Після попереднього треку з Олімпоса в Текірову Уляна сказала: «Я більше пішки не піду. Хочете – ідіть, а я побуду тут, десь у пансіоні». І ще вона сказала: «Ааа, чому ми так проти матрацного відпочинку? Тепер він видається мені вельми привабливим!» І ще в процесі додавала таке: «Господи, ну я вже доросла, ну чого я сюди поперлася, ну навіщо воно мені треба?».

Але я була вперта. Я намалювала собі маршрут і мусила його пройти для групи, хочуть дівчата цього чи ні. Крім того однотипні курортні містечка гнітили. Попереду мав бути Аспендос і Краса Неземна у Кьопрюлю каньйоні. Я сказала, що хай собі дівки як хочуть, а я туди. Дівки вирішили приречено поплентатися за мною… На щастя, вони про це жодного разу не пошкодували!



Амфітеатр в Аспендосі. Фотки Дарини [livejournal.com profile] klizma_voidoid

Ми в’їжджали у стародавній Аспендос через арку римського акведука, і це було вражаюче – наче в’їздиш у місто через пишні ворота кріпосної стіни. Спека стояла невимовна, але ми вперто пішли дивитися руїни. Тут досі діє римський амфітеатр 2 ст. до н.е. (тоді правив Марк Аврелій, і ми фантазували, що може ось він тут сидів!), кажуть, він найкраще зберігся на території всієї Анатолії. Агора, досі збережені вулиці, базиліка, фонтан. Руїни як руїни :) Моє серце до них глухе, це ж не речі і не люди. Потому спускаємося вниз, і на вході починаємо розмовляти із працівниками: що і як, де тут спинитися? Бо містечко крихітне, туди привозять туристів на годинку-дві подивитися, а потім забирають. А нам вже так хотілося поспати НЕ в наметі…  Може тут десь є хостел чи пансіон? Один з працівників пропонує вписатися у своїх батьків, скеровує нас до них. Його сім’я тримає невеличку забігайлівку в самому хвості стародавнього Аспендоса, вони продають помаранчевий сік та турецькі млинці. Брат Алі знає пару слів російською і трохи англійську. Вони пропонують нам спати на тапчанах у дворі за 50 лір з трьох, але міняти шило на мило не хочеться: все одно на дворі, у спальниках, на твердому. Те саме можна робити і біля річки у наметах! Між тим, ми лишаємося на вечерю. Вечеря справді чудова! На 5ть лір нам подають млинці, айран, чай, салат… Уляна стає «своєю», помагаючи готувати ті млинці. Під кінець мама Алі сплескує руками та відмовляє йти до річки: там комарі і змії. І люди дивитимуться! Та ми все ще не готові платити і йдемо.



Фото Дарини klizma_voidoid

Чотири кілометри від Аспендоса по вечірній дорозі, попри обриси величного акведука.. Зрештою ми опиняємося біля річки Кьопрю, біля дамби. Там і ночуємо. А наранок вирушаємо до Кьопрюлю каньйону. Та зустрічні люди дивляться на нас, як на божевільних: «Туди ж 50 кілометрів!». Як би там не було, та йти легко. Ми минали плантації апельсинів, періодично здійснюючи на них набіги. На цих же плантаціях проведена вода для поливу, тож нема чого перейматися. Хоча ми, навчені тяжким досвідом, все ж несемо з собою літрів з п’ять води «про всяк». Тут же зустрічається ожина, сільські діти нас вітають і пригощають персиками, ми рвемо казково-солодкий дикий виноград…

Read more... )

За кермом старої газельки сидів чоловік, він одразу представився: «Владимир с Донецка». Нам виявилося по дорозі кілометрів із 500, і я тішилася, що аби добратися до місця не муситиму міняти машину. Але 500 кілометрів обіцяли багато розмов, і я знала ту тему, яка обов’язково постане: тема мови.

Володимир щирий, простий і віруючий. Пропрацював водієм вже багато років. Ностальгує за Радянським союзом та за молодістю, коли міг собі дозволити об’їздити автівкою пів-Росії не замислюючись про гроші та пальне. Кілометри поволі спливають, і нарешті болюча тема дається взнаки. Спершу це просто невдоволення тим, як «криво» переіменували населені пункти на Донбасі. Але потім звучить щось геть нове:
- Я ж монастирям допомагаю. То там говорю зі знаючими людьми, яких дуже поважаю. То вони мені розповіли, звідки взялася українська мова. Знаєте такого Петра І? він дуже розумна людина був. І якось йому в голову прийшло, що гарно було би, аби люди говорили на різних мовах. Одразу по людині видно було б звідки вона. От він сів і придумав діалекти: український, білоруський, литовський.. різні діалекти російської. Потім через монастирі поширив маніфести, де було сказано, кому на якій мові говорити. Люди вивчили і з тих пір говорили. Отак втече кріпосний від господаря, приб’ється в інше село, а по говору одразу чути, звідки він! Як ви ще інакше поясните те, що люди по-різному говорять? То все Петро І!

Тож я вважаю, друзі, що нам треба оцінити красоту гри церковників від МП. Це просто феєрично.

Всю дорогу до Маналі я була дуже серйозна і похмура. Думала про те, що треба починати проект. Я дала собі багато часу, аби втягнутися, майже тиждень. Між тим, ті місця, в яких я мала би інтенсивно працювати, лишаються нерозгаданими за спиною. Бо ж часу у мене не так вже й багато.  Я їду і вирішую прибути в Маналі. Написати ряд листів, а далі вирушити в у долину Спіті, яка стала відкритою буквально недавно, і ще повна екзотики.

Маналі мене жахає, як і майже будь-яке індійське місто. І хоч цього разу індійці мені попадають якнайкращі, ще ніхто не дурив, а всі лише допомагали, але це не зробило мене індієфілкою. Так, Індія прекрасна країна, але лиш до того часу, поки там не з’являються люди. Люди тут здатні загадити будь-що, будь-яку красу.

Отже, у Маналі житло знайти не вдається, я їм у ресторанчику європейського типу (упиваюся солодким лассі як наркотиком – вже відчувається брак молочки) і рушаю на автостанцію дізнатися про автобус до перевалу Ротанг Ла, бо для стопу уже якось і пізно – четверта. А на автостанції мені радісно повідомляють, що найближчими днями у них страйк. Дивлюся на вказівник – до перевалу 51 км. Тю, руков подать, два дні дороги. І йду. І стоплю.

Стопиться у Індії прекрасно. У якийсь момент крокую через гірські села з рюкзаком, ніхто не їде, люди мало пальцями не тицяють і сміються з мене, а на мені – 20 кг ваги. Рятує лише прекрасний рюкзак, на якому ці 20 кг і не відчуваються.


Read more... )
Прекрасна, незрівнянна, чудова Оля Гаврилова [livejournal.com profile] lokly створила для нашого проекту обличчя - неймовірний промо ролик! Презентую його тут!
УРА! )))

Наш повний маршрут.
 
      Переліт. Ми дуже довго моніторили ситуацію з перельотом, десь, певно, з півроку, але ціни не мінялися. Зрештою, аби не заморочуватися із транзитною візою у Штати, ми вирішили летіти через Париж. Після тривалих роздумів зважилися купити квитки AirFrance, переліт нам обійшовся десь до 1300 доларів за маршрутом Київ-Мехіко-Канкун-Київ.
Read more... )
      Проїзд. Якщо не їздити автостопом (автостоп тут десь 50 на 50, то одразу їдеш, а то зависаєш наглухо), то можна обрати кілька способів. На автостанціях (термінале, естасьоменто) часто туристам за замовчуванням продають квитки на автобуси першого класу. Тому треба уточнювати, це прімеро чи сегундо клас. Автобуси другого класу десь на відсотків 30 дешевші. Часто у містах розносять термінали першого і другого класу, термінали другого так і називаються – Terminal 2nd чи якось так, а термінали першого називаються ADO (але, здається, там ще є перевізники першого типу SUR). Якщо вже потрапляєш на термінал другого класу, то наче втягуєшся і тебе так і передають «з рук в руки», бо автобуси другого класу приїжджають тільки на термінали другого класу. Різниця між автобусами в тому, що у першому все прилизано, а у другому цілком нормально, тільки з місцевими, нема телевізора і лампочки над сидінням не працюють. А так ті самі автобуси, тільки інколи трохи старіші. Що важливо: беріть у автобуси теплі речі. Мексиканці вмикають кондиціонери на просто нереальний холод. Всі місцеві пасажири це знають і беруть із собою ковдри.
Read more... )
      Проживання. Каучсьорфінг у Мексиці просто неймовірно чудовий. Не пощастило нам лише у Канкуні, де нам всі відмовили. А так можна сміливо на нього покладатися. Єдине що мене здивувало: у них не прийнято гостям запропонувати навіть чаю, не кажучи вже про поїсти. Я просто ідеальний хостер, я так подумала) Бо завжди купую гостям минтусів, вина, готую українську їжу, коли можу – влаштовую турпрограму… Тут якось ми цього не знайшли, тільки раз, у хіпівській комуні.
      Ціни на житло відрізняються між Мексикою та Юкатаном так само, як і на все інше. В середньому виходило за ночівлю по 100 песо з носа, тільки якщо у «нормальній» Мексиці це був двоспальний номер у готелі середньої паршивості, із гарячою водою, кондиціонером і вай-фаєм, то на югах це стала ціна за багатолюдний «дорм». Питаючи про ціни на готель, уточнюйте, він con clima чи sin clima, бо хіпі і панкам кондиціонер нафіг треба, а за нього беруть десь в півтори рази дорожче.
Read more... )       
       Ціни. Чим ближче до Канкуна – тим дорожче. У Канкуні все в 2-3 рази дорожче, сувеніри – у всі 5 разів. Взагалі вважаю, що на Кариби можна поїхати повалятися на пустинні пляжі, але не наближатися до цих паті-паті міст.

      Сувеніри. Напишу тут те, про що ніхто не попередив і не написав. Не відкладайте на завтра те, що можна купити сьогодні. Бо кожен регіон особливий. У Пуеблі роблять неймовірну кераміку. У Оахаці – розписані дерев’яні іграшки і килими, кераміку. Тут же купують шоколад і молє. У Чіапасі – чудовий тканий одяг, неймовірні шкіряні сумки, бурштин. Ми це все відкладали до кінця поїздки і лишилися з носом. Бо у Канкуні чи Іслі Мухерес продають футболки з голими цицьками, а не вишитий одяг. А якщо продають вишитий одяг, то у 5ть разів дорожче. Якщо ткана сорочка коштувала 50 у Сан-Крістобалі на руках, то у Канкуні за неї просили 250. Маленька шкіряна сумка стала коштувати 500 замість 100 песо. На Юкатані торгують перекупщики, а у штатах легко знайти, власне, авторів. Ми не купили все це, і я себе за це нінавіжу.
Read more... )    Що може знадобитися і що варто знати
Read more... )
Інші мої записи про Мексику:
Замальовки про Мексику (початок)
Оахака - місто знаків оклику
Оахака колорес
Ткацтво у Теотітлан дель Байе
Величний Океан
Чіапаське традиційне ткання
Про день-фігню та Ще один безглуздий день (емоційний спад нашої мандрівки)
Що ми їмо у Мексиці
Кольори майа: те, що тримає світ
Кампече, Меріда
Повертаючись із печер Лол-тун...
Подорож в Маїл і назад
Де ми були, але про що так і не написала: красиві водоспади у Чіапасі; крокодилячі лагуни в Оахаці; купа всіляких руїн, починаючи від найбільших ацтекських під мехіко, а також у Паленке, Кобі і ще кількох, назв яких не згадаю (уляна ще була у Чічен-Іці, я туди не пішла принципово); печера із прадавніми малюнками (дуже класна). Про це все можете питати:) Також буду поступово вивішувати фотографії.
Photobucket
    Ми на Океані. Це так, немов довго-довго, багато років їхав до моря - і ось нарешті ти добрався. Ти їси свіжезірвані фрукти та свіжевиловлену рибу, ти купаєшся у теплих, невимовно теплих хвилях, а вони збивають тебе з ніг і кидають, граючись, об пісок...
      Мексика робить з мене, брутальної дівки, якусь екзальтовану фіфу. Але ж блін, я просто інших слів не знаходжу!
      Добиралися ми сюди тяжко. Власне, почали свій стоп занадто пізно, бо захотіли від Оахаки ще заїхати у невеличке село Сан Антоніно, де мали би жити якісь славнозвісні вишивальниці. Чомусь пішли у те село пішки... довго ходили і шукали, але ніяких вишивальниць не знайшли, лиш навідалися у якусь кафешку, де місцевий Родрігес так радий був нас бачити, що при нас власноруч (!) написав (!!) меню лише через те, що ми попросили меню на папері! він познайомив нас зі своєю дружиною, запевнив у вічній дружбі, всіляко ублажав, доки готувалася їжа... Це було дуже мило і прекрасно, мовби ми перші туристи у тих краях.
      Але на трасу вибралися аж після 12ої дня. Спека стояла невимовна. Аби ви зрозуміли, наскільки там було жарко, я скажу таке: навіть мексиканці казали, що дуже жарко. Навіть мексиканці згорали (!!!) на сонці. Навіть у новинах потім показували про нереальну сонячну активність. А ми стоїмо на трасі і потроху висихаємо...
      Зрештою, нас взяло двоє механіків. Мексиканці дуже балакучі, їх абсолютно не цікавить, говорите ви іспанською чи ні. Навпаки, вони щоразу щиро дивуються, чому ми не говоримо іспанською, і вже неодноразово питали: а ваша рідна мова англійська? Таке враження, що є два світи: іспаномовний (рідний) та англомовний (чужий). Ще дуже цікаве світобачення у багатьох мексиканців. Власне, про це я навіть у книжці прочитала потім. Що село чи місто кожного з них - це центр всесвіту. Ось так і наші два механіки. Вони їхали до "Пуерто", але це їхнє Пуерто просто було Пуерто і не потребувало ніяких додаткових означень... Вони пропонували нам їхати у це своє Пуерто, а ми заприндили, що хочемо в Пуерто Ексондідо, а не просто Пуерто, то вони нас і висадили на розпеченому хайвеї, на роздоріжжі, давши нам води і ще раз спитавши про Пуерто. Ми сказали, що нє-нє, а потім відкрили карту і побачили, що їхнє Пуерто - це Пуерто Анхел, місто, яке було значно ближче до точки, куди ми їхали, ніж Пуерто Ескондідо...
      А далі було як у кіно. Пустеля, міражі, нереальна спека, жодної машини... і дві ДУРИ, які могли зараз з вітерцем їхати у пікапі механіків під веселу ні-бе-ні-ме-ні-кукарєку розмову.
Read more... )Read more... )

Photobucket
Автостоп - це бездоганний вчитель толерантності. Терпимості. Розуміння. Ти хочеш-не-хочеш, а мусиш вислухати людину, посміхатися їй, піддакувати. Раніше, коли мені було 17-22, мені всередині геть усе переверталося. Я не піднімала теми політики чи релігії, мовні питання. Бо коли ці теми поставали, а мій "драйвер" не розділяв моєї думки, то я горіла полум'ям від того, що хотілося розповісти йому, наскільки він не правий. Але мусила піддакувати, що поробиш.
Це особливо загострилося у 2005 році, коли про політику говорили всі. Це було важко. Але потім я враз зрозуміла, що схід і захід дуже подібні. Їм болить одне, вони переживаються через одне... Хоч і перекидаються какашками понад умовною лінією поділу.
Коли ми їхали довгу і важку ніч крізь монгольські степи, затиснуті між монголами і євреями, я бачила, як горять очі у Тая, коли він починав говорити про Ізарїль. Ми говорили про війну, про збройні конфлікти. До того я не розуміла Ізраїль. Я була у Лівані, говорила із бейрутцями. Вони показували макети міста: "Подивіться, ми відбудували місто тут, тут, тут...Дивіться, яке воно гарне стало! Ще лишилося зробити це і це, і воно буде таким прекрасним!". Скільки любові було до цього міста, скільки суму було стосовно війни і розрухи. Я виїхала з Лівану, і там буквально за тиждень почалася війна з Ізраїлем. І тому я була на боці далеко не євреїв. Але тепер цей так розгортав карту і казав: Подивися, подивися, де наша країна! Вона така крихітна! Глянь на наших сусідів: Саудіавська Аравія, Ліван, Єгипет, Сирія... Ми оточені мусульманами, ми їм заважаємо, вони ненавидять нас, вони не можуть заспокоїтися, що ми маємо цей клаптик землі і живемо, як в Європі, не маючи ніяких ресурсів, маючи ті самі ресурси, що й вони. Якщо ти не патріот - твоя країна загине, не буде майбутнього. Ми не хочемо воювати, але ми хочемо жити". І я слухаю це, я дивлюся на його щирість - і я йому вірю. Я починаю розуміти дії Ізраїлю. 
А потім слухаю про дагестанських екстремістів у горах. І слова дагестанки: "Все знают, что это организовывают евреи, потому что Израиль хочет уничтожить весь мусульманский мир!" і ти знову бачиш ще одну точку зору, але ти вже бачив попередні дві і ти перестаєш сприймати все односторонньо. Ти бачиш різних людей, які хочуть миру. Які хочуть життя, і тому чомусь воюють.
Росіяни роблять круглі очі: Эти кавказцы! Они же озабоченые! Это очень опасно! Они к тебе приставали? Предлагали любовь? Там сплошь бандиты и маниаки!
Кавказці: На Кавказі тебе ніхто не скривдить! А ось росіяни...Вони черстві люди, як таким можна бути? Та і по телевізору показують, що ловлять то того маньяка, то того. І там жодного кавказця!
Росіяни: Чеченці... Головне не нарватися на чеченця!
Чеченець, єдиний, хто зупинився мені на донецьких дорогах (а ми вже годину як мерзли з Северином)...красивий, інтелігентний чоловік, політтехнолог, займається одуплянням Донбасу стосовно демократичних політичних сил.
І ти оце їдеш, і ти відмовляєшся від принципів, від позицій. Ти починаєш слухати. Ти перестаєш дивитися вузьколобо. Бо ти маєш, з чим порівняти. Всі ми одним миром мазані... Що тут скажеш.
Було вже темно, височезний і майже порожній автобус з Дагестану і до Ростова зупинився, аби випустити кількох пасажирів на покурити-попісяти. Ми з Северином буквально щойно застопили його, але все ж вийшли розім'яти ноги, бо за плечима було майже два дні шляху. До мене вихором підлетіла якась дівчина, почала щось тараторити без умолку, вчепилася в рукав, каже: "Піди зі мною в туалет, я боюся!!!". Я покірно іду, ну мало що там у дівчини за страхи. Потім вона повертається і говорить-говорить, я не звикла до такого вихору у своєму виваженому дорожньому просторі.
У автобусі я не встигла сісти, як вона хапає мене за руку: "Идем, мне нужно тебе рассказать тайну! Давай сядем где-то далеко, сзади! Чтобы мама не слышала!" Манерою поведінки, імпульсивністю вона мені нагадує підлітка. У світлі фар мені здалося, що вона старша, але тут, у темряві салону, її високий голос, її емоційність і спосіб говорити - ну років 15, не більше.
Ми сідаємо назад, очі у неї горять: "Знаєш!... Мені!... Так сподобався водій!! Мені просто дах рве!! Такий парєнь! ОБОЖЕШТОМНЄДЄЛАТЬ???!!!!" - а далі ціла разка подібних висловів і волань в темноту ночі.
- Е.... Ну так ..ее...спробуй підійти до ньо...
- ТИ ЩО?! Я не можу!! Я не можу підійти перша! Це категорично заборонено! Він має підійти! Але він не може! Бо там моя мама! Ти що, якщо мама побачить... обожештомнєдєлать???
- Расіда, а скільки тобі років? - раптом не витримую я.
- 23... - відповідає Расіда.
Наступні пару годин пройшли феєрично. Перші півгодини я була переконана, що мене розігрують. Що мене знімають на приховану камеру. Що хтось незримий спостерігає мої реакції. Я нездатна описати тут те, що вона говорила і як вона говорила. Але я була глибоко шокована. Я спілкувалася із мусульманами раніше, але з чоловіками. Вона стала першою жінкою-мусульманкою, з якою ми їхали поруч і говорили. Я такого не очікувала.
На десятій чи п'ятнадцятій хвилині нашого знайомства вона сказала, що незаймана. Потім одразу видала всі чутки, що вона чула про втрату незайманості. А потім схопила мене за руку, зиркнула своїми великими чорними очима, і пристрасно попросила розповісти, наскільки боляче це було. Я спершу ухилялася, мовляв, народжувати болячіше. Але Расіда не відступала. Слова давалися мені важко, бо одна справа - прибрехати щось подружкам, прикрасивши все якнайкраще, а інша - розповісти інформацію цій дівчині. І що я їй мала казати, крім того, що вона не повинна приміряти чужий досвід на себе? Вона реагувала так бурхливо і наївно, що я почала шукати в салоні приховану камеру. Мені не вірилося, що між двома жінками 23 і 27 років можуть бути такі діалоги... Їй наче махнули прапором і дали добро говорити про секс, за 5ть крісел від мами, за спиною у парня, до якого вона не могла підійти і просила тепер мене взяти його телефон...
Історія Расіди сумна. Вона юрист-економіст, а ще - викладач лєзґінкі. Шість років назад покохала дагестанського мєнта. Вони п'ять років спілкувалися, але належали до різних етнічних груп. Саме тому його батьки були категорично проти зближення дітей. Він її нещадно тероризував, але це нічого, їй більше "нікто нє нужен". Їй заборонено було спілкуватися з хлопцями взагалі, як і всім дагестанським дівчатам. Колись вона написала якомусь знайомому смс "Все у тебя в жизни будет хорошо" і випадково вислала своєму парню. Піднявся грандіозний скандал, повний принижень: "Ти б ще перед ним труси зняла!!!" Коли до неї мали їхати свати і про це дізнався парєнь, ох, що там було.. А потім, через п'ять років її очікування, він враз сказав їй, що любить тільки матір і брата, і це єдина любов на все життя. А до жінки у нього любові нема й не буде. Вона побачила у нього на шиї дивну штуку, і одразу зрозуміла, що то його матір відворожила його від неї. Бо всі казали, що та матір до чаклунок ходила. І ось, повісила на шию. А ще там хтось був, якась баришня, то теж чаровниця. Расіда бачила у неї в офісі на столі книжку "Чорна магія", зачитану таку...
Для дівчини розрив з хлопцем став трагедією. Вона випила 80 таблеток (якісь для розрідження крові). Її ледве відкачали. Але вона повністю підірвала собі здоров'я. Вона не може нічого їсти, крім кашок. Її шкіра, волосся - вся краса зникла (за її словами). Вона стала "оддутловатой", інакшою зовні і зсередини. Вона їхала у Ростов на лікування, хоч уже рік пройшов після того випадку.
- Слухай, у мене є мрія. Я буду мати роботу оце зараз, і всі гроші відкладу, і зроблю собі пластику у Баку. Я буду найкрасивішою! Я виберу обкладинку журналу, прийду і скажу: зробіть мені так! І буду бездоганною! І він пошкодує, що він мене кинув! Ти приїдеш до мене через рік - і не впізнаєш мене!
Расіда розповіла, що для неї дві найважливіші речі у житті: 1. мама; 2. бути красивою. І це незиблемо. Чи варто говорити, що всі мої розмови навколо того, що чоловікам не краса важлива (а вона красива! серйозно!), розбивалися об стіну нерозуміння? Що розмови про те, що тиранія до шлюбу тільки усугубиться після шлюбу для неї нічого не значили? Нехай буде тираном, але тільки він мені потрібен!
Вона розумна. Це видно. Вона не пустишка, вона має мозок, має клепки в голові. Але її цінності, її погляд на життя... все вкорінено залізобетонно. Зацикленість на зовнішньому, повне нехтування усім своїм в собі, окрім краси, відкидання чогось високого заради підліткових "хочу щоб був зі мною", цілковита орієнтація виключно на чоловіків, чоловік - як центр всесвіту...Їй 23, але їй 15. Вона розумна і харизматична, вона могла би перевертати землю. Але вона вирощена зручною. Вона зручна. Він хмурить брови - вона ріже вени чи п'є таблетки. Вона вбахає своє здоров'я і статки заради того, аби бути найкрасивішою для нього, вона буде бездоганним лицем, лицем з обгортки, яке сподобається йому, бо сама вона не знає, що хоче. Хоче бренд, хоче глянс. Вона прибіжить, щойно він махне рукою. Вона буде народжувати дітей, терпіти геть усе, буде зносити знущання заради того, аби він був з нею... І вона буде щаслива. Їй не потрібен етот ваш фємінізм. Їй не потрібні права жінок. Якщо у неї забрати це життя - вона буде глибоко нещасною. Вона слухала мене, мої думки і стримано та напружено посміхалася: "Ну, я понимаю, что у каждого может быть свое мнение..."
Скільки ж їх там, зручних таких... Ох, Расіда-Расіда...
Розповіла про подружку. Подружка посміла втекти з коханим, а не з тим, кого вибрали батьки. Вони втекли, їх оголосили в розшук, його - в уголовний. Вони розглядають варіант, що вона прийде в міліцію і скаже, що пішла добровільно... Бо зараз, якщо вона вернеться - її хай і не уб'ють (сім'я "прогресивна"), але дуже сильно поб'ють. А його посадять. Аби змити позор. Бо посрати на почуття, коли є ШАРАМ.
Ну, а закінчили ми на тому, що там у всіх поголовно є коханки. І коханці, відпорвідно. І про це всі знають. Але якщо хтось дізнається "навєрняка", то уб'ють. І я сиділа, говорила, слухала. Думала про прірву. Думала, що всі різні... і всі такі схожі.
Ми витратили практично півдня для того, аби вибратися з Донецька. Місто зустрічало нас ненав’язливим морозцем і натовпами вранішнього народу. Десь зверху нами координував Нято, агітуючи їхати на Макіівку. Але зрештою ми все-таки заблукали у купі Донецьких міст-сателітів, просуваючись невеличкими “перебіжками” від села до села, подовгу зависаючи на трасі, морщачись від холодного вітру… Аж доки нас не підібрала вантажівка-“людовозка”, вкрита брезентом, із грубо збитими неотесаними лавами всередині. Там сиділи міцні жінки, чорні від роботи, від вугільного пилу. Вони пили горілку, жартували на суржику, обговорювали любов і міцно обнімали Северина, аби йому не було холодно. Розвозка підвезла нас аж до кордону… Якась мить – і ми вже в Росії, весело їдемо до Ростова-на-Дону… 
Я вигулькнула біля Успенки, хоча Мел і радила йти на Луганськ. А Успенка винесла мене туди, де пару місяців назад, на посту біля Таганрога, я прощалася із суровими алтайськии далекобійниками. Ностальгія захлестувала і важко було повірити, що між нами – 6000 км…
Ми провели ніч у кабіні фури. Я обіймала Северина, закутавши у спальник і ковдру, і нам було зовсім не холодно, головне – не висовувати носа. Вранці наш водій повернувся і щось так розчулився, що аж заварив нам чаю, подарував для малого йогурти і печиво.
А потім ми вже потрапили у “Кабарду” (Кабардино-Балкарію) та Осетію, і вже на цьому етапі, як каже Влада, “все стало харашо”. Хоч проїжджали ми все ще маленькі шматочки раз за разом, часто міняючи машини, але люди тут були вже інакші, все намагалися якось зарадити, підказати, допомогти. Майже всі вивозили за межі міста, лишали телефони, пропонували допомогу. Потім Кавказ, гори… Це щось неймовірне! Верхушки злегка припорошило снігом, крізь який спершу пробивалася зелень, а потім, на рівні альпійських лук, - жовтизна.
Чоловік довіз нас аж до Верхнього Ларсу, хоч йому і близько він не був потрібен. Подарував складного гостро наточеного ножика з роговою рукояткою. Довго чекав і хвилювався – як же ми перейдемо кордон? А воно і справді проблемно, адже машин мало, всі переповнені… Колючий вітер, мороз… Все-таки висота, пізня осінь. Прикордонник пробував нас вписати в машину, але людей, вочевидь, лякала перспектива везти маму з дітьом. Зрештою, жовтий контрабандистський мікроавтобус з двома молодими осетинами вписав нас аж до Тбілісі. Хлопці возять контрабандою імпортні покришки, заборонені до продажу в Росії – ну щоб купували вітчизняне. Але росіяни вітчизняне купувати не дуже якось хочуть. Тому з Грузії возять контрабанду, башляючи прикордонникам.
Доки їхали – заїхали у якесь засніжене село (малий аж пищав від снігу, тицяв у нього пальцем, а поті на прощання махав “па-па” ручкою), де хлопці зливали дешеве російське пальне. Там нас грузинська сім’я запросила погрітися біля грубки, і Северин познайомився із дворічним грузинським хлопчиком. Гралися в м’яч і всіляко комунікували. А ввечері осетини сказали: ну куди ж ти підеш? І вписали нас до себе в готель. Накрили такий стіл, що аж страшно. Певно, це так у кавказців прийнято: взяти стільки їжі, аби продемонструвати свою щедрість і статки. Вони пили горілку із традиційними тостами “за великого Бога”, “за святі місця”, “за молодших”, дивилися Дом-2, а ми з Северином знову обнялися і поринули в сон… Перші автостопні кілометри малого сруля було проїхано. І він, цей сруль, був чудовий! Уважний, ніжний, спокійний, терплячий… Ідеальний попутник!
А вчора зустріли з аеропорта решту нашого сімейства. Тепер Северин знову став вредним Северином, вони з братом підсилили власну падлючість багатократно! ))) Нято приїхав геть хворий і нічого не хоче. У Тбілісі пішов дощ і ми не знаємо, як же тут гуляти при дощі? І при нятовій загальній розклеєності і нафервексованості? Ну, якось воно буде. Не може ж дощ іти вічно! ))
Раптом знаєте класні місця в Грузії – пишіть, гаразд?
Весняні чи літні мандрівки завжди захлинаються у емоціях, мандражі, веселощах, реготі. Моя осіння мандрівка зовсім не така. Я спокійна, меланхолійна...не знаю, куди себе приткнути, не знаю, що пакувати і куди бігти. Недороблені справи, загублений рекордер (мені ж необхідно писати грузинів, але на що?), забитий ніс і хвора голова... Де ж ти, дорожний настрою?
Сьогодні ми вирушаємо. Вдвох. Я - і мій дворічний напарник. Перед нами 2 тисячі кілометрів дороги туди і 2 тисячі кілометрів дороги назад. Ми їхатимемо автостопом. Придбана флісова ковдра, два спальники і намет, світловідбивні нашивки на дитячій курточці, теплі рейтузи і гольф... Куди ж то куди занесе нас дорога? Дай, Боже, щоб в Грузію. Бо в Грузію - це як додому.

Питають: як ти не боїшся?.. А я боюся. Я дуже боюся. Щоразу мені страшно вийти на трасу. Навіть не тому, що я боюся всіляких цивільних страшилок. А просто є якийсь психологічний спротив. Ось так потрапити у чужу машину, до незнайомої людини... Відкрити душу і бути готовим зазирнути у чужу душу. Але цей страх вивітрюється, щойно перша автівка зупиняється. Ти стаєш іншим.
А з дитиною їхати тим паче страшно. Як він себе вестиме? Де ми будемо спати? Як витримати постійне капання на мозок з приводу "потягнула з собою дитину"?.. Я сподіваюся, що і цей страх мине. Що ми швидко "включимося" у дорогу. Що все буде чудово.
Згадайте нас добрим словом подумки:) Я відпишуся, що і як.
В цю поїздку хочу розпитати грузинів про Різдво, а також поговорити про їхній фольклор. Успіху нам з Северином!
Ось я і змонтувала відеоролик з другої частини нашої поїздки. Власне, повернення додому через Росію і суто далекобійники. Реклами заради одразу скажу, що чоловік заскучав уже на третій хвилині відео і сказав, що це відео цікаве суто учасникам подій. І що мені треба взяти майстер-класи у Льоньки Кантера, аби знати, як знімати кіно.
Я й не проти:) Я справді боялася діставати камеру у вирішальні моменти. Я не могла знімати, коли людині сказали, як у нього померла бабуся... Чи як перевертали всю машину, коли він загубив ттн і влетів на гроші. Чи коли говорив про кохання. Я не настільки цинічна, я надто включалася у ситуацію. Хоча тепер розумію, що даремно...
У будь-якому разі - це просто відеоспогад на 16 хв)) Для мене і Мирослав-Іванівни, яка у цьому відео істінна звізда!

7600 не міняючи машини from Nastya Melnychenko on Vimeo.

А про саме явище російського дальнобоя - у моїй статті "7600 не міняючи машини"
П.С. А! Впродовж усього ролика, окрім останньої пісні, грає група... ніколи б не здогадалися, яка))) Сама б не повірила.
На мою підняту руку спиняється сіра хонда. Всередині сидить красивий харизматичний чоловік, який радо запрошує сісти. На вигляд йому років 45 (хоч, як з'ясувалося потім, йому 50), чорне, неначе смола, волосся, смаглява шкіра, вуса... Наче якийсь румун.
Погляд чіпляється за його руки і шию. Таке я бачила хіба у анекдотичних картинках! На одному зап'ястку він має товстий золотий браслет, на іншому - годинник з чистого золота. На пальцях три важких масивних персні (золоті). На шиї - грубий ланцюг. Все це золоте і всипане інкрустованим камінням... і я розумію, що це брильянти.
Автостоп мене захоплює не лише відчуттям свободи, а й тим, що дорога зводить із такими людьми, з якими ніколи не пересікся у повсякденні. Я їздила з багатьма крутеликами, їздила з бандюками. Хтось при мені діставав товстезні пачки грошей, хтось розповідав про закупівлю нелегальної зброї у Мукачево та бандитські розборки, хтось згадував про друк підробних грошей. Ці люди, люди іншого світу - кримінального і страшенно заможного. Вони мають все, але їм бракує відвертості. Їм хочеться викричати у яму про те, що король має віслючі вуха.  Їм хочеться відкрити душу. І для цього бездоганною "мішенню" стає випадкова попутниця. Я знаю це. І люблю розкручувати на ромову. Спершу обережні відсторонені теми, потім вони починають розказувати про життя, про свою філософію, про злети і падіння... Це краще за найзакрученіший серіал!
Водій "хонди" розповідає, що колись закінчив донецьку консерваторію як вокаліст і контрабасист. Тепер він донецький бізнесмен, власник виробництва якихось станків. Він віруючий.  Блискучий оповідач. Працював на Хасана і ще двох російських крадіїв в законі (імен не запам'ятала). Капітал сколотив на замороженому юпі. Якийсь час десь чи то в Краснодарі, чи ще де, грав на весіллях. А тоді, після розвалу совка, популярним напоєм на весіллі був хоуммейд "юпі": вода, харчовий барвник, цукор. Одного разу якась господарка дістала юпі з холодильника, а він замерз. Вона його ножем потовкла - вийшов наче солодкий фруктовий "сніг". Ось цю ідею і використав. Він винайняв машину з холодильником, розфасував юпі у такі продовгуваті штуки, якими на шахтах породу підривають (виміняв на горілку на шахті), і розвозив по пляжу. При собівартості у 3 копійки він продавав "сніг" за 30. Гроші гребли  лопатою...
Життя складне і заплутане. Купа особистих історій, які я, певне, не в праві тут описати. Але про свої коштовні золоті прикраси він розповів.
"Це машини, це все мої хонди. У мене жодного разу не було ніякої машини, окрім як хонди. Вони мені життя рятували неодноразово, і тепер стали моїми амулетами. Коли я розбивав машину або коли приходив час її міняти, я продавав її і купував одну з цих речей. Одягав і вже не знімав. Ось це ... (показує на перстень) моя перша. Я їхав вночі, втомлений, видимість погана була. Раптом серед дороги вигулькує причеп, лишений прямо так... Без стопів, світловідбивачів, аварійних знаків. Я різко викручую, але все ж причеп зчесує машині бочину, мене крутить і виносить на зустрічну, там стикаюся із джипом... Моя машина стала вужча на 50 см, удар з боку водія. Отямився я перший раз тоді, коли хтось обчищав мої кишені. Далі - у лікарні. Наді мною трудилася моя Оксаночка... Зараз вона чудовий хірург, працює у Люксембурзі. Тоді вся моя голова була всипана осколками скла і заюшена кров'ю. Прозорі скалки неможливо було побачити, і сім годин Оксаночка діставала їх таким чином: вела по рані медичним інструментом, і коли я починав корчитися від болю - діставала скалку. Мені було тяжко, я вже не міг...Вона відволікала розмовами, за ці 7 годин ми поговорили про все.  Казала: ну будь ласка, ну терпи, я тільки по рефлексу і можу визначити, де в тобі скло.
Але в якийсь момент мені стало темніти в очах від виснаження. І тоді вона сіла на кушетку, розстібнула халат... Там були прекрасні груди, з чудовими сосками. Вона каже: тобі має цього вистачити ще на 15 хв. І схилилася наді мною, і мене вистачило ще надовго..."
Потім вони стали коханцями)
Мені сподобалися його філософські погляди на життя. Він казав: "Бог відміряв кожній людині певну довжину життя. Ми не в стані змінити час, відведений нам. Але Бог ніяк не обмежив ширину життя. І є такі щасливі люди, ширина життя яких набагато перевищує довжину. І це правильно, адже саме так і треба жити"
Або:
"Ось кажуть: Бог карає. Завжди кара уявляється, як позбавлення чогось: чи удачі, чи матеріальних цінностей, чи здоров'я. Насправді карою є те, що деякі люди просто не можуть бачити широко. Вони не бачать дуже багатьох можливостей в житті, краси життя, краси людей... Вони обмежені настільки, що навіть не знають, що десь є щось іще. І вони щасливі у своїй обмеженості і не усвідомлюють її. Але це найбільша кара"
Ось така людина. І я безмежно вдячна за цю можливість: послухати і поговорити.
Це дорожні треки автостопщицького трьопу із далекобійником, а також запис спілкування водіїв по рації. Можна вмикати і слухати паралельно із читанням)) (це типу такий "об'ємний" пост!)


Досвід тривалої мандрівки з далекобійниками став унікальним, і за яскравістю вражень – не повірите – перекрив Монголію. Звісно, тут наче й хвастатися нема чим з точки зору автостопа, адже проїхали майже всю відстані ми, по суті, не змінюючи машин. Але з точки зору антропологічного це був неймовірний експірієнс, адже люди впустили нас у свій світ і зробили, нехай ненадовго та ілюзорно, але частиною спільноти «братішек».
Photobucket
Позитивний досвід відбувався на тлі тридцяти трьох нещасть, котрі переслідували наш славний екіпаж. Це вже було настільки сумно і смішно, що ми з Уляною прийшли до певних кармінних висновків і запропонували хлопцям висадити нас, аби не притягувати ці всі нещастя. Думаю, духи траси прогнівилися трохи на нас. Адже ще за Іркутськом дорога подарувала нам прекрасного водія. Я маю правило: не відмовлятися від того, що дає дорога. Не міняти водіїв. Не нехтувати водіями. А тут милий хлопчик їхав тільки 10 км і стало впадло закидувати важкі наплічники до нього в джип. Я подякувала і відпустила його. Однак невдовзі загальмував джип, доволі-таки далеко від нас. Він довго повертався задом, і скоро з’ясувалося, що їде він лише до Ангарська, ті самі 10 км. Але ми вже вирішили не дратувати духів і сіли до машини. В якийсь момент з машиною щось сталося, і ми всі поїхали на СТО. Там виявилося, що полетіла форсунка.
Перше ж нещастя нашого далекобійницького Volvo – щойно замінена форсунка, яка «потягнула» на 200 тисяч рублів і лишила фірму перевезень практично голою і босою. А далі пішло-поїхало… Щодня випрошування грошей на солярку, періодичні ставання пустої машини серед поля з пустим бензобаком, луснуте колесо (і, звісно, шеф, який гроші на нове чи хоча б беушне не дає), загублені товаро-транспорті накладні і новий «вліт» на гроші, відновлення ттн, смерть бабусі, терки стосовно грошей, позичання грошей… Навіть ми з Уляною заправляли фуру, бо нам не посміхалося два дні стояти у глушині з мідяками в кишені. Звісно, суворі алтайські краще вдавляться, ніж приймуть поміч від жінки, але коли ми ізолювали Дьоміна від дружків, та Уляна взялася руки в боки, та ми на нього нагавкали, та розказали про рівні спілкування дорослий-дорослий, то він наче зі скрипом, але позичив у нас гроші.
Photobucket
Були і даїшницькі розводи. Знаєте, як даїшники розводять? Скажімо, пост під Таганрогом. Вечір. Даїшник махає паличкою і показує нам конкретно куди стати. Ось тупо на місце вказує. Водій стає. Даїшник побіжно переглядає права, навіть не спитавши довіреність на машину, і відпускає. Дьомін дивується: чого тоді спиняв? Від’їжджає, аж глип – біжить дядя з палкою! «Аааа! – кричить дядя, - Ви перетнули суцільну лінію! Два рази!» Тут до Дьоміна доходить, що за вказівкою даїшника він сам став на острівок безпеки. «Все, дівчата. Це забирають права».
Read more... )
(писано в дорозі)

Поблизу Ангарська жвава траса, і ми впевнені, що скоро виїдемо. Але автівки не поспішають гальмувати, аж доки біля нас не зупиняється великий білий «американець» Вольво. Звідти висовується усміхнене обличчя молодого хлопця-з-картинки: «Хорошо, девчьонкі, ми вас возьмьом!».

DSC_0983_.jpg


Однак за мить зупиняється ще одна фура, і звідтіля виходить напарник. Він небритий, похмурий і зиркає з-під лоба. Та й брати нікого бажанням не горить. І взагалі, вони не на наш зов зупинилися, а так ото: поїсти. Напарник говорить різко, йому ми явно не посміхаємося. Але хлопець-з-картинки вмовляє нас взяти. І у кафешці ми косимося на них, вони косяться на нас. Уляна робить круглі очі: «Настя, я боюся з тим їхати, давай я поїду з першим…» Мені теж не дуже кортить їхати із похмурим хлопцем, який явно не в гуморі. Але що поробиш… Уляна ніколи не їздила на фурах, ніколи не їздила одна…
- Улян, я просто як від серця того мачо відриваю! – бурчу я і додаю, що «ти мнє торчіш» за цього красунчика.

DSC_0983_.jpg

Read more... )


DSC_0983_.jpg


Read more... )
DSC_0983_.jpg

Я еще не начала рассказывать свою историю, но не могу не похвастаться: вчера наши с Уляной  Мирослав-Ивановной друзья-дальнобойщики сказали, что мы имеем полное право называть себя дальнобойщиками, а не автостопщиками. Чтобы понять, что такое 10 дней  днем и ночью бороздить на фуре просторы матушки-России и насколько после этого у нас взаимно был поражен мозг, я хочу предоставить вам данный текст. С этого текста мы с Мирослав-Ивановной очень ржем, поскольку он является продуктом нашего сповместного опыта. Но для вас он смешным не будет. Он просто свидетельствует о полном нашем погружении в эту своеобразную субкультуру.

Суровые Алтайские Дальнобойщики женятся, когда бросают курить. Поэтому курить не бросают.

Суровые Алтайские Дальнобойщики предпочитают легкий сибирский секс – в говно и кровь.
Тяжелый сибирский секс у суровых Алтайских Дальнобойщиков бывает только один раз.

У Суровых Алтайских Дальнобойщиков длинна 14 и 16. 18 – это уже негабарит и сопровождается
светомузыкой.

Количество матов у Сурового Алтайского Дальнобойщика прямопропорционально количеству
собеседников.

Суровые Алтайские Дальнобойщики зимой ходят срать хором: один срет, другой палкой говно
отбивает.

Если Сурового Алтайского Дальнобойщика посадить в японскую фуру на пассажирское сидение, у
него в мозгу происходит коллапс.

Read more... )
маршруту. Что не мешает им легко ориентироваться в тарифах на платную любовь.

Чтобы не было путаницы с женщинами, Суровые Алтайские Дальнобойщики обращаются ко всем
одинаково: «Да, моя дорогая!».

У Суровых Алтайских Дальнобойщиков глоток пива равен 0,5 литра.

Суровые Алтайские Дальнобойщики стойкие и терпеливые. Поэтому походы по зову природы
совершают крайне редко, одновременно и между колес.

Проститутки, обслуживающие Суровых Алтайских Дальнобойщиков должны сдать экзамен на
умение правильно пользоваться шлангом.

Суровые Алтайские Дальнобойщики функционируют только на пельменях, беляшах и шашлыках.
Употребление салатов и кисломолочной продукции может усомнить окружающих в их суровости.

Суровые Алтайские Дальнобойщики нежно называют себя лебедями (22 регион).

Суровые Алтайские Дальнобойщики не поют и не танцуют. Когда на Суровых Алтайских
Дальнобойщиков находит романтическая волна, то в одиночестве они могут спеть и станцевать.
Поют и танцуют они только за рулем и с рулем.

Суровые Алтайские Дальнобойщики подразделяются на тех, которые любят девочек – Люсь,Read more... )
Рятуючись смачним квасом на розлив вiд азовськоi спеки у Таганрозi, враз чую любу серцю украiнську мову: "Я iду додому, до тебе додому... " i в цю мить весь свiт завмираэ, i я слухаю цю пысню. За спиною Монголiя, Бурятiя, Алтай... Омськ, Уфа, Воронеж, Ростов-на-Дону, Азовське море. 9700 км автостопом i "руков подати" до дому, до нашоi крихiтноi сердешноъ Украiни, яка вмiщаэться у один розворот атласу автомобiльних дорiг Росii... Я вже майже вдома, друзi. Ще вчора я жила в режимi дороги, але сьогоднi знайоме таганрожське гикання, смски з дому, Вакарчук iз динамiкiв повернув моэ серце у бiк Киэва. Няточко, скоро буду!!!

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 21st, 2017 08:45 am
Powered by Dreamwidth Studios