"Жінкам не потрібна ієрархія для того, щоб взаємодіяти, вони чудово роблять це і хаотично. Чоловікам же потрібна дуже чітка ієрархія і розуміння функцій кожного учасника, жорстка структура, інакше вони один одного руйнуватимуть. Ось чому будь-які чоловічі колективи, хай то буде армія, спортивна чи робоча команда, обов’язково потребують жорсткої структури: її відсутність буде для них руйнівною." - з інтерв'ю із психологом Марією Будею, ЖИЛА 5.




Першого вересня я запропонувала Меллон жити разом у сільській хаті. Я довго думала на цю тему. Тут справа не у лезбійських пристрастіях - я не сприймаю Меллон як сексуальний об'єкт. А у тому, що жити з Меллон справді класно. Ми обидві заробляємо однаково хреново, а отже ніхто не вважатиме, що "тягне" сім'ю. Ми обидві любимо і жити не можемо без мандрівок, а отже ніхто не буде дутися на іншого за мандри і буде можливим сімейний відпочинок. Ми обидві не любимо суто "бабські" обов'язки (ніхто нікого не заставлятиме). Я не ревнуватиму її до сексу з іншими чоловіками, вона мене теж. Як на мене, ідеальний план. Я не вимагатиму від Меллон "жіночності" (якої в неї "не знаходять" чоловіки), бо як на мене, то вона чудова: вона надійна, ідейна, віддана, з правильними поглядами на дуже багато речей. У неї велике добре серце і неабияка хоробрість. Чоловіків, як вона, я стрічала одиниці. Коротше, Меллон - прекрасний партнер для співжиття і ведення спільного побуту.

То, як то кажуть, "я знал".
На той момент я ще не замислювалася над цим всим серйозно. І от вчора переглянула лекцію професора Yuval Noah Harari, у якій він розбирає і розвінчує теорії щодо того, звідки виникла домінація чоловіка над жінкою. І от, однією з трьох ключових теорій є те, що жінка через свої біологічні функції (виношування дітей, годування їх груддю, піклування) на кілька років стає залежною від чоловіка. І що, йдучи за покликом основного свого інстинкту, жінка готова прийняти будь-які умови від чоловіка, аби тільки він забезпечував її і її дитину всім необхідним. Так вона і потрапляє в сабміссів стосунки, які потім закріплюються на рівні звичаєвого права, а потім і законодавчо (ну, про це не було в лекції, це вже я мизль продовжую). І от професор каже: так, це біологічна даність, що жінка "випадає" з життя у перші роки після народження дитини. Це справді не гендерна, а статева відмінність, тут вже нічого не поробиш. Але тоді виникає закономірне питання: чому жінка потребує допомоги чоловіка, а не іншої жінки? І одразу наводить приклад устрою шимпанзе бонобо і слонів, де за самицями після пологів дбають інші самиці.І у цих "суспільствах" (бонобо і слонів) якраз є матріархат. Хоч самці і сильніші фізично за самок, але самиці мають таку систему зв'язків і взаємопідтримки, що вони не дають самцям домінувати. Самці весь час тратять на з'ясовування стосунків поміж собою, доводять, хто кручє. І херять усі соціальні контакти і зв'язки. А в цей час у самиць уже "всьо схвачено".

Ну і я, разом з професором, починаю думати: а дійсно, чо це ми не об'єднуємося з іншими жінками? Можна відійти від малої парної сім'ї і думати не лише про 1+1. Можна думати про комуну, спільноту... Колективне виховання дітей - а що, так було! Є примітивні народи, де є різні мами... біологічна, ще якась там. Одна народила, інша стає гуру, третя грається, четверта разом із першою, кормить груддю... Такі діти ніколи не позбавлені уваги і не страждають від відсутності матері. Такі мами не випадають із соціального життя, продовжують собі займатися збиральництвом і тусить з іншими людьми. Всі ресурси приносяться "в коло", тож нема бідних і злиденних. Виглядає чудово, чи не так?

Я почала думати на цю тему. І тут мені згадалося обговорення в нашій затишній групі "дівчата ІНТИМ" про стосунки між двома жінками. Так от, кілька дівчат висловило думку, суть якої можна передати так: в стосунках істеричка має бути лише одна і це я! Фу, з бабами жахливо, я ж по собі знаю ці всі глюки, істерики і приколи. А прикиньте, одночасно ПМС у обох? і т.д. в цьому ж дусі.

І тут мені відкрилося, чому ми не об'єднуємося: внутрішня мізогінія! У світі завжди чоловіче - краще за жіноче. Як би ти не пижився, то якщо ти жінка, ти все одно "гірший". Суспільство виманає від чоловіків бути "справжніми чоловіками", так само, як і від жінок. ТІльки якщо чоловік буде в цьому успішний, то отримує куди більше плюшок, ніж "справжня" жінка. Коротше, да. патріархальне суспільство. Але помилкою буде вважати, що лиш чоловіки так ставляться до жінок. Внутрішня мізогінія дуже сильна. Ми не можемо уникнути її,бо нам з дитинства свідомо і несвідомо вбивають в голову, що жінка "гірша" (не таким прямим текстом, звісно). "Не нюняй, ти ж не дівчинка" - кажуть хлопчикам в садочку. Або мій син: "Не хочу бути дівчинкою!" - "Чого?" - "Вони всього бояться, весь час плачуть". От звідки це у дитини, яка МОЯ дитина? Дівчатка це теж чують від дитинства. Потім виростають. І навіть ті,хто носить "гендерні окуляри", ті все одно страждають на внутрішню мізогінію. Наприклад, для мене секція боротьби, куди ходять самі жінки - гірша за чоловічу. З двох секцій я виберу чоловічу,а не жіночу. так само, військовий вишкіл для жінок мені здається "несправжнім", несерйозним. У людей без гендерних окулярів все куди сумніше. Тут і "сама виновата", і цькування "не таких" жінок (раніше - у селах, допустимо, нині - в інетренті) і зневага до жінок як до істеричок, дурочок, емоційно неврівноважених.

Інший популярний стереотип і приклад моєї власної внутрішньої мізогінії: це твердження про те, що "всі жіночі колективи" - гадюшники. Я працювала у кількох жіночих колективах, і лише в одному був гадюшник. Вчора я проаналізувала, в якому ж. Це був центральний РАГС і то справді була жесть. Але я от подумала: купа малоосвічених жінок.... ясно, що мені було там не комфортно? Чи було б мені комфортно серед купи малоосвічених чоловіків? Аналогічно ні. не сказала б, що мені дуже затишно на будівництві чи в компанії далекобійників. Коротше, справа тут не в статі, а в освіті і культурі. Інші колективи - газети і журнали, інформагенції, український жіночий фонд - буди дуже хорошими і комфортними.

Мені стало цікаво, наскільки є підстави до ставлення до жінки, як до неврівноваженої істерички. І я запитала себе і жіночу спільноту, чи влаштовували вони особисто істерики іншій жінці (за винятком тих жінок, які позиціонують себе по відношенню до вас як Дорослий: мам, старших сестер, бабусь, учительок). Поясню, чому так. Бо при спілкуванні, коли ти звертаєшся до іншого на рівні  Дорослий-Дорослий, а інший говорить до тебе як Дорослий-Дитина, то виникає ота сама перехресна транзакція, коли спокійно обговорити нереально нічого (це все по транзактному аналізу Берна). Вам, насправді "дорослому", в не "дитині", лишається тільки "докричатися" до іншого, який вперто бачить у вас дитину. Отакі "дитячі" механізми спрацьовують. З чоловіками те саме, до речі. Чоловіки дуже часто ставляться до нас, як до Дитини, а ми до них намагаємося "докричатися". При ставлення Дорослий-Дорослий істерик не може бути нікаг. Навіщо, якщо можна просто поговорити?

Наразі опитування тільки запустила, але уже бачу прогнозовані відповіді: жінки не закатують істерик іншим жінкам, якщо ці жінки ставляться до них як рівня до рівні. Тобто внутрішня мізогінія і стереотип "жінки-істерички" є витвором розуму, не більше, як черговий imaginery order, створені для того, аби цементувати наше суспільство і координувати/керувати великими масивами людей. Але НАВІЩО? Хто і навіщо створив цей "уявний порядок"? Я не вірю у теорії змови, тож не повірю, що це було "зумисне", скоріше це склалося випадково. Внаслідок якихось збігів, причин. Розгадати їх ще треба, поки не знаю, чому так склалося.

Виходить, що причина існування патріархату і причина залежності жінки від чоловіка (а також наявність у жонатого чоловіка безкоштовної прислуги) - це не якась об'єктивна причина, а це лише фікція у наших головах. І змінити це мають не чоловіки, а ми самі. Хлопчикам то зручно з таким порядком речей!

Коротше, дівчатка. Давайте любити дівчат як людей і поважати їх. Я недаремно поставила отой епіграф на початку статті. Наша сила - в єдності. Історія знає багато прикладів, коли об'єднавшись, жінки ставали просто УХ. Нам справді не потрібна ієрархія, ми і без приниження одне одного можемо чудово взаємодіяти.
 


Я важу 60 кг.

І дуже соромлюся про це говорити. Бо 60 кг – це за межами «прілічія». Бо «справжня» жінка не важить 60 кг. Вага справжньої жінки коливається у межах 50-54 кг.  Порубіжжя – це 56. Я була у 56 останніх років 7.  Тепер я важу 60.

Коли я кажу комусь свою вагу, мені кажуть або «ого», або «не може бути». Бо в уявленні пересічного чоловіка 60 кг – це «жирдяйка». А я не схожа на жирдяйку, як не придивляйся. Звісно, проміжку між стегон у мене нема (нє ржать, я про «просвіт») – ноги не вписуються в «канон». Але в іншому цілком.



Хто не читав, ще по  цій темі:

Тема цицьок не розкритаю... по життю.


(три роки назад писала дуже відверту статтю, яка так і не вийшла друком. Тож вивішу її тут, аби не пропадати добру)

 Мені 27 (уже майже 30:(... ), я приваблива і я мандрую по світу сама автостопом. «Тобі не страшно?» - це те питання, яке мені задають найчастіше. Друге питання таке: «Ти не боїшся, що тебе зґвалтують?»
Незалежно від того, боюся я чи ні, але про примусовий або не примусовий секс я вимушена думати щоразу, як полишаю домівку із великим наплічником за спиною. Чоловіки кожної країни немов вкриті серпанком певних стереотипів стосовно їхніх сексуальних вподобань, тож найкращий спосіб дізнатися правду – це сміливо ступити під цей вуалик. Звісно, мене самої на весь світ не вистачить (та і сімейне положення не дозволить), і тому за допомогою я звернулася у закриту Інтернет-спільноту «Дівчата», де близько чотирьох десятків панянок поділилися своїм досвідом міжнаціонального інтим-спілкування.



Своя сорочка ближча до тіла
Найсумніше – це мандрувати у нас. Вважається, що наші чоловіки дуже галантні, не заражені вірусом гендерної рівності, а тому саме тут жінкам рай. Насправді ж частенько східнослов’янські мужчини сприймають жінку за таку собі дурненьку еротичну цяцьку. Певне, кожна з вас стикалася із рукою, покладеною на коліно у поїзді. А якщо ви їздите автостопом, то ця рука розташується на вашому коліні у третині випадків! Наші чоловіки дуже легко у розмові переходять на питання заміжжя, сексу, радо обговорюють свої еротичні пригоди, з цікавістю випитуватимуть про ваші, розкажуть про коханок і запитають про коханців. Після таких поїздок складається враження, що сила слова занурила вас у найпотаємніші складочки чужої брудної білизни.
У Кавказьких країнах, де з гендерною рівністю куди більш невтішна ситуація, жінкам все ж мандрувати легше. У деяких віддалених від курортів районах Грузії вважається непристойним сидіти перед жінкою у одній майці. Теми сексу так само табуйовані – звісно, мається на увазі справжня Грузія, а не та, що поблизу Батумі! Крім того, грузини та осетини дуже поважають жінку-матір. Одного разу доля і зимова прохолода занесла мене в одну кімнату із двома молодими осетинами. І хоч я була із дворічним синочком, однак зізнаюся – було страшно. Проте вони сприймали мене як Матір, огорнули увагою мене і дитину, нагодували, напоїли, вклали спати… Ми проїхали з ними загалом близько тисячі кілометрів, і жодного разу розмова не збочувала на інтим. Те саме й з іншими кавказцями-попутниками. Гіперопіка – так. Пошлість – ні.
Хоча, звісно, не все так просто із тими кавказцями. Від своїх жінок вони очікують цнотливості до шлюбу. А від іноземних сподіваються на «гультяйність». Моя однокласниця, небайдужа до грузинів, нарікала на те, що тамтешні кавалери дуже раді з нею розважитися, але взяти у дружини готові тільки місцеву дівчину, яка не така «розпусна». Це підтверджує і опитана з Інтернет-спільноти: «Один кавказець був, але це не найприємніший мій спогад. Справа у тому, що у них «мулька»: якщо жінка дає - це повія і проститутка, а порядна жінка буде берегти незайманість до заміжжя, хоч до 40, хоч до 60, хоч до смерті. Він все пиляв мене моєю «легкодоступністю», мовляв, ти така гарна, заміж би йшла, так ніхто не візьме». Мусульманам-дагестанцям не дозволено заговорити до молодих незаміжніх дівчат, а дівчата до весілля лишаються незайманими і не можуть взагалі ніяк виявляти прихильність до хлопців. Між тим, молода дагестанка Расіда розповіла, що у них в містечку у всіх поголовно є коханки або коханці і про це всі знають. Але якщо застукають «на гарячому» – то вб’ють. І це не метафора.
Read more... )

Я щойно повернулася з триденних занять на полігоні у складі УРА (української резервної армії). Враження дуже-дуже позитивні, я в ейфорії.

Як ми туди потрапили
Проривалися ми в УРА з "боєм". Через свою стать, звісно ж. Є така неймовірна людина, як Олена Бондаренко, під проводом якої я колись їздила у прес-тур до Польщі. І от ця жінка виявилася згустком енергії і життєвої сили. Вона постійно хотіла знайти собі якесь практичне застосування, навчитися стріляти, об'єднатися з іншими бійцями і патріотами, аби не бути одиноким воїном. Коли Меллон розповіла, що записалася "в партизани", а потім ще й зводила мене на медичну підготовку від УРА (яка була проведена на найвищому рівні), то ми всі різко захотіли і собі втсупити до лав партизанів. Тільки я поїхала в Польщу, і не встигла, а ось Олена пішла і записалася, пославшись на мене )))
Минав час, скрізь була інформація про вишколи і вогневу підготовку, а нас ніхто не кликав ні на які навчання. І от, наскільки я розумію, Олена пішла в штаб УРА і почала брати тамтешніх координаторів "ізмором", мовляв, візьміть нас на вишкіл! І так переконливо це робила, що, зрештою, добилася того, що пообіцяли взяти двох дівчат на волонтерку (а волонтерам, в нагороду, дадуть постріляти). І от Олена подзвонила мені, і ми пішли в штаб уже разом, і там дізналися, що є шанс потрапити у основний склад УРА (бо якісь хлопці відмовилися в останній момент). Все вирішувалося буквально з сьогодні на завтра, і ми дуже попросили нас взяти. Координаторка Таня поставилася з розумінням, і записала нас у основний склад! Ми зібрали речі, і буквально наступного дня поїхали на полігон у Капітанівку.

День 1. Волонтерка.
Перший день ми відпахали так, що руки і ноги відвалювалися. Ми з Оленою одразу сказали "Только не в терновый куст!" "Тільки не на кухню!". Олена з нелюбві до кухні, а у мене нелюбов ще підсилювалася вавкою на тему боротьби зі стереотипами. Тож ми цілий день прибирали будівельне сміття з "казарм" (2 поверхи намінуточку) і підмітали за сміттям. Втомилася я просто до стану дрів... аж пожаліла, що на кухню не пішла, якщо чесно.

DSCF2590

Ще було два телеканали, які так і вилися довкола нас. Ну так, це ж "по улицам слона водили", дівки на військовому вишколі, ека нєвідаль! До речі, іноземні журналісти до нас не чіплялися, явно у них не було такого розриву шаблону, як у наших.
СТБ дуже хотіло зняти, як ми з Оленою стріляємо. І от керівник, як він каже, "нарушаючи всі правила", допустив нас, непідготовлених, до стрільбища..
Я дуже боялася стріляти. Думала,мені плече виб'є віддачею. Але, як виявилося, СКС віддачі не має.
З переляку ми вибили: я 25 очок, а Олена - 21. Красиво так на камеру, ахахахах)
Цей свій результат я так і не змогла повторити, на жаль.

День 2.
У всіх день почався о 7 з зарядки. А ми, як мажорки, приїхали на 8:30, бо ночували в Києві. Нас поділили на два "взводи", призначили командира. Ми дуже хотіли в перший взвод, бо там були наші добрі знайомі зі вчорашнього дня, але нас визначили в другий взвод. Мені він здався якимось... аж надто різношерсним, але потім я дуже прониклася почуттям братерства, якщо чесно).
Навчання наші чоти проходили окремо. У нас за програмою була медична підготовка (упор пані лікар робила в те, чого НЕ МОЖНА робити), далі - бойові мистецтва, потім - вогнева підготовка. На бойових мистецтвах вивчали удари, захисти від ударів, захист від удару ножа, вивільнення від захвату, удари зброєю (АК). На вогневій підготовці вивчали вогневі позиції, розбір і збір калаша, а також стріляли з позиції лежачи без упору на відстань 50 м. У перерві між заняттями вчилися марширувати :))

1795794_732765656754712_242734901_o

Read more... )
Хтось може знову закинути мені сексизм та мізоандрію, але, як на мене, я лиш описую об'єктивну реальність.
В Україні практично нема "ринку" чоловіків 35+. Я маю на увазі таких, аби ці чоловіки були привабливими фізично і "духовно".
Я давно помітила, що якщо мені подобається чоловік, то він має до 28 років. Тобто завжди молодший за мене. Останнім часом мене приваблювали взагалі "малолітки" по 24-25 років. Вони вродливі, розумні. Але за рівнем зрілості лишаються дітьми. Тобто з ними можна почесати язиками, але виходити на рівень стосунків уже не можна. Ну тобто можна, але травмонебезпечно для психіки, коли тобі 29-30 (Уляна, привіт! ;)). Це не погано, це просто так є: до 26 років здебільшого чоловіки ще не відкрили якоїсь мудрості життєвої. У всіх індивідуально, звісно. Знала я чоловіків 28 років, в усьому чудових, але з дитячою моделлю поведінки в певних моментах, дотичних до стосунків.
З чоловіками після 35 років відбуваються дивні метаморфози. Приблизно такі:
968983_523707480998307_236931592_n
Вони розпливаються, лисіють. Хоча могли б у 42 роки виглядати так:
Read more... )
Сьогодні один чоловік сказав, що «багатьом чоловікам подобаються малі груди», мовляв, не треба комплексувати. Так, я знаю, що багатьом подобаються. Але між тим у мене виникла ідея розповісти про те, що таке бути жінкою з малими грудьми. Як воно – жити з цим.

У мене - неповний перший розмір.
Одразу скажу, що жоден із моїх чоловіків ніколи не казав мені і слова про те, що у мене щось не те. Також починаючи від 19 років я ніколи не мала проблем із чоловіками. По суті, у мене не було і тижня паузи між стосунками. Та і дня не було паузи.  У певному віці прийшла навіть впевненість, що я можу звабити будь-кого. Зараз теж ця впевненість є, за виключенням того, що чоловіків відлякує моє заміжжя і діти… Тобто казати, що розмір грудей якось ускладнив мені стосунки з чоловіками, я не можу.
Між тим кожного Божого дня я несу на собі тавро малих цицьок.
Колись у фейсбуці хтось досить розумний (як мені завжди здавалося) написав, мовляв, коли у транспорті ковзаєш по жіночій фігурі, по стрункій талії… а потім бац – і шия! – то це дуже висаджує. Мовляв, жінки, не робіть так. Оце враження про «висаджує» за мною йде крок у крок. Це означає, що ти не можеш носити одяг без ліфчика-протеза, який візуально «робить груди». Бо людей «висаджує», шокує така фігура. Особливо коли у тебе яскраво виражений перехід від стегон до талії – як у мене. Око так і хоче довершеності …а нема!
Тобто кожен божий день, у спеку і у холод, я ношу ліфчик із поролоновими вкладками. Це дратує, тому що іноді хочеться вдягнути платтячко на бретельках, під яким негарно виглядає білизна. А іноді дуже хочеться декольтоване плаття або вечірнє… і вони відпадають з тих же причин - неможливо носити без білизни.

Ясно, що і на пляжі почуваєшся некомфортно. З вкладками ліфчик типу пушап довго сохне, а звичайний теж справляє враження «ГДЄ?!».

Read more... )

Думаю, неодноразово ви бачили тексти про те, якою зобов'язана бути жінка, аби чоловік поруч з нею "розцвів" і став справжнім чоловіком. І чули рекомендації псевдогуру псевдоучень,  мовляв, станьте справжньою жінкою, і тоді поруч з вами буде справжній чоловік! Мені на слова "жінка повинна" і "справжня жінка" уже стійка алергія і огида. І що засмучує найбільше, так це односторонність цього учення. Чому нікому не приходить в голову, що навіть в наш час, що навіть закостеніла "феміністка" може захотіти проявити свою жіночність, якщо поруч із нею буде справжній чоловік. Тож я вирішила написати інструкцію для чоловіків, що робити, аби ваша жінка захотіла проявити свою "класичну" жіночність у всій повноті. І да, я буду вживати слово "повинен", за аналогією із текстами для жінок.

1. Нехай жінка знає, що у неї є надійний тил. Що б не сталося, у будь-який момент вона може до вас звернутися, і ви зможете сказати: "не хвилюйся, зараз ми це вирішимо". Або "все буде добре, я розберуся"

2. Беріть на себе відповідальність і приймайте рішення. Ні в якому без перекосів "я мужик, я так вирішив". Рішення повинні прийматися разом. Але часто жінці хочеться нічого не вирішувати, а хочеться платтячко. У такому випадку чоловік має прийняти рішення і спитати у жінки, чи згодна вона із таким рішенням. Взяти відповідальність - це нести відповідальність за свої рішення. Якщо ви сказали жінці, що от, зараз ми знайдемо роботу, заробимо грошей, з'їдемося разом і заведемо дитину, а  потім враз складете лапки типу "і я не я і корова не моя" - то ви не чоловік, а тріпло. Це стосується і менш глобальних рішень. Пообіцяли - виконайте. Не певні що можете виконати - не обіцяйте. А якщо вже пообіцяли, то не шукайте собі відмазок не виконати цього. Такими вихляннями ви підриваєте свій авторитет і довіру до вас.

3. Розділяйте з жінкою домашню роботу. Якщо ви ниєте, що вам важко помити тарілку чи підмести в хаті - ви не мужик. Бо справжньому чоловіку це не важко - це ж не каміння у мішках носити, зрештою. Тим паче, жінці важливо бачити, що навіть у найнеприємніших справах у неї є напарник. А не хтось, хто вважає певну роботу "недостойною" себе. У жінки одразу виникає протест: "А чому це я маю робити все найгірше??"

Read more... )
розповім про ще один варіант нерівності чоловіків і жінок, який мене останні дні вибішує нереально.
От молодий чоловік, який переніс інсульт і лягає на реабілітацію. Який шанс, що медсестра, ставлячи йому крапельницю, буде мацати йому члена, перевіряючи розмір. А перевіривши коментуватиме це? НУ, звучить смішно. МОже бути, звісно, але радше як виняток. Для пацієнтів жінок це стає реальністю майже невідворотною.
ЛІкар, побачивши мене, одразу попереджає: "Ооо, у нас масажист.. такий... буде кликати в свій кабінет на масаж - не іди. Кажи, що тільки в палаті. А то мало лі"
Ну я люблю у порнушці тему цю з масажем (чорт, тепер мене НІКОЛИ не збудить такий сюжет,...), думаю, треба глянути на цього масажиста, зараз зайде мулат краси неземної, мало чого.
Та який там мулат. Типаж - далекобійник з глубінки.
І от цей масажист, який, кажуть, як фахівець просто супер, бабусі наші в екстазі від нього, починає коментувати моє тіло. Які у мене ноги, а задниця яка! І я оце лежу. І маю замість того, аби отримувати своє лікування "бути начеку", МИ, жінки, часто "начеку", бо у чоловіків це за норму - змішувати роботу чи якесь стороннє заняття із натяками сексуального характеру.
ТАк, я усвідомлюю, що похвалити мою задницю - це не запропонувати мені секс.
Але блін, будь ласка, не треба хвалити мою задницю. Я про неї все знаю і без того. І мені неприємні розмоіи на зразок:
- Дєвушка, ну стоните, я люблю, когда девушки стонут!
А коли я роблю круглі очі, то братися масажувати ще сильніше, аби мене "пробрало".
Чи шльопати мене по задниці, убиваючі усі мої еротичні фантазії.
Я ходжу на цей масаж у такій напрузі. НУ тут ще масажист почав склонять к масажу грудной клєткі, яку "тоже нужно массировать", я кажу: "ок, я помасірую самостоятєльно",
Всі так обурюються, мовляв, он у штатах на жіну не можна глянути, одразу буде позов щодо приставань! А я вважаю: правильно. БО блювати хочеться від цих липких поглядів, скабливих коментарів. І якби у нас забирали ліцензію за таке "спілкування" із пацієнткою, я б одразу написала б скаргу. НАтомість обмежилася словесним зауваженням.
- ТАк що, масажисту очі зав'язувати?! - питає він.
- НІ, найперше - це триати свої коментарі при собі, - кажу я.

ТАка ситуація постійно і скрізь. Люди каже, мовляв, "ну ти ж вродлива, нічого дивного, що вони коментують". АЛе блін, яка б я не була, але у кабінеті масаж я хочу бути пацієнткою лікарні, у купе поїзда - пасажиркою і т.д. Любі чоловіки, тримайте себе в руках. ПРо красу задниці доречно казати у ліжку коханій, а не на робочому місці.
Мені теж часто хочеться спитати чоловіка про розмір його члена, але щось таки зупиняє. НАпевне розуміння того, як це гидко, коли на тебе дивляться суто в одному ракурсі

А ще вчора у вконтактіку зійшлася з одним представником Мужского движения, який мені закинув, що уся боротьба феміністок проти дискримінації спрямована на те, що, мовляв, ви хочете сидіти в теплих офісах і отримувати уйму бабла, а в шахти іти не хочете! Я зайшла на сторінку мужского двіженія, ох, очі-очі, краще б ви не бачили цього маразму. Але мужскоє двіжніє за сімейні цінності. ТІльки його представник мені кидає в лице: ну ти така розумна, а от на тебе працює якась жінка, і йде в декрет, от ти б платила три роки їй гроші так, як ніби вона працює щодня?! "ооо, да...."- думаю я. Відчуваю, що після покращень я офіційно роботу уже фіг знайду. Як і більшість жінок.
      "Боролися за рівні права, тепер розхльобуйте!" - тицяють мені "залізний аргумент" чоловіки, які до феміністичних ініціатив ставляться зневажливо. Мовляв, раз ви такі круті, так і не розраховуйте на уступання місця в транспорті, пропускання вперед при вході до приміщення чи на квіточки/блістюльки. Все, хотіли рейки - тягайте рейки!
 
      Але заковика в тому, що такі чоловіки ліплять на купу все: що можна і що не можна. Квіточки і блістюльки - це те, що люблять жінки. Не важливо, феміністки вони чи не феміністки, але є речі, які жінкам подобаються. Не всім, не хочу узагальнювати. Але багатьом подобаються прикраси, гарний одяг і білизна, вишукані парфуми. Це якесь внутрішнє прагнення до краси. Не кажу, що в чоловіків його нема, ні в якому разі не кажу! Але у жінок більше способів цю красу собі замати: одягнути на шию чи пальчик прикраси, на груди - ліфчик. Ну так склалося, це є у нас, і ніяким чином не конфліктує із бажанням поваги і рівних із чоловіками прав. як казала Настя Безверха: "Я хочу і букєтік, і права". І я її цілком підтримую!

      Пропускання жінок вперед - незрозумілий мені атавізм. Ох, скільки разів мене пропускали вперед у "вороже" середовище: темні під'їзди, де я не знала, куди йти; лікарські кабінети, де я йшла на біль; загалом у "стресоносні" приміщення... Чоловіки ні в якому разі не винуваті в цьому, вони справді дуже галантні. Але, чесно кажучи, аби отой чудовий чоловік, дуже розумний і поважний, який пропускав мене і колегу вперед, коли вів на телеефір, все-таки ішов першим... Мені було б легше. Бо я не знаю того приміщення, тих людей, а те, що я не знаю - підсвідомо сприймається як вороже.

      А тепер підійдемо до того, про що я надумала написати. Попри всі мої виступи за рівність чоловіків і жінок, я вважаю, що чоловіки повинні уступати жінкам місце. Так само, як жінки і чоловіки мають поступатися місцем маленьким дітям чи старим людям. Тут справа не у гендері, а у статевих відмінностях. Які б розумниці жінки не були, які б вольові, активні, рішучі... але є фізіологія, проти якої не попреш. Ті речі, яких зазвичай не видно. Але які від того не зникають.

      Перш за все - місячні. Їдучи у наповненому транспорті, ви ніколи не дізнаєтеся, що жінка "має на собі", як казали в давнину. Що таке місячні для чоловіків? Це, перш за все, причина поганого настрою у жінок, а також причина (для більшості) утриматися від сексу. Це може бути гарний знак, завважу, не лише для чоловіків. Але чоловіки не знають, що таке місячні. Що таке, коли за два дні до того ти хочеш померти з горя, чи почуваєшся непотрібною, нездарою, нещасною. А потім починається. У когось легко. А хтось втрачає свідомість з болю. У мене середній варіант. Я лежу в перший день, бо дуже боляче. Моя подруга теж лежить, зазвичай каже так: "У мене почалося, я нічого не хочу, мені так погано..." В ці дні жінкам не дають лікарняні. Але ви розумієте, що болить НАСТІЛЬКИ, що декому важко ходити, а  хтось зомліває?!
      І от ця жінка, із такими болями, їде на роботу (лікарняного ж нема!). І стоїть у транспорті. Боже, досі згадую, як працювала в офісі і їздила на роботу в ці дні! Я просто вішалася на поручні, закривала очі і висіла так у напівпритомному стані. І таких жінок є в кожній маршрутці і в кожному вагоні метро, будьте певні! Тільки ніхто не поступається їм місцем.

  Read more... )
Стаття у "Тиждень", повна її версія :)


     У нас не люблять слово «фемінізм». Такого ж негативного відтінку набуло слово «гендер». Ці поняття часто вживаються десь поруч зі словами «содомія», «аморальність» та «куди світ котиться».
      Нехай держава видасть хоч десять законів про гендерну рівність, проте людьми все одно будуть керувати стереотипи. Боротьба проти дискримінації за ознакою статі уявляється як боротьба жінок за права тягати рельси. Як тотальна «уровняловка», де жінки відмовляться від сім’ї, а могучий та волохатий чоловік зніжиться і візьме до рук пудру. Проте принципи гендерної рівності полягають у тому, що людина має право на вибір, незалежно від статі. І що варити борщ чи водити літаки-винищувачі може як чоловік, так і жінка – було б бажання і уміння.
    Здавалося б, такі рухи – царина жінок, адже чоловіків і так все влаштовує. Та  їм, як виявилося, теж є що сказати.

Безстрашні, які бояться
     Майкл Кіммел, американський дослідник та фемініст, автор ряду праць на гендерну тематику і засновник Національної організації чоловіків проти сексизму, сказав у одному з інтерв’ю: «На мою думку, більшість чоловіків підтримують гендерну рівність, просто бояться про це публічно сказати. Адже існують стереотипи, що такий чоловік – гей, що він не «справжній» чоловік».
     Власне, ці слова ємко змальовують ситуацію із чоловічим гендерним рухом в Україні. Соціальний запит на нього є, але говорити вголос про це незручно. Не по-мужськи. Чоловіки, справно звіряючись із образом «справжнього мачо», лишаються осторонь. Коло замикається: неактуальні вже гендерні стереотипи важко побороти через гендерні стереотипи.
    «Боротьба з усталеними стереотипами у суспільній свідомості завжди наражається на певне нерозуміння чи, навіть, спротив, - розповідає Ігор Гуцуляк, керівник проекту ПРООН «Підтримка впровадження національного ґендерного механізму». –  Звичайно, є певні групи людей (як чоловіків, так і жінок), які в силу тих чи інших обставин не хочуть сприймати ідеї рівності статей чи розуміють його дуже вузько, але я розглядаю це не більше як елемент своєї повсякденної роботи».
      Тренер гендерної програми ПРООН Тарас Кузишин також стикається з нерозумінням своєї діяльності: «Перше що кажуть: нащо воно тобі, ти що, гей? Підкаблучник? А де твоя чоловіча солідарність? У будь-якому разі, до цієї діяльності не ставляться серйозно».
     За такого пресингу лише одиниці наважаться плисти проти течії. З одного боку, окрім суспільної думки, чоловічим організаціям протидіють інші чоловічі рухи, зазвичай релігійного спрямування. Ці рухи відстоюють патріархальні уявлення про чоловічі та жіночі ролі. З іншого боку, ще є наша неоднозначна держава, з якою треба «боротися», акцентуючи увагу на проблемних місцях і добиватися дотримання засад рівності, проте без якої ніяк не втілити масштабні гендерні проекти. У цих складних умовах чоловіки починають говорити.

Чоловіки, які «за»
      Чоловіки виступають за права жінок. Важко збагнути, але подолання патріархальних уявлень про жінку-берегиню та чоловіка-годувальника на руку не лише жінкам. Тамара Марценюк, доцентка кафедри соціології НаУКМА, авторка курсу «Маскулінність і чоловічі студії», підтверджує це: «Як показує досвід країн, де чоловічий профеміністичний рух давно розвинувся, не всім чоловікам подобається жити у світі, де насильство та агресія - це норма, адже саме такі уявлення продукують жорсткі гендерні ролі стосовно того, що чоловік завжди повинен бути сильним, успішним, міцним, неемоційним. І не всім подобається, що жінок сприймають як річ, прикрасу».
      «Незгодні» із роллю переможця-агресора-годувальника чоловіки одразу стають «ботанами» і «невдахами» та зазнають суспільного неприйняття. Наслідком такого психологічного тиску стає статистика самогубств. Згідно із даними МОЗ, наші чоловіки в чотири рази частіше покінчують із собою, ніж жінки. Дослідження ВООГО «Відкрите суспільство» стверджує, що причинами самогубства українських чоловіків найчастіше є економічні фактори: відсутність заробітку, низька зарплата. У наших реаліях важко бути «справжнім мужиком»-годувальником, а прийняти активну фінансову участь жінки у житті родини не дозволяють гордість або умови. Британська благодійна організація «Самаритяни» встановила, що у групі ризику самогубств є чоловіки 30-50 років. По-перше, чоловіки бачать, що не дотягують до «золотого стандарту», згідно з яким вони повинні мати владу та контроль, і це спричинює депресію. По-друге, нинішнє покоління чоловіків є «буферним», коли зникає чітке усвідомлення моделі поведінки. Також через інформатизацію суспільства традиційно чоловічі заняття «змазалися», що призвело до втрати чоловічої гордості та ідентичності. Час вимагає від чоловіків швидкої адаптації до нових умов, і чоловіки розриваються між «класичними цінностями» і сучасністю. Чоловічі рухи якраз намагаються, зокрема, зробити так, аби чоловіки адаптувалися і нетравматично передали частину навантаження і відповідальності жінкам.
     Олександр Нікітюк, керівник «Лабораторії актуальної творчості» (Вінниця), згадує, як прийшов до того, що долучився до руху за рівні права: «Коли наша організація приєдналась до об`єднання ГО «Відкрите суспільство», я уважніше придивився до цієї проблеми. Почав відвідувати семінари, тренінги, приймати участь в тематичних проектах, та загалом заглибився в цю тему. Зрозумів, що створення гармонійного рівноправного суспільства вплине і на долю країни, що потрібні позитивні зміни. Поступово змінив власні, архаїчні переконання й вирішив творчими засобами впливати на думку громади». Як результат – створення «Абетки-розмальовки», у якій діти вчаться орієнтуватися у виборі професії без поділу на суто «чоловічі» чи «жіночі» заняття. Далі організація долучилася до проекту «Право жінки на політику» (за підтримки Посольства Швейцарії) і розробила тематичні комікси. «З відгуками тут все стало гарячіше, комікси боляче вдарили по самолюбству чоловіків. Та й багато жінок тепер закидають мені претензії, що я руйную «нормальні» традиції, які складалися віками. Сам не думав, що копнув так глибоко і що саме так глибоко сидить у свідомості українців архаїчний патріархальний стереотип. Комікси стали своєрідною, болісною, провокацією, але добре актуалізували проблему малої кількості жінок в парламенті, зробили її помітною, викликали суспільну дискусію» - розповідає Нікітюк.
       Спливають і суто чоловічі питання. Десь у середині-наприкінці двотисячних в Україні стартувало кілька гучних чоловічих проектів. Серед ініціаторів кількох з них був Олексій Хмара, президент організації Transparency Interntional. Він розповідає, що одна зі складових чоловічого руху має на меті загалом артикуляцію чоловічих питань з пропозиціями по їх вирішенню. Наприклад, існує проблема в доступі чоловіків до якісних медичних послуг. Зокрема, якщо в жінки трапився рак молочної залози, вона без проблем може отримати якісну допомогу в кожній другій лікарні. Якщо ж чоловік має рак простати, то просто фізично лише 15% медзакладів візьмуться за його лікування. Проте, за словами ініціатора, ця тема не пішла в народ, бо ж «про таке ж не говорять»!
Read more... )
Сьогодні дочитала дві книжки, які читала паралельно. Випадково вийшло, що обидві книжки з розряду "гендерних студій", тільки кожна має свій певний ухил.
Мерілін Ялом, "История груди". Зачепила з перших рядків і не відпустила до останніх. Найповніше розкриття теми цицьок! Тут є і картинки, і цитати, і все на світі. Мерілін розповідає про естетику грудей, і чому колись цінувалися груди маленькі, а колись великі. Що робили жінки, аби привести груди у відповідність до моди, і що роблять зараз. Авторка говорить про "політичну грудь", як її використовували у агітації, починаючи з часів Французької революції і аж до останніх років. Вона говорить про боротьбу феміністок за "свободу грудей", тобто за те, аби тіло належало саме жінкам, а не чоловікам чи індустрії моди. Дослідниця жіночої історії, Мерілін є дружиною мого улюбленого Ірвіна Ялома. Він так часто писав про втрату дружини і про рак грудей, що я чомусь вирішила, що Мерілін померла від раку грудей. А тема її зацікавила з огляду на. Однак на сайті нічого про смерть не говориться..
Погляди на проблему у Мерілін дуже правильні, джерельна база шикарна.

1003282293

Паралельно з тим проковтнула перевидання книжки "Жінка в традиційній українській культурі" нашої дослідниці Оксани Кісь, чиї статті і дослідження мене дуже радують, і я свого часу шкодувала, що не впросила пані Оксану написати щось для "Жили". Книжка очікувано-хороша, але оскільки я її читала під шумок грандіозного етнологосрача на спільноті "Етноложікал профешинал", то не могла не сприймати книжку через відповідну призму.
Суть срача була в тому, що письменниця Лілія Мусіхіна написала дослідження "Магія українців" і потрапила у топ книгарні Є. Інші дослідниці в доволі грубій формі закинули Мусіхіній, що вона, як не-фахівець, не мала права братися за тему, за яку мають братися суто фахівці. Бо посилання неправильно оформлені, і взагалі, філологам в етнології не місце. Читаючи "Історію грудей" та "Жінку..." я думала про те, що як добре, що на заході немає "монополії на науку", і писати по жіночій історії (і не тільки) можуть люди без надрукованого в дипломі "історик" або "етнолог" або "соціолог". Інша справа, що там публіка перебірлива, і навряд чи читатиме відверте шарлатанство, тому існує якийсь читацький фільтр на таку літературу. Мерлін Ялом - літературознавець. Її книжка написана блискуче, і прочитати її можу я, може моя мама, може навіть свекруха, якщо захоче. Колосальний фактаж подано у легкій формі, і авторка без моралізаторства підводить людей до правильних висновків. Натомість "Жінку..." читати значно складніше, хоч особисто для мене звично ;) Натомість моя мама чи, тим паче, свекруха, просто відклали б книжку на етапі першого розділу. Вони ж бо не знають, що перший розділ треба присвятити історіографії питання, а яка нормальна пересічна людина буде читати історіографію? І чи знає та пересічна людина, що якщо перемотати цю нуднющу історіографію, то далі буде цікавіше? ;)
Окей, у мене профанський погляд на речі, але, знаєте, я вболіваю за популяризацію знання та підвищення загального рівня освіченості маси, а не за ваківські вимоги!
Мерілін Ялом з її "Історією грудей", Робер Мюшамбле з "Оргазм і Захід", Крістофер Раєн та Кпсільда Джета зі "Світанком сексу" - це приклади блискучої науково-популярної літератури. Яка розкриває якесь явище ємко, дуже цікаво, але без примітивізації. Гадаю, Мусіхіна десь там же (хоч я книжку і не читала), але її миттєво заклювали. І це неправильно. "Жінка..." - це для науковців та глибокозацікавлених, зданих прочитати розділ "Феміністська парадигма в культурній та соціальній антропології". Але інтереси іншої категорії читачів теж треба враховувати, для цього й існують "кроснаукові" автори, здатні написати легко і не оглядаючись на Вимоги до публікацій та фахових видань чи що там у них ще є.
Позаяк, від "Жінки.." отримала задоволення і чимало нового. Продається в "Науковій думці" на Грушевського. Дорогувато (94 грн за видання у м'якій палітурці), але таку справу треба підтримувати.

9789660250727
Пишу зараз статтю про чоловіків-феміністів і про чоловіків у ролі батьків. Насправді уже бачу, що ці теми треба розділити, бо надто вже вони широкі як для однієї статті.
Між тим, зараз мені дуже потрібен брейнштормінг. Надто довго я вже безвилазно сиджу вдома.
Як думаєте, чому у нас таке різке засудження фемінізму?
А також чому у нас цураються чоловіки (ЗДЕБІЛЬШОГО! Я не кажу конкретно про ваші благополучні родини) батьківства, панькання з дітьми (мовляв, бабська це справа!)? Чому у нас чоловіки взагалі стороняться дітей, тоді як у Латинській Америці чоловіки будуть цілувати вагітним животики (незнайомим! Я сама з цим стикалася будучи вагітною Ярославом!), сюсюкатися з дітьми... Те саме в Індії, Туреччині, Грузії... Навіть у тих країнах, де роль жінки ще гірша, ніж у нас, чоловіки так не сахаються дітей.
У мене свої думки на цю тему, не хочу їх озвучувати. Хочу почути ваші думки, може якийсь свіжий вітер поглибить мої судження... Застояні на постійному сидіння безвилазному вдома. Буду вдячна за коментарі!
Коли я вивісила пост із картинками "Фемінізм - це...", то багатьох і тут, і у вконтактіку зачепила картинка "бути секс-символом, маючи маленькі груди".
sex_symvol
Когось шрябонуло саме "секс-символ", як поняття, яке не має тулитися до фемінізму, а хтось не зрозумів взагалі у чому прикол і у чому проблема.
А проблема ось у чому (дякую [livejournal.com profile] adamnet за наводку):

sex_symvol2

Звісно, це модель із видатними формами, власне, глянути на її фотосети, то там тільки форми і видно. Проте ця картинка є дуже показовою, квінтесенцією тієї інформації про сексуальність, яка вбивається нам в голови звідусіль. "Справжня сексі - каже нам глянець і реклама - це жінка з цицьками". Якщо у жінки нема цицьок - це якесь нєдоразумєніє ("і взагалі, раз ти це пишеш, ти просто заздриш!"). Просто зверніть увагу на рекламу - і ви побачите. Просто почитайте "думку громадськості" у Лєбєдєва в ЖЖ під постами із цицьками - прозрієте. Жінка без грудей - мужик, недорозвинута, недотрахана і т.д.
Я люблю жіночі груди. Це красиво. Люблю, коли там багато і коли воно гармоніює із стегнами. Але це не означає, що людина з малими грудьми є несексуальною чи недо-жінкою. Як відкоментував мені один наче й розумний пан, "у ДІЙСНО здорової дівчини і сідниці опуклі (якщо дивитсь на ЇЇ тіло профіль) й пружні, і перси пишні (відповідно до ЇЇ складу тіла)".
Дякую, я кінь, якому зазирнули в зуби. І явно нездоровий кінь.

Власниці "пишних персів" (я не наїжджаю, я вас люблю!) просто не можуть зрозуміти, як живеться людям без цих самих персів. Різницю я відчула, коли три роки проходила із третім розміром. Але нам, дівчатам, все одно, ми не міряємося, у кого більше, а у кого менше. Я маю на увазі, звісно, розумних дівчат. Мало того, ми, розумні дівчата, спілкуємося із такими чоловіками, які обирають жінок не за цицьки і цим чоловікам теж, за великим рахунком, байдуже. Між тим, якщо вийти з нашої "резервації", на нас чекатиме жорстокий світ. Оця сама думка громадськості. Реклама, яка тисне і диктує нам вигляд "сексі". Скажімо, у школі мене трохи встигли почмирити за цицьки, після чого перші півроку свого статевого життя із постійним хлопцем, з яким ми жили разом, я не роздягалася. Ніколи. А як живеться тим, хто не має такого розумного оточення, як ми з вами? І чому навіть ми, розумниці із першим розміром, купуємо ліфчики на поралоні і почуваємося ніяково на пляжі, коли на нас нема пушапу чи вкладочок у купальнику?..

О, тут на допомогу з'являється Індустрія Краси. "Я повиривала кутні зуби - гарно, любий?". Дуже промовистим є фотопроект Зена Нельсона "Любіть мене", який багато років знімав оцю саму індустрію краси та її ..користувачів. АЛЬБОМ. Скільки ж жінок калічать себе задля того, аби відповідати вигляду секс-символу?

Власне, ось до чого та картинка. І от чому секс-символ приплетений до фемінізму.
Побачила на Книжковому Арсеналі книжку-картинку "Фемінізм is...". Одна з авторів - [livejournal.com profile] zumka
Я справді проперлася, як і, свого часу, від "гендерних" картинок.
Ось мої улюблені малюночки :)

sex_symvol
matirju
diamant
hobbo
rape
shoes
cinderella


Їдучи передгімалайськими покрученими дорогами з міста Шрінагар до міста Джамму, я не можу втриматися, аби не поділитися тим, що глибоко вразило мене останніми днями. Мова йтиме про кашмірські шалі і вишитий одяг. Ця тема ніяк не стосується проекту, але я трохи занурилася в неї, бо думала писати статтю для «Рукотворів». Але у Шрінагарі знову були непорядки, хтось кинув каменем у людину в формі, тож даунтаун, де, власне, сконцентрована міська біднота і величезний відсоток майстрів, був закритий. А без цього не вийшло зробити фотографії, а без фотографій якось і статтю нема куди приткнути.

Хотіла я писати у такому дусі, мовляв, ох і ах, знамениті шалі з підшерстку козенят, такі тонкі, що можна протягнути через обручку (це буквально стало рекламним слоганом продавців шалей)! Мене, звісно, дещо бентежив той факт, що у таких же шалях, як я два роки назад купила в Кашмірі («пюр пашміна, мадам!») ходить пів-Києва і засипані базари третини Мексики. Хотілося ж розібратися, де Китай заритий, і восхвалити справжнє кашмірське мистецтво. Але тема показала себе з такого боку, що навряд чи я ще колись куплю шаль на сувенір. І не лише шаль…

Штат Джамму і Кашмір досить злиденний, та ще й у постійних конфліктах серед мусульманського населення. У штаті три джерела прибутку – сільське господарство, ремесла та туризм. Двадцять років назад у Шрінагар були введені війська. Мені важко пояснити, проти кого борються місцеві мешканці, але аж ніяк не проти іновірців, як мені здавалося. Схоже, вони борються проти влади. «Влада не дала нам ні пенні», - бубонять чоловіки на терасі, потягуючи цигарки «Голден флейкс». Вони щось довго пояснюють про електрику, замикання, ще про щось, але суть їхнього обурення висковзує від мене. Так чи інак, але місцеві повстають проти військової присутності, військові як метод покарання – закривають місто, і чекають, поки люди «почнуть співпрацювати» (буквально так пояснив військовий, коли я допитувалася, коли ж відкриють місто). Люди співпрацювати не хочуть, «камінь, що летить з вікна, ніяк не підписаний», бунтівників виявити важко і потерпає все місто. З року в рік.

А до чого тут шалі? Шалі робляться там, за закритими ставнями і дверима даунтауна, що блимає на вулиці вибитими вікнами. Займаються рукотворними роботами як чоловіки, так і жінки. Вони прядуть тонку шерсть (сировину купляють, овець і кіз в місті не дуже розведеш), тчуть і вишивають шалі й одяг, тчуть килими, вирізають з дерева, роблять пап’є-маше. Жіноча справа, в основному, це прядіння, ткання шалей та вишивка. До речі, це тенденції останнього часу. Бо раніше, власне, ткання для жінок було табуйоване. Вони могли тільки прясти.


Read more... )

Те, що курси Speak up! відстій я не сумнівалася. Але тепер у блекліст потрапляє і Sport life.
Поясніть мені, якому в збоченому мозку могла народитися така реклама?

Рекламується акція be smart - be sport.
Наталка зібрала польські "гендерні" шедеври реклами:
tshibo.livejournal.com/48971.html
Читаю тут книжку для статті. Там робота Louise M. Burkhart, вона анлізує різні писемні свідчення про побут індіанських жінок у центральній мексиці у 16 ст. Так там говориться, що інформація у записах, лишених колонізаторами, дещо спотворена тим, що місіонери, які працювали з місцевим населенням, боялися тих жінок як чортів. І тому будь-які згадки про побут ішли у контексті зв'язків із дияволом) Священники взагалі не контачили із простим місцевим наседенням, абись якось не торкнутися тої жінки. Їм хіба хворих та тих, хто помирає, до церкви приносили. А один навіть докоряв колегам за те, що вони під час благословення торкалися обличчя маленьких дівчаток.
Зате гарне ставлення до дітей вважалося плюсом жінки. Для місіонерів це була підстава до кращого ставлення до індіанського населення. Мовляв, раз вони нормально глядять дітей, то більш-менш цивілізовані.
Зате самі індіанці вважали гарною мексиканською жінкою ту, яка виконує такі обов'язки: підмітає, робить підношення богам, готує їсти і займається текстилем. "Погана" мексиканська жінка не сидить вдома, а десь вештається. Коротше, я б там не прижилася))
Пуповину дівчинки спалювали на домашньому вогнищі, біля жорнів. Там була магічна формула, суть якої - "сиди вдома")) Зате хлопчачі пуповини віддавали воїнам, аби вони спалили на полі бою.
Довго добивалася від одного представника мексиканської жіночої організації коментар стосовно ситуації із жінками у Мексиці. Довго. Нарешті він його надав. У такій формі, гг:

Hello Nastya,

I am sorry to forget answer your question, I do it now, but in spanish, you can use a translator ( I dont have enough words in english to explain all this)
1.- ¿Cuál es la diferencia en la educación de niños y niñas en las comunidades indígenas?
Los niños reciben la misma oportunidad de educacion en la escuela primaria, de los 6 a los 11 años de edad,
la escuela primaria es gratuita, en la mayoria de las comunidades la educacion es en dos idiomas (la lengua local y el español como segunda lengua), la asistencia a la escuela es por las mañanas, despues de la escuela las niñas regularmente ayudan a la mama en las labores de casa, estas pueden ser en la cocina, limpieza, preparacion de comida, recolecta de frutos y artesanias,
los niños por el contrario solamente asiten a la escuela por las mañanas y por la tarde no desempeñan ninguna actividad para ayudar en casa (esta labor es exclusiva de las mujeres) este es un fenomeno cultural que denota la formacion educacion en casa de los menores,
Los niños despues de terminada la escuela primaria (leer, sumar, escribir) a los 11 años de edad van con el padre a sembrar en el campo, es entonces cuando el niño experimenta un cambio, ya que de los 11 a los 14 años de edad el se vuelve productivo para la comunidad y crece jerarquicamente, despues de esto los integrantes femeninos de su familia incluyendo la madre quedan subordinados a su autoridad, las hermanas entonces ahora sirven a el,
la escuela secundaria tambien es gratuita pero ya depende de las necesidades economicas de cada familia si los niños son enviados a la escuela o no, ya que a los 13 años de edad los niños pueden ser mas productivos y contribuir a la economia famliar, ya sea vendiendo los productos fuera de casa o produciendo artesanias en casa,
ambos (niños y niñas) reciben la misma oportinidad de educacion, la diferencia radica cuando ellos pueden ser producitivos con su fuerza de trabajo, ya que no es una opcion para ellos decidir si quiedren trabajar o no, son lo padres quienes deciden esto,
La escela preparatoria, es costosa para los indigenas, ya que el gobierno no te propociona el material suficiente para el estudio (libros por ejemplo) y la mayoria de la genet no tiene el recuros economico necesario para comprarlos,

2. ¿Cuál es la ocupación principal de trabajo \ de las mujeres indígenas? Hacer artesanías es la ocupación principal de ellos? ¿Qué perspectivas tienen?
la actividad economica principal es la agricultura, la siembra esta a cargo de los hombres, y la recolecta por homebres y mujeres,
las artesanias es una actividad secundaria, ya que la venta de artesanias no es un mercado muy amplio que genere ganancias suficientes para el sustento de la familia, por ejemplo el traje de la foto de mi perfil tiene un costo de 700 a 1000 pesos aproximadamente, el tiempo de trabajo para estas prendas es de 4 meses aproximadamente, puedes calcular que el costo de este trabajo es muy bajo para el esfuerzo de realizacion,
Este tipo de artesanias son confeccionadas por las familias indigenas (mujeres) que por generaciones se han dedicado a eso, la venta de este tipo de artesanias es un poco dificil, ya que las prendas son demasiado tradicional, asi que el turismo dificilmente compra todo este tipo de artesanias que ellas hacen,
Las opciones son formar cooperativas indigenas para homologar el costo de venta, pero la introduccion de artesanias de otros lugares no te permite tener un buen margen de ganancia,

3. Todos estos productos textiles que se venden en el mercado de masas, que los hizo? Están hechas por las mujeres locales, o es sólo una realización de los productos de consumo de China o Perú? Cómo las mujeres indígenas pueden ganar muchos se dan cuenta de sus productos? Es trabajo de los niños de todo esto?
Es facilidentificar las artesanias locales de aquellas que han sido introducidas (peru, china) la artesania local no tiene distintivos de "llamas" por ejemplo, y su confeccion es imperfecta, puedes ver el trabajo artesanal con las imperfecciones de este tipode tranbajo (costuras mal bordadas que a simple vista parecieran pasar desapercibidas, ademas la artesania local tiene el distintivo de flores muy coloridas,
Como te respondi en la pregunta anterior, la venta de este tipo de artesanias es dificil, ya que la gente quiere pagar lo mas barato pos este tipo de artesanias, sin tomar en cuanta el tiempo de trabajo que se necesita para hacerlo,
las niñas particpan en la confeccion de este tipo de prendas, no es trabajo solamente de ellos, en su mayoria corresponde a la gente grande la confeccion de ellos,
El ritmo de vida es diferente tambien, puedes ver que una adolecente indigena (16 años) en su contexto cultural es ya una señorita que puede convertirse en madre de familia, asi que el valor de niños/niñas es diferente en las comunidades indigenas,

Що я можу сказати? :))) muuuuuuuuuuuuuuuuy bien! Добре, що не китайською)))

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 05:52 am
Powered by Dreamwidth Studios