2014-11-11 10:33 am

"З країни в Україну": Волноваха, Маріуполь

Перша моя поїздка - це був вибух вражень від фестивалю. Друга поїздка - це уже, радше, враження від місцевих. Бо фестиваль що? хіба думаєш: отут недоробили, отут було краще, а тут стало краще. Зате відкриваєш вуха і починаєш чути голоси довкола.

10 000 на Януковича
ДІдок перехопив під БК Дениса, весь на емоціях.
- Воно, коли Янукович виступав, 10 000 людей прийшло! А зараз скільки? 300! До нас нарешті приїхали люди, стільки всього привезли, показують справжнє українське, і що? Три каліки під сценою! Мені соромно! Мені соромно за наше місто! Мене аж тіпає усього!



Украина - это реально круто!
На сцені гурт "Неспроста". Під сценою ковбаситься народ. Прямо переді мною групка гопіків звичайних, у шкірянках, з пивом в руках і цигарками в зубах. Хлопці вже добряче напідпитку.
Раптом один з них повертається до товаришів. У нього на обличчі прям просвітлення, інсайт! він волає:
- МУЖИКИ!! УКРАИНА - ЭТО РЕАЛЬНО КРУТО!! ЭТО ЖЕ КРУТО!!!
- Да, мужик, да. Это круто!



Read more... )
2014-10-17 11:05 am

"З країни в Україну"

У ДК «Октябрь» аншлаг. Здається, наче потрапив у храм – простір мерехтить вічками свічок. За довгими столами (устеленими прапорами «Партія регіонів», тільки надпису не видно) розсілися десятки дітей і їхніх батьків. Вони малюють писанки. Писачки вони називають «вот ета штучка», питаються, як витерти з яєчка віск. Стара бабуся благально дивиться на мене, тримаючи ксерокс елементів народних візерунків: «Подаруйте мені це, будь ласка… Я дуже хочу вдома помалювати писанки». Ніколи раніше вони такого не бачили. Це для них як одкровення.

 

 

Read more... )


П.С. Проект - повністю волонтерський.


2014-09-21 07:11 pm

Демони нашого щастя або Що змінилося в консерваторії

Нещодавно вдруге в житті зустрілася із ЖЖ-френдом, який читає мою писанину уже не один рік. На мої слова, що останній рік був переломним у моєму житті, він зауважив, що на його думку, нічого не змінилося. Бо всі ці роки я пишу одне й те саме.

Ну, це більш чоловікам характерно записувати мудрі думки, що приходять їм в голову. Але я вирішила записати кілька своїх інсайтів і змін в житті (або хоча б розуміння необхідності цих змін), які сталися зі мною в останні 3 роки, які допомогли мені дуже сильно переосмислити життя і наблизитися до щастя і особистої свободи %) 

Я вивела правила, якими керуюся у житті.

1. Правило Чистовика

Дуже важливий інсайт стався, коли я раптом збагнула, що: це не репетиція! Ми зараз не тренуємося жити, ми зараз живемо. І потім, після смерті, не буде перезапуску, аби ми пройшли рівень краще. Тобто ваше сьогодні НІКОЛИ не повернеться. Вам НІКОЛИ не буде 20 (як і 30). Ніхто не дозволить прожити краще всі ці безкінечні дні, витраченій на нудній особисто вам роботі. Ніхто не дасть тисячі доларів, потрачені на шубу чи айфон, витратити на кінний похід на Алтаї. Ніхто не верне вам років, прожитих у ненависті чи заздрості чи нещасті. Ви живете на чистовик. В одну спробу. І все, що ви можете зробити - це зробити цю спробу якнайкраще.

Уявіть, що ви на уроці фізкультури і вам треба стрибнути в довжину. Зазвичай дають три спроби. А сьогодні не дали. Все, що стрибнете за раз - все ваше. Ох, повірте, ви вкладетеся у цей єдиний стрибок значно сильніше, ніж вклалися б в стрибок у серії з трьох. Так і життя. Не буде повторної спроби. Не буде раю чи пекла, не буде реінкарнації. Все, що у вас є  - це зараз. І вам під силу зробити собі рай. От прямо тут, у цій хрущвоці, у цьому райцентрі цієї України.  Все необхідне для раю у вас є. Просто живіть кожну мить якнайкраще, якнайрадісніше, якнайповніше.

Слідування цьому правилу наповнює життя до країв. Я не хочу викреслити ні року зі свого життя, я не хочу перепрожити своє життя чи якісь його періоди наново. Будь-який період у моєму житті був прекрасний і я бережу його як цінну перлину у скриньці спогадів.

З принципу чистовика випливає дуже багато інших принципів. Так, якщо ви будете жити за цим принципом, вас звинуватять у егоїзмі. Ах ти егоїстка, кинула чоловіка і звалила в Мексику на 3 місяці! Ах ти ж така, чого не працюєш на нормальній роботі в офісі, пора уже в 30 років мати стабільну роботу! А тобі б тільки цікавеньке вибирати! Егоїстка!

І отут ми логічно підходимо до наступного правила...

2. Правило Самотності або "Всім Байдуже!"

Ви в цьому світі самотні. Десь була гарна метафора, що людина, це човен, що пливе по ріці життя. Ви бачите інші човни поруч, але це окремі човни, які до вашого ніякого стосунку не мають. ВИ САМОТНІ. Розумієте? Ваші кохані, ваші діти, ваші друзі - вони не мають до вас стосунку. Вони мають своє життя і свій вибір, і єдиний місточок,я кий може бути між вами - це любов. Ви прийшли в цей світ самі, і ви підете геть самі: в могилі і в небуття. Ви самі, несамість у  коханні - лиш ілюзія. Тимчасова. Ви зараз відторгаєте це твердження, але коли ви глибинно усвідомите, що ви понвістю і цілковито самі - прийде полегшення. Є лиш ви і ваш відповідальність за життя.

Крім того, всім на всіх байдуже. Люди варяться у власних світах і виявляють уявну небайдужість виключно для того, аби зробити щось приємне собі. Наприклад, вивищитися за рахунок іншого ("мені твоя поведінка руйнує віру в світ! не уявляю,як так можна жити" - обурюється панянка комусь в приват, вочевидь показавши вчергове сама собі, що вона ж то не така погана, вона ж хороша! Але мушу запевнити, цій панянці байдуже і на людину, якій вона пише і на світ. Їй небайдуже лиш до себе і доказів власної кльовості). Або, підтримуючи когось, вони відновлюють відчуття внутрішньої радості ("я хороший", "я значущий").

І коли ви розумієте, що у вас є лиш своє життя, до якого НІХТО не має стосунку, то ви стаєте вільним. Ви нікому нічого не винні! Ні мамі, ні татові, ні чоловікові, ні дружині. Нікому. Це життя дане особисто вам і у вас буде лиш одна спроба прожити його. Тому звинувачення у егоїзмі мені смішні. Це все одно, що підійти до когось і сказати: "Віддай мені своє око, не будь егоїстом!" У випадку життя для когось чи заради когось ви віддаєте тому комусь не око, а всеньке життя.

Знаю, це правило дуже дискутивне. Але подумайте самі про свою самотність і  про своє єдине життя.

3. Правило Ілюзорності світу

Кілька разів вже писала про це, але повторюся. Роззирніться навколо. Цей стіл зроблений з дерева і він реальний. Це небо над головою об'єктивно є. Цей місяць чи дощ також є незалежно ні від чого. А що таке нація? Де вона? Що таке держава? Що таке релігія?

Якщо нас усіх зараз убити, всіх до єдиного, то чи буде існувати нація, релігія, держава? Чи буде батьківський обов'язок, подружня зрада, правила поведінки для жінки і поняття справжнього чоловіка, столовий етикет чи розкіш діамантового кольє? Чи буде гендерна рівність або гендерна нерівність? Ні. Бо ЦЕ ВСЕ МІФ. Це колективний міф, що живе виключно у наших головах. Якщо убити всіх носіїв цього міфу, то нічого не лишиться. Буде небо, місяць, дощ. Чи буде стіл? Ні, столу не буде. Буде обтесане дерево на чотирьох ніжках.

Ми робимо світ, це продукт нашого мозку, наша інтерсуб'єктивна реальність. Світ насправді зовсім не такий. Я намагаюся весь час пам'ятати про це. Про правило Ілюзорності світу. 

4. Правило відсутності ігор

Якось я помітила, що між людьми геть немає ясності. Наприклад, двоє людей дуже симпатизують одне одному, вона хоче його, він хоче її. Вона думає: "Ні, я не буду з ним знайомитися чи пропонувати щось. Він же подумає, що я хвойда! Хай працює його інстинкт мисливця! Хай бачить, що я недоступна". Він думає "Тю, явно вона не має до мене інтересу. А якщо я до неї почну підкочувати, то вона подумає, що я бабій" (не знаю, може чоловіки щось інше думають, але жінки точно керуються саме отим алгоритмом, який зсвідчує їхню недоступність). Або він і вона разом, він думає: "Я не скажу їй про свої почуття. Бо вона одразу вилізе на голову і звісить ноги" чи вона думає "Я не скажу йому, що кохаю, бо він відчує наді мною владу".
Отак люди і ходять, тикаючись, мов сліпі кошенята, у стіну ігор одне одного.

Я категорично проти. Коли мені хочеться з кимось кохатися, я кажу: давай зробимо це! Коли мені хочеться не показати свій інтерес або вдати з себе горду і незалежну, я гальмую себе. Якщо мені подобається людина, я їй це кажу. Якщо я вважаю когось гарним - я це кажу. Якщо я хочу когось - я це кажу.

Я ненавиджу вдавати. Багатьох шокує моя лексика. Я прямо кажу: я сьогодні подрочила. У слухачів ОТАКІ очі: "Ти ж дівчина! Дівчині не личить так виражатися". Хто сказав, що не личить? Це все живе виключно у вашій голові. Це все - ілюзія. Я вірю у закон сили тяжіння, бо він є. У закон дівчачої лексики я не вірю, бо це лайно собаче, вигадане не мною. Це не мої правила гри і я в них грати не буду.

5. Правило відкритості до любові

Любов - те реальне, що у нас є у цьому ілюзорному світі. Вона наповнює нас і дає світло. Вона наповнює інших і без затрати ніяких матеріальних ресурсів, ось просто так робить щасливими і того, хто любить, і того, кого люблять.

Це настільки справжнє почуття, що оголює нас світу. Ілюзорність світу руйнується, все тріщить по швах. Наші маски злітають. Коли ми шалено любимо, ми можемо спалити себе і збудувати знову. Ми готові померти, аби тільки розчинитися в коханій людині (це вже, звісно, прояв більше панічного страху відповідальності перед власним життям, ну але то таке). Ми можемо втрачати людську подобу, коли, кохаючись, гарчимо, кричимо, дряпаємося.

Наші щити зметені, наші обладунки відкинуті і зброя опущена.

Це страшно. Всі бояться втратити обличчя. Всі ми боїмося стати вразливими. Боїмося, аби нас побачили без броні: такими, як ми є. Може лякливими, тривожними, може тонкосльозими... Коротше, не такими, якими має виглядати успішна людина як продукт ілюзорного світу. Тому ми обираємо не любити. Аби потім не було боляче.
Я ж люблю. Я не боюся любити, бо це найпрекрасніше почуття. Мені не страшний біль одностороннього кохання. Ні, звісно, страшний. Але краще страждати ніж бути емоційно черствим. Тому я обираю любити.
Це допомагає почуватися живою.

6. Правило бездоганної мови

Я щиро не приймаю мову ненависті. Тому не поширюю повідомлення про "злодіяння" біженців чи москалів. Не розумію пліток, ненавиджу просто пліткувати! Звісно, часом я зриваюся і починаю обговорювати іншу людину поза очі, але відчуваю від цього сильний дискомфорт, а не насолоду.

Зараз працюю над тим, аби не казати людям гидоти взагалі, бо це може ранити. Навіть коли хтось робить мені боляче, я все одно стараюся знайти все хороше у тій людині і подякувати їй за це. Коли пориваю з кимось назавжди, то пишу листа з подякою. Це допомагає не ображатися на людей. Я лиш відчуваю щось наче біль, коли у відповідь на мої щирі почуття мені роблять подлянку.

7. Правило не приймати на свій рахунок
Це правило, яке я для себе вивела, але ще не навчилася йому слідувати. Правило, не приймати чужі слова на свій рахунок.
Люди бачать світ крізь власну призму, і те, що вони там бачать - лише їхня проблема, не ваша. Якщо вони бачать вас потворним, то може справа не у вашому обличчі, а у тому, що у них у оці друзка розбитого тролевого дзеркала?

Люди бачать світ крізь свої окуляри. Ті, хто може зрадити - ревнують. Ті, хто здатен на подлянку - звинувачують у злих намірах інших.

А дехто просто не задумуються над тим, що кажуть. От, наприклад, ніколи не забуду злу магію слів, накладену на мене у 15 років.

Я прийшла до ветеринара із собакою. Собаку треба було зважити і лікар попросив мене зважитися самій, а потім зважитися із псом. Я стала і ваги показали 50 кг. Лікар відкоментував: "Ого! 50 кілограм! ггг, нічого собі!".
Тобто зараз я розумію, що то був просто жарт. І що я не була товстою (50 кг при зрості 170, подумати можна!). Лікар лиш прикольнувся. Але для мене це була катастрофа. Я кинулася сидіти на строгих дієтах і страшенно комплексувала через вагу аж до 23 років.

Тож люди говорять про інших, бо або самі сповнені отрути або просто бовкають язиком. І я хочу найближчим часом перестати зважати на їх слова. Це дуже допоможе мені, бо зараз я СТРАШЕННО залежна від суджень інших людей.

2014-09-07 09:29 am

Кілька думок про жіночу взаємодопомогу, мізогінію і те, як жить дальше

"Жінкам не потрібна ієрархія для того, щоб взаємодіяти, вони чудово роблять це і хаотично. Чоловікам же потрібна дуже чітка ієрархія і розуміння функцій кожного учасника, жорстка структура, інакше вони один одного руйнуватимуть. Ось чому будь-які чоловічі колективи, хай то буде армія, спортивна чи робоча команда, обов’язково потребують жорсткої структури: її відсутність буде для них руйнівною." - з інтерв'ю із психологом Марією Будею, ЖИЛА 5.




Першого вересня я запропонувала Меллон жити разом у сільській хаті. Я довго думала на цю тему. Тут справа не у лезбійських пристрастіях - я не сприймаю Меллон як сексуальний об'єкт. А у тому, що жити з Меллон справді класно. Ми обидві заробляємо однаково хреново, а отже ніхто не вважатиме, що "тягне" сім'ю. Ми обидві любимо і жити не можемо без мандрівок, а отже ніхто не буде дутися на іншого за мандри і буде можливим сімейний відпочинок. Ми обидві не любимо суто "бабські" обов'язки (ніхто нікого не заставлятиме). Я не ревнуватиму її до сексу з іншими чоловіками, вона мене теж. Як на мене, ідеальний план. Я не вимагатиму від Меллон "жіночності" (якої в неї "не знаходять" чоловіки), бо як на мене, то вона чудова: вона надійна, ідейна, віддана, з правильними поглядами на дуже багато речей. У неї велике добре серце і неабияка хоробрість. Чоловіків, як вона, я стрічала одиниці. Коротше, Меллон - прекрасний партнер для співжиття і ведення спільного побуту.

То, як то кажуть, "я знал".
На той момент я ще не замислювалася над цим всим серйозно. І от вчора переглянула лекцію професора Yuval Noah Harari, у якій він розбирає і розвінчує теорії щодо того, звідки виникла домінація чоловіка над жінкою. І от, однією з трьох ключових теорій є те, що жінка через свої біологічні функції (виношування дітей, годування їх груддю, піклування) на кілька років стає залежною від чоловіка. І що, йдучи за покликом основного свого інстинкту, жінка готова прийняти будь-які умови від чоловіка, аби тільки він забезпечував її і її дитину всім необхідним. Так вона і потрапляє в сабміссів стосунки, які потім закріплюються на рівні звичаєвого права, а потім і законодавчо (ну, про це не було в лекції, це вже я мизль продовжую). І от професор каже: так, це біологічна даність, що жінка "випадає" з життя у перші роки після народження дитини. Це справді не гендерна, а статева відмінність, тут вже нічого не поробиш. Але тоді виникає закономірне питання: чому жінка потребує допомоги чоловіка, а не іншої жінки? І одразу наводить приклад устрою шимпанзе бонобо і слонів, де за самицями після пологів дбають інші самиці.І у цих "суспільствах" (бонобо і слонів) якраз є матріархат. Хоч самці і сильніші фізично за самок, але самиці мають таку систему зв'язків і взаємопідтримки, що вони не дають самцям домінувати. Самці весь час тратять на з'ясовування стосунків поміж собою, доводять, хто кручє. І херять усі соціальні контакти і зв'язки. А в цей час у самиць уже "всьо схвачено".

Ну і я, разом з професором, починаю думати: а дійсно, чо це ми не об'єднуємося з іншими жінками? Можна відійти від малої парної сім'ї і думати не лише про 1+1. Можна думати про комуну, спільноту... Колективне виховання дітей - а що, так було! Є примітивні народи, де є різні мами... біологічна, ще якась там. Одна народила, інша стає гуру, третя грається, четверта разом із першою, кормить груддю... Такі діти ніколи не позбавлені уваги і не страждають від відсутності матері. Такі мами не випадають із соціального життя, продовжують собі займатися збиральництвом і тусить з іншими людьми. Всі ресурси приносяться "в коло", тож нема бідних і злиденних. Виглядає чудово, чи не так?

Я почала думати на цю тему. І тут мені згадалося обговорення в нашій затишній групі "дівчата ІНТИМ" про стосунки між двома жінками. Так от, кілька дівчат висловило думку, суть якої можна передати так: в стосунках істеричка має бути лише одна і це я! Фу, з бабами жахливо, я ж по собі знаю ці всі глюки, істерики і приколи. А прикиньте, одночасно ПМС у обох? і т.д. в цьому ж дусі.

І тут мені відкрилося, чому ми не об'єднуємося: внутрішня мізогінія! У світі завжди чоловіче - краще за жіноче. Як би ти не пижився, то якщо ти жінка, ти все одно "гірший". Суспільство виманає від чоловіків бути "справжніми чоловіками", так само, як і від жінок. ТІльки якщо чоловік буде в цьому успішний, то отримує куди більше плюшок, ніж "справжня" жінка. Коротше, да. патріархальне суспільство. Але помилкою буде вважати, що лиш чоловіки так ставляться до жінок. Внутрішня мізогінія дуже сильна. Ми не можемо уникнути її,бо нам з дитинства свідомо і несвідомо вбивають в голову, що жінка "гірша" (не таким прямим текстом, звісно). "Не нюняй, ти ж не дівчинка" - кажуть хлопчикам в садочку. Або мій син: "Не хочу бути дівчинкою!" - "Чого?" - "Вони всього бояться, весь час плачуть". От звідки це у дитини, яка МОЯ дитина? Дівчатка це теж чують від дитинства. Потім виростають. І навіть ті,хто носить "гендерні окуляри", ті все одно страждають на внутрішню мізогінію. Наприклад, для мене секція боротьби, куди ходять самі жінки - гірша за чоловічу. З двох секцій я виберу чоловічу,а не жіночу. так само, військовий вишкіл для жінок мені здається "несправжнім", несерйозним. У людей без гендерних окулярів все куди сумніше. Тут і "сама виновата", і цькування "не таких" жінок (раніше - у селах, допустимо, нині - в інетренті) і зневага до жінок як до істеричок, дурочок, емоційно неврівноважених.

Інший популярний стереотип і приклад моєї власної внутрішньої мізогінії: це твердження про те, що "всі жіночі колективи" - гадюшники. Я працювала у кількох жіночих колективах, і лише в одному був гадюшник. Вчора я проаналізувала, в якому ж. Це був центральний РАГС і то справді була жесть. Але я от подумала: купа малоосвічених жінок.... ясно, що мені було там не комфортно? Чи було б мені комфортно серед купи малоосвічених чоловіків? Аналогічно ні. не сказала б, що мені дуже затишно на будівництві чи в компанії далекобійників. Коротше, справа тут не в статі, а в освіті і культурі. Інші колективи - газети і журнали, інформагенції, український жіночий фонд - буди дуже хорошими і комфортними.

Мені стало цікаво, наскільки є підстави до ставлення до жінки, як до неврівноваженої істерички. І я запитала себе і жіночу спільноту, чи влаштовували вони особисто істерики іншій жінці (за винятком тих жінок, які позиціонують себе по відношенню до вас як Дорослий: мам, старших сестер, бабусь, учительок). Поясню, чому так. Бо при спілкуванні, коли ти звертаєшся до іншого на рівні  Дорослий-Дорослий, а інший говорить до тебе як Дорослий-Дитина, то виникає ота сама перехресна транзакція, коли спокійно обговорити нереально нічого (це все по транзактному аналізу Берна). Вам, насправді "дорослому", в не "дитині", лишається тільки "докричатися" до іншого, який вперто бачить у вас дитину. Отакі "дитячі" механізми спрацьовують. З чоловіками те саме, до речі. Чоловіки дуже часто ставляться до нас, як до Дитини, а ми до них намагаємося "докричатися". При ставлення Дорослий-Дорослий істерик не може бути нікаг. Навіщо, якщо можна просто поговорити?

Наразі опитування тільки запустила, але уже бачу прогнозовані відповіді: жінки не закатують істерик іншим жінкам, якщо ці жінки ставляться до них як рівня до рівні. Тобто внутрішня мізогінія і стереотип "жінки-істерички" є витвором розуму, не більше, як черговий imaginery order, створені для того, аби цементувати наше суспільство і координувати/керувати великими масивами людей. Але НАВІЩО? Хто і навіщо створив цей "уявний порядок"? Я не вірю у теорії змови, тож не повірю, що це було "зумисне", скоріше це склалося випадково. Внаслідок якихось збігів, причин. Розгадати їх ще треба, поки не знаю, чому так склалося.

Виходить, що причина існування патріархату і причина залежності жінки від чоловіка (а також наявність у жонатого чоловіка безкоштовної прислуги) - це не якась об'єктивна причина, а це лише фікція у наших головах. І змінити це мають не чоловіки, а ми самі. Хлопчикам то зручно з таким порядком речей!

Коротше, дівчатка. Давайте любити дівчат як людей і поважати їх. Я недаремно поставила отой епіграф на початку статті. Наша сила - в єдності. Історія знає багато прикладів, коли об'єднавшись, жінки ставали просто УХ. Нам справді не потрібна ієрархія, ми і без приниження одне одного можемо чудово взаємодіяти.
 


2014-08-22 08:18 am

Мексиканська провінційна естетика

"Провінційна естетика" - які асоціації виникають? Щось негативне, пошле, такий собі жлоб-стиль. Це так і є в Україні. Але не в Мексиці. Я не знаю, чому так вийшло... наче ж і їхню рідну культуру винищили, і нашу. Але у них насаджена культура дала якісь неймовірні паростки. І тепер, опинившись у маленькому колоніальному містечку, ти просто пищиш від захвату. Таке враження, що кожна дрібничка зроблена з любов'ю. Якщо це ґратки на лічильнику, то вони фігурні. Якщо це двері, то вони вирізьблені. У кожній щілинці проглядається особливий смак...
Ходімо, поглянемо на крихітне містечко Сан Мігель де Альєнде. Перед цим уявіть Лохвицю чи Лубни. А тепер зазирнімо сюди.
Отже, Сан Мігель де Альєнде, заснований у 1542 році, нині має 70 тисяч населення. Маленьке місто. Правда, у Лубнах менше, але що вже. Ось загальний вигляд однієї з вулиць.


Ось іще. Зверніть увагу на вивіски вулиць! (омг, я вже як Лєбєдєв, скоро урни постити почну)


 

Read more... )
2014-08-20 03:34 am

В загул в Ягул

Думала, що вже об'їздила довкола оахаки все і нічого нового не відкрию. Але в якийсь момент з вікна автобуса на Мітлу відкривається мені петрогліф і дядько каже, що це лишили "номади" 6 тисяч років тому. Я, звісно, одразу ж вирішую поїхати сюди і дослідити місцину. Дядько обіцяє, що буде багато петрогліфів і печер.

Отже, через день ми пробираємося крізь шумний базар і сідаємо на колєктіво до Мітли. Вийти треба десь на дорозі, орієнтир - скеля і петрогліф на ній.


Виявилося, що місцина називається Ягуль. Тобто це місце поруч із Ягуль, бо Ягуль - це таке собі типове сапотекське поселення з пірамідами. Але ми того не знали, а просто вискочили з машини посеред траси і побігли до скелі.
Но нє тут то било. Скеля була обнесена колючим дротом, і ми витратили деякий час, аби знайти у дроті дірку. Далі надибали печери, доступ до яких було перекрито муром і воротями. Та ворота струхлявіли від часу, тож ми просочилися у щілинку. І вийшли на давнє поселення людей і стоянку археологів 1962 року розливу (про що свідчив знайдений у печері пожовтілий журнал). Печери були прикольні, особливо мене вперли впадинки, у яких, вочевидь, розкладали вогонь... не знаю, чи давні номади, чи археологи, чи і ті, і ті... Від впадинок ідуть цікаві канавки, призначення яких мені невідоме, а пани археологи говорити з простими смертними не хочуть (питала на профільній спільноті).


Не задовільнившись знайденим, ми вирушили шукати петрогліфи далі. Для цього піднялися в скелі, де перед нами відкрився дуже мексиканський пейзаж...


Read more... )

 


2014-08-12 05:19 am

Відчувайте!

Раніше на селі як було. Звабив якийсь хлоп якусь дівку. "Занапастив". А хто в цьому винуватий? А дівка, ясно що. І починали її цюкати. Цюкали-цюкали, аж доки вона не топилася. Чи дитя не топила. Чи собі веретеном те дитя в утробі не зводила. Бо то легше було через біль пройти і смертельну небезпеку, ніж бути зацюканою оточенням. Стати їзгоєм - одна з найстрашніших речей для людини.
А чи була винна та дівка? Та дівка може й не знала, що то так діти робляться. Он, є ж свідчення, що хлопці брехали, ніби це гра "в притули", а зовсім не оте страшне злягання і позбавлення цноти, за яке потім цю ж дівку і зацюкають.

Думаєте, зараз не цюкають? Цюкають, тільки за інше. Наприклад, за "недоречні" емоції. Пише дівчина в спільноті, мовляв, мені соромно зізнатися, але я дуже боюся, що мого чоловіка заберуть на війну! Тобто нормальні почуття страху за кохану людину тепер заборонені і за них треба вибачатися. Тепер новий ідеал жінки - беземоційна, зі зціпленими зубами, готова віддати на війну сина-чоловіка-батька, без права на почуття, розпуку і сльози. Ні, сльози допускаються: плакати за загиблими. Радість, любовні переживання, страх - все це заборонено. Виразити переживання щодо чоловіка, забраного на фронт - це викличе суспільний осуд. За якісь звичайні почуття людина зараз мусить ВИБАЧАТИСЯ.

Так, ми маємо зціпити зуби і відкласти наші почуття, бо є обов'язок перед батьківщиною. Колись так вже було, правда ж? Коли баби, зціпивши зуби, тягли свої клумки. Коли баби не звертали уваги на плач дітей, бо "воно ще смаженого вовка не нюхало" (цитую за своєю бабою, представницею саме того покоління), які у нього можуть бути проблеми? Коли плач від страху дитини сприймався як вибрики... люди стали нечутливими до людських емоцій, вони випалили душу війною. Пам'ятаєте текст про три покоління і чому наші батьки були такі нещасні з батьками-сучасниками війни? Геніальний текст про травми поколінь, який показує, що робить з нами війна: він довгий, але почитайте. "Каково состояние матери? Она вынуждена держать себя в руках, она не может толком отдаться горю. На ней ребенок (дети), и еще много всего. Изнутри раздирает боль, а выразить ее невозможно, плакать нельзя, «раскисать» нельзя.  И она каменеет. Застывает в стоическом напряжении, отключает чувства, живет, стиснув зубы и собрав волю в кулак, делает все на автомате. Или, того хуже, погружается в скрытую депрессию, ходит, делает, что положено, хотя сама хочет только одного – лечь и умереть.  Ее лицо представляет собой застывшую маску, ее руки тяжелы и не гнутся. Ей физически больно отвечать на улыбку ребенка, она минимизирует общение с ним, не отвечает на его лепет. Ребенок проснулся ночью, окликнул ее – а она глухо воет в подушку. Иногда прорывается гнев. Он подполз или подошел, теребит ее, хочет внимания и ласки, она когда может, отвечает через силу, но иногда вдруг как зарычит: «Да, отстань же», как оттолкнет, что он аж отлетит. Нет, она не него злится – на судьбу, на свою поломанную жизнь, на того, кто ушел и оставил и больше не поможет."

І мені страшно, що ми заходимо на новий виток закам'яніння. Ті, хто не може чи не хоче кам'яніти і проковтувати почуття - піддається остракізму. "Та як ти можеш радіти У ТАКИЙ ЧАС?", "Як ти можеш думати про дітей-сиріт, від яких батько пішов на війну і не вернувся, якщо він помер як герой, захищаючи тебе, дуру невдячну?". Такі цюкання змушують людей закриватися, бо легше прокричати свої почуття в собі (або задушити, як невчасні чи недостойні), ніж бути викинутою (-тим) з суспільства. Отакі ми люди, ми маємо належати до певного кола, вигнання - найгірше покарання.

Я не кажу зараз, що ось це правильно, а ось це неправильно. Я лиш закликаю не душити почуття, відчувати і проживати! Нема "хороших" чи "поганих" почуттів, "вчасних" чи "невчасних". Хтось написав в коментах на ФБ, що так, як до війни, уже не буде ніколи. Це правда, не буде. Але виражати почуття значно природніше, ніж душити їх. І прошу людей, які не мають таких почуттів (наприклад, небажання відпускати чоловіка чи брата на війну) не цькувати тих, хто такі почуття має. Бо ми всі маємо права проживати власні емоції, позитивні, негативні - всякі. Всі їх треба проживати і висловлювати, інакше воно дасться взнаки на тілесному рівні. Треба лишатися живим, емоційно теж! Всі ми різні і відчуваємо по-різному, і дарма очікувати від когось почуттів, аналогічних до своїх...

 

2014-08-09 04:38 am

Ventanilla, озеро з крокодильчиками

Сьогодні надумала звозити Валю у Масунте, а заодно відвідати два природніх заказника: Мексиканський центр черепах і озеро Бентанійя, де на човниках катаєшся крізь мангрові зарості і дивишся на крокодильчиків і черепашок у їх природному середовищі.



Я уже була у Бентанії три роки назад, відзняла гору фоток з крокодилами для дітей, але не вразилася достатньо, аби написати про це блог.
Озеро знаходиться недалеко від Масунте, на каміонеті буквально 5 хв в сторону Почутли і Сан Антоніо. Цього разу таксист нас завіз аж до самого моря, проминувши той туристичний офіс, де я купляла тур минулого разу. На моє "ЕЕЕЕ??" сказав, що привіз мене у кращий і двічі дешевший офіс. Ну ладно, подумала я, спробуємо цю таксистську мафію!

Коротка розмова з представником офісу показала, що на крокодилячу ферму нас не повезуть, а отже показати валі маленьких мімімішних крокодильчиків не вийде. "Ту ферму тримає інший кооператив, а НАШ - проти утримання тварин у клітках!".

Коротка прогулянка берегом, де звичайний пісок змішаний із піском залізним і чорним, і от ми вже погрузилися в човники. Одразу кинулося у вічі, що Хлопчик-з-веслом говорить дуже багато і в тему. Чи це минулий гід погану екскурсію мав, чи це я вже почала просто іспанську гарно розуміти... але інформація лилася потоком. Таким плотним, що я ледве встигала Валі тезово перекладати про що йде мова.
Перше, що дуже вразило - це дуже багато вимерлих мангрових заростів. Два роки назад тут пройшов ураган Карлота (здається така назва), і винищив 75 гектарів мангрового лісу! Вся екосистема нині під загрозою, і народ ініціює відновлення лісів і просить на це гроші у держави. наче мають почати з наступного року. Мангрові дерева виростають швидко, на метр-півтора за рік, але садити їх у болоті досить проблематично... Ці дерева потрібні для пташок - щоб ті відкладали яйця, для ігуан і риб, а також ці дерева висмоктують з прісної води озера солону воду, яка заходить з океану. Read more... )



 

Read more... )
2014-08-05 02:25 am

Проект по давніх слов'янах

Я вже давно зрозуміла, що з мене не вийде нічого путнього: ні дослідника, ні письменника, ні співака. Але є у мене один дуже важливий скіл: я умію організовувати проекти. Були часи, коли мені навіть за це платили))

Суть в тому, що я вигадую якусь ідею, а потім знаходжу людей, які цю ідею втілюють. При чому ці люди дуже щирі у своєму прагненні втілити проект. Мені здається, я могла б гори здвигати, аби мати важілі у вигляді, наприклад, фінансування проекту. Але з цим, звісно, загвоздки..  Коротше, у мене координаторський талант)

Отже, мій черговий проект, четвертий за рахунком ІСТОРИЧНИЙ проект, присвячено прививанню дітям любові до української історії. Ідея в тому, аби показати дітям, що наша історія була цікава, яскрава і самобутня. Аби історичну книжечку було цікаво брати до рук, аби після прочитання виникало бажання дізнатися більше про епоху, аби була гордість за те, що ЦЕ - частина НАШОЇ історії.

Цільова аудиторія - діти у селах. Я планую безкоштовно надсилати книжечки у сільські бібліотеки. Початково хотілося роздаровуват книжки безпосередньо дітям, але фінансово я це не тягну ніяк. Наклад у 1000 примірників - це дуже, дуже мало. Чому діти у селах?

1. бо їм відчайдушно бракує якісної дитячої літератури. 2. бо діти у селах не отримують гідної освіти. Наприклад, у мене в селі історію читав чи то учитель біології, чи то фізрук; 3. бо сільські бібліотеки дуже-дуже давно не оновлювалися. 4.Бо з села приходить дуже багато людей, і щиро хочеться, аби вони були патріотами. 

Перша книжка, яку ми підготували - про ранніх слов'ян. І отут я окремо хочу похвастатися реконструкцією вигляду слов'ян за джерелами, яку здійснив Сергій Шаменков. Бо до того зображення антів мене не задовільняли аж ніяк. А на цих малюнках розташування кожної деталі звірене із джерелом.

Отже, ось деякі картинки:

Read more... )


 

Наступна наша книжечка - про ВКЛ.

Підтримати мій проект дуже просто - варто лиш переказати гроші на карту ПБ

5168755304065374 Солоненко Володимир Васильович (це не лівий дядя, це мій чоловік)

 

2014-07-31 07:49 pm

Чіапас: таємниці кавоваріння не для білих!

Хотіла я для журналу "Люблю каву!" зробити репортаж про каву в Чіапасі. Ну, це типу другий в мекстиці штат за кількістю виробництва кави.


Для цього написала в одну компанію-виробник, а потім ще й дізналася, що можна поїхати у тур на плантацію за 1200 грн. Нема дурних, умний в гору нє пойдьоть, умний гору обойдьоть! Вирішила не тратитися на тур, а поїхати самостійно.

В той час я почала активно практикувати посміхання, тож скоро завела купу друзів у хостелі. І от вони мені розповіли про те, що є якесь місце, куди можна поїхати своїм ходом, і що там місцеві вирощують каву.
І от, підбивши на це діло одного з працівників хостела, ми вирушили в гори до плантацій. Дві години по серпантину, одна пересадка, і от ми вже близько до зірок, на вершечку Чіапасу.


Останній водій підтвердив: так, тут люди вирощують каву. Ну воно і видно: схили гір були покриті кавовими деревами: зараз несезон для зернят, але плантації є. Заїжджаємо у найвище село (те, яке нам рекомендували), питаємо людей... Мужик неохоче каже, що так, внизу вулиці є місце, де виробляють каву. Ідемо туди - нічого не видно. Починаємо питати людей, всі нам кажуть, що знати не знають ні про яку каву. При чому виглядає це так: маленьке кавове господарство, біля нього хата і люди сидять. Питаємо:
- Ви каву вирощуєте?
- Нє, нє...
- А що ж це за плантація?
- Ну та таке...
- Так вирощуєте?
- Ну дааааааааа.... Але ми самі це п'ємо.
- А можна подивитися?
- ну ніііі..
- А як п'єте каву?
- Ну, сушимо 3 дні, мелемо і п'ємо.
- А можете пригостити або продати нам трохи?
- Ні, нічого не маємо.
- А можна до вас в туалет сходити?
- У нас нема туалету.
- WTF??
- Підіть нагору, у них є.

Йдемо нагору, там діалог повторюється один в один. Тобто каву вони не роблять, туалету у них нема, ідіть нагору.
Продовжуємо опитування, на більшість питань відповідь одна: "Ні". "Слухай, кажу, по-моєму вони нас сприймають як шпигунів" - "Угу..."

Read more... )
2014-07-20 08:54 pm

Без цукру ніяк!

Те, що мексиканці визнані найповнішою нацією світу – не дивно. Їхня кухня та харчові звички так і створені для того, аби товстішати. А оскільки мексиканці починають товстішати з самого народження, то виглядають вони при цьому досить мило.
Мексиканська кухня гостра, вважається у нас. Насправді мексиканська кухня жирна, солодка і без овочей. Про відсутність овочей у раціоні я вже писала: вважається, що у ресторанах овочі погано миють, а отже можна підчепити заразу, тому дітей в ШКОЛІ вчать не їсти салати і овочі у вуличних забігайлівках. Поступово звичка не їсти салати перейшла на родини. Цікаво, звісно, чому саме овочі стали цапом-відбувайлом. От у нас не прийнято на вулиці м’ясо їсти, а тут його – на кожному кроці. Або, скажімо, посмажені у пекельно-старій олії картоплі фрі чи курячі крила – це ок, а от помідорчик до них – це ужас-ужас. У супермаркетах навіть продається спеціальна рідина для дезінфекції овочей. На етикетці баночки весела крапелька широким жестом показує на «ворожу» броколі, мовляв: розберемося!

Отже, мексиканці не їдять практично овочів, зате все смажать. Ну от все. Навіть якщо замовляєш курку на грилі a la plancha , то приносять вам зовсім не те, що ви замовляли. А щось смажене і з купою соусу. Хліба в харчовій культурі теж нема, його хіба можна купити в спеціальних магазинах panaderia або у великих супермаркетах. Зате з тортільями їдять усе. А ще краще – кесадія, коли у тортілью кладуть сир і нагрівають. Дуже калорійно! Я взагалі навчилася вже готувати тортільї, в сенсі – з напівфабрикату. Вони продаються у спеціальних упаковках, потім їх треба підсмажувати на сковорідці трохи, але не занадто, аби вони зберегли свою еластичність. Я тепер тако щодня лабаю: роблю салат і вже не їм просто салат, а їм тако, тобто загортаю салат у тортілью. Місцеві як перекусон роблять супершвидкі тако: намазують тортілью авокадо, кладуть туди, скажімо, сир, підігрівають – вуаля!

У Мексиці страшенно популярна кока-кола і солодкі напої. Складається враження, що воду п’ють хіба у тренажерному залі. ЦЕ при тому, що у КОЖНОМУ ресторані є aguas frescas – освіжаючі води, тобто вода з незначним домішком соку, скажімо, кавуна чи полуниці. Тут же продається «агуа гавайя» - холодний гібіскус і купа всяких соків. Але, як розказував Маурісіо, свого часу кола була відчутно дешевша за ці всі агуас фрескас, тому витіснила традиційні напої і от люди уже років 30 за звичкою замовляють колу.

Цукор

Перша фраза, яку треба вивчити тим, хто, як і я, вживає мало цукру – sin azucar, сін асукар. Algo para tomar? – питає у вас офіціант (вони не кажуть para beber, тобто «щось пити»). А ви йому: Agua fresa і добиваєте: SIN AZUCAR! Бо якщо ви не скажете цю чарівну фразу, то вам у вашу воду з полуницею влуплять півкіло цукру. 

Але фраза не завжди спрацьовує. Наприклад, великий супермаркет Чедрауі і задача: купити йогурт типу «грецький» і купити какао-порошок. Перериваю полиці, знаходжу продукти із магічним надписом sin azucar. Вранці роблю свій традиційний сніданок: йогурт, granola (популярні тут типу злаки з горіхами) і шматочки фруктів. Куштую – що за фігня?? Солодке! Беру упаковку і бачу маленькими літерами приписано azucarado con Splenda – підсолоджено отим ядовитим штучним цукром, який в рота краще не брати ваще. Готую какао, куштую – матко-бозко! Солодке таке, що аж очі вилазять. Беру упаковку… нічого нє прєдвєщаєт, навпаки, надписи обіцяють на 60% менше калорій, ніж аналогічні напої з цукром. Дивлюся склад… і що ж? Фруктоза, от ти де! Та блін, на всі полки з какао це було єдине типу «без цукру», та й те виявилося солодким. Тобто в країні, де виробляють какао, я не можу знайти просто какао-порошок…

Кава, яка продається у автоматах у таких суперах, як севен ілевен або Оххо, містить цукор «за замовченням». І вибрати опцію без цукру там неможливо в принципі. От хоч-не хоч, а пий каву з двома ложками цукру.

В результаті, купівля тут продуктів – це як похід по мінному полю. Зазвичай я беру всякі овочі-фрукти, йогурт без цукру, молоко, курячі грудки, рибу і морепродукти. Морепродукти тут дешеві. Можна взяти півкіла октопуса типу за 13 песо (13 грн). Все інше уже, на жаль, дорожче, ніж в Україні. Похід у супермаркет за продуктами на двох – 700 грн мінімум. Тож якщо тут економити, то брати овочі і фрукти у магазинчиках надворі.  Там таки дешевше виходить. Вегетаріанцем тут було б вигідно бути. Може дійсно?

Більше:

що ми їмо у Мексиці
(2011)


Про хавчик (2013)

мексиканська їжа: тамалес (2014)

 

2014-07-16 08:45 pm
Entry tags:

Гондурас: Сан Педро Сула, найнебезпечніше місто світу

Я ж, звісно, ні сном, ні духом.

Прилетіла, а запрошуюча сторона, так би мовити, на роботі. Я кажу: Луїс, давай я по місту погуляю! Луїс скрушно хитає головою: Ні, по Сан Педро Сула не гуляють. Я, звісно, трактую це так: місто промислове і нудне, гуляти нема де.

За деякий час Луїс споряджує зі мною водія. Я борсаюся, бо люблю гуляти сама, а куди дівати водія - неясно. Вирішую попросити водія зустріти мене за 2 години в центрі.
Водій Карлос приходить з пістолетом при боці. Ми сідаємо у машину і їдемо в центр. Там перше, що кидається у вічі - це триметрові огорожі з колючим дротом або під електрикою нагорі. Приїздимо в один хостел, аби пообідати. Хостел більше схожий на неприступний замок: височенний мур із дротом, броньовані двері із крихітним заґратованим віконичком - суто для очей.

Це мене вперше насторожує.
Далі ми їдемо у шопінг мол)) поїсти (бо в хостелі їжі не було). Ресторанів "як скрізь" на вулицях нема в принципі. У шопінг молі помічаю, що всі чоловіки "при службі" зі зброєю: паркувальники, охоронці, продавці... На вулиці люди теж зі зброєю. Тут мені доходить, що щось не те.

Погугливши вдома, я розумію, що реально жопа.

Луїс каже, що збудував квартиру над фабрикою, аби не треба було зайвий раз їздити на роботу і з роботи. Коли він за кермом, його завжди супроводжує озброєний охоронець. Ну, і нашу розмову  ви читали.

Він вважає, що вирішити проблему може тільки легалізація наркотиків у Штатах. А саме маріхуани і кокаїну. Тоді б це знищило нелегальний трафік як такий. Ну, але це поки тільки мрії.

Самі гондурасці наркоту майже не вживають. І взагалі, вони бусічки і лапочки. Дуже позитивні і усміхнені люди. :)


2014-07-15 06:13 am

найкраща країна в світі

- Мого батька викрали 4 роки тому. Тримали у заручниках 26 днів, а ми мусили збирати шалену суму грошей, щоб викупити його, - розповідає Луїс. Він власник фабрики, йому 42.
- І скільки хотіли грошей? - обережно питаю я.
- Нереальну суму, - каже він і замовкає.

На задньому сидінні джипа сидить охоронець, витягнувши пістолет з кобури. Ми мчимо крізь нічний Сан Педро Сула.

- Знаєш, от така звичайна справа: поїхати на вечерю в ресторан... Чи в магазин на закупи. А ти мусиш бути у стані повищеної уваги, весь час дивитися на всі боки, фіксусвати усі рухи, усі машини. Я б не сказав, що тут прям на вулицях убивають. Але може бути.

- Це так через наркотрафік чи через погану освіту?

- І те, і те. 95% наркотиків, що іде на штати з Коломбії, проходять через Гондурас.
Я люблю свою країну. Вона така гарна! Тут є все! Джунглі, унікальні пляжі, земля, руїни майя. Все є - крім хорошого менеджементу.

- Каву вирощуєте...

- Найкращу каву в світі! Це такі гори! Така кава! От гугл не дасть збрехати, - швидко гуглить і показує купу посилань. Це ми вже в ресторані, чекаємо на їжу. Охоронець з пістолетом сторожить при дверях. - А ще у нас є відомі на весь світ сигари. От глянь! - Луїс гуглить і любовно оглядає нагуглене.

- Так приємно, що ти патріот. Зазвичай мешканці Латинської америки тільки хають свої країни, а ти так хвалиш!

- Я страшенно люблю Гондурас! Така природа! А люди які добрі! Але раніше я ще більше любив. У 80-их тут було спокійно, бо всі наркотики йшли в Штати через повітря. Або, на крайняк, через воду. Потім цю лавочку прикрили. Тепер усе йде по землі, через нас.

- І так маєте одне з найнебезпечніших міст у світі... Сан Педро Сула.

- Що значить "одне з..."? Ми НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШЕ місто у всьому світі! - гордо каже Луїс.

 


 

2014-07-14 04:12 am

ну драсті, Гондурас!

Отже, моєю 33-ьою стала сааме та країна, яку назвали Гондурасом. Тобто, надіюся, що стане, бо наразі я в небі над морем, перелітаю з Белізу в Гондурас.

Лечу я так вже 3 день. Їй бо, по суху мені б це обійшлося у 2 дні через Гватемалу. Але, як я вже неодноразово жалілася, українців в Мексику пускають просто так тільки влітати, а в’їжджати – так візу зробіть, будь ласка.

Але коли знайомий гондурасець запропонував обміняти свої милі мені на квиток, я не могла не погодитися. Тим паче, Хосе уже на мене планів не має ваще. То чому б не сказати пригодам «так»?

Переліт мій через Беліз. Перед вильотом я уточнюю, чи точне українцям не треба віза в Гондурас. Ні, каже інет, не треба. Приїжджаю в аеропорт Канкуна. Працівник Тропік Еір довго щось перевіряє мене і зрештою каже: «Ні, я не можу вас пустити на борт» - «Схуяль?» - «У вас візи нема».

Падажітє, кажу, какето? В Беліз же не треба віза, я ж 6 місяців назад їздила в Беліз без візи. Іде дзвонить, дізнається. НІ, каже, треба. Я не вірю, піднімаю Нята на ноги, він пробиває по інету – опаньки, беліз змінив візову політику відносно нас! Певно, ми останні лишилися, кому треба віза в Беліз. У 2012 нас було двоє: ізраїльтяни і ми. А в 2014, певно, тільки ми і лишилися.

Пишу Луісу в Гондурас: вибач, некст тайм. А він мені: «Я ща розберуся, нікуди не йди». «Довірся» - каже. Ну добре, думаю. І справді, отримую смс, мовляв, давай, тебе пустять в Беліз і так. Знайди когось з тропік еір… Я до стійки – нема нікого. Всі пішли проводжати мій літак. Чекаю. Зрештою, літак летить, працівник компанії повертається і з усмішкою каже: «Так, вам дозволили. Але літак уже полетів. Давайте я вам на завтра квиток перенесу?».
У мене в голові калькулятор зразу працює. 600 грн коштує покататися до аеропорту, назад і ще раз до аеропорту. Ну і 6 годин часу. Лааадно, кажу, переносьте. Все-таки в Гондурас хочеться.

Приїжджаю наступного дня. Радісний працівник компанії виходить і посміхається від вуха до вуха: «Знаєте, одна проблема. Скасували переліт з Беліза до Сан Педро Сулу. Але ви можете переночувати в Белізі і полетіти завтра!» Ну вже ж дякую, весело думаю я, бо мені смішно вже все це. В Белізі ночувати нізащо не буду, там ужасть і мрак. Звісно, там є шикарні готелі і курорти, але не для мене. А на все місто лише один хостел, та й той… такий дорогенький, м’яко кажучи. «Ні, кажу, я тут побуду. Тільки хто мені гроші за катання туди-сюди верне? 200 грн в один бік…». Триста разів перепитала працівника, чи він ПЕВЕН, що ніяка холера не трапиться…Сказав, що ні.

Приїжджаю третього дня:) Нарешті мені дають бордін-пас і здирають 30 доларів за виїзд з Мексики. Чекаю посадки. Її нема. 20 хвилин, 30, 40… А у мене конекшн-тайм 50 хвилин, щоб ви розуміли. Холери, думаю, що, важко було в перший день затримати виліт на буквально 10 хв? Мені б цього вистачило.

Далі нарешті сідаємо і летимо. Ще в польоті я трохи понервувала, бо забула, що в Белізі час на годину назад. Думала, спізнилися. Прилітаю, а мене зустрічає працівник компанії і тягне в іміграційну службу. Явно мене всі знають і чекають, я прям як віп-персона. Офіцер задає кілька питань, я заповнюю папери. «50 баксів за візу» - каже офіцер. «Я ж по транзиту!» - «Ну так, 50 баксів за 10 хв у Белізі!». Звісно, таких грошей у мене нема, мене супроводжують до банкомату, де я знімаю суму. І тут заднім умом мені доходить, що я не відкривала картку для користування у Белізі, і що якщо її заблокують, то я лишуся взагалі ні з чим.  Ну, тобто взагалі. Так що зараз я сиджу на нервах і голодна, як чорт. Бо ж з самого ранку ніц не їла, а вже вечір наче майже. Ну то таке.

Коротше, пробігаємо ми по всіх митницях, деклараціях і реєстраціях і от нарешті я лечу в саме ту країну! Тож моя «безплатна» поїздка обійшлася мені наразі в 130 баксів. То лі єщьо будєт, чує моє серце.

А взагалі мені треба позбавлятися цього рахування грошей. У мене увімкнулося мислення жебрака, я весь час все рахую і економлю. А до тих, у кого мислення жебрака, гроші не ідуть, мені так здається. Ладно, відключаюся…

2014-07-10 11:26 pm

Жахи мексиканського садівництва

Коли мені сказали, що треба буде посадити сад, я спершу поржала (бо ж типу як їхала займатися чимсь іншим, а не копанням в землі), а потім подумала, що це цікаво, бо я люблю вирощувати оці всі квіти і іже с німі.
Але тоді у мене в голові поставало закономірне для українки уявлення про українське садівництво, а не про мексиканське.

Почнемо з того, що тут нема землі. Ну взагалі. Тобто колись якийсь прошарок був, але його прибрали і залили бетоном. Тобто землю треба купляти всю.
Спека нереальна, дощів нема. Вода з крану ллється тільки вранці, типу з 9 до 11 ранку, коли пекло. А рослини бажано поливати ввечері, ну ладно.
Створення саду полягало у поїздках по індіанських селах у пошуках palmitas -маленьких пальм, а також pasto japonese (чи як воно пишеться те хапонес) - тобто японського газону, який якоби стійкий до сонця. А, ще треба було знайти землю.
Земля, набрана у джунглях, коштує недорого - 30 грн мішок. У місті її продають за 50-120 грн за мішок, але це якась спіцальна бразильська земля. Як на мене, що то лайно, що то лайно. Не чорнозем)
Коротше, замовили ми землю, пальми і траву. Ніхто нічого сіяти чи вирощувати з розсади не збирається - все готове.
Привезли землю і траву. Наступного ранку дзвонять, що везуть решту. І типу виставляють рахунок за садівництво - 800 грн. П. каже: ми самі посадимо. А вони кажуть: добре, але нам платіть за два дні садівництва.
Що зробив би українець? послав би. Але мексиканський patron так не думає. "Я їхній патрон, я для них дійна корова. Але мушу платити, бо інакше вони більше не прийдуть". Я тоді так збісилася, бо якраз чоловік переслав смс про 240 грн на мою картку як гонорар за статтю... А тут 800 грн за те, що вони НЕ РОБЛЯТЬ! УХ.
Кладуть землю, кладуть газон. Половина газона на така, 5 метрів бракує, частина скоріше мертва, ніж жива (вона таки відмерла). Наступного дня приїздять пальми, садимо. Ще наступного дня купуємо інші рослини: ще дві пальми, 3 дерева, один кущ від москітів, одна квітка блядно-голубенька, два розмарини, базилік і орегано ("ти що, борщ робитимеш?") і дві троянди для мене (тобто я хотіла їх посадити). 

Почали копати... тобто не копати, де там. Ми почали ЛОМОМ лупати бетон. І вигрібати уламки геть... Видовбала я так дві дірки, далі кажу: "Ззнаєш, дружок, давай сам. А я садитиму". Правда,садити дружок не дав, бо його відбрації синхронізувалися із вібраціями рослин і рослини "попросили", аби він їх садив, а не "чорна відьма" (тобто я. В його житті ще є "біла відьма" - гьорлфренд з Москви).

Коли били чергову діру, натрапили спершу на електрику, потім - на труди водогону, які успішно пробили у двох місцях... зрештою, П. відмовився садити взагалі на підготовленому місці десь 5 метрів, бо там комунікації. Зрозуміти, чому комунікації ідуть по діагоналі через невеличке місце, відведене для саду, я так і не осилила. Мексиканський дизайн.
От результат наших чотириденних старань. Половина трави загинула...





2014-07-10 10:49 pm

два слова і три фото про Бакалар

Bacalarpueblo magico говорить велика красива вивіска на в’їзді до міста. Бакалар – величезне однойменне озеро з ясноблакитною водою. І аби туристи не були «зіпсовані» безпосередньою близькістю казкового карибського моря, то це місце було б суперпопулярне. Але люди обирають Кариби. Тому як туристичне місто Бакалар не відбувся. Хоча за останні три роки тут з’явився хостел у центрі і два кафе з «європейською кавою» (тобто з кавомашини, а не перекип’яченою, як п’ють мексиканці). Ще тут є старий форт і банкомат.
Між тим, вода у Бакаларі чиста, дно, здебільшого, піщане (іноді поросле водоростями). Підхід затруднений джунглями, але майже скрізь на березі озера повідкривалися готелі і кабаньї різної цінової категорії (400-1000+ грн. за ніч на двох), де можна зупинитися і отримати доступ до води. На Бакаларі є розваги, як от поплавати на каяках, що здебільшого безплатно, якщо ти живеш в одному з готелів. Інша розвага – переплисти озеро і відвідати поселення на тому боці.







2014-07-09 05:11 pm

життя, коли у тебе 60

Я важу 60 кг.

І дуже соромлюся про це говорити. Бо 60 кг – це за межами «прілічія». Бо «справжня» жінка не важить 60 кг. Вага справжньої жінки коливається у межах 50-54 кг.  Порубіжжя – це 56. Я була у 56 останніх років 7.  Тепер я важу 60.

Коли я кажу комусь свою вагу, мені кажуть або «ого», або «не може бути». Бо в уявленні пересічного чоловіка 60 кг – це «жирдяйка». А я не схожа на жирдяйку, як не придивляйся. Звісно, проміжку між стегон у мене нема (нє ржать, я про «просвіт») – ноги не вписуються в «канон». Але в іншому цілком.



Хто не читав, ще по  цій темі:

Тема цицьок не розкритаю... по життю.


2014-07-08 04:55 pm

Що я побачила вночі

Увесь хаос нашого життя, усі наші проблеми і стреси, заробляння грошей і міжособистісні конфлікти – лише брижки на озері реальності. Вони збаламучують плесо води, тож уже не видно ні дна, ні відображення неба у воді. Але ці брижки не мають впливу ні на товщу води, ні на небо. Зараз, у Мексиці, плесо мого життя заспокоїлося від брижок, і я дивлюся на спокійну поверхню води.

Весь світ є ілюзорним. У ньому вже стільки людських інтерпретацій і значень, що побачити його, як є – тобто без тисячолітніх накладених смислів – практично неможливо. Ми завжди бачимо стіл, замість дерев’яного прямокутника на чотирьох палках, чим стіл і є. Техніка «зупинки світу» - це вивільнення з-під цих інтерпретацій. Але оскільки осягнути цю техніку страшенно важко, то легше спростити все до усвідомлення того, що весь світ ілюзорний. Простіше приймати це як аксіому.

Єдине, що істинне – це любов. І я маю на увазі не власницьку любов між протилежними статями. Це  любов, яка наповнює серце і не має спрямування. Навіть якщо початково вона направлена на об’єкт, за деякий час вона стане всепоглинаючою, багатовекторною. Хоча ні, векторів там немає, є хвилі, які накривають все, хвилі без кінця і краю, спрямовані на кожен прояв цього ілюзорного світу J

Любов між чоловіком і жінкою – це щастя від відкриття воріт до окремого всесвіту. Відчуття від цього такі, як ніби довго брів по горах, і в якийсь момент вибрався на вершину, скелі розступилися, і перед тобою відкривається прекрасна долина, від якої захоплює подих… ти поглинаєш її очима і по щоках котяться сльози від спостереження прекрасного. Чи прийде комусь в голову заволодіти цією красою? Купити її? Прописати в документах ім’я власника? Ні. В момент спостереження відключається розум, є лише 100% сприйняття і любов (не до когось конкретного, а до СВІТУ!), і щем від прекрасного. Зупинка світу або щось на зразок. Хочеться дивитися знову і знову. Хочеться спуститися вниз і лягти у шовковисту траву, припасти вустами до солодких джерел, гладити кору дерев. Не щоб заволодіти, а що причаститися до прекрасного. Секс – це ключ, місток між місцем спостереження на горі і спуском в долину. Спостерігати прекрасно, але пройшовши по містку, ви зможете торкнутися ногами трави і пригубити до води цього нового, щойно відкритого світу. І повірте, якщо хтось з тої долини підніметься на гору і гляне на той бік, з якого прийшли ви, то його охоплять не менш захоплені відчуття.

Сенс нашого життя проявляється у кожній прожитій миті. Сенс – це наш вибір для цього конкретного моменту. Якщо ми робимо найкращий вибір для цього моменту, керуючись нашим серцем, а не розрахунком, ми наповнюємо наше життя сенсом.  

Напевно, це здасться банальним. Але проживання розуміння викладеного вище дає незрівнянне відчуття щастя. Але, як казала лисичка А, істину треба осягнути хоча б разів п’ять. Може тоді це щемке відчуття стане постійним, а не зітреться зі сходом сонця.

2014-07-04 05:38 pm

Bad girls

У Паленке довелося мені навідатися до місцевого стрип-клубу. Давно хотіла зробити це, але вдома ніхто не погоджувався скласти мені компанію. Тож компанію знайшла аж в Мексиці.

Але місцевий попередив: це страх, а не заклад. Я не повірила, пішла перевіряти.

Невеликий натовп на вході. Мій супровідник уточнює у охоронця, чи точно цей клуб безпечний для дівчини. Його запевняють, що так.

Ще на вході стикаюся з «дівчиною». Вона величезна, ми б сказали «дебела». Не товста, ні. Просто величезна. З великою целюлітною дупою. Клуб всередині шумний, наповнений димом. На подіумі така сама величезна дівчина повільно ходить від одного шеста до іншого. Нам приносять відро пива. Пляшками тут не вийде купувати, тільки оптом – по 5 у відрі. Дівчата, що змінюють одна одну, такого ж типажу: дебелі, з великими целюлітними дупами. О так, після цього я перестала комплексувати в Мексиці щодо целюліту і одягнула свої куценькі шортики.

Дівчата НЕ ТАНЦЮВАЛИ. Вони роздягалися, проходжуючись від одного шеста до іншого. Як зізнався потім мій попутник, у нього навіть жодного разу не було ерекції. У мене теж, що вже. Він пропонував замовити мені приватний танець, але я так і не вибрала нікого. Взагалі нічого не ворухнулося. Аж захотілося піднятися на сцену і станцювати. Хоч я так і не танцюю. Але просто рухаючись, думаю, порвала б місцеву публіку.

Та я і так рвала. Народ вилуплявся на мене, як на небачену птицю. Я була дівчина-глядачка, я була худа… Це вражало. Один навіть підсів до мене, цокався пивом і строїв очки.

Туалету для жінок нема в принципі. Прийшлося йти «за куліси». Тепер уже вилуплялися дівчата.
«Тепер я просто мушу тебе повести в київський Dolls», каже мій попутник. «Щоб ти порівняла найгірший стрип-клуб і найкращий».


2014-07-04 05:00 pm

робота на Карибах

В принципі, мені відкрилося, чому мексиканці такі непунктуальні і неуважні до часу. Опишу вчорашній «важкий робочий день».

Я приставлена до місцевого бізнесмена, який має кілька різних бізнесів у містах на Карибському узбережжі. Власне, окрім того, що я викладаю йому російську, я типу як працюю в ще одному, поки не розкрученому, бізнесі, з оренди будинків. Наразі моя функція полягає у здачі будинку в оренду (як несподівано), контакті з клієнтами, а також у допомозі з приведення будинку у більш «жіночий» вигляд. Я кажу, наприклад, яку стіну у який колір пофарбувати чи допомагаю з садом (що і куди садити).

Отже, ранок. П. мене будить і ми їдемо в маленьку фрутерію, де роблять фреші. Це сніданок. Там я випиваю сік 50/50 з апельсину і грейпфруту, з додаванням маянської трави «чайя» чи щось таке. А також маю своє капучіно, яке запускає у роботу всю систему.
Далі, близько 8, ми їдемо у тренажерну залу. Я займаюся там до 10, після чого приймаю душ і ми їдемо працювати у ту саму фрутерію, де є інтернет і якісна кава. П. на той момент уже завалюють дзвінками, він сьогодні підміняє свою дружину, яка типу як у бізнесі є партнером і головним менеджером. Оскільки я вперше бачу, як П. саме _працює_, то розумію, яку колосальну нагрузку зазвичай несе Тереза, поки дехто прохолоджується.

Мені теж пишуть клієнти, розрулюю і п’ю капучіно. На журналістські справи я переключитися не можу, бо мені треба спокій і багато годин.

Десь близько обіду накриває голод і ми їдемо у аргентинський м’ясний ресторанчик, де зжираємо по величезному стейку: я під пиво, він під вино. Далі господар наливає йому два шоти текіли. Я відмовляюся і ми їдемо «працювати далі» у пляжний клуб «Сулум». Там сідаємо на диванчику з видом на море, нам приносять по маргариті. П. моніторить інтернет, я вишу у Фейсбучіку. Далі друг П. Естебан приносить чорро, тобто траву, всі курять… 17:30. Я не курю, бо нє. Кажу: «Ну, давай російською займемся». «Нє, після трави лишилася тільки іспанська».




Ще одна маргарита, я намагаюся вдуплити у тексти і у те, що треба писати. «Та навіщо тобі? Що тобі треба? Їжа є, ночувати є те. Ти на Карибах, розслабся!». Розслаблені настільки, що його заняття з йоги і мій кросфіт похерені.

Далі ми їдемо до подруги Паули. Довго шукаємо дорогу, зрештою опиняємося у найпрекраснішому житлі з тих, що я коли-небудь була. Красиво підсвічена доріжка пробігає крізь джунглевий сад, басейн з різним світлом. Будинок весь округлих форм, з відкритим простором… Ні, це неможливо описати, я якось може пофоткаю це. Народ сидить в басейні, п’є вино. Я теж п’ю вино, але на березі. Зрештою, вечір закінчується у гамаку і з легкими снеками на закуску.

Що сказати. Я почуваюся розслаблено. Вдома весь час щось штовхає мене працювати. Якщо нема дедлайну, я сварю себе, якщо якийсь день не попрацюю. Коли мене брали на попередню роботу (ту, від якої інсульт був), то шеф ревниво вираховував, скільки годин на місяць я присвячу «Жилі». Тут же усе пливе і тече розслаблено і ненапряжно. Так, це вибішує, коли машина, яку обіцяють на завтра, стає готова на через тиждень. З іншого боку, наскільки ж здоровіше так жити!