружбою. Або, якщо вже аж надто захоплюємося, то це є стосунки між учителем та учнем. І ось тут з’являється дуже цікава і пісдтупна річ, яка відмежовує дружбу від любовних стосунків. А саме: нам враз хочеться володіти людиною. Щоб ця людина виділяла нас з-поміж натовпу і належала саме нам.
Чи допускає дружба виділяння з-поміж натовпу? – Так. Гарні друзі одне для одного завжди є особливими і мають сильні ніжні почуття прив’язаності. Чи допускає дружба володіння? Ні. Отже, саме володіння відділяє дружбу від любовних стосунків.

Але тут я вбачаю брак логіки. Все починалося із того, що нам подобалася людина, її особистість та індивідуальність. Вона стала такою у певному середовищі, за певних умов. А тут ми хочемо цю людину з умов витягнути, закрити під скляним ковпаком і сказати: «МОЄ». Я розглядаю крайні форми власництва, де людину обмежують у спілкуванні з друзями (особливо протилежної статі) або у занятті улюбленими справами (наприклад, жінка вважає, що чоловікові не треба більше ходити на тренування чи там страйкбол, бо «дєлом займісь»!). Таким чином людину, яку ми полюбили у її багатогранності і з усіма страйкболами та друганами, ми починаємо змінювати під себе. Тут я мушу зробити невеликий відступ і означити, чим є справжня любов. Для мене (ну і Фромма, що вже) істинною любов’ю є любов матері до дитини. Це абсолютне прийняття і всепрощення, в ідеалі – повага до людини, якою б вона не була. В ідеалі – відсутність ревнощів і осуду. Ми говоримо про нормальні вияви материнської любові, без збочень, які дуже часті, на жаль.

Так от, повертаємося до стосунків, до яких примішалося власництво. Перший варіант таких стосунків, характерний більше чоловікам, це варіант «людина-річ». «ти моя, я розпоряджаюся тобою як хочу». «З чого це я маю тебе комусь давати? Ти моя!». Другий варіант, більш притаманний жінкам: «Ти мені зручний». Ти заробляєш гроші і годуєш мене і моїх дітей. Завдяки тобі я маю статусні речі. Або: ти готуєш мені їсти і прибираєш у хаті, і я можу про це не турбуватися. Така собі взаємовигода.
Але стривайте, чи є тут любов? Є взаємовигода і є поводження як з річчю (якою можна пишатися, можна показувати, але навряд чи ви дасте улюблену річ у користування). Як казав один хлопчина: щоб перевірити, чи дійсно жінка любить, дайте їй повну фінансову незалежність. Чи багато після цього жінок лишиться зі своїми чоловіками? Ой, небагато.
Отже, є річ. Річ неживу легше дати у користування комусь,бо річ не має свідомості і волі. І хоч як ви любите свою машину, та все ж можете дати другові покататися і машина зрештою повернеться до вас. А жінку ви навряд чи дасте. Бо жінка має волю і розум, і їй інший може сподобатися більше.  І вона може обрати не повертатися назад. Отже, ревнощі здебільшого виходять із глибокої невпевненості в собі, страху, що твій партнер не повернеться назад, коли знайде щось краще. І щоб не повадно було, ревнивці одразу намагаються задушити волю парнера (психологічними маніпуляціями та насильством), аби максимально  наблизити його до, власне, «речі». Раніше це все мало зміст. Вірність у шлюбі зберігалася задля збереження статків у межах однієї родини, задля чистоти крові. А право крові тоді важило багато. У дофеодальні часи не було поняття «шлюбної вірності», бо воно не мало сенсу. Зараз це поняття теж сенс втратило. Тим паче, з винайденням контрацептивів. Але ми вперто говоримо про необхідність вірності у стосунках. Значить, питання суто у відчутті "володіння" партнером.
І яким же це все боком, цікаво, відноситься до того, з чого ми починали? Тобто до захоплення об’єктом, іншим індивідуумом у всій його унікальності? А ніяким. Та форма стосунків, яку ми маємо на даний момент, коханням не є.

А що ж таке кохання?
Як на мене, то найближчою до кохання є дружба. Дружба не терпить використання одне одного, як і не терпить привласнення. Коли ви дружите із об’єктом протилежної статі, то ви не ревнуєте його до інших і до сексу з іншими. Між тим, ви лишаєтеся одне для одного особливими, і ваші стосунки сповнені глибокої ніжності та любові. Ви приймаєте друга у повноті його проявів, захоплень і життя. У вас часто є спільні інтереси і спільні пригоди. Якщо ваш друг сходить з праведної стежинки, ви щиро переймаєтеся і намагаєтесь допомогти. Дружба прекрасна і виявляє все те, що мусить містити кохання.
У дружбі ви закохуєтеся у внутрішню красу людини, і вам не важлива зовнішня краса. Ви захоплюєтеся силою особистості, розумом, харизмою чи ніжністю і турботливістю. Ви дивитеся здаля чи зблизька, але ви ніколи не скажете «моє!» і не почнете вказувати другові, як йому чи їй жити. Саме тому дружні стосунки значно міцніші за любовні: ніхто нікого не ламає. А якщо ваші погляди не сходяться, то ви просто кожен ідете своєю дорогою.
А тепер до цього додайте секс і статевий потяг. Якщо у вас колись був дружній секс або потяг до друга, то ви зрозумієте,про що я. Дружній секс легкий, і навіть якщо щось не клеїться, і навіть якщо партнер підстьобує вас, то ви не ображаєтеся, бо не боїтеся, що друг вибере іншого друга через таку дрібничку, як «щось пішло не так». Ви не боїтеся бути собою, бо друг приймає вас на 100%. І навіть якщо ви просто маєте статевий потяг, але не втілюєте його, це все одно не забирає легкості спілкування.
Секс між друзями є ще однією формою близькості. У сексі людина відкривається найбільше, а у сексі з другом ви переходите на новий рівень близькості і спілкування: на рівень любові.
Тому я за дружній секс і за дружбу між чоловіками і жінками як за найвищу форму прояву спілкування. Те, що вона існує – безсумнівно.

А вступаючи у "традиційні" стосунки, пам'ятайте, кого ви починали любити. І любіть таким, як є. Метеликом можна милуватися, не прищеплюючи голками до картонки (перефразовуючи фльор)

Вчора я розповіла про гострий стан після інсульту, але, окрім нього, були і інші прояви.

Пост-інсультні глюки
По-перше, страх смерті. Мені здавалося, що тему я цю давно пропрацювала. Але після події вона знову вилізла. Це був страх не так небуття, як, скоріше, каліцтва. По-друге, це був панічний страх втрати контролю. Я дуже люблю все контролювати і просто скаженію, коли хтось ззовні намагається контролювати має життя. І тут з'ясовується, що моє тіло раптом може викинути коника, і я на це не можу вплинути. Ні я, ні мій здоровий спосіб життя.
Після цього у мене з'явилося сильне бажання взяти під контроль своє тіло - довести собі, що можу робити з ним що захочу. Тому ударилася в тренування. І лише зараз, дещо демотивована незначущістю результату моїх зусиль,  я таки попустилася із бажанням стати качком.

Доволі тривалий час після інсульту я не могла довго концентруватися на текстах і не могла писати статті. Мені здавалося, що я вже ніколи не зможу реабілітуватися. І лише коменти у ФБ, де Сергій Марченко пообіцяв, що здатність писати повернеться, вселили надію.

Ще я не була здатна відновлюватися після якихось психологічних травм. Це було найтяжче у реабілітації. Про це попереджали лікарі, так і сталося. Я місяцями ридала через відсутність сенсу життя і власну нездалість. І через інші речі. Психіка абсолютно не адаптувалася до кризових ситуацій, тож я "оклигала" лиш у Мексиці, де упхнула у свою голову гору філософської літератури і пройшла такий собі левел-ап в усвідомленні себе і світу.

Де собака заритий
Всі лікарі однозначно вважали причиною інсульту моє фестивальне перенапруження, помножене на недосип та купу шкідливих чинників, типу літри кави випитої кави і жосткий недосип. Але потім я пішла до кардіолога на планову перевірку, а вона мені каже: "А чи нема у тебе, часом, проблем з суглобами?" Є, кажу, артроз геть замучив. Ну і артрит теж кості крутить давно. А чи нема у тебе, часом, женських пробелм? - питає. Чого ж нема, кажу. Є! Гормони буянять, вічно як не срачка так пердячка щось турбує. О, каже кардіолог, а піди до свого ревматолога, і хай вона тобі направлення випише на аналізи на аутоімунне...

Після того ішла я до ревматолога довго. І не прийшла б, певно, бо поки Настя не вмирає - Настя до лікаря не йде. Але тренер поставив умову: ніякої тобі штанги, поки не вколеш в коліна таку хрєнь, яка суглоби змазує... Ото пішла я до своєї ревматологині і кажу: вколіть мені хрєнь, прошу пані. А заодно і випишіть направлення на аналіз.
Коли жінка почула про інсульт у 28 років, то заявила, що "від нервів" жінок у такому віці не бахкає. Це чоловіків, каже, від нервів бахкає. А жінки так зроблені, що витривалі шокапєц. Ну да, нам же дітей ростити, нам ламатися не можна. Все, каже, нічого колоти не буду, пензлюй здавати ANA (ДНК-тест на волчанку). АНА показав наявність чого-то там, що свідчило про волчанку, але якось мутно показав, тобто на грані між негативним і позитивним результатом. Лікарка відправила на кількісний аналіз, і знову ж те саме. Негативний - 4 і менше. А у мене 4. Оце завтра доздам останній аналіз і піду знову...

Потім я почула про жінку з трьома інсультами у 30 років. Це її організм реагував на присутність естрогенів. Я зразу ж на себе приміряю... оце буде прикол, якщо мій організм вбиває мене за жіночі гормони... кармічна помста за заперечення жіночності в собі і небажання жити після 27)) Коротше, епопея з інсультом ще не скінчилася. Працюємо всією сім'єю "на аптеку")

Між тим
Між тим, це майже не вплинуло на мій спосіб життя. Так, було страшно літати на літаку перший раз (у Мексику, 12 годин), перший раз підніматися на 4000 і присідати з 30 кг на карку, перший раз курити коноплю було взагалі дуже страшно, бо хз як воно діє на судини... Тобто мені було це все робити страшно, але я робила. І буду робити.

Зараз з мінусів - крутиться часто на тренуванні голова (але може так у всіх?) і на спеці чи духоті стає дурно. Більше ніяких наслідків не відчуваю! Отакий от досвід. Питайте, якщо що. Розкажу)

Думаю, пора викласти на віртуальному папері мій цікавий досвід із інсультом) Тим паче, сьогодні зробила контрольне МРТ і виявила, що у мене у мозку дюрка розміром під 2,5 на 3 см, а інші структури мозку порозросталися собі, аби компенсувати відмерлу ділянку. Я трохи засмутилася, бо крім психологічних змін (проявився страх смерті, змінилося ставлення до тіла) я не відчуваю зараз наслідків минулорічних "пригод".

Як все сталося

Сидю, я значить, і сруся в інтернеті. Емоційно так, напрягаючи мозги. А було це після двох днів фестивалю, безсонних ночей, літрів кави і мотків вбитих нервів (про фестиваль, де я була головним координатором, це окрема, нерозказана ще, історія). Ті, хто були на фесті в координаторській команді, знають, чого мені цей фест коштував. І от я сидю і хочу в туалет. І голова починає боліти, і зуб. Але я виявляю, що встати в туалет я не можу. Я і так, і сяк - не виходить. І тут я починаю на себе злитися, що я слабачка, і що, у мене м'язів нема ваще?! Що, прес геть не працює, що не можу з ліжка встати?! Так нафіга я його оце качаю?! Я рукою чіпляюся за бильце ліжка, тягну себе... не виходить встати. Але мозок підвоха не відчуває взагалі ніякого, що цікаво. Я лиш думаю, що щось не так з моєю силою ("я слабачка") і бідкаюся через настирливий біль у голові і зубі.

В той час мені хтось подзвонив, я йому щось кажу  і пам'ятаю його слова, що я говорю "невнятно" ("давай ти заспокоїшся і я передзвоню"). Потім я сама вже подрузі подзвонила і вона теж каже "Настя, говори внятніше, нічо не ясно".

Та мозок не помічає підвоха!

І от нарешті я дивом здогадуюся подзвонити чоловікові! А він, як фанат медичних штучок і знавець усіх симптомів, закликає мене терміново викликати швидку. Я, звісно, відмовляюся (нафіга швидка, я ж здорова!) і прошу його приїхати. Як не дивно, він приїхав (як не дивно, бо був випадок, коли не приїжджав, думаючи, що я просто нию... а у мене була температура 40,5 від запалення сильного і я йшла по метро з дитиною на руках). Цей весь час, поки він їхав, я лежала без свідомості. Видно, крововилив розповзся, бо наступні кілька днів були весь час провали в пам'яті.

Тиждень, про який я забула

Пам'ятаю швидку, яка виявила, що у мене рука не піднімається (мені паралізувало півтіла). Я запевняла, що зі мною все добре, бо мозок досі не розумів, з якого дива цей весь кіпіш довкола мене.

Далі провали, провали, провали... МРТ, я вирубилася. Лікарня, якісь люди. Перекладають то на ноші, то на ліжко. Ангіографія (оскільки на процедуру гроші були зібрані через друзів у ФБ, то припускаю, що пройшло пару днів)... Була здивована, що на ангіографії мені робили місцеву анестезію, а я була певна, що загальний наркоз. Значить, я тупо без свідомості була. Приходили друзі, але я не пам'ятала потім про це. А вони потім видавали, що бачили мої труси (тобто я лежала при чужих людях в трусах!).
Пам'ятаю, як дівчата не дозволяли мені рухати ногою, аби артерія загоїлася. Але в той час я провалювалася у небуття, тому цілісної картинки нема. Тепер мені соромно уявити, що я тоді молола тим людям:))

2013-07-14 10.53.29
4 дні після, морда ще паралізована

Читати більше )

(три роки назад писала дуже відверту статтю, яка так і не вийшла друком. Тож вивішу її тут, аби не пропадати добру)

 Мені 27 (уже майже 30:(... ), я приваблива і я мандрую по світу сама автостопом. «Тобі не страшно?» - це те питання, яке мені задають найчастіше. Друге питання таке: «Ти не боїшся, що тебе зґвалтують?»
Незалежно від того, боюся я чи ні, але про примусовий або не примусовий секс я вимушена думати щоразу, як полишаю домівку із великим наплічником за спиною. Чоловіки кожної країни немов вкриті серпанком певних стереотипів стосовно їхніх сексуальних вподобань, тож найкращий спосіб дізнатися правду – це сміливо ступити під цей вуалик. Звісно, мене самої на весь світ не вистачить (та і сімейне положення не дозволить), і тому за допомогою я звернулася у закриту Інтернет-спільноту «Дівчата», де близько чотирьох десятків панянок поділилися своїм досвідом міжнаціонального інтим-спілкування.



Своя сорочка ближча до тіла
Найсумніше – це мандрувати у нас. Вважається, що наші чоловіки дуже галантні, не заражені вірусом гендерної рівності, а тому саме тут жінкам рай. Насправді ж частенько східнослов’янські мужчини сприймають жінку за таку собі дурненьку еротичну цяцьку. Певне, кожна з вас стикалася із рукою, покладеною на коліно у поїзді. А якщо ви їздите автостопом, то ця рука розташується на вашому коліні у третині випадків! Наші чоловіки дуже легко у розмові переходять на питання заміжжя, сексу, радо обговорюють свої еротичні пригоди, з цікавістю випитуватимуть про ваші, розкажуть про коханок і запитають про коханців. Після таких поїздок складається враження, що сила слова занурила вас у найпотаємніші складочки чужої брудної білизни.
У Кавказьких країнах, де з гендерною рівністю куди більш невтішна ситуація, жінкам все ж мандрувати легше. У деяких віддалених від курортів районах Грузії вважається непристойним сидіти перед жінкою у одній майці. Теми сексу так само табуйовані – звісно, мається на увазі справжня Грузія, а не та, що поблизу Батумі! Крім того, грузини та осетини дуже поважають жінку-матір. Одного разу доля і зимова прохолода занесла мене в одну кімнату із двома молодими осетинами. І хоч я була із дворічним синочком, однак зізнаюся – було страшно. Проте вони сприймали мене як Матір, огорнули увагою мене і дитину, нагодували, напоїли, вклали спати… Ми проїхали з ними загалом близько тисячі кілометрів, і жодного разу розмова не збочувала на інтим. Те саме й з іншими кавказцями-попутниками. Гіперопіка – так. Пошлість – ні.
Хоча, звісно, не все так просто із тими кавказцями. Від своїх жінок вони очікують цнотливості до шлюбу. А від іноземних сподіваються на «гультяйність». Моя однокласниця, небайдужа до грузинів, нарікала на те, що тамтешні кавалери дуже раді з нею розважитися, але взяти у дружини готові тільки місцеву дівчину, яка не така «розпусна». Це підтверджує і опитана з Інтернет-спільноти: «Один кавказець був, але це не найприємніший мій спогад. Справа у тому, що у них «мулька»: якщо жінка дає - це повія і проститутка, а порядна жінка буде берегти незайманість до заміжжя, хоч до 40, хоч до 60, хоч до смерті. Він все пиляв мене моєю «легкодоступністю», мовляв, ти така гарна, заміж би йшла, так ніхто не візьме». Мусульманам-дагестанцям не дозволено заговорити до молодих незаміжніх дівчат, а дівчата до весілля лишаються незайманими і не можуть взагалі ніяк виявляти прихильність до хлопців. Між тим, молода дагестанка Расіда розповіла, що у них в містечку у всіх поголовно є коханки або коханці і про це всі знають. Але якщо застукають «на гарячому» – то вб’ють. І це не метафора.
Read more... )
- Гватемала – це як Мексика 20 років назад, до того часу, як туди прийшли всілякі міжнародні організації та «окультурили» мексиканську культуру. А Гватемала досі жива, справжня! – захоплено розповідає сусідка по автобусу пані Катаріна Усач, мешканка Штатів із українським корінням.
Катаріна уже не перший рік шерстить Гватемалу на предмет народного текстилю, якого має вже велику і цінну колекцію. Гватемала входить до регіону «Мезоамерики», де у доколумбівські часи мешкали досить розвинуті індіанські суспільства. І мистецтво текстилю (техніка ткання, барвники, символіка візерунків) у Гватемалі збереглося ще з тих середньовічних часів і зараз є візитною карткою країни.



Текстиль і народний костюм стають «кодом» кожної спільноти, кожного окремого племені майя. Гватемалка Венді, із якою я познайомилася у школі іспанської мови, розповідає про те, як виходила заміж за індіанця. Мама того чоловіка буквально вимагала, аби наречена була у традиційному одязі на весіллі. «А звідки у мене гроші на це вбрання? Воно коштує близько 7 тисяч кецалів. Тоді як звичайне біле плаття обійдеться до тисячі». Також у індіанців є традиція: наречена тче для своєї свекрухи спеціальну коштовну накидку, яку дарує на весілля. Чим більшою і багатшою є ця накидка – тим краще. Свекруха одягає накидку і вже не знімає впродовж всього свята: день, два, три… Якщо ж свекрусі не сподобалася накидка або невістка, то вона може відмовитися одягати подарунок. І тоді все – ганьба нареченій і війна між домами… «Воно мені треба? – питає Венді. – Я виросла в місті, я хочу носити джинси! Ми з свекрухою розсварилися з першого дня. Тепер живемо окремо і я її, слава Богу, і не бачу».
Read more... )
Іспанія, звісно, країна із купою до неї питань. Там сепаратистські настрої похлєще, ніж у Криму. Але є кілька ініціатив, котрі мені видалися дуже доречними і гарними. Таких не вистачає в Україні, на жаль.

1. Таблички біля будинків.
Що пишуть у нас на будинку, який пам*ятка архітектури? Правильно, там прибивають табличку з надписом "пам*ятка архітектури". Що роблять у Гранаді? БІля будинку ставлять табличку, на якій написано: рік побудови, архітектурний стиль (!), ім*я архітектора і коротку історію будівлі.

2. Таблички біля дерев
На землі біля дерев у Гранаді маленькі круглі таблички з назвою дерев ) Дуже пізнавально!

3.Розклад автобусів, який можна роздрукувати з автомату.
Автомати для купівлі квитків - не новина. У них можна занйти розклад руху автобусів з точки а в точку б. А от можливість цей розклад роздрукувати одразу ж - це для мене вперше. Дуже зручно!

4. Фінансування банком громадських ініціатив.
От є банк. ВІн хоче собі рекламу. Що робить наш банк? Ну, бігборди... А що робить іспанський банк? ВІн запускає програму фінансування соціальних ініціатив. От людина хоче щось покращити, ну, безпритульних годувати, скажімо. Працює на волонтерських засадах. А все інше фінансує банк. І має таку рекламу. У нас, на жаль, такого нема.... Меценацтво взагалі непопулярне :(

10303450_10203124352564685_2847184841747789174_n

Ще на цю тему
Що я люблю в Мексиці, чого немає в Україні
Нерха
Місцеві не радили нам з Гранади їхати на найближче від міста узбережжя, мовляв, там пляжі не дуже. В принципі, ці відомості збіглися із нашими планами відвідати приморське місто Нерху, що знаходилося за 2 години їзди від Гранади, і ми навострили лижі туди.
Були налаштовані виїздити першим автобусним рейсом і повертатися останнім. Але в цей ранок сила тяжіння подушки були непереборна, тож ми пішли на другий рейс – на 9:00. Дві години куняння в автобусі, і от ми наближаємося до морської казки, до білої прекрасної Нерхи.

sm_7777

Це, звісно, захоплює подих: така Андалусія, як ми і уявляли! Уляна сказала, що для повноти картини ми маємо з’їсти бутерброд зі шпротами з анчоусами. У Нерсі нема «класичного» історичного центру, але вулички і будиночки немов з картинки: все побілено, низ і портали дверей обкладені дуже гарною плиткою, все залито сонцем і заплетено червоними, рожевими, жовтими квітами. Квіти усюди, і складається враження абсолютної  чистоти. Як воно, жити в такому?
Read more... )
Хочу розповісти, як можна легко мандрувати. Багато хто каже: ох, яка ти швидка! Щойно була тут - а вже в Польщі! А тепер де? В Нідерландах?! Хотів би і я так мандрувати!

Не плануйте - їдьте!

Суть в тому, що так мандрувати може кожен. Питання не в часі і не в грошах. Насправді нас обмежують лиш рамки в нашій голові. Звідки ці рамки? Все дуже просто: наші батьки поїздку кудись вважали за ПОДІЮ! До неї ретельно і довго готувалися, збирали гроші весь рік. Це було щось так, як ніби зробити ремонт чи купити новий телевізор. І створило нам враження, що поїздка кудись - це архіскладно і потребує нереальних попередніх зусиль.
Насправді поїхати простіше простого. Необов'язково навіть планувати. Головне - задати напрямок. А якщо так хочеться планувати, то є комп і вай-фай. Приїжджаєте на місце, берете вино, комп і гуглите, що ж цікавого є в окрузі. Останнім часом тільки так і роблю ) Щодо логістики: є сенс бронювати авіа квитки і деякі автобуси лоу-кости чи поїзди. Але куплений квиток на внутрішній переїзд завжди буде стримувати вас. Тому змиріться і використовуйте blablacar.com. Там дешево і зручно. І можна їхати практично у будь-якому напрямку. Це якщо автостоп не для вас)
Щодо проживання, то сенс є бронювати заздалегідь у двох випадках: якщо ви їдете у якесь дуже туристичне місце (топове місто чи морське узбережжя) або якщо вам це треба для відкриття візи. В іншому випадку приїжджаєте на місце і даєте ногам самим вас винести до житла)

IMG_3868

Вам потрібно менше, ніж ви думаєте!
Read more... )

zz7387

Інша писанина до теми:
Дорога як вчитель толерантності
Мусульманська жінка
Колись одній своїй клієнтці я ретельно прописувала, як добратися у парк Keukenkof, що недалеко від Лісси  в Нідерландах. І виключно тому, що ще колись це може знадобитися у моїй роботі в туризмі, я вирішила скористатися власними інструкціями і самостійно відвідати всесвітньо відомий парк тюльпанів.
Чесно скажу: я не прихильник квіточок і звіряток поза природного ареалу проживання, тому майже ніколи не відвідую ботанічні сади, зоопарки чи якісь заказники. Але поїздка в Кьокенхоф мені відкрила дві речі. Перша: це найнеймовірніший парк квітів з усіх, що я колись бачила. Друга: даремно я послала в цей парк клієнтку у вересні. Адже він працює тільки два місяці на рік, весною.

DSC_7534_

Отже, щороку з 20 березня по 20 травня королівський парк Кьокенкоф відкриває свої двері для відвідувачів. За цей короткий термін крізь центральні ворота проходить близько 800 000 відвідувачів! У ці два місяці починається цвітіння 7 000 000 весняних квітів, що ростуть на території парку. Кожну бульбочку з цих семи мільйонів було посаджено у землю вручну! І влітку, після цвітіння, кожну цибулину буде викопано так само руками силами тридцяти садівників, що працюють у парку. Всього до робіт залучено 2 дизайнери, три десятки садівників і близько чотирьох сотень інших працівників, з адміністрацією включно.

Read more... )
Амстердам уявляється досить стереотипно, чи не так? Якось типу: трава і червоні ліхтарі. Навіть підстаркуваті явно-наші тітоньки питали мене на вулиці з радянським акцентом «ред лайтс веа?». Чого вам туди іти, питається? Вам, тітонькам за 50? Але ні, треба піти і побачити усі "атракції".
Чоловікові враження від Амстерадма: «Це неймовірно, ти можеш курити НЕ ХОВАЮЧИСЬ! Уявляєш?»
Мені ж дуже хотілося в Амстердам з інших причин. Він видався містом з душею. Дворазове шестигодинне кукання в аеропорту Схіпгол (по дорозі на Мексику і з Мексики) у цьому переконувало: хіба може бути нецікавим місто з такими душевними сувенірами? Повітряні млини, дерев’яні черевички, тюльпани, велосипеди і парочки, що цілуються. Суцільне мімімі) А значить, треба там побувати.
Амстердам був останнім містом в Європі, яке я справді хотіла відвідати. Крім нього мені ще туманно хотілося б побувати у північних країнах,бо дуже вже люблю природу. Ну і в Барселоні втретє, бо Барселону кохаю назавжди. Після того, як мені обламалося потрапити в Амстер транзитом, я «псіханула», за місяць зібрала на квитки, і нарешті їх купила (KLM, 2300 грн). Аби потрапити у місто прицільно..

DSC_7451_


Пішоходам тут не місто.
Перше враження: ОМГ! Зараз задавлять. НАТОВПИ вркай знахабнілих велосипедистів всюди! І зовсім це не мило. Все-таки правила мають бути для всіх, а не лише для пішоходів та автомобілістів.
Амстердам – місто велосипедистів. Пішоходам  в принципі нема куди притнутися. Тут може бути дорога без тротуару, але велосипедна доріжка буде завжди. Велосипедів тут тисячі, десятки тисяч… під кожною стіною, прикручені до кожного стовпа, моста, ґанку. Квіти, канали і велосипеди. Отаке перше враження про місто.

Ранковий Амстер – це залиті сонцем порожні вулички, тиха їзда велосипедів і мінімум машин. Але наступає вечір….і місто обертається…обертається… на зону вседозволеності. Тобто реально – ти можеш бути будь-яким і ніхто на тебе косо не гляне. Усі твої сексуальні забаганки - нормальні. Іграшки для сексу продаються скрізь, у маленьких магазинчиках і у "супермаркетах" із великими вітринами. Асортимент найрізноманітніших форм:  від хай-тек дизайну до класики. Купити хотіла, але не купила. 70 євро за самотик то трохи занадто, як на мій смак.
Поки сутінки, то у вітринах червоних ліхтарів стоять дами злегка стьомні. Коли ж спускається ніч… ой-йо! Красуні неймовірні, грудасті, з осиними таліями. Я б на місці чоловіків не вилазила б з того раю. 50 (+/-) євро, 15 хв, одна поза. Якщо інша поза – треба доплачувати. Чоловіків у вікнах, звісно ж не було. Були транси. Але якто трансів не хотілося :)
DSC_7441_
Read more... )

DSC_7504_

Я щойно повернулася з триденних занять на полігоні у складі УРА (української резервної армії). Враження дуже-дуже позитивні, я в ейфорії.

Як ми туди потрапили
Проривалися ми в УРА з "боєм". Через свою стать, звісно ж. Є така неймовірна людина, як Олена Бондаренко, під проводом якої я колись їздила у прес-тур до Польщі. І от ця жінка виявилася згустком енергії і життєвої сили. Вона постійно хотіла знайти собі якесь практичне застосування, навчитися стріляти, об'єднатися з іншими бійцями і патріотами, аби не бути одиноким воїном. Коли Меллон розповіла, що записалася "в партизани", а потім ще й зводила мене на медичну підготовку від УРА (яка була проведена на найвищому рівні), то ми всі різко захотіли і собі втсупити до лав партизанів. Тільки я поїхала в Польщу, і не встигла, а ось Олена пішла і записалася, пославшись на мене )))
Минав час, скрізь була інформація про вишколи і вогневу підготовку, а нас ніхто не кликав ні на які навчання. І от, наскільки я розумію, Олена пішла в штаб УРА і почала брати тамтешніх координаторів "ізмором", мовляв, візьміть нас на вишкіл! І так переконливо це робила, що, зрештою, добилася того, що пообіцяли взяти двох дівчат на волонтерку (а волонтерам, в нагороду, дадуть постріляти). І от Олена подзвонила мені, і ми пішли в штаб уже разом, і там дізналися, що є шанс потрапити у основний склад УРА (бо якісь хлопці відмовилися в останній момент). Все вирішувалося буквально з сьогодні на завтра, і ми дуже попросили нас взяти. Координаторка Таня поставилася з розумінням, і записала нас у основний склад! Ми зібрали речі, і буквально наступного дня поїхали на полігон у Капітанівку.

День 1. Волонтерка.
Перший день ми відпахали так, що руки і ноги відвалювалися. Ми з Оленою одразу сказали "Только не в терновый куст!" "Тільки не на кухню!". Олена з нелюбві до кухні, а у мене нелюбов ще підсилювалася вавкою на тему боротьби зі стереотипами. Тож ми цілий день прибирали будівельне сміття з "казарм" (2 поверхи намінуточку) і підмітали за сміттям. Втомилася я просто до стану дрів... аж пожаліла, що на кухню не пішла, якщо чесно.

DSCF2590

Ще було два телеканали, які так і вилися довкола нас. Ну так, це ж "по улицам слона водили", дівки на військовому вишколі, ека нєвідаль! До речі, іноземні журналісти до нас не чіплялися, явно у них не було такого розриву шаблону, як у наших.
СТБ дуже хотіло зняти, як ми з Оленою стріляємо. І от керівник, як він каже, "нарушаючи всі правила", допустив нас, непідготовлених, до стрільбища..
Я дуже боялася стріляти. Думала,мені плече виб'є віддачею. Але, як виявилося, СКС віддачі не має.
З переляку ми вибили: я 25 очок, а Олена - 21. Красиво так на камеру, ахахахах)
Цей свій результат я так і не змогла повторити, на жаль.

День 2.
У всіх день почався о 7 з зарядки. А ми, як мажорки, приїхали на 8:30, бо ночували в Києві. Нас поділили на два "взводи", призначили командира. Ми дуже хотіли в перший взвод, бо там були наші добрі знайомі зі вчорашнього дня, але нас визначили в другий взвод. Мені він здався якимось... аж надто різношерсним, але потім я дуже прониклася почуттям братерства, якщо чесно).
Навчання наші чоти проходили окремо. У нас за програмою була медична підготовка (упор пані лікар робила в те, чого НЕ МОЖНА робити), далі - бойові мистецтва, потім - вогнева підготовка. На бойових мистецтвах вивчали удари, захисти від ударів, захист від удару ножа, вивільнення від захвату, удари зброєю (АК). На вогневій підготовці вивчали вогневі позиції, розбір і збір калаша, а також стріляли з позиції лежачи без упору на відстань 50 м. У перерві між заняттями вчилися марширувати :))

1795794_732765656754712_242734901_o

Read more... )
Саме у Гданську свого часу виникла польська «Солідарність» - профспілка, яка згодом стала потужним рухом проти комуністичного режиму, до якого долучилося близько 10 мільйонів осіб. Керував «Солідарністю» Лех Валенса, який потім став президентом Польщі та отримав Нобелівську премію миру. Зараз він на пенсії, живе у Гданську, походжає собі вуличками, може, сидить на лавці під деревом і читає газету. Тож гарненько вивчіть його обличчя на фотографії, аби знати, у кого брати автографи!

Read more... )

Бурштин і золотий лікер

У Гданську почалася Друга Світова війна. Вона ж, зрештою, зруйнувала 90% старого міста. Лише три будівлі лишилися неушкодженими. Деякий час влада хотіла законсервувати катастрофічні руйнації як пам’ять про жорстокість та безглуздість війни, проте 1952 року почалася реконструкція, яка по шматочку відтворила місто 17 ст. Сьогодні Головне місто – надзвичайно цікава атракція, яка сприймається органічно і старовинно, бо що-що, а реконструювати поляки вміють.
Раніше серце Гданська було, як і будь-яке середньовічне городище, оточене мурами. Сьогодні від мурів лишилися тільки брами, і тут ми можемо знайти місцеві «Золоті ворота», з яких починається закладена у 1331 році Королівська дорога – найдовша у середньовічній Європі дорога для проведення парадів і урочистостей.
Від Золотої брами починається мальовнича вулиця Длуга (Довга), яка, попри назву, простяглася лише на 300 метрів. Ця вулиця разом із Длугим Таргом (Довгим Торгом) і складають Королівську дорогу, закінчуючись Зеленою Брамою. З вулиці Длугої відкривається чудовий вид на міську ратушу, збудовану у 14-15 ст, із 80-ти метровою баштою, увінчаною статуєю короля Зігмунда Августа. У цій ратуші знаходиться один із найбагатших ратушних інтер’єрів – Червоний зал. Можна відвідати ще дві: Ратушу старого міста – витвір 17 ст, і Нову Ратушу, будівлю 19 ст, у якій нині знаходиться резиденція Гданської міської ради.

IMG_9240

Read more... )

IMG_9243

Для журналу "Мандри" у 2012 році...
Фото Ярини Чорної
У Фейсбучику поширювали фотографію Гданська з висоти пташиного льоту. І це була любов з першого погляду: я зрозуміла, що хочу туди поїхати от прям щаз. Не довго думаючи, підбила подружку на поїздку в Польщу.  Дивитися Гданськ.
Часу у нас було геть мало, зате планів гора: 3 міста за 4 дні. Гданськ, Вроцлав і Краків. Я не була лиш в Гданську, але Вроцлав теж не дуже пам’ятала: коли я в ньому була, то не мала часу на оглядини.
Зі Львова вирушили з розрахунком, аби вранці приїхати до Варшави, а потім пересісти на Гданськ. У Львові мене зловив приватний перевізник, і запропонував довезти  на 40 грн дешевше за рейсовий автобус. Я собі так згадала автобусне пекло, коли всі тобі сунуть до рук цигарки і горілку, і вирішила, що краще їхати маленьким бусом.
Але нам таки дали заховати сигарети, тут ми не відкрутилися. На наше явне небажання везти понад дві дозволені пачки пасажири обурилися: «Ну як це не помогти хорошій людині?!» …
Доїхали до кордону, а там поляки як з ланцюга зірвалися, присікувалися страшно. От і до мене присіклися, мовляв, раз ти їдеш по «культурній» візі, то де твоє запрошення? А де ж? У консульстві. Ніхто мені документів не повертав, а я й не здогадалася запитати.  Тоді прикордонник вимагає журналістське посвідчення. Я лап-лап – нема! Виявилося, лишила його в зимовій куртці в кишені. Мене трусить, ну все, думаю, вернуть в Україну – поїду Меллон шукати. Прикордонник вимагає показати гроші. А гроші на картці. Прикордонник радить змити картку  в унітаз)) ну коротше, я мало не посивіла так нервувала. Чесно їду на 4 дні подивитися Польщу, а наче злодійка… Зробила висновки на майбутнє)
Ми під’їхали до кордону об 11 годині вечора 9 числа, а у одної панянки віза була з 10 числа. Нас поставили чекати годину, поки настане те 10 число. А по годині відправили «на яму», де розкрутили весь бусик в пошуках контрабанди.  І таки її знайшли. Водій мусив заплатити штраф понад тисячу євро, а ми промаринувалися на кордоні до 4 ранку і аж потім поїхали на Варшаву.
У Варшаві погуляли трохи по центру і поїхали в єбєня, де зупиняється Polski bus. Це польський лоу-кост, чим раніше купуєш квитки, тим дешевше.  Купуєш в інтернеті, переписуєш номер резервації – готово. Польським бусом їздить переважно молодь, він двоповерховий і зручний, там є вай-фай і дають булочки з чаєм чи соком. А іноді навіть морозиво.

Гданськ.
В Гданськ не можна їхати з самого початку. Гданськ мусить бути кульмінацією, апогеєм поїздки. Він прекрасний, як не крути.  Багато місць я впізнала (бо ж писала колись про Гданськ), багато чого побачила того, що не можна було нагуглити в інтернеті. Наприклад, бічні вулички з фігурними ґанками, кам’яними кулями, левами, морськими звірами і драконами, що прикрашають вступ до ґанку, уже старими, позеленілими від вологості.  Гданськом чудово гуляти вранці, в обід і ввечері. Він прекрасний, але чомусь не перенасичений туристами, як той же Краків.
Зате маєте такі гастрономічні tips: у Гданську по понеділках є знижка на пиво, яке продають по 2-4 злотих (проти 8-10 як зазвичай). Ще там на ввулиці Длугій  біля Ратуші з протилежного боку і трохи у напрямку золотих воріт є дуже дешева столовка Neptun Bar. Там смачний поживний суп за 3 злотих і два види салату на тарілці за 4 злотих.

zzz_7306

Музеї не вразили. Я відвідала археологічний музей та філіал музею народового в зеленій брамі, в якому мала бути виставка мистецтва 15 ст. Хотіла пофоткати костюми польські тогочасні. А виявилося, що експонують італійських художників. Археологічний музей ніочьом, крім великої колекції патологій на кістках (болячки, травми, які відбиваються на кістякові), які підписані і показані стрілочками. Рай для біо-антрополога, певно!
Ну, що ще сказати про Гланськ? Там атмосферно, дуже приємно гуляти, історичний дух. В сезон є кілька точок, де можна піднятися на вежу і сфоткати краєвиди. Це або ратуша, або археологічний музей або ще якийсь собор. Ярина піднімалася в музеї, а я зажмотилася віддати 5 злотих як всігда.

zzz_7319

Побачила двір Артуса і оту піч, яка дуже відома з дуже крутими кахлями. Ну таке, у нас народні кахлі були луччі, на мою скромну думку.  Ще дуже сподобалися низенькі двері в витверезник у ратуші. Ми вирішили, що вони такі низькі, аби туди вповзати по п’яні, а не входили. І в якийсь момент навіть подумали сповзати туди після понеділка  - дня пивових знижок.

Read more... )

Перехід силовиків на наш бік зробив би перелом у протистоянні. І дуже багато людей тішать себе такою можливістю.
АЛЕ. Ніхто не перейде на наш бік, не треба себе дурити даремними сподіваннями.

Пам'ятаєте цю картинку Ложкіна?
vkp0w-3xlcq
У своїх автостопних мандрівках я часто зустрічалася із відстоюванням совка. Бо там хлєб по 10 копеек і отдих в Сочі каждоє лєто, а сєйчас что?? Я завжди розповідала про відсутність свободи поглядів і про репресії. І навіть не помічала того, що для людей це не було аргументом в розумінні "жахливості" совка.

І тільки зараз я збагнула, що цінність свободи не тільки не очевидна для величезного пласту людей, вона ще й їх панічно лякає.

Я завжди сприймала людську психіку як щось незмінне, як даність. Тобто розуміння було, що психіка людини розвивається, і що середньовічна людина і сучасна людина – це різні люди. У ранньому середьовіччі люди он не розуміли часу. А донедавна взагалі не було розуміння цінності індивіда і його внутрішніх поривань. Але загалом уявлення було таке, що людина поступово еволюціонує від первісної темності до сучасної «прошареності». Звісно, в очі кидався «совковий менталітет», це було очевидно не лише у порівнянні «вони і вони», але і «я і вони», тобто я теж є носієм совкового менталітету, будучи затиснутішою і похмурішою за типового європейця. Але насправді люди, які народилися і виросли в совку, мають менталітет ранньосередньовічної людини. У радянської людини була чітка прив’язка до певного, ідеологічно правильного, життєвого сценарію. Все його соціальне, економічне життя було чітко регламентоване гласними або негласними правилами. Держава була чимось великим і всесильним, таким собі богом, який поглинав людину. Індивідуум не важив нічого, він був «гвинтиком». Те саме було у житті середньовічної людини, яка народжувалася у межах певного «класу» і могла діяти лише строго у межах цього класу. Іншого сценарію не могло бути в принципі.
(Да, це по Фромму).
А ми ж усі знаємо, як страшно людині брати відповідальність на себе. Як хочеться бути причетним до чогось великого. Свято вірити, що «хтось» (Сталін, Янукович..) знає, що робить. Раз він при владі, значить не просто так. Приклад такого мислення – моя свекруха. Пару років назад кажу: «вам перестали надбавки до пенсії платити!» А вона: «Ну, они же знают что делают. Значит, так надо». Обурення – нуль. Бо «вони» - знають. І все правильно вирішують.
Це ілюзія, що ті, хто стоять вище, мають доступ до якихось сакральних знань. Але як же приємно тішити себе такими ілюзіями!
Так от, тим людям, які за гарні добові морозять яйця на Грушевського, нахрен не треба ваша свобода і вільне вираження себе. Їм треба гарантію відпочинку в Сочі і ковбаса дешева. Будучи залишені самі на себе, вони почуваються тривожно і невпевнено. Їх жахає самотність і те, що рішення треба приймати самостійно, а не жити так, як приписано кимось, хто має доступ до «сакрального знання». Тому їм життєво необхідна тоталітарна держава і лідер-диктатор. Для внутрішнього комфорту і зникнення тривожності. Їм НЕ ПОТРІБНА СВОБОДА. Для них "честь і гідність" - лиш пустий звук. Важить те, що можна помацати: машина, бабло, айфон. Це викривлена психіка, друзі. Це як люди, які пройшли війну, кладуть у чай 5 ложок цукру. Це як люди після голодомору ніколи не викинуть окраєць хліба і навіть крихти хлібні обережно згребуть зі столу і знайдуть їм застосування. Так само і тут... моживість купити айфон чи шубу - це як покласти у чай 5 ложок цукру, цим самим ствердивши, що все ще ок, що закрома повні. Купляєш айфон - значить все гаразд, ти крутий, ти стоїш на ногах. Це викривлена психіка з часів голодного дитинства. Наше покоління - родом з 90-их. Я досі доїдаю РЕТЕЛЬНО все, що на тарілці, навіть якщо не лізе. А хтось буде готовий убивати і калічити заради прибутку, бо завтра може не бути - відберуть, відіжмуть... Духовне не має цінності, духовне - для лохів.
Цей народ скалічений бідністю і радянським минулим... Як же душа болить.

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 05:48 am
Powered by Dreamwidth Studios