Я вже давно зрозуміла, що з мене не вийде нічого путнього: ні дослідника, ні письменника, ні співака. Але є у мене один дуже важливий скіл: я умію організовувати проекти. Були часи, коли мені навіть за це платили))

Суть в тому, що я вигадую якусь ідею, а потім знаходжу людей, які цю ідею втілюють. При чому ці люди дуже щирі у своєму прагненні втілити проект. Мені здається, я могла б гори здвигати, аби мати важілі у вигляді, наприклад, фінансування проекту. Але з цим, звісно, загвоздки..  Коротше, у мене координаторський талант)

Отже, мій черговий проект, четвертий за рахунком ІСТОРИЧНИЙ проект, присвячено прививанню дітям любові до української історії. Ідея в тому, аби показати дітям, що наша історія була цікава, яскрава і самобутня. Аби історичну книжечку було цікаво брати до рук, аби після прочитання виникало бажання дізнатися більше про епоху, аби була гордість за те, що ЦЕ - частина НАШОЇ історії.

Цільова аудиторія - діти у селах. Я планую безкоштовно надсилати книжечки у сільські бібліотеки. Початково хотілося роздаровуват книжки безпосередньо дітям, але фінансово я це не тягну ніяк. Наклад у 1000 примірників - це дуже, дуже мало. Чому діти у селах?

1. бо їм відчайдушно бракує якісної дитячої літератури. 2. бо діти у селах не отримують гідної освіти. Наприклад, у мене в селі історію читав чи то учитель біології, чи то фізрук; 3. бо сільські бібліотеки дуже-дуже давно не оновлювалися. 4.Бо з села приходить дуже багато людей, і щиро хочеться, аби вони були патріотами. 

Перша книжка, яку ми підготували - про ранніх слов'ян. І отут я окремо хочу похвастатися реконструкцією вигляду слов'ян за джерелами, яку здійснив Сергій Шаменков. Бо до того зображення антів мене не задовільняли аж ніяк. А на цих малюнках розташування кожної деталі звірене із джерелом.

Отже, ось деякі картинки:

Read more... )


 

Наступна наша книжечка - про ВКЛ.

Підтримати мій проект дуже просто - варто лиш переказати гроші на карту ПБ

5168755304065374 Солоненко Володимир Васильович (це не лівий дядя, це мій чоловік)

 

"не прив'язуйся!" - кажу собі я, і знову і знову наступаю на ті самі граблі.
Це стосується людей...Я зустрічаюся з ними, втягуюся у взаємостосунки, починаю горіти і перейматися ними. Я дуже віддана в дружбі, у мене жосткий кодекс.. АЛе ці люди рано чи пізно зраджують наші стосунки. Або починають вимагати від мене більше, ніж я можу дати.
Це стосується справ і проектів. Я загораюся ними як скажена, готова життя за них покласти, викладаюся вся до дна. А потім люди зраджують, або шеф дибіл і самодур виявляється...Або все наламується.
І мені щоразу дуже-дуже боляче.
Так я розівчилася мріяти. Я довго мріяла про те, як я джедай чи відважний воїн іншого плану, яка я кльова і опупенна. Життя показало, що я звичайна, обламало мені роги добряче.. і я перестала мріяти про це.
Далі я мріяла про Ідеальні Стосунки, марила, вимріювала... бути у когось "в кишені", у захистку. Але життя показало, що так не буває. Що якщо дають захисток - то вимагають повної покори. А якщо дають свободу, то і "котись під три чорти" і "посрати, що ти робиш ваще". Так я перестала мріяти про стосунки.
Далі у мене лишилися мрії виключно про секс. Але потім я зрозуміла, що це лиш засмучує мене і перестала.
Тепер я не мрію взагалі. І майже не горю. АЛе іноді є спокуса спалахнути. От недавно запустила проект "Книжечки з історії для дітей з сіл". Одна людина пообіцяла дати гроші на першу книжку. Я дуже зраділа. А потім ми посварилися. А потім інша людина сказала, що дасть гроші. Я дуже зраділа, але сто разів собі сказала не радіти, поки не отримаю гроші на руки... І от я їх отримала, екстаз захлестує, проект стартонув. АЛе я не дозволяю собі радіти, тому що... тому що гривня впаде, друк подорожчає і всьо наламається.

Отак я зупиняю себе на кожному кроці. І не мрію. Я пристрасна людина, а пристрасть цю і нема куди прикласти якось :(
(розшифровка лекції Бориса Черкаса)
//публікую частину//

Що таке на той момент (ВКЛ) була військова служба? Військова служба — це повинність усіх тих, хто мав землю. Земля була головним щастям, головним доходом, головним багатством — усе йшло від землі. І вона була головним фінансовим еквівалентом для служби. Відповідно, всі хто мав землю, мали нести військову службу. Відповідно, в основі військової служби лежав елемент земської загальної «ополченчеської» повинності.


На першому етапі ми маємо перед собою класичне давньоруське військо. Є дружина (мале військо) і є загальне ополчення (велике військо). В ході XIV століття поступово, внаслідок розвитку соціально-економічних відносин, розвивається розмежування населення. Дружина поступово змінює свою форму і стає двором — це дещо інша сутність, інший механізм, інша військова матерія. У чому суть двору? Це такий конгломерат, це таке — у чомусь аморфне, а в чомусь із жорсткими рамками — утворення яке є навколо князя. Сюди входять найзаможніші представники (сучасною мовою — олігархи), які мають часто бути перед князем або мати при ньому свої представників, і багато різних авантюристів тощо. Під час війни цей двір становив його армію, у мирний час, відповідно, на основі двору відбувалася вся та військова школа, військова система, військова думка всього князівства. Що мається на увазі? Тут і турніри, тут і сидить, сучасною мовою, генштаб, збираються воєводи — усе, що навколо князя, називається «двір». Це важко пояснити, немає повного визначення двору, це дуже специфічна структура.

Структура війська
Хто ніс службу? Як я вже сказав, це були землевласники. На першому місці йдуть князі. На першому місці, це зрозуміло, Великий Князь. У чому унікальність? Хоча держава називалася Велике князівство Литовське, але правителі Волині і Київщини теж називалися Великими Князями: відповідно Волині і відповідно Київщини. Правителі Поділля і князі, які правили на Чернігово-Сіверщині, — вони такого титулу не мали, вони просто мали титул князя. Оце вони і є вершиною влади. Вони є суттю всієї влади. Саме їм належить вся система карності, без якої військо існувати не може, і саме служба їм є основною військовою повинністю всього місцевого населення, а вже особисто вони підпорядковуються великому князю. Тобто ми маємо перед собою таку унікальну квазідержаву. Це держава, але яка ділиться на маленькі держави: типово для того часу.

За цими князями ідуть князі служебні. Це князі, які за своїм походженням не відповідали головному роду. Справа в тому, що в ті часи існування держави — це є рід. І навіть держава не називалась державою, навіть слово «держава» — від «держати», а головний правитель називався «господар», тобто він господарює, він головний — треба, щоб це був династ. Відбулося що? Династію Рюриковичів замінила династія Гедиміновичів. Відповідно, Рюриковичі стали на порядок нижчі. А інша група князів — це прийшлі литовські князі, теж Гедиміновичі. І ще одна група — це тюркського типу князі. Це, по-перше, вихідці із Січі, нащадки половців, які мешкали на території України. Ми маємо кілька таких родів. І, по-друге, втікачі із Золотої Орди, різноманітні Глицькі і тому подібні. Ці служебні князі є головними «олігархами», головними можновладцями, вони мають найбільше землі, вони виставляють більше війська, і фактично їхні війська - це маленькі (???)), які збираються навколо (???).

Наступна ланка — це так звані бояри. У XIV — на початку XV століття під словом «бояри» малося на увазі все що завгодно. Всі, хто мали гарне походження і багато землі. Тоді ще не було такого жорсткого розподілу, і тому часто важко визначити за джерелами, що ж вони собою становлять у буквальному сенсі. Отак і йдуть: князі та бояри — хто вони, що вони? Коли починаєш розбирати документи, то виходить, що бояри самі по собі ділилися на кілька груп: це дуже заможні бояри, на основі яких у XV столітті виникають пани; середнє боярство, на основі якого у XV столітті виникає шляхта, і незаможне боярство — це таке недворянське, нешляхетизоване лицарство. Крім них, військовий контингент представляють служебні татари — унікальна річ в історії України. Коли Золота Орда почала руйнуватися, величезна кількість кочівників почала громадянські війни. Ті, хто програвали, намагалися знайти місце, де вони могли отаборитися, сховатися. Такими місцями могли бути тільки суміжні східні регіони. Виходячи з того, що ВКЛ зайняло території, які за своєю суттю були гарними для кочівлі, і татари вважали ці землі своїми землями, вони ніколи їх не забували, вони теж тікали сюди, фактично повертаючись на свої землі, у свої міста. Волинці ніякі міста не будували, вони належали їм з часів Золотої Орди. Тобто всі вони купчилися теж туди. Вони потім відходили, хтось не відходив, але з кожним напливом у кожному регіоні їх усе збільшувалося — порахувати їх дуже важко, у деякі періоди йшлося про десятки тисяч чоловік. Тому «татари» — назва не етнічна, а політична. Коли починаєш розбирати по поселеннях, то там ніби тюрки, а тут уже адихи (?), а там — алани, і ті ж слов’яни. Тобто,  «татари» — це політична назва. І от, з них формується так званий федерат.
Ще одна група додається — це найманці. Перший тип найманців — це артилеристи. Артилерія була справою важкою, дорогою і вимагала постійності. Артилерист мав бути весь час на службі. Відповідно по мірі появи в українських замках гармат, збільшується пошана гармашів. Точно можемо казати, якщо беремо Волинь, вже є багато даних, що в 60–80-ті роки артилерія вже існує по замках. Точні документальні згадки —  це 1396 рік, але йдеться не про привезення гармат, а доповнення, тобто зрозуміло, що вони вже тут існували. І поступово на кінець XV століття, на момент, коли ці князівства перестають існувати, усі основні міста мають уже гармати, і, відповідно, мають гармашів — як правило, це були або місцеві, або чехи, або німці (хоча під німцями маються на увазі ті ж чехи). Оце головні військовослужбові групи, які становили військо.

Мобілізація
Як вони організовувалися при наборі? В мирний час усе залежало від князя — від небезпеки збоку і його особистої вдачі, що він міг. Коли не було небезпеки, коли в князя не було потреби тримати під собою велике військо, відповідно, він мав при собі якийсь невеличкий контингент, наприклад, київський князь Семен Олелькович, маючи оцю величезну територію (показує на карті): по Сейм, по Самару, по Сіверський Донець, усе Поділля — у мирний час виїжджав, маючи 500 чоловік. З іншого боку, двір великого князя литовського Вітольда становив 1500 чоловік — більше не могли прогодувати в мирний час. Треба зрозуміти,  що їх же треба годувати, тому ж вони весь час і пересувалися. Тому що, коли на одному місці, то треба їм щось везти, а не завжди довезеш, скільки треба і що треба. І годувати в першу чергу треба не людей, а головне — годувати треба коней. Але за умов небезпеки починалися мобілізаційні моменти. На чому базувалася мобілізація? На адміністративному устрої земель. Усі землі ділилися на повіти (сучасною мовою — області і райони).  Відповідно, очільник кожної області чи району був головою місцевого війська. Відповідно, його завдання було таким: населення мало зібратися до нього, і він мав усіх привести або до місцевого князя, або туди, куди він скаже. Наймолодшою ланкою управління, яку ми зустрічаємо в джерелах, є отаман. Отаман є на чолі села або на чолі громади, і він же збирає їх у похід і йде з ними в похід. Який контингент він очолював? Зовсім різноманітний. Це могло бути і 10 чоловік, і 50 чоловік. У містах система була більш чітка, там був сотенно-десятинний поділ, відповідно, були десятинники і сотенники. Але, я хотів зазначити, що взагалі, коли ви бачите: легіони, сотні, тисячі, десятки тисяч — це цифри буквальні, це не значить, що їх було стільки. Взагалі, утримати постійну кількість — це нереально. Хтось захворів, хтось не прийшов, а десь просто мобілізація не змогла всіх підняти і таке інше.

Оці всі маленькі райони збиралися навколо великих, і всі вони разом виходили під прапори свого удільного князя і уже разом з ним виступали. Але при цьому питання: а хто ж були ці чиновники, які всіх виводили? Як правило, це й були місцеві головні можновладці — ті ж, сучасною мовою, «олігархи». Нерідко області перебували, формально будучи областю, а фактично вона віддавалася у пожиттєве правління. Є там наказ: ти маєш право в такій-то області, але за це ти має виставляти стільки-то вояків і все таке інше. Яких вояків? Якщо дохід великий, тоді важкі вершники, якщо маленький — тоді стрільці. Але знову-таки, «стрілець» — це дуже широка назва, це не означає, що ми маємо уявляти якогось такого дядьку на легкому похваті тільки з луком. Це може бути такий же лицарський городянин, але більш легкий. Це все було доволі відносно, принаймні у ті часи це типове явище.

Виходячи із цього, ми бачимо, що військо становило собою велику могутню кінноту. Бо всі виходять на конях, всі мають бути на конях. Якщо для оборони, то йдуть на одному коні, якщо в наступ (наприклад, за татарами ганяються), то йдуть на двох конях. Коні мають бути бойові, а не «клячі». Немаловажний фактор: є поняття «бойовий кінь». Бойовий кінь — це дуже дорого: на ньому не можна пахати, його не можна їсти, на ньому можна тільки воювати. Маючи чисельність кінних контингентів, можемо з’ясувати фінансові можливості всіх цих регіонів. І джерела чітко вказують, що, наприклад, Поділля, а Черкаси в XIV столітті — це було Поділля, — воно виставляло 5000 кінних вояків. Волинь мала виставляти більше. Київщина — теж в районі 5000. До речі, у джерелах, коли описують військо, ніколи не зазначають: «От які гарні вояки!» — натомість пишуть: «От які гарні коні!». Дуже цікава теорія. Ми сприймаємо кочівників, що у них через коней все. А виявляється, у нас те саме було.

Яка була специфіка? От я назвав: були князі, бояри-пани, шляхта, бояри звичайні, татари тощо. Чи всі регіони були однакові за своєю суттю? Ні. Хтось входив до Золотої Орди, хтось не входив — і це визначало специфіку війська. Унаслідок того, що Волинь з Галичиною не входили до складу Золотої Орди, там збереглася вся старовинна структура влади, заснована на династії Романовичів, плюс чітко джерела фіксують, що відбувся відтік військовослужбового населення з Київщини, з Поділля, з Чернігівщини, вже не рахуючи притоку, що робив Данило Галицький. Як наслідок, особливо, коли приходять литовці і поляки, виявляється, що Галичина — це такий сконцентрований масив середньої шляхти, де нема князів, а Волинь — це такий концентрований масив князів. Дуже багато князів, десятки, просто такий собі аристократичний клондайк.

Любарт не мав такої влади на Волині, як до цього мали Романовичі, і він був змушений загравати з місцевими, особливо за умов війни з поляками. Війна була 40 років, з 1340 по 1380 рік. Кілька разів пав Луцьк, то навпаки литовці захоплювали Львів, 40 років воювали так-так, так-так (показує на карті). Періодично приходили угорці, у 52-му році взагалі прийшов Чонібек (???) , розбив литовців, розбив поляків, розбив угорців, ще й розбив місцевих бунтівників — усіх розігнав, на кілька років усі затихли. Орда показала, що вона теж може іноді боляче вкусити. Але потім вони повернулися і знову почали між собою битися. І він змушений був роздавати землі, щоб отримати свою владу. Як наслідок, руйнується система тої старовинної чіткої військової повинності, коли військо було мобілітоване — оці, що шляхта, бояри, князі виходили, всі слуги, і виходили міщани, і виходили селяни. Волинське військо — це суто феодальне класичне лицарське військо, ми вже не бачимо селянського ополчення, на війну фактично не виходить міщанство, яке до цього було військовим станом. Формально воно має служити, але волинське вже не воює, і коли в джерелах десь згадується оборона міста, то насправді не міщани б’ються, міщани ховалися у лісах. То насправді туди сходилося місцеве військо лицарське, і вони билися. Тобто Волинь — це такий стовідсотковий феодально-аристократичний регіон, де військо становило собою «олицетворение святой земли», як у хрестоносних державах, таке лицарське військо.

Запис повної лекції.
Лекції проводилися за ініціативи ГО "Центр дослідження і відродження Волині"
Передостання лекція з історії України за часів ВКЛ відбудеться 16 червня. Лекцію читатиме археолог Лариса Іванівна Виногродська, і мова йтиметься про оборонні споруди часів ВКЛ. Тож якщо цікаво, як оборонялися у 14-16 ст, то ласкаво просимо! Одразу попереджаю, лекція буде з археологічним ухилом)

1001766_530739090295146_1763753423_n
І так. Я пишаюся собою, що ініціювала цей проект, підібрала таких класних лекторів. Так, це стало можливим за фінансової підтримки Центру дослідження і відродження Волині. Але все-таки я в першу чергу здійснила свою мрію. Ось так я себе хвалю. Бо поки мене ніхто не похвалив (крім одного лектора, до речі, треба вже за наш кошт зробити ще одну лекцію його).
Друзі, я зараз майже весь час тусуюся у Фейсбуку. Раптом хто не знав, але мене найняли організатором фестивалю у Центр дослідження і відродження Волині. І от потроху робимо цей фест. Фестиваль буде милим і душевним, без шароварщини, з любов'ю до історії. Раптом маєте час і натхнення - приїздіть. Також шукаємо потенційних учасників.
Ми у Фейсбучіку.
Ми у Вконтактіку (правда, щойно створила)
І наш сайт.

А ось такий флаєр (тут дві сторони) намалював Ілля Стронґовський, мене взагалі впирає уся візуалка, яку він робить. Тож хвастаюся)

flyer_front7 flyer_back
post-1384-1265753645_thumbЦикл лекцій

Кожен з нас вважає, що має загальне уявлення про вітчизняну історію, зміну історичних епох, основні події. Але що відбувалося на українських землях протягом 400 років: від Данила Галицького до Богдана Хмельницького? На межі Європи і степу, католицизму і православ’я, середньовіччя і нового часу. Що ми знаємо про цей час?

Час існування Великого князівства Литовського – однієї з найбільших держав Центральної та Східної Європи. Унікальної країни, що об’єднала в собі литовську, польську, українську, білоруську шляхту. В якості східної загрози сприяла консолідації Німецького Ордену. В якості західного форпосту стримувала татарську навалу. Поєднувала традиції Київської Русі із новітніми впливами своїх сусідів та творила нову якість, прикладом чого можуть слугувати Литовські статути.

Між тим, цей період зручно «випускати», наче між Київською Русю та Гетьманщиною нічого не було. Без цього періоду дуже легко говорити про те, що Україна не мала давніх державотворчих традицій, а наступницею спадщини Київської Русі була Московська держава. Литовська доба дає відчуття тяглості української історії та безперервності традицій.

Про невідомі, але яскраві сторінки української історії періоду литовсько-руської доби ми поговоримо у рамках циклу лекцій «Литовська доба в українській історії: 1320 – 1569 роки» від провідних дослідників вітчизняної історії.

Перелік тем лекцій

21 квітня, 15:00 -  Україна серед світових цивілізацій (Леонід Залізняк)
Історія людства в наш час розглядається з позицій цивілізаційного підходу, батьками якого були Освальд Шпенглер та Арнольд Тойнбі. Яке ж місце України серед світових цивілізацій? Чи були ми споконвіку органічною частиною євразійської (східнохристиянської) цивілізації, чи опинилися в ній на певному етапі драматичної української історії? Які перспективи України з позицій цивілізаційного підходу?

18 травня, 14:00 -  Генеза архітектурного стилю за доби Великого Князівства Литовського (Катерина Липа)
У лекції йтиметься про долучення архітектури на теренах України до загальноєвропейського нурту так званої доби великих стилів. Буде розглянуто прояви готичного стилю у спорудах, що збереглися, та явище Gothic Survival або ж «запізненої готики», яке існувало поруч із ренесансом, а також своєрідність взаємодії елементів європейських архітектурних стилів із давньоруською будівельною традицією.

19 травня, 15:00 - Українське військо XIV - XVI століть (Борис Черкас)
Лекція присвячена воєнній історії України XIV – XVI ст. Основна увага приділена українським землям у складі Великого князівства Литовського. Даний період цікавий передусім тим, що за цей час українське військо з дружин удільних князівств (Волинського, Київського, Подільського і Чернігово-Сіверського) трансформувалося в земське ополчення прикордонних областей Литовської держави. Також саме на українських землях цієї держави виникає новий тип вітчизняного війська – козацтво, і відбувається формування його основних адміністративно-територіальних структур (Запорозька Січ і Реєстрове військо). Окреме місце в лекції приділено найбільш значущим військовим операціям XIV – XVI ст.

21 травня (час уточнюється) м Кременець!!! Від держави до провінції: політична історія Волинської землі у 1340-1569 роках (Володимир Собчук)

26 травня, 15:00 -  Економічний розвиток Волинського воєводства ранньомодерної доби (Владислав Берковський)
Розглядається питання зовнішньої та внутрішньої торгівлі Волинського воєводства, встановлення та зміни основних торговельних напрямків, асортименту товарів, правових умов ведення торговельної діяльності, соціальної структури купецького стану тощо. Слід зазначити, що до сьогодення у історіографії, особливо польській, вважається, що Волинь у XV – XVI ст. була відсталим сировинним придатком, який визначався низьким рівнем розвитку торгівлі, незначною роллю у зовнішній торгівлі, як ВКЛ, так і послідуючої Речі Посполитої. Пропонована до уваги лекція, дозволяє спростувати ці та інші міфи й уявлення про торговельний розвиток Волинської землі. Зокрема буде розглянуто наступні питання:
а) економіка Правобережної України в умовах загальноєвропейських економічних криз XV – XVI ст.
б) система організації торгівлі на Волині: ярмарки, торги, контракти та кредит;
в) зовнішня та внутрішня торгівля Волині: класифікація та структура;
г) купецтво Волині: від єврейської справи до шляхетської монополії.


2 червня, 15:00 -  Шляхетський стан на руських землях у 1340-1434 р (Віталій Михайловський)

16 червня 15:00 - Архітектурно-археологічні дослідження укріплень Волині литовського періоду (Лариса Вингородська)
Історія, проблеми та напрямки вивчення на сучасному рівні. Обзорна лекція.

Вхід - 10 грн.
Попередній запис на лекції за адресою n.melnychenko@gmail.com
Лекції проходять за адресою: м.Київ, вул.Олеся Гончара, 15/3, Сімейний простір Трі:.

Організатори: Центр дослідження та відродження Волині
фестиваль "Волинське віче"
Кармічні круги, відповідь на запит у Всесвіт, збіг обставин... Не знаю, що це. Але понад рік тому мій чоловік поставив мені гурт Стари Ольса і заходився розповідати про Велике князівство литовське. Ніколи раніше я ним не цікавилася. Тут же виникла ідея поїхати на фестиваль "Битва націй", захотілося зробити костюм... Гори перелопаченої літератури, пошиття, вникнення в тему. Мене найбільше зачіпало, що в уявленні дуже багатьох 14-16 ст - це така темна смуга, випалена монголами земля, перекотиполе катається по Києву... Коли я казала "шляхта", на мене дивилися, як на дурну. Яка шляхта в Україні, мовляв, де там! Але тоді прийшли книжки Наталі Яковенко, Бориса Черкаса, якісь збірники. І ось сталося диво. Я координую проект «Литовська доба в українській історії: 1320 – 1569 роки», цикл недільних лекцій за символічну плату в 10 грн. І кожного лектора я підбирала з любов'ю, бо це люди, чиїми книжками я зачитувалася і захоплювалася... Ці лекції - наче підготовка до фестивалю "Волинське віче", який я теж координую, і який буде про місто часів ВКЛ на Волині. Така собі реконструкція міста.
І ось... перша лекція!

ZALIZNYAK!

Це ще не про ВКЛ, але ж треба якось підготувати слухача!
Наступною буде лекція Бориса Черкаса "Історія українського війська за Литовської доби", 19 травня, 15:00.
Далі буде лекція Лариси Виногродської про "Оборонні споруди Історичної Волині часів ВКЛ" (дата уточнюється)
Далі буде лекція Катерини Липи "Генеза архітектурного стилю за доби Великого князівства Литовського" (дата уточнюється. в якусь із субот травня, не в неділю)
Володимир Собчук прочитає загальну лекцію по періоду, але навряд чи в Києві.
Інші учасники уточнюються.
І Всесвіте, прошу тебе, нехай Наталя Миколаївна згодиться! Це буде просто...просто найкращий подарунок мені!
Не знаю, кого що, а мене щиро впирає, коли вдається знайти якийсь архаїчний текст колядки. Не тільки колядки, звісно, але коли йдеться про архаїку, то зазвичай це колядки.
Знову перечитувала Антоновича "Історичні пісні малоросійського народу". Приємно усвідомлювати, що дуже багато текстів самі накладаються на мелодію, що вже тут як тут у голові, але, з іншого боку, бере сильний жаль, що ми ніколи вже не почуємо ці пісні "наживо".
Одна колядка мене взагалі "торкнула" за живе.

Ішли молодці рано з церковці, Ой дай Боже!
Ой ішли, ішли, раду радили
Раду радили не єднакую,
Не єднакую, а троякую:
"Ой ходімо ж ми до ковальчика,
до ковальчика до золотника,
Покуймо ж собі мідяні човна,
мідяні човна, золоті весла.
Ой пустимося ж на тихий Дунай,
долів Дунаєм під Царегород.
Ой чуємо там доброго пана,
Що платить добре з служеньку:
Ой дає на рік по сто червоних,
По сто червоних, по коникові,
по коникові, та й по шабельці,
та й по шабельці, по парі сукон,
по парі сукон та й по шапочці,
та й по шапочці, та й по панночці.

Що ми бачимо? Є ватага, яке вирішує об'єднатися у дружину та піти собі у найми. Хоч тут ідеться про шабельку, та червінці, а також про Царгород, але, якщо зняти пізніші нашарування, тут ідеться ще про дуже давню форму організації дружинних ватаг, які, до речі, нмд були своєрдною формою ініціації для чоловіків (згадайте постійний сюжет про вирушання хлопця в дорогу в казках!). Тобто були молоді хлопці, які з певних причин (чому б не ініціація?) вирішують іти на службу. Потім, коли вони сформують свою ватагу, з-поміж них найсильніший буде як наче ватажок. Адже тоді, у до-Руські часи, князями отих дружинницьких ватаг ставали не за кров'ю, а за звитягу, проявлену в боях.
При чому, ми бачимо, що ті хлопці точно знають, скільки їм заплатять на службі за рік. Тобто явно до них уже на чужих землях служили і служили! Крім того, стає зрозуміло, що вони не тьопають собі до Константинополя по-суху (як це я собі уявляла), а сплавляються по Дунаю. Тут Дунай це однозначно Дунай, а не якась АрхіРіка (if you know what I mean..).
Цікаво, що якраз ми вчора мали з одним хлопцем розмову, де говорили про те, як же князь Святослав намутив стільки моноксилів, аби сплавитися вниз по Дунаю в поході на Царгород. Адже моноксили (тобто човни-довбанки) робляться не так вже й швидко. А у колядці гарно видно, що хлопці самі собі "озаботілісь" спорудженням човнів для походу. Вочевидь, найматися йшла не будь-яка наволоч (як, знову ж таки, я собі уявляла), а та, що, подібно до лицарів, мала кошти справити собі хоч якесь спорядження. Тобто думка про те, що в дружинники подавалися "зайві роти" (як у вікінгів), не така вже й очевидна, як на мене.
Ну і чи варто казати, що колядка (а таких колядок наведено Антоновичем не одну і не дві!) відображує практику ставання слов'ян до служби у візантійського імператора? Он навіть Прокопій Кесарійський говорить про їхню доблесть, а тому вони є, мовляв, кращими серед найманців-варварів. Крім того, слов'ян часто називали "гунами" (а чо), можливо через подібність воєнної тактики. Ну це і не дивно було б, історія показує безліч прикладів, коли одне в одного вояки переймали тактику ведення бою, одяг, озброєння (ті самі козаки, а?). Часом про них пишуть в такому ключі, мовляв: так і так, брали таке-то місто з гунським підрозділом, і тут з-поміж гунів виліз один ант і допоміг схопити якогось там гота. Ну серйозно, тобто воно їм було якось "все єдино". Ну а про гунські загони у джерелах сказано багато, вони там з герулами смалили у кампаніях Велізарія тільки так. Тобто виходить, що наші хлопці могли надумати піти в найми і цілком собі розраховувати стати на службу до імператора.
Я надто заморочена, так? :)

2369173_5ef389cf
П.С. писемні джерела не дають ніяких свідчень про наявність таких щитів, як у цього бравого вояки. археологія не дає умбонів та залізних окантовок на щит, які були б доцільні для легкого щита і для захисту від рублячих ударів. Є свідчення про великі щити, за якими ховалися від стріл та дротиків, але які ставили на землю.
П.П.С. ну і навряд чи він би одягав такий пишно вишитий одяг до бою))
Сьогодні відвідала розкопки резиденції Данила Галицького у Хелмі (Холмі). Поруч знаходиться Базиліка Різдва Святої Богородиці, де він  похований (теоретично під порогом). Грант на розкопки дала Польська академія наук. Планують копати 2 роки. Потому будуть рештки будівель консервувати, накривати скляним павільйоном. І трохи добудують нового на основі реконструкції, аби натякнути, як виглядав комплекс у давнину.

Вид на розкопану частину башти

Спробую переказати розмову з археологами, зокрема з керівником експедиції Станіславом Голубом. Може я щось наплутала, бо польську розумію не так вже й добре.

це Станіслав Голуб


На пагорбі, де був дитинець, розкопали наразі частину муру і частину вежі. Цікаво, що всі будівлі тут виконані з зеленого каменю глауконіту. Кажуть, тут колись було родовище мінералу, яке все вичерпали на будівництво.
Наразі встановлено, що мур був 4,5 м заввишки і 2 м завширшики і збудований "літерою L" (це я не дуже зрозуміла, бо пішла термінологія польською).

Залишки муру

Read more... )
Ну а шукати поховання князя Данила планують у 2013 році. Він був похований під старою церквою, яка знаходиться під "сучасною" базилікою. Тут буде працювати спеціальна польсько-українська програма. Та наразі науковці не можуть просто почати копати. Це треба узгодити із церковниками. Наразі велися розмови із люблінським архієпископом і були досягнуті вступні домовленості.
    Про петрогліфи у Індії мало знають. Зазвичай доводилося показувати картинку. Та часом навіть люди, які жили поруч із такими каменями, лише здивовано піднімали брови.
   petroglifs Деякі люди вірили, що малюнки на каміннях з'явилися волею природи (як варіант - волею Будди). Але більшість не надавали їм взагалі ніякого значення. Як результат - абсолютно байдуже ставлення до цих пам'яток. Лише раз я раптово побачила охоронну табличку, де було вказано, що цей камінь під захистом і просять людей не нищити малюнки. Однак ця самотня каменюка була нічим проти масштабів руйнувань. Скажімо, від Лє у напрямку Кару є дві огороджені колючим дротом зони, де споруджується зрошувальна система. Там каміння з петрогліфами розрізане на блоки і використане у загатах на Інді. Там можна полазити і познаходити вцілілі каміння, чим я і займалася.

    Ділянка Інду, на якій зустрічалися петрогліфи, становить 262 кілометри. В основному вони були по лівому березі, але зустрічалися і на правому (як у випадку із поворотом на Алчі). Уявлення зеленого не маю, як давні люди перебиралися через Інд. У цьому місці він досить широкий і бурхливий.
       Із картографуванням виникли проблеми, які я досі не можу вирішити. По-перше, у Гімалаях не ловив GPS. Не хотів визначати поточні координати. По-друге, гуглівська карта недостатньо деталізована. Групи петрогліфів розташовуються іноді на відстані 500 метрів - кілометр одна від одної. Крім того, записуючи місцерозташування, я орієнтувалася на кілометрові стовпчики, які показують відстань до найближчого села. Цих сіл і близько немає на гуглі. Буду шукати трекінгову карту, але вона досить умовна. Поки не вирішила, що робити. А поки - запрошую у "мій світ", так би мовити :)

Зараз, гортаючи свої записи, я згадую слова мудрого Аслана про те, що тут, на висоті, все здається ясним і зрозумілим, але внизу у голові буде каша, тому запам'ятай, дівчинко, те, що треба запам'ятати! Коли я записувала таким чином місцерозташування пам'яток, мені видавалося усе цілком-цілком зрозумілим))) І де моя ясність зараз?!
sm_DSC_7457

Ночувала я в наметі на березі Інду. Всього у поїздці провела 10 днів (доки не навернулася з мотоцикла). Не завжди в Інді була питна вода. І дуже коли рідко були дрова (по суті, може раз чи два вдалося назбирати якихось бур'янів). Місцеві живуть на кізяках!
турист )
Ладно, поїхали!
Деякі петрогліфи геть стерлися. Щоб проявити малюнок, трохи накручую його у фотошопі. Деякі картинки обвожу у окремому шарі і виношу вниз, аби краще було видно. Мене особисто вражає, я б так не намалювала:

sm_DSC_7183
Біля нижнього бика, якщо так придивитися, то видно щось, схоже на колеса і воза. Я маю ще малюнки, де я більш чітко видно віз і воли. Якщо грубо обвести саме цей малюнок, то буде щось таке:

viz-7183

А це взагалі якась фантазія. Люди, люди у колесах, кози, всього наліплено. Мисливець з луком..
smDSC_7185

Придивіться до "центрального" з пальцями розчепіреними, цей чоловік явно сидить на бикові верхи. Якщо обвести центральну композицію, то вийде ось таке (я зменшила):
vershnyk_7185

ще петрогліфів! )
"Внєзапно":
"Историк Б.А. Рыбаков высказывается на версию, что у Кия был прототип - Хильбудий, о котором писал византийский хронист Прокопий Кесарийский. И можно предположить, что Хильбудий – это Кийбудий (строитель киевых перевозов)."
Це просто Знак)! Абсолютно випадково у ..кхм... роман про Хільбудія вирішила вставити київську переправу, ну і давай гуглити версії стосовно Кия і переправи через Дніпро. А Хільбудій і тут засвітився (хоча уявити не можу, як його туди приплели взагалі, Хільбудія цього!)
Це що, візантійський полководець переправу через Дніпро будував, чи що?

УПД.
«Прокопий, современник Юстиниана, писал о том, что около 533 г. один из военачальников императора, носивший славянское (антское) имя Хильбудий, был отправлен на Дунай для защиты северной границы империи, но потерпел поражение от других славян и попал в плен, а затем, по одной из версий, вернулся на родину в землю антов (де це таке у Прокопія написано?!). Вторично Юстиниан обращается к антам (приднепровским славянам) в 546 г., когда отправляет к ним посольство с предложением занять город на Дунае и оборонять империю. Анты на общем вече выбрали Хильбудия и отправили его в Царьград к цесарю» (а це з яких джерел? Я свого часу перечитала купу джерел по антах, пам'ятаю про пропозицію Юстиніана, а от про вибрання Хільбудія на віче не пам'ятаю хоч убийте).

УПД2: А ось про це я чула: Я навіть облобизала купу надгробних плит у музеї археології у Стамбулі у пошуку цієї плити - не знайшла.
"Версия Б.А. Рыбакова о том, что Хильбудий был славянином, а тем более, прототипом летописного Кия, многим казалась сомнительной. Однако вещественным её подтверждением можно считать найденную под Константинополем надгробную плита с надписью: «Хильбудий сын Самбатаса», датированную 559 годом. Эта надпись подтверждает происхождение Хильбудия из Киева, где, по сообщению Константина Багрянородного (Х в.), находилась крепость, называвшаяся Самбатас. Сведений о существовании других крепостей с таким названием нет. Очевидно, имя Самбатас, также как и Кий, не имя собственное, а титул владельца крепости. Прецедентов именования людей по названию их владений имеется множество. Это можно даже назвать европейской традицией".

Отрывок 13 III, 13. 

Перезимовав там, с наступлением весны они (герулы и Нарзес) собирались отправиться к Велизарию. С ними был и Иоанн, которому дано было прозвище Фага («поглотитель»). На этом пути им было суждено совершенно неожиданно оказать римлянам великое благодеяние. Случилось, что незадолго перед тем большой отряд славян, перейдя реку Истр, стал грабить тамошние места и забрал в рабство большое количество римлян. Герулы неожиданно напали на них и сверх ожидания победили их, хотя славяне намного превосходили их численностью. Они перебили их, а всех пленных римлян отпустили, чтобы они возвратились домой.

Захватив тут некоего человека, присвонпшего себе имя Хильбудия, человека знатного, некогда бывшего у римлян претором - начальником войска. Нарзес легко уличил его в самозванстве. Как это все было, я сейчас расскажу.

Был некто Хильбудий, близкий к императорскому дому, в военном деле человек исключительно энергичный, и настолько выше жажды стяжательства, что вместо величайших богатств он по существу не приобрел никакого состояния. На четвертом году своей единодержавной власти император, назначив этого Хильбудия начальником Фракии, поставил па охрану реки Истра, приказав ему стеречь, чтобы жившие там варвары не могли уже переходить реку. Дело в том, что жившие по Истру варвары, гунны, анты и славяне, часто совершая такие переходы, наносили римлянам неисцелимый вред. Хильбудий настолько был страшен варварам, что в течение трех лет, пока он там был, облеченный званием военачальника, не только никто из варваров не осмеливался перейти Истр для войны с римлянами, но сами римляне под начальством Хильбудия. неоднократно переходя в земли по ту сторону реки, избивали и забирали в рабство живших там варваров.        

Спустя три года после своего прибытия Хильбудий по обычаю перешел реку с небольшим отрядом. славяне же выступили против него все поголовно. Битва была жестокая: пало много римлян, в том числе и их начальник Хильбудий. В дальнейшем река навсегда стала доступной для переходов варваров по их желанию и римская область совершенно открыта для их вторжений. Таким образом, все могущество Римской империи в этом деле оказалось совершенно неравносильным доблести одного человека. Спустя некоторое время анты и славяне рассорились между собой и вступили в войну. Случилось так, что в этой войне анты были побеждены врагами. В этом столкновении один славянин взял в плен из числа врагов юношу, едва достигшего зрелости, по имени Хильбудий, и отвел его к себе домой. С течением времени этот Хильбудий оказался очень расположенным к своему хозяину и в военном деле очень энергичным. Не раз подвергаясь опасностям за своего господина, он совершил много славных подвигов и смог добиться для себя великой славы.
      Около этого времени анты сделали набег на Фракийскую область, и многих из бывших там римлян ограбили и обратили в рабство. Гоня их перед собою, они вернулись с ними на родину. Одного из этих пленников судьба привела к человеколюбивому и мягкому хозяину. Сам же этот человек был очень коварен и способен обмануть любого встречного. Так как при всем желании он не находил никаких средств вернуться в римскую землю, он придумал следующее. Придя к хозяину, он рассыпался в похвалах его милосердию и утверждал, что за это ему от бога будет много всяких благ, что сам он ни в коем случае не окажется неблагодарный своему добрейшему господину и что если тот захочет послушать его добрых советов, которые он очень хорошо придумал, то в скором времени он сделает его обладателем большой суммы денег. На его вопросы, как это будет, он сказал, что у одного из славянских племен на положении раба находится Хильбудий, бывший военачальником римлян, скрывающий от всех варваров, кто он такой. Если таким образом ему будет угодно выкупить Хильбудия и доставить его в землю римлян, то вполне естественно, что он получит великую славу и очень много денег от императора. Такими речами римлянин тотчас убедил своего хозяина и вместе с ним отправился к с л а в я н а м.
У этих народов был заключен мирный договор, и они без страха общались друг с другом. И вот, предложив хозяину Хильбудия большую сумму, они купили этого человека и с ним быстро вернулись домой. Когда они вернулись к себе, в свое местожительство, купивший стал его спрашивать, правда ли, что он Хильбудий, римский военачальник. Он не отказался рассказать все, как было, и со всей откровенностью изложил по порядку всю свою жизнь, что и он сам породу ант, что, сражаясь вместе со своими родичами против славян. бывших тогда их врагами, был кем-то из неприятелей взят в плен, теперь же, придя в родные земли, он в дальнейшем, согласно закону. будет уже свободным. Заплативший за него деньги остолбенел, лишившись речи от изумления, и впал в величайший гнев, лишившись столь великой надежды на выгоду. Но римлянин, желая его утешить и скрыть истину, чтобы не сделать своего возвращения домой более затруднительным, продолжал настаивать, что этот человек - тот самый (римский) Хильбудий, но что он, находясь в среде варваров, боится и потому меньше всего желает открыть все, когда же он окажется в римской земле, то не только не будет скрывать правды, но, естественно, будет еще гордиться этим именем. И вначале все это делалось тайно от остальных варваров. Когда этот слух, распространяясь в народе, стал достоянием всех, то по этому поводу собрались почти все анты, считая это дело общим и полагая, что для них всех будет большим благом то, что они - хозяева римского полководца Хильбудия.

Арійська долина видавалася місцем доволі розкрученим. Я про неї читала в книжках та інтернетах, бачила багато реклами турфірмочок, мовляв, організовуємо тури до аріїв… Тобто мені бачилося, що там буде якийсь попсовий туристичний рай: з магазинами, гестхаузами, інфраструктурою. Тому я й поставилася спустивши рукави до харчів у дорогу та купівлі газу для пальника: ну не встигла то і не встигла купити, поїм у забігайлівках…Але дзуськи. Там, куди я поїхала – реальне середньовіччя.


Петрогліфи
По дорозі в арійську долину петрогліфів багато, і чим ближче до Пакистану – тим більше. З подивом виявляю, що буддистів явно дратують ці петрогліфи. На повороті до монастиря Алчі вони понабивали зверху на давніх малюнках свої ступи: чіткі, яскраві. Перед полем з петрогліфами зупиняється автівка, і задумливий індієць-гід виводить двох туристочок показувати вибиті ступи. Я одразу біжу до них: якого періоду ці новіші малюнки? Як ви їх взагалі називаєте? Індієць стинає плечима: «Я сам це вперше бачу… Колись чув історію, що ці малюнки з’являються самі по собі, вірніше, за божественної сили, люди тут ні до чого…»

Взагалі петрогліфи тут різні за часом і за стилем. Таке враження, що люди просто не могли пройти повз темне патиноване каміння.

Read more... )

Зрештою, я йду. Виходячи з села мене зачіпає якийсь пацан, я говорю з ним і тут розумію, що він говорить англійською. «Хей, ти говориш англійською! Мені треба допомога з перекладом пісень! У тебе є мейл?»  - потім я роззираюся довкола: і справді, чо це я. Тут навіть електрики немає. Доріг немає. Магазинів немає. Який інтернет?
За їжею з’їздила у магазинчик у Бейму. Купила банку консервованих грибів і сиру. Вночі якась зараза сир сперла – мавпа? Собака? Ночувала під кордоном з Пакистаном, бо там була річка і – нарешті! – дрова. А наступного дня випадково познайомилася із хлопцем, йому років 15… Сам перепинив мене, почав розповідати про петрогліфи. Він мусульманин. Вчиться в Лє. Я спитала: «Ти знаєш мову брок-па?». Він відповів ствердно. «А у тебе є мейл?» - «Так!» Здавалося б, якихось 20 км від Дха, а вже у людей є мобільний інтернет… Записала його контакти, спробую переслати пісні…

Розпитую його. «Тут живуть люди, вони не такі, як ми, вона арійці». – «Ну як і я!» - сміюся. Він робить круглі недовірливі очі: «Да???». Не розуміє, що ж таке я мелю.

    … Сьогодні день відсипаюся, відписуюся, стрижуся, перуся і миюся. Дізнавалася вартість треків… матко-бозко! По 17 тисяч рупій за 5-ти денний трек! Це я іду, несу речі і плачу такі гроші! Йти самій без гіда в Гімалаї страшно (хоча…). Тож дешевше знову орендувати моц і поїхати до останніх кочовиків, до Тцо Морірі. 252 км в один бік, дорога по складності десь така, як в Нубру. Але я вже почуваюся майже тертим калачем. 4 дні дороги, два дні там. Нормально.

А за ремонт моца мені виставили рахунок в 2000 рупій! Написали ретельно список усіх ушкоджень: подряпини спереду, подряпини на захисті ніг, погнутий «сайленс кавер». Певно, я створила прецедент, що оплатила це. Бо потім мене перестрівали люди, робили великі очі і казали: «Я чув, що з тебе взяли екстра-гроші за ремонт моца… як ти його розбила? Як це сталося?».

P.S.  Я чесно довго намагалася вставити фотки... На жаль, це анріал за такого зв*язку.
    Не встигла я прочитати цю книжку Крістофера Раєна та Касільди Джети англійською, як вийшов її український переклад. Я прочитала лише половину, певно, рано ще писати відгук, але книжка мене страшенно захопила, тому змовчати не можу.
    Власне, основна ідея така, що пропагована як єдино правильна у стосунках моногамія, парний шлюб і т.д. - це є "стандартний наратив", який не має нічого спільного із нашою природою і став продуктом часів неолітичної революції, тобто переходу від збиральництва/мисливства до відтворювального господарства.       Я не думала, що знайду там щось принципово нове, адже ще з підліткового віку я цілком і повністю за цю ідею і не розумію сенсу моногамії. У книжці ж зібрано блискучий фактаж, подано купу прикладів, які підтверджують цю ідею. При чому виглядають вони не притягнутими за вуха. Ще наразі страшенно подобається, як розписані різні аспекти, які випливають з "проміскуїтету" (автори, власне, самі кажуть, що вимушені вживати цей термін, але під ним не мають на увазі чогось негативного - це просто спосіб якось назвати інакші сексуальні стосунки). Коли наводять приклади суспільств, де, скажімо, нема зациклення на "біологічному батьківстві", і за дітей несе відповідальність кожен, а діти у кожному бачать допомогу і підтримку. І такі суспільства є успішними, діти є щасливими! Батьки теж! Де (у традиційних збиральницьких суспільствах) жінка не має бути залежною від матеріальних благ чоловіка, які мусить обмінювати на еротичні послуги - нема власництва, нема бідності/багатства, встановлюються тісні позитивні соціальні зв'язки всередині громади... Коротше, дуже багато чого зачіпається, і переказати це в двох словах неможливо. Висновок - моногамія, власництво і ревнощі - це все продукт "цивілізації", аграрної цивілізації, чи як це назвати...
    Сама книжка: гарне видання, чудовий переклад. Єдине зауваження: прямо у тексті зустрічаються "підписи до малюнків", а самих малюнків нема. Пожлобилася "Темпора" на малюнки, чи що? Ну, але, принаймні, сторінки у правильному порядку зібрані і нема такої дикості, як у їхньому ж виданні "Оргазм і Захід".

Ну і деякі цитати:

    "Первістки часто ревнують, коли в родині народжуються наступні діти. Мудрі батьки завжди приділяють особливу увагу тому, щоб переконати першу дитину, що вона назавжди залишиться особливою, що поява малюка не несе жодної загрози її статусу, і що любові вистачить на всіх. То чому так легко повірити, що материнська любов - не пропозиція з нульовою сумою на балансі, а от любов сексуальна - ресурс обмежений? Еволюційний біолог Річард Докінс ставить слушне запитання (..): "Чи справді так очевидно, що неможливо любити більше, ніж одну людину? Нам вдається це у випадку батьківської любові (...), любові до книжок, їжі, вина, композиторів, поетів, курортів, друзів... але чому любов еротична єдиний виняток, який одразу ж визнають, навіть не подумавши?"

    "Нас заплутує та дезінформує нічим не обґрунтована, але постійно повторювана мантра про природність сімейного щастя, жіночої сексуальної стриманості та моногамії в мирі і злагоді до могильної плити - наратив, який стравлює чоловіків і жінок у трагічному танго нереалістичних очікувань, дедалі більшої фрустрації та приголомшливого розчарування. (...) ...ми тягнемо на собі вагу "головної тривоги сучасного кохання", а саме "очікування, що романтика та сексуальне бажання можуть тривати в парі все життя, попри численні докази зворотного".

    "Подумайте про це. Жоден примат, що живе в групах, не є моногамним, а зрада задокументована в усіх людських суспільствах, які підлягали дослідженню, - навіть у тих, де перелюбників запросто забивають камінням до смерті. З огляду на таку криваву відплату, важко зрозуміти, яким чином моногамія може бути "природною" для нашого виду. Чому так багато людей ризикують репутацією, сім'єю, кар'єрою - навіть президентськими повноваженнями - заради чогось, що суперечить людській природі?Якби моногамія була давньою, сформованою в ході еволюції визначальною рисою нашого виду, як наполягає стандартний наратив, ці повсюдні відхилення були б рідкісними, а такі моторошні заходи контролю - непотрібними. Жодній істоті на Землі не треба погрожувати смертю, щоб вона діяла в межах приписаного їй природою"

    "Коли антропологи твердять, що ніде не зустрічали "істинного матріархату", то уявляють собі дзеркальний відбиток патріархату, а таке уявлення не враховує, що жінки і чоловіки по-різному осмислюють владу і користуються нею.

    "Як би змінилися поширеність та спосіб побутування ревнощів у західних суспільствах, якби не було економічної залежності, котра перетворює сексуальний доступ до жінки на суворо контрольований товар і робить заручниками жінку та її дітей? Що якби економічна впевненість та позбавлена провини сексуальна дружба була легко доступна для більшості чоловіків і жінок, як у більшості суспільств, які ми обговорили (...)? Що якби жодна жінка не турбувалася, що зруйновані стосунки залишать її та її дітей покинутими та вразливими? Що якби пересічний хлопець знав, що завжди зможе знайти когось, щоб любити? Що якби всі ми не виросли, чуючи, що справжнє кохання має бути одержимим та власницьким. Що якби ми, як мосуо, шанували гідність та автономію тих, кого любимо?"


Як прекрасно довідатися, що навіть на такій штуці, як історичне фехтування, наші можновладці відмивають виділені на розвиток руху гроші. Одразу відчуття: все ок, все по-українськи. На паперах є і бази для тренування, і зарплату тренери отримують. На практиці нема ні баз, ні зарплати. Люди їдуть на каліцтво за просто так. Як каже один тренер: як я можу везти сюди дітей, якщо вони повернуться із переламаними руками-ногами? Так, друзі. За вчора четверо наших опинилося в лікарні.Росіяни зумисне калічать бійців.
Але інформатори заборонили мені писати про відмивання грошей. Так що офіційно як журналіст я нічого не казала))

але ж блін. так багато хочеться розказати. і бажано з прізвищами.
Vyrushaju! Nastrij patriotychnyj! Ja stala patriotom Rusi u skladi Lytvy))) Nadyxnit'sya i vy!

Listen or download Старый Ольса Грюнвальдская битва for free on Prostopleer



Poxmuryj syluet:


Ona:


Vjazaty namitku vslipu ja tak i ne navchylasya.
Друзі, Оленка Максименко [livejournal.com profile] v_dorozi написала статтю, яка проливає світло на те, що зараз твориться навколо археологічної спадщини України. Стаття довга, але дуже цікава. У "Тижні" вона виходила у скороченій версії.

Міжнародна науково-практична конференція «Введення культурних цінностей в фінансово-економічний обіг держави: пошуки науково-практичного балансу» прояснила і поглибила намічену тріщину, що утворилась між антикварами й колекціонерами та представниками держаних музеїв. Захід міжнародного рівня відбувся таємно від музейників, тих із них, хто намагався туди потрапити, не пустили без пояснень. Єдиним представником профілю став Павло Довгошия, директор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» (Довгошия не має профільної освіти, не є фахівцем музейної справи і його попередній професійний досвід не пов’язаний із музейною роботою).

Нашуміле звільнення керівників музею – лише верхівка айсбергу. Музейна тема сьогодні подібна до пацієнта, в якого уражене серце, нирки, підшлункова, легені та інші органи, всі болячки зумовлюють одна на одну та неясно, котра з них була первинною. Із глибшим зануренням в тему недуг виходить за рамки суто культурологічної проблеми, переплітаючись із політикою, економікою та суто людським фактором. Рясний квіт чорної археології, не менш чорний антикварний ринок, нелегальні вивезення предметів історичної цінності за кордон (чого варта лише нашуміла колекція ПлаТар!)... список можна продовжувати до нескінченності. 

Історія хвороби  

Наприкінці 90-х Державний комітет України по туризму, із Валерієм Цибухом на чолі, підготував законопроект про розпродаж музейних фондів в ім’я розвитку туристичної галузі України. Екс-гарант не дав ходу цьому законові, позбавивши заморських гостей-колекціонерів захопливої атракції.

«Дубль-два» стався за десять років. Дмитро Табачник, голова «Гільдії антикварів» та, на той момент, віце-прем’єр-міністр із гуманітарних питань, лобіював закон, який дозволяв вивіз за межі країни культурних цінностей будь-якого рівня, починаючи з 17 сторіччя. Кисень «благому» наміру перекрив Мінкульт з подачі Голови Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України Юрія Савчука.

Третя спроба, що відбувається зараз, подається під соусом «оновлення некомпетентних кадрів» до «Євро-2012». І, хоча дійсно музейний менеджмент залишає бажати кращого, а стихійно звільнені керівники (за неофіційними даними) були свого часу там само, як їхні наступники зараз, стихійно і без досвіду роботи в музеї на ці посади призначені, навряд запропонований на конференції проект закону «Про національну культурну спадщину» ситуацію врятує.

«З точки зору археології, чи, скажімо, нерухомих пам’яток культурної спадщини (відомо, що зараз країна багато втрачає – зносять старі пам’ятки архітектури, будують хаяти) він прописаний дуже добре, – говорить мистецтвознавець-контролер, представник Головного управління культури Ольга Безп’ятова. – Але те, що стосується 59 – 70 статті стосовно вивезення культурних цінностей, то ситуація кричуща. Завдяки цим статтям, культуру цієї землі, починаючи з Трипілля, ми будемо вивчати за кордоном, якщо приймуть цей закон. Таке враження, що частину законопроекту, де йдеться про археологію, писали юристи, люди, які хочуть зберегти національно-культурне надбання, а ту частину, де йдеться про вивезення, писали зовсім інші особи із іншими цілями! Порушена структурність закону, логіка». Окрім вільного ввезення-вивезення, паралельно із законопроектом, пропонується встановити вартість музейних цінностей за «Системою Тамойкіна» (Технологія ТЕС).

Піддослідні кролики і група підтримки

Новітня система, що розроблялась, за словами її творців, протягом 14-ти років та визнана фахівцями Росії, Канади, Литви, Австрії, а також такими організаціями, як ЮНЕСКО, Інтерпол, Спілка юристів, Міжнародна поліцейська асоціація та різними громадськими організаціями, була випробувана на музеї «Переяслав». Щоправда, для згаданого вище директора це закінчилось мікровійною – спаленою автівкою й архівами, внаслідок чого він відмовився «брати на себе якісь ціни». «Експеримент полягав в тому, що паспортизацію, маркування, класифікацію, оцінку і систему обліку проводили за трьома різними методиками, - розповідає Михайло Тамойкін. – Наші продукти виявились найбільш ефективними за всіма параметрами. Після цього ми отримали можливість через кабінет міністрів скликати міжнародну конференцію». 


Read more... )

Бойківщина зайняла центральну частину Карпат, зачепивши собою сучасні Львівську, Івано-Франківську та Закарпатську область, і навіть перелилася через польський кордон. Основні міста нинішньої Бойківщини це Турка, Воловець, Сколе, Старий Самбір та Самбір, Міжгір’я, Дрогобич, Борислав, Долина, Калуш, Стрий та інші. Колись через ці землі проходив важливий торгівельний шлях на Європу, а турки гнали з України свій ясир – навіть з тих пір село лишилося, Перегінське називається.

Нерозкриті загадки історії

Взагалі історія Бойківщини дуже давня. Ще візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією» у  Х столітті називає одну з місцин, яку описує, «Воіками». Імператор помістив ці Воіки (або Бойки) якраз туди, де нині Бойківщина та Лемківщина. І хоч деякі вчені вважають, що Бойки є викривленою назвою Богемії, тобто Чехії, проте інші ревно відстоюють думку, що мова йшлася саме про батьківщину бойків.

Не пройшло і трьох століть, як у Галицько-Волинських літописах уже фігурували назви давніх бойківських поселень. У ці місця переїжджали княжі дружинники та споруджували городища, аби захищати західні кордони своєї держави від ворогів та слідкувати, аби все було гаразд на важливих торгівельних шляхах: все-таки від них залежало сполучення між Європою, Руссю та Сходом. Не дивно, що саме в цих місцях згодом скупчилося багатенько шляхецьких родів, а з них потім вийшли видатні бойки, які прославилися на всю Україну.

А звідки ж сама назва «бойки»? І звідки вони взялися у Карпатах? Одні вважають, що назва походить від діалектного «бойе», який вживають як вигук «ага», «їй-Богу», «справді». Інші – від російського «бойкий» чи від волоського «боєк» у значенні «віл» (а бойки відзначалися тим, що у давнину розводили волів). Та і з походженням не зовсім зрозуміло. Є версія, що бойки з’явилися у тутешніх краях від кельтського племені боїв, котрі у VI ст до н.е. прийшли до Австрії, Чехії, Словаччини та нинішньої Західної України. Тільки чому ж бойки не перейняли яскраву і дуже характерну кельтську культуру? Польські вчені вбачають у бойках романську кров. Та українські висувають протилежну думку: якраз бойки є дуже навіть типовими слов’янами. Скажімо, Хведір Вовк, визначний антрополог, порівнював типажі бойків зі слов’янами з Наддніпрянщини. Фольклористи та філологи в свою чергу теж запевняють, що слова, інтонації, вислови, які побутують на Бойківщині, пасмом заходять на Україну крізь Тернопільщину, Хмельниччину, Вінниччину і аж до Черкащини. «Анклавом слов’янства» - саме так, у свою чергу, назвав Бойківщину доктор мистецтвознавства, професор Михайло Хай (бойко за походженням!).

Найдревніша Україна

У чому ж культурна особливість Бойківщини? Тут вже відповідь однозначна: у древності та чистоті цієї самої культури. Бойківська мова та музика показує, що цей субетнос був найменш уражений якимись румунськими, польськими, словацькими чи навіть мадярськими впливами. Ще Климентій Васильович Квітка вважав Полонинський хребет центром етнографічної законсервованості. Мовних і культурних архаїзмів на Бойківщині так багато, що вчені вважають ці землі носіями первинної слов’янської культури. Мовляв, хочете знати, як було ще до Русі? – Їдьте на Бойківщину!

Перелічувати елементи культурної архаїки можна довго. Михайло Хай впродовж двадцяти років досліджував музику регіону, і стверджує, що за весь цей час не знайшов жодної мінорної коломийки – для бойківських коломийок характерний мажор. Ця музична особливість бойківських коломийок вважається ще одним свідченням міцної спорідненості із давньою слов’янською культурою. Або вирубно-вогневе землеробство, коли ліс рубали, потім палили, а вже потім обробляли землю? Все як у найдревніші часи, коли ще й держави на цій землі ніякої не було!


Read more... )

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 05:52 am
Powered by Dreamwidth Studios