Є кілька підступних типів мандрівок в плані психологічного ризику. По-перше, це мандрівки-мрії. Це коли дуже довго мрієш попасти кудись, потрапляєш, а там не те, що ти собі понавигадував, а сувора реальність. У мене так було з Індією.  Індії так і не пробачила розчарування перших відвідин у 2007 році. Хоч в Індії я вже була 3 рази. Чи 4? Від цього розчарування розвивається таке явище, як парижський синдром. По-друге, це мандрівки-повернення. Це коли закохуєшся в якесь місце і мрієш повернутися. А потім повертаєшся, а... нє то пальто!Ну взагалі нє то.
От у мене так було з Грузією. Я була в Грузії 4 рази. вперше ще в дитинстві, потім вдруге - це було щось неймовірне, одна з найпрекрасніших поїздок. Потім була доволі мила поїздка у 2011, здається, але вона ускладнювалася наявністю надто малих дітей, які виносили всім мозок. Хоча стоп з Северином теж був одним з найприємніших і поповнив мою скарбничку історій, які  я буду перебирати на старості.

970428_10200856287904486_1703424002_n
Поїздка цього літа була очікувана і дуже бажана. По-перше, хотілося посвятити Ярослава у справжні мандрівки. По-друге, я їхала з Уляною, а з Уляною скрізь - як вдома. Звикла я вже з нею мандрувати...

Але Грузія розчарувала. Важко повірити, що буквально пару років і одна бюджетна авіалінія, яка з'єднала Грузію з Польщою та Україною відділяє колись найгостиннішу країну від того, що ми знайшли нині...
Ми їхали по стандартному маршруту. Кутаїсі - Сванеті (Местія і Ушгулі)- Батумі - Тбілісі - Кутаїсі. І найперше, що вразило: а нема гостинності. Якщо люди бралися нас повозити, то потім брали гроші за бензин. Та інші подібні приклади.
Не хочу, аби склалося враження, що я така падка до халяви. У відповідь на будь-яку халяву ми стараємося віддячити. Якщо нас запрошують переночувати, ми готуємо їсти, наприклад. Якщо нас везуть, то ми стараємося розважити водіїв інтелектуальними бесідами.

179746_10200856274424149_1474069358_nДуже неприємне враження справив такий епізод. Ми поверталися додому після спіочих фонтанів, і Ярослав заснув в дорозі. Я звалила цю 20+ кг тушу на себе і несу до хатинки, яку ми знімали у Батумі. Тут нас перестріває господар і каже: "Деньги давай!". При чому за минулу ніч ми заплатили, а це типу маємо платити наперед. А я йду з дитиною, ледве вже тримаю його, бо перед тим несла від зупинки, Уляна шукає ключі. Я кажу: "Ну почекайте, ми дитину покладемо на ліжко, у мене нема вільних рук, аби шукати гроші!". Чувак йде за нами, і буквально нависає. Наче ми могли б дати драла серед ночі з тої хати, не заплативши 15 ларі. Кладу дитину, плачу гроші. І таке зло мене взяло. Якщо раніше ми дивилися крізь пальці на те, що в цьому помешканні в туалеті нема паперу, а газова плитка, на яку ми купилися при виборі хати - тільки за додаткові гроші, то тут  осєрчала і кажу: "У нас нема туалетного паперу в туалеті. Дайте, будь ласка". Господар буркає "Іді за мной!" і  зникає вночі. Я щось не розчула, замєшкалась. Потім він вертається і знову грубо: "Іді за мной, я сказал!". Ну  я пішла за ним. Він вказує мені на стіл у дворі, де лежить.... відірваний шматок туалетного паперу. Менше метра. Типу, "візьми, вдавися". Цим і посцять підтертися не вистачить, не кажучи вже про посрать. Ми з Уляною так ржали, що напам'ять вирішили це зберегти, як свідчення "щедрості".

600249_10200856291144567_1127737511_nЩе був епізод. Коли ми заселился в гестхауз. І при заселенні нам назвали ціну у 20 ларі. А наступного дня це вже стало 25 ларі. Або коли ми їдемо кудись, знаючи, де будемо жити, а водій за нашими спинами домовляється про те, що ми будемо ночувати взагалі у лівому місці. І починається бійка прямо між тими, до кого ми мали їхати, і тими, кому нас "передали". І ті, до кого ми мали. починають на нас ображатися...

Read more... )



Фото НІКІТИ.

Водій-грузин Гоча викручує кермо і японський джип дереться ще вище до перевалу. «Это прекрасно знать русский язык. Это то, что позволяет нам общаться между собой.  Я очень благодарен русскому языку за это. Но ситуация в Украине мне непонтна. Как так: языковая проблема? Это все равно что в мой дом, где моя семья и мое добро, приходит другой человек и говорит: я здесь хозяин! Вот что бы вы сделали в такой ситуации? Думаю, целым и невредимым он бы из этого дома не выбрался».

В Батумі мовна ситуація не така однозначна, як Сванеті, де є своя мова, окремо грузинська і опціонально – для туристів – російська. У Батумі багато грузинів поміж собою говорять російською. Коли ми цікавимося у молоді, чому старші поміж собою спілкуються так, то молоді лише стинають плечима: хтось не помічав, хтось не цікавився.

У Тбілісі барменша Ріма, з неосяжним бюстом та вірменським корінням, говорить чистою російською, майже без акценту. Ми розповідаємо їй про бойкот «Рошену» за російськомовні обкладинки, вона називає це «дурістю». «Я говорю на русском. Хотя почти всю жизнь живу в Грузии. У нас в школу ходили все грузины… (називає кілька прізвищ на «швілі»), но все разговаривали на русском, и до сих пор так. Я только потом узнала, что есть такие этносы, как осетины, сваны… Никто в школе об этом не говорил, была сплошная уровняловка и русский язык. Теперь, конечно, русский мне ближе».

Ріма бідкається, що її онук взагалі не говорить грузинською. Син Олег кривиться, мовляв, він все життя живе і працює в Грузії не знаючи грузинської – і нічого. До того мені здавалося, що тільки у нас зустрічається «мовна глухота» - жити у країні і не знати мови. А, виявляється, глухі бувають і в інших країнах. «У нас на роботу беруть у такій послідовності знання мов: російська, англійська, грузинська. Але молодь така тупа, дибіли, приїжджають з села, тільки грузинську і англійську знають!» - каже Олег (ми з подружкою хмикаємо).

У Кутаїсі слухаю, як в ресторані співають грузини. Похитуючись, звідти виходить один п’янючий, але інтелігентного виду дядько. «Где моя машина?» Я питаю номери машини і помагаю її знайти. Чоловік дивується, каже, що лишав її не там. Я висуваю припущення, що машину могли перенести. Чоловік лишається біля мене покурити. «Вот раньше  я учил русский. Выучил. А сейчас какой мне учить? Французкий? Английский? Тогда было понятно: учи русский. Теперь ничего непонятно. Мне 45».

А потім додає: «Знаете, умереть по-новому нельзя. А вот жить по-новому – вот это задача».
Вже стемніло. До мене підійшов сивий грузин у стильних мештах: “Я знаю, что вы приехали к нам, знаю твоего мужа и детей. Я тебе дам совет: едьте в Лагодехи, это уникальное место!»
Свого часу цей дідок об’їхав за літо всю Україну на велосипеді. Потім довго мандрував на Яві, подарованій йому його дівчиною. Тепер, побачивши нас, просто так вирішив порадити, куди їхати. Це була відповідь всесвіту на наш запит щодо гір. Він пропонував гайнути всього лише за 38 км від Сігнагі, через Алазанську долину, до великого Кавказу, до кордону із Азербайджаном. Він розповідав про унікальну природу, водоспади, гірське озеро, де завжди однаковий рівень води... Просто розказав і пішов собі далі, а ми лишилися розмірковувати. Я одразу загорілася Лагодехі, адже не просто так якісь випадкові перехожі дають відповідь на питання, яке мучило останні кілька днів! Попередня ідея стосовно Гудаурі вже не виглядала привабливою: пафосний зрусифікований гірськолижний курорт, та й не сезон нині... Що там робити, окрім як мерзнути?
Зранку ми довго збиралися, аж доки не вийшли на головну площу, звідки щогодини їздить маршрутка до Цнорі. Нам пощастило: наша маршрутка відправлялася за 5 хв. За хвилин 20 ми були на місці. Не встигли у водія спитати, коли і звідки відправляється маршрутка на Лагодехі, як він свиснув і спинив на ходу мікроавтобус, куди ми сіли і покотилися...
...Ми поняття зеленого не мали, куди іти у Лагодехі. Просто йшли дорогою до Національного заповідника і надибали якийсь Hotel, який, за відсутності конкуренції, зідрав з нас на 20 ларі більше, ніж пречудовий гестхауз у Сігнагі.
А потім ми пішли в гори... Традиційний маршрут до озера займає 3 дні, але ми просто вступили у цей ліс без мети і маршруту, і... пропали. Споконвічні дерева, які були тут задовго до людей, бурхлива річка, зараз уже стиснена берегами, а весною повноводна і могутня, здатна вивалювати дерева з корінням... Широченні стовбури обріс мох, обвив плющ. І це все в золоті, в осінньому сонцю, у непрохідних хащах. Там просто неймовірна краса, цей ліс не схожий на жоден з тих, де я була, він величний, як тайга, таємничий і прекрасний!

Photobucket

Photobucket
Read more... )
Якось так вийшло, що ми зависли у Сігнагі. Прикипіли до нього серцем із перших метрів та перших навислих над дорогою ажурних балкончиків, а потім якось вирішили, що й не жене нас звідси ніхто, і поспішати нічого...
Напевне, нарешті Нято знайшов довгоочікуваний “європейський” відпочинок. Напевне, просто я вирішила, що гнати бозна-куди без дітей і з дітьми – це не одне й те саме. Їм треба трохи дозувати враження і навантаження.
Я так і не з’ясувала, чому враз Сігнагі вирішили зробити туристичним містечком. Може через його унікальне розташування: на схилах над Алазанською долиною, у формі гнізда. Забудова тут 18-19 ст, старі вулиці, навколо міста майже повністю збереглася кріпосна стіна. Лишилося тільки від реставрувати фасади, що і зробили – і вийшла краса неописуєма. Маленькі кольорові будиночки з навислими балконами та ліхтарями, обвиті виноградом веранди, важкі оранжеві корольки на зелених гілках... Зараз тут і є запланована “золота осінь в горах”, хоч гори зовсім невисокі, зате дуже золоті, зеленаві, жовті, червонясті. Гарно доглянута церква святого Георга, монастир Ніно, закинутий парк і неймовірні вулички, якими ходити-не переходити.
Дітей не пропускають. Їм дають корольки і горіхи, пригощають чучхелою, а ми це все за ними доїдаємо і вже ледве пересуваємося. Я купила яскраві в’язані шкарпетки за 10 ларі, хочу ще! Єдиний мінус – тут нема бюджетних забігайлівок, бо все заточено на туристів. Зате можна замовити обід у гестхаузі. Дітям порції безплатно. А, є ще один мінус. Тут холодні вечори і ночі, тому не побродиш у своє задоволення. Зате вдома тепло і живе кахетинське вино, яке світиться на сонці.
Завтра все-таки кудись їдемо. Напевно, там буде сніг. Ярослав дуже вже замовляв засніжені гори.



Ми витратили практично півдня для того, аби вибратися з Донецька. Місто зустрічало нас ненав’язливим морозцем і натовпами вранішнього народу. Десь зверху нами координував Нято, агітуючи їхати на Макіівку. Але зрештою ми все-таки заблукали у купі Донецьких міст-сателітів, просуваючись невеличкими “перебіжками” від села до села, подовгу зависаючи на трасі, морщачись від холодного вітру… Аж доки нас не підібрала вантажівка-“людовозка”, вкрита брезентом, із грубо збитими неотесаними лавами всередині. Там сиділи міцні жінки, чорні від роботи, від вугільного пилу. Вони пили горілку, жартували на суржику, обговорювали любов і міцно обнімали Северина, аби йому не було холодно. Розвозка підвезла нас аж до кордону… Якась мить – і ми вже в Росії, весело їдемо до Ростова-на-Дону… 
Я вигулькнула біля Успенки, хоча Мел і радила йти на Луганськ. А Успенка винесла мене туди, де пару місяців назад, на посту біля Таганрога, я прощалася із суровими алтайськии далекобійниками. Ностальгія захлестувала і важко було повірити, що між нами – 6000 км…
Ми провели ніч у кабіні фури. Я обіймала Северина, закутавши у спальник і ковдру, і нам було зовсім не холодно, головне – не висовувати носа. Вранці наш водій повернувся і щось так розчулився, що аж заварив нам чаю, подарував для малого йогурти і печиво.
А потім ми вже потрапили у “Кабарду” (Кабардино-Балкарію) та Осетію, і вже на цьому етапі, як каже Влада, “все стало харашо”. Хоч проїжджали ми все ще маленькі шматочки раз за разом, часто міняючи машини, але люди тут були вже інакші, все намагалися якось зарадити, підказати, допомогти. Майже всі вивозили за межі міста, лишали телефони, пропонували допомогу. Потім Кавказ, гори… Це щось неймовірне! Верхушки злегка припорошило снігом, крізь який спершу пробивалася зелень, а потім, на рівні альпійських лук, - жовтизна.
Чоловік довіз нас аж до Верхнього Ларсу, хоч йому і близько він не був потрібен. Подарував складного гостро наточеного ножика з роговою рукояткою. Довго чекав і хвилювався – як же ми перейдемо кордон? А воно і справді проблемно, адже машин мало, всі переповнені… Колючий вітер, мороз… Все-таки висота, пізня осінь. Прикордонник пробував нас вписати в машину, але людей, вочевидь, лякала перспектива везти маму з дітьом. Зрештою, жовтий контрабандистський мікроавтобус з двома молодими осетинами вписав нас аж до Тбілісі. Хлопці возять контрабандою імпортні покришки, заборонені до продажу в Росії – ну щоб купували вітчизняне. Але росіяни вітчизняне купувати не дуже якось хочуть. Тому з Грузії возять контрабанду, башляючи прикордонникам.
Доки їхали – заїхали у якесь засніжене село (малий аж пищав від снігу, тицяв у нього пальцем, а поті на прощання махав “па-па” ручкою), де хлопці зливали дешеве російське пальне. Там нас грузинська сім’я запросила погрітися біля грубки, і Северин познайомився із дворічним грузинським хлопчиком. Гралися в м’яч і всіляко комунікували. А ввечері осетини сказали: ну куди ж ти підеш? І вписали нас до себе в готель. Накрили такий стіл, що аж страшно. Певно, це так у кавказців прийнято: взяти стільки їжі, аби продемонструвати свою щедрість і статки. Вони пили горілку із традиційними тостами “за великого Бога”, “за святі місця”, “за молодших”, дивилися Дом-2, а ми з Северином знову обнялися і поринули в сон… Перші автостопні кілометри малого сруля було проїхано. І він, цей сруль, був чудовий! Уважний, ніжний, спокійний, терплячий… Ідеальний попутник!
А вчора зустріли з аеропорта решту нашого сімейства. Тепер Северин знову став вредним Северином, вони з братом підсилили власну падлючість багатократно! ))) Нято приїхав геть хворий і нічого не хоче. У Тбілісі пішов дощ і ми не знаємо, як же тут гуляти при дощі? І при нятовій загальній розклеєності і нафервексованості? Ну, якось воно буде. Не може ж дощ іти вічно! ))
Раптом знаєте класні місця в Грузії – пишіть, гаразд?
Весняні чи літні мандрівки завжди захлинаються у емоціях, мандражі, веселощах, реготі. Моя осіння мандрівка зовсім не така. Я спокійна, меланхолійна...не знаю, куди себе приткнути, не знаю, що пакувати і куди бігти. Недороблені справи, загублений рекордер (мені ж необхідно писати грузинів, але на що?), забитий ніс і хвора голова... Де ж ти, дорожний настрою?
Сьогодні ми вирушаємо. Вдвох. Я - і мій дворічний напарник. Перед нами 2 тисячі кілометрів дороги туди і 2 тисячі кілометрів дороги назад. Ми їхатимемо автостопом. Придбана флісова ковдра, два спальники і намет, світловідбивні нашивки на дитячій курточці, теплі рейтузи і гольф... Куди ж то куди занесе нас дорога? Дай, Боже, щоб в Грузію. Бо в Грузію - це як додому.

Питають: як ти не боїшся?.. А я боюся. Я дуже боюся. Щоразу мені страшно вийти на трасу. Навіть не тому, що я боюся всіляких цивільних страшилок. А просто є якийсь психологічний спротив. Ось так потрапити у чужу машину, до незнайомої людини... Відкрити душу і бути готовим зазирнути у чужу душу. Але цей страх вивітрюється, щойно перша автівка зупиняється. Ти стаєш іншим.
А з дитиною їхати тим паче страшно. Як він себе вестиме? Де ми будемо спати? Як витримати постійне капання на мозок з приводу "потягнула з собою дитину"?.. Я сподіваюся, що і цей страх мине. Що ми швидко "включимося" у дорогу. Що все буде чудово.
Згадайте нас добрим словом подумки:) Я відпишуся, що і як.
В цю поїздку хочу розпитати грузинів про Різдво, а також поговорити про їхній фольклор. Успіху нам з Северином!
Ура! Сталося НЕВИМОВНЕ, НЕЙМОВІРНЕ і ОПУПЕЗНЕ!
Няточко добровільно, безболісно, без шкандалів згодився летіти в Грузію! З дітьми!!! І тепер ми купили квитки для Нята і для Ярослава, бо Ярослав дуже хотів летіти на літаку.
А ми з Северином вирушаємо автостопом) Бо ми мегакруті чуваки, і я хочу, аби Северин покатався на фурі.
В кінці жовтня гайнемо пити вино і дихати свіжим прекрасним осіннім повітрям!
Тільки лишилося вирішити купу організаційних моментів...

(так, Грузія така країна, що ти не можеш побувати там лише раз. Ти хочеш повернутися...)
Майже рік назад відбувалася суперяскрава подорож до Грузії. Тоді Меллон щось там знімала на відео, і ми цілий рік випрошували у неї "фільм про Грузію". Кінчилося тим, що позавчора я взяла відзняті фрагменти і переглянула їх, а вчора, за 3,5 години (до 4 ранку, ггг), змонтувала таке собі відеовраження. Звісно, тепер зрозуміло, чому Меллон ніяк не могла зробити фільм: насправді монтувати не було з чого. Справа не тільки у якості відео, яке знімалося на фотоапарат вперше в житті, я так розумію (і тому все скаче і дуже багато розмитого відео). А у тому, що Мел, певно, не наважувалася знімати найгостріші моменти: наші тьорки, накал пристрастей, виснажливі підйоми (тільки один раз це було знято)... Тому, нагадую, це не ролик зі змістом або з якоюсь інформацією, а лише враження.
Крім того, я монтувал вдруге в житті (вперше робила ролик на ДН Ярослава, коли йому був рік). Навіть не уявляю, де тут вставляти надписи-підписи, і ще купу інших речей.
Ну що, дівки, приємного перегляду! Поринайте у спогади))


З вами були Влада [livejournal.com profile] my_shedow , незримо присутня по той бік камери Меллон[livejournal.com profile] v_dorozi , обтрушений пилом доріг Андрій [livejournal.com profile] nashe_lito , незрівнянна Саша Цикура [livejournal.com profile] misjusya , а також Володя Захарченко і Діма Гомберг. І я.

Також нагадую про КОНКУРС, який все ще триває,  і де прошу голосувати, ггг. Оце тільки зараз помітила, що чомусь на сайті стаття без першого абзацу, а він лишився на головній сторінці, хм. Я там на третьому місці... Навряд чи догоню друге, але хоча б на третьому втриматися.
Photograph Old Tbilisi by Nastya Melnychenko on 500px


 
ще трішечки )

Шановні фотолюбителі, а куди ви викладаєте фотографії для пощення в ЖЖ? Цікавить сервіс, який НЕ ЖМЕ фотографії... Я донедавна клала на ЛіРУ, але вони, сволочі, навіть у пріложенії "я-фотограф" сміють тиснути фотографії. Такий самий бан отримує пікаса, яка почала тиснути безбожно. Я ще юзаю photosite, але там гіморно, бо всі фотографії треба переводити у режим невидимки (аби не напрягати відвідувачів своєю псевдотворчістю), та і цюкати по одній незручно. Так само незручно по одній вантажити у сам ЖЖ. 
Це було якраз на краю моїх можливостей. Кажу відверто і чесно. Ніколи до того я настільки не втомлювалася фізично. Ніколи не йшла крізь такий біль. Ніколи не відчувала такої злості на себе, плентаючись в хвості… Злилася, бо я, така бойова і хвацька, виявилася слабаком, у якого здав організм. Думаю, Меллон відчувала щось дуже подібне, бо теж мала на те причини.
Ми прийшли в Тушеті у паскудному настрої. Ба, навіть, у препаскудному настрої. Напередодні ми всі геть розсварилися і розділились на дві команди: першу групу становили дівки, а другу – хлопці і Влада з позицією «сама віновата».

Підйом на Обано-ставі

Але ні, це якийсь неправильний початок. Почати, звісно, треба з Діми. Діма – це подарунок долі, такий щедрий, що аж досі не віриться. Ми зустрілися на вулиці Тбілісі ще у перший день, і він просто сказав: пішли в Тушеті! І розписав нам мандрівку так, що навіть якби він і передумав нас туди вести, ми б все одно подалися. 170 км пішки! Там, де ніхто не ходив! Так, це мрія
.Read more... )

Також про Тушеті:
Тушеті: пастушими стежками у Минуле
Ще здалеку нас обгавкають собаки, і ми їжачимося тепер не лише від світанкового холоду, а й від думки про зустріч із вівчарками. Гори поступово відкривають нам пологі сонячні схили, на яких ліниво рухаються розсипи білих овець – це перші живі істоти, яких ми зустрічаємо після складного переходу через Обано-ставі (Банний перевал). Тривав другий день мандрівки, коли ми дійшли до першої біни, і у серці причаїлося передчуття неминучого дива: ось вона, Тушеті!

Загнавши овець у тісні загони, чабани намагаються їх якнайшвидше здоїти. Від щоденної тяжкої роботи їхні руки стали непропорційно великими і грубими. В залежності від розміру отари, двічі на день чабану доводиться здоїти до півтисячі овець. А потім злити надоєне молоко у дзбан і за особливою технологією виготовити славнозвісний тушинський сир квері, який продається у кожному магазині по всій Грузії. Цей солоний сир лежить у темній біні ціле літо, і лиш восени його на конях доставляють у поселення. Раніше сир готувався у бурдюках, але зараз на це немає часу, і чабани потроху забувають традиційні технології, використовуючи натомість цупкі поліетиленові мішки. Зате досі у кожного чабана свій авторський рецепт приготування сиру, тому смак сильно різниться. Овече молоко має дуже специфічний присмак і запах, і недбалі вівчарі, лінуючись по багато разів промивати сир, так і здають його «з душком». Зате справді хороший квері не має запаху, а присмак лиш облагороджує його.
Read more... )
Нарешті я дозріла до того, аби потроху викладати фотографії і враження від нашої поїздки в Грузію. І почну я із чорнової статті про Тушеті, тож розповідь буде нейтральною і без особистих подробиць. І хай пробачать мої попутники можливі неточності, які я дозволила собі, аби зберегти канву статті. Поступово будуть з'являтися інші розповіді, вже написані для себе і від себе.

Ми 1ли, спали, пили, 1ли, сп1вали, стопили, 1ли, пили, спали, стопили, сп1вали...
Ми 1ли хачапур1 1 лаваш1, хенкал1 1 шашлики... Ми пили чачу 1 вино, чачу 1 гор1лку...
Ми сп1ваэмо в машинах, на вулицях, на берез1 моря, у горах. Ми сп1ваэмо людям, а люди нас поють 1 годують. Ми сьогодн1 заплили глибоко в море 1 сп1вали дельф1нам, вони були зовс1м поруч 1 сп1вали нам.
Це схоже на казку!
Э, зв1сно, "але". Грузинська гостинн1сть аж надто скидаэться на нав*язлив1сть, ми уже не могли пити 1 1сти, 1 почали просто т1кати в1д брат1в-грузин1в, бо в1дмову тут не приймають...
Ми взяли себе в руки 1 посали робити зарядку, аби скинути хачапур1 з бок1в 1 щ1к!
Ми вир1шили не 1хати в В1рмен1ю, натом1сть п1демо у дику-дику Груз1ю... у Тушет1. Туди не ходить н1чого, там нема дор1г 1 електрики, 1 нам треба подолати 140 км п1шки! Так1 плани нараз1.
А поки ми на мор1 1 все добре))) Т1льки ховаэмося в1д гостинност1, бо сил нема. 


За пару годин ми вирушаємо. Буде цікаво. Правильний настрой відновлено! Правда, ще не допакувала наплічник.
Хлопці сидять і лежать і чешуть язиками про бабубожийодуванчік і систему Монтесорі, про залежність від інтернету, про сприйняття краси і Прохаська.... Як п'яні, чесне слово :)
Нас шестеро:
[livejournal.com profile] nashe_lito 
[livejournal.com profile] v_dorozi 
[livejournal.com profile] my_shedow 
[livejournal.com profile] gohatto_n   (це я! це я!)
І двоє безжежешних (о, ужас!) людей: просто Цикура і Володя Захарченко.
Слідкуйте за нашими репортажами:)
(косячись на попередній пост) Тільки коментуйте, будь ласка! Хочеться фідбеку))

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 28th, 2017 02:30 am
Powered by Dreamwidth Studios