Коли мені було 5,5 років, тато враз вивіз мене з квартири на Хрещатику, 25 і привіз у хату на Пролетарській, 35 у Полтавську область, Лубенський район, село Литвяки. Я лишилася там майже на 3 роки. І для мене це були найяскравіші спогади дитинства. Відчуття безкінечної свободи: вибігти вранці з хати і податися на горби чи у ліс. Купатися у бистрій крижаній річці: ну от мені в голову не вкладається, як би я відпустила семилітню дитину САМУ у цю річку? Ловила в'юнів на болотах...
У мене не було іграшок: ми гралися паличками і листочками. У хаті не було вигод: підтиралися лопухами, а спогадів про миття якось і нема. Вранці взимку вода на кухні замерзала, земляна підлога була всипана осокою, а волосся моє збилося у суцільний ком від нечесання.
КОли мене потім повернули у Київ, аби віддати у ґімназію, я була пекельно, ПЕКЕЛЬНО ображена. Мені почали розказувати, що "ти ж дівчинка", а я назло лізла на перше-ліпше дерево, що росло на Хрещатику чи бічних вуличках. Я пересувалася виключно бігом, і прийшла в школу зі знаннями, як об'їжджати коня, скільки вилуплюються курчата і як доїти козу.
І все доросле життя я ностальгувала за селом, ніби старші люди за Совком.
І весь час хотіла мати хату в селі з інтернетом, але підтримки від чоловіка, звісно, не було. І я страшенно на це ображалася.
А потім враз на вайвейшені мені відкрилося рішення: взяти хату в оренду. І от сьогодні їду дивитися одну хату. В тій же полтавській області, але у лохвицькому районі. Хочу жити в селі. Чоловік не виступає проти, бо переконаний, що мене вистачить на 5 днів.
Я, можливо, трохи ідеалізую терапевтичний ефект життя в селі. А може й ні. Мені стає легше, коли я ізольовуюся від людей. Стає легше, коли роблю щось руками. Але головне інше. У Києві все кричить про мою нікчемність: годинне тренування коштує стільки, скільки я заробляю за день роботи. Похід в магазин - розорює, садок я не тягну... Нав'язана містом необхідність споживати показує всю неспроможність угнатися за "нормальною" покупною спроможністю. Коротше, треба вирватися з цього зачарованого кола. Не мати де тратити. Знайти в собі інші цінності.
Необхідінсть "скажено заробляти" відпаде, автоматично перестане дратувати необхідінсть відволікатися на дитину. Хочу спробувати.

П.С. Замислилася, чому я перестала вести особистий блог... Не знаю, певно, боюся бути вразливою.
У Ярослава на Новий рік костюм нічної люті. Насправді, як виявилося, так називається "порода" Беззубика із "Як приборкати дракона". Я й не знала, якщо чесно.
Але дітьо загадало пошити отаке:
x_90c1d409
В результаті маску зробила з пап'є-маше.... ну, як получилось. Головне було - великі зелені очі. І замовлені дитиною блискітки на морді. Решту пошила з тканини + синтапон. Вийшло таке:

DSC_0872

В результаті ми попали у біле царство сніжинок і були єдині готично-чорні. І ЄДИНІ із саморобним костюмом.
Дід Мороз: А що це у вас за костюми? Ану, виходьте, представляйтеся!
Хлопчик 1: Я зайчик!
Дівчинка 1: Я сніжинка!
Дівчинка 2: Я принцеса!
Дівчинка 3: Принцеса!
Дівчинка 4: Принцеса!
Ярослав: Я НІЧНА ЛЮТЬ! - грізно і серйозно каже Ярослав.
Снігурка (офігівши): шошошо?
Ярослав: НІЧНА ЛЮТЬ!
Дід Мороз і Снігурка кліпають очима. МАМИХЛОПЧИКІВ (ті, які в темі) починають хапатися за животи на стільцях
.
Северин же у нас був зайчиком. Це не мама лінива, це дитя захотіло. Він про себе каже: "Я Зайчик і Котик, няв-няв. Але більше зайчик".
Вранці, коли я міряла на нього костюм, Северин забракував заячий хвостик. Він ридав, що не вдягне його, бо "всі будуть з мене сміятися". Цікаві уявлення у дітей про те, що може видатися смішним. Як у ресторані волати через весь зал "МАМО!! Я ПОКАКАВ!! ВИТЕРИ МЕНІ ПОПУ!!!" - то це нормальок. А як вдіти куций хвостик, то нє.
То я йому показала купу фоток як костюмів зайців, так і справжніх зайців. І таки переконала, що мамин хенд-мейд хвіст - самоє оно.

DSC_0853

Ми тут їздили майже цілий місяць доволі активно. Ну, тобто десь 500 км на день. З паузами, звісно, але все одно. І, аби не нудитися, я накачала дітям аудіокнижки. Ми слухали "Тайну третей планеты", і у якийсь момент чоловіка почало це бісити. "Мене дратує оця нав'язувана думка, що "вєздє врагі!" - казав він.
Слухати "Чіпполіно" уже не змогла я. Ну надто там уже народні маси, які повстають проти буржуїв. Надто вже все чорне і біле, без напівтонів.
І тоді Нято замислився про таке. Наші діти, по суті, виростають на тих же книжках і казках, що і ми. А всі ті казки і книжки, які читали ми, пройшли ретельну ідеологічну цензуру. Тобто по суті, нинішня дитяча література продовжує транслювати ті ідеї, які допомогали формувати "гомо совєтікуса". Я не згодна з настільки категоричним судженням. Але, якщо в інтернеті загуглити  на тему "найкращі дитячі книжки", то можна побачити, що читає Захід. І там зовсім не те, що читають наші діти.
Ось, до прикладу. Крім "павутиння шарлотти" та Гаррі Поттера я не знаю жодної книжки.
Або ось. Це для віку моїх дітей. І я не знаю цих книжок.
Складається враження, що до нас не доходить цілий пласт дитячої літератури. Чому її не перекладають? Із класики бачу тільки "Чарлі і шоколадну фабрику"....
Коли я була мала, то терпіти не могла саме дитячу літературу. Особливо вітчизняну. Мене нереально бісило всяке моралізаторство, особливо "шкільні" всякі сюжети.
Моїми зе бест була серія "Пять юных сыщиков и верный пес", "Хроніки Нарнії", потім книжка про якогось коня чорного і "Красавец Джой" про собаку, ну і Джек Лондон і Майн Рід, але це вже не дитяча література. У більш молодшому віці мені подобався Карлсон і Пеппі.
А яким був ваш список дитячої літератури в дитинстві?



Ну от так раптом постало питання: а як пояснити дітям, чому не можна брати у чужих дядь цукерочки?
Сьогодні вдень один дідок весь час дітей моїх "окучівал", поки ми в кафе сиділи і чекали на замовлення. То Северина за ручку візьме, то цукерку дасть попри мої вирячені очі і "небажано давати", потім він взагалі підсів до нас за стіл (!!!) і почав розповідати Ярославу, як користуватися ножем і виделкою. Я злилася, казала, що нам потрібен простір особистий, і взагалі, я люблю їсти на самоті, але тут така ситуація вийшла, що дідок в очах моїх дітей такий хороший, а я чогось жовчу пісяюся. Ну типу це ж мої таргани, що я не хочу, аби до нас за столик підсідала стороння людина?
Після всього цього діти почали питати, коли дядя Валя знову сюди прийде і довго махали вслід рукою. А потім заявили, що він їм дуже сподобався.
Я б в житті оце не повірила, що дітям (обом!) так легко можна задурити голову блаблаканням і цукерками. Може цей "дядя Валя" просто оце чекав когось на зустріч і не дочекався, але якщо оті педофіли діють такими методами, як оце розказують, то примітивні "цукерочки" таки справді на дітях спрацьовують!
- Ярослав, ну взагалі-то у незнайомих дядь цукерки краще не брати. І взагалі, вуха не розвішувати.
- Чому? Він же хороший!
- Ну, деякі можуть мати лихі наміри.
- Які такі наміри?
- Е.... Ну це..ее... довго пояснювати.
- Ти що, БОЇШСЯ ПОЯСНЮВАТИ?! - запитав мене Ярослав, легко вловивши мій сумнів.
А що я маю казати? Як йому пояснити про дядь? Це ж цілий комплекс питань постає. Це треба пояснювати ВСЕ! Про секс, про збочення, про те, що можна робити чужим, а що не можна, про інтимність, про чуттєві дотики, про сексуальність... Чому тримати за руку ОК, а тримати за піську - не ОК? Та навіть не у піськах справа. Як пояснити людині, що таке лицемірство, що таке обман? Людині в п'ять років. І ще одній, в три. Ну, та друга людина взагалі "Я Северин, я не хочу нічого вчити, я хочу мімімі", ну але за Ярчиком все повторює, Ярчик авторитет.
Може я просто багато думаю. В дитинстві у мене це звучало у директивній формі: "Не брати цукерки у незнайомців, нікуди з ними не ходити". Може і тут так тупо сказати? Але сруль вимагає пояснень.
У нас був духове тріо, розумієте? Я грала на індійській флейті, Северин - на непальській, а Ярослав на ізраїльській. Стояло страшне гудіння і свист. І от в якийсь момент Ярослав, який запхав флейту собі до рота, перечіпається... І пробиває флейтою собі піднебіння чи як там називається ота стінка рота, що біля голосового "язичка".
Реви - страшні. Я перелякана. Добре, що Уляна у нас ночувала (ми з кумасею ізволілі смаковать нове інкерманівське буссо), то лишаю Северина на неї, сама хапаю Ярослава, гроші, і біжу у приватну клініку за два під'їзди. А там - жодного лікаря, всі на конференції.
Хотілося чи не хотілося, а викликали швидку.
Швидка забрала нас у лицьову травматологію. Дві страшенно приємні жінки, яким хотілося дати грошей, але у мене було 100 грн одним папірцем, і я так думала, як би його поділити, що так нічого і не дала.
Медсестра казала:
- Це ви вже не вперше? Недавно були у лікаря? Це період такий. Тут таке діло, що треба піти до церкви. Аби підзарядити дитину позитивною енергією. Це ж у нього янгол-охоронець стоїть за плечем, і плаче. А біс радіє кожній такій невдачі!
А ще казала таке:
- Оці квадраті швидкі допомоги були, такі душогубки... Оця лікар, яка з нами їде, зламала в цій машині ключицю. Ми везли хворого, а якась машина не дала дорогу, підрізала, водій різко загальмував... Лікаря кинуло об стінку з такою силою, що зламала ключицю. На роботі змусили писати заяву, що це побутова травма. Вона два місяці влітку на лікарняному провела через ту машину.

Ну і що, Ярославу нічого, слава Богу, не зашивали. Сказали саме заживе. За десять днів.
Лікар одягнутий у щось, схоже на чорне кімоно.
Ярослав стоїть посеред кімнати. Довкола три медсестри з швидкої допомоги, травматолог та його помічниця.
- Тато! Побив! Мене! Багажником!
- БУГАГАГА!!!! - відповідають всі.
- ...убив.... - намагається точніше сформулювати Ярослав.
Народ уже сповзає під столи.
- Бив! Тато бив багажником!
Лікар відсміюється, мало сльози не утирає.
- А як же так вийшло? - питає.
Ярослав серйозно розповідає.
- Ну я йшов до машини. Дивлюся - щось лежить. Наче кака. А може й не кака. Я вирішив подивитися, кака то чи не кака. І почав дивитися. А тато мене багажником!
Народ знову сповзає. Лікар уже не може перейти на серйозний лад. Зрештою питає.
- Так кака то була чи не кака?
- Та я не розгледів... - зітхає Ярослав.

Отакі у нас пригоди сьогодні.
На Вірменській, 8 продається ось така краса:

    "Календар доступний в трьох форматах: великий, маленький і закладки. В кожному з них багато простору для творчості і можливість намалювати СВІЙ рік" - каже чудова Яринка з "Маминої світлиці", у якій продається цей календар.
    Від себе додам, що для маленьких художників зобразити щось і повісити на стіну - це велика радість. Ярослав довго чекав, коли ми намалюємо "лютий". Він згадав, як гарно відпочивав у Карпатах на лижах і санках, і намалював таке:

Ви можете підписувати кожен місяць, робити нотатки, зберігати гарні спогади. Потім, через багато років, ви зможете знову пережити цей рік у малюнках!
Ось і стався діалог з дитиною "про це") Я собі раніше пообіцяла розказувати всю правду, але суто відповідати на ті питання, які він ставить. Не розвиваючи думку. І ось така вийшла розмова:
- Мама, а чому я народився восени?
- Ну...Бо дитинка в животику мами знаходиться 9 місяців і народжується, залежно від того, куди вона туди потрапила.
- А як вона туди потрапляє?
- Її туди тато ...засовує.
- А як?
- Членом.
- А що таке член?
- Ну, це у чоловіків так пісюн називається.
- А куди він засовує?
- У піську.
- А як дитина потрапляє до чоловіка?
- Ну... дитина ж маленька спершу, як одна клітинка масюпусінька. То півклітинки носить мама, а півклітинки носить тато, і коли тато кладе свої півклітинки в маму, то клітинка з'єднується і починає рости.

Далі Ярослав перепитав, коли з моїх друзів хто народився і розмова перейшла у інші теми. Але я зрозуміла, що не можу плести про "зьорнишко" дитині, яка знає, що таке нейрони і лейкоцити. Але, зізнатися, я навіть трохи засмущалася.
У наш дім не прийшов Миколай. Може тому, що я є головним відповідальним за притягнення та залучення див у наш дім. Про Миколая забув наш тато, баба і дід. Про Миколая забули всі наші хрещені. А мама вешталася десь далеко і не мала змоги принести щось (дякую, ПроКредітБанк, що заблокував карточку в акурат через місяць після відкриття для користування в Мексиці! Уляниному Авалю такі самі привіти!)
Сьогодні я надто ніяка, аби кликати Миколая.
А ось завтра вночі він таки завітає.

Чи є свято Миколая класне десь в Києві? Я трохи відстала від життя, але страшенно не хочеться позбавляти дітей казки.
Я знаю, періодично у мене з'являються пости на цю тему. Але щоразу, стикнувшись із диким ставленням до дітей у нашому суспільстві, я не можу стриматися. Вчора цілий день сварилася з людьми через малих.
Нехай ще зі скрипом витримую постійні зауваження бабусьок до дітей у музеях. Коли ми водили шведку Луіз по музеях, її найбільше враження: "Чому дітям не дають бути дітьми?" Коли ми вдруге прийшли у фольклорну школу в музей декоративно-прикладного, моїх малих уже зустрічали здалеку. Малі ще нічого не встигли зробити, як їм уже вичитали наперед. Ну але то складно із музеями.
Вчора день взагалі був дуже сварливий у мене, гризлася з усіма. Почалося з метро. Зайшли, народу купа, ніхто не уступає. Зрештою, уступає нам уже жінка в літах, я віднєкуюся, вона наполягає. Сідає Северин і Ярослав. Проїжджали Дніпро, Северин, звісно, розвертається дивитися. Я ледве встигаю зловити його ногу, аби не черканув ногою по штанях тьотки по сусідству. Ще нічого не сталося, а вона починає обурюватися. Потім вертається назад і таки зачіпає її ногою. Ну там такий вибух стався! Тьотка починає на мене волать, що "Воспитывать детей надо!", хоча я не розумію, чим процес "воспітанія" має бути пов'язаний із тим, що дитині цікаво подивитися у вікно. Не буду описувати мої відповіді, але я, звісно, не мовчала. Почала з іздіватєльського "етажерібьонок!", але тьотка була не в курсі інтернетівських мемів...ну і далі понеслося. Тьотка апелювала, що вона свою дочь, бачте, воспітала, вот дочь сідіт (дівчинці років 16), а я така розтака. Гарно ж, кажу, ви доньку виховуєте, що мамі з двома дітьми уступає місце літня жінка, а ви тупо ігноруєте. "Да, я так воспитываю!" - гордо відповіла тьотка.
Але я вже була гнівна і готова гризтися далі. Так воно і сталося.
Соромно, звісно, але останнім часом мене тільки зачепи на людях. Наче проривається якась дамба і починає литися словесне гівнище. Раніше я дуже соромилася на людях, ніколи не відгаркувалася, завжди потім ішла і плакала.Тепер не стримую себе...
Потім на секонді була. Пішла за куртками. Бо, наскільки я зрозуміла, чоловік помилково віддав на Білорусь не малі речі (бо вони всі так і лишилися), а кульок із "актуальними" куртками, спакованими на літо.
Діти, ясне діло, є діти. Бігали, гралися в "гончих" машин. Продавщиці на них цитькали і проганяли, але тут я можу зрозуміти: вони втомлюються від цілоденного лементу. Прийшли в якийсь павільйон, там іграшки продаються. Доки малі відволіклися на іграшки - біжу на куртки дивитися. А що такого? Дорослі часто дивляться ті іграшки, я теж. Прибігає якийсь араб, лементує: "Забєрітє дєтєй от ігрушек!!!" - і вириває у них з рук ті іграшки, хоч діти НІЧОГО не зробили, просто дивилися на столі. Я забрала дітей, малі знайшли нову забавку: лазять навкарачках по павільйону. Там брудно - ну піпець просто. Вони ухайдокані по саме неможу, зате їм весело. Так кожне робило мені зауваження. Звідусіль: заберіть дітей!, мамаша, оні же грязниє!, как так можна, ви смотрітє, дєті лазят, а єй всьо равно! Кінчилося тим, що якийсь араб накинувся на мене: Да я бы у вас этих детей забрал! да вы вообще не в состоянии за ними присматривать! Даааа, кажу, ви наче й не наш, а ведете себе вже як типова пострадянська бабулька. Ну і давай ми всі сваритися знову...
Блін косий, ну нервів у мене на це все нема.
Вибачте, ну яке кому діло, в грязюці мої діти чи ні? Я купую їм штани по 10 грн, у мене вдома пральна машина, я ношу з собою вологі серветки - це все вирішує проблему брудного одягу чи рук. Завдяки Оксані і "Жилі", завдяки "ямамусі" і друзям із дітьми, я опинилася у якійсь ізоляції, де нормально ставляться до дітей. До дітей, які лазять по землі, які не соромляться задавати питання у транспорті, які зацікавлені і включені. Згадалося, як ми сиділи у "цукерні" і робили "щеплення від дітей", як я це називаю. Бо там був Ярослав, Марко, Левко, - це наші з Яриною; а поруч сиділа Міртагрофман зі своїми двома і Свєта зі своїми двома. І ці всі діти повзали по землі, каталися, гралися, бігали, дуріли. Вони були дітьми! Тому коли після такої "ізоляції" стикаюся із реальним ставленням, мені стає дико.
Коли ми сидимо у транспорті, місце поруч з нами займають останнім. Коли заходимо в поїзд, людьми розповзається страх: "тільки не в наше купе..." Колись дуже посварилися із тіткою в купе. Ми купили два місця, мама везла одного і я везла одного. За правилами перевезення один дорослий може везти одну дитину до 5ти років. Але тьотка на нас накинулася! Чому вона має страждати через наших дітей? Діти ще нічого не зробили, я їх зумисне випровадила в коридор, аби вони не товклися в купе, так і тут я винувата - не слідкую! Люді тєрпят, а оні, бєзсовєсниє! Вот я єхала, прошлий раз тоже бил дєцкій сад, так там мама сразу рєбьонку (дівчинці, звісно) сказала сідєть на мєстє і молчать, чтоби нє мєшал! Хоча, знаючи свого Ярослава, то можу сказати, що він він себе дуже навіть гарно тоді... Коротше, хворі люди на всю голову.
Або ось я взагалі не розумію виразу: "Нічого, ось заговорить малий, то ти не будеш знати, куди дітися від цих розмов". Я цього не розумію, чесно. Мені цікаво, коли діти говорять і коли вони задають питання. Я обожнюю пояснювати Ярославу і засмучуюся, коли він не задає сотні питань з якогось приводу. Натомість у транспорті постійне цикання на дітей, аби вони "закрили рот" і не говорили. Їх вбирають у рюшечки і не дозволяють повзати по землі. Зате куплені іграшкові пістолети і жувачки з чіпсами наше суспільство не смущають.
Говорили на цю тему із Сонею, яка водить донечку Євпраксію у фольклорну школу. Пракі із міжнародної сім'ї, здається, румунка там мама. Розповідала, як українська бабуся повела дитину у природничий музей у Відні. Дитина вирвалася і полізда на скелет динозавра, почала закривати і відкривати йому рота. Баба мало не впала від жаху, а працівники музею сміються - це ж весело!
Ну от, власне.
Валера Гладунець замутив дитячу школу фольклору для дошкільнят, і ми туди подалися.
Раніше ми вряди-годи навідувалися у іншу фольклорну школу, але вимушені були передумати туди ходити з кількох причин. 1.ціна піднялася і стала дорожчою, ніж 90% дитячих гуртків. Це при тому, що заняття двічі на тиждень, а не тричі, як зазвичай. І платити майже 600 грн за пісеньки і таночки, які я й сама знаю... Нє. 2. Почали вимагати для відвідування довідку педіатра. Я не розумію, навіщо це. Якщо щоб прийти перший раз треба пройти всіх спеціалістів, як в садочок, то це якось дуже навіть геморойно. Якщо просто довідка, що дитина здорова, то який сенс одноразово приносити цю довідку? 3.Северина не взяли у школу, бо не доріс (хоча приймають з двох років, по ідеї). А коли я приводжу Ярослава, а сама йду кудись із Северином, то Северин дуже реве.
...Вчора було перше заняття у Гладунця. Мені дуже-дуже сподобався його підхід. Перш за все, там можна бути мамам разом з дітьми. Северин, який "не доріс" до отої школи, як виявилося, все прекрасно робить і розуміє. Просто не говорить. У попередній школі він нервувався, бо мене не пускали в клас. А тут усе чудово! Усі вправи на звуконаслідування, гейкання, дихання і т.д. він робив краще за Ярослава. Танцював, повторював усі рухи - просто ще не співав пісні, бо не говорить. Хоча й підмугикував. Йому було спокійно, що мама поруч, і коли було заняття, то він слухав і все робив.
      Валера дуже гарно поводиться з дітьми. Якщо діти починають балуватися, то він не гавкає на них, а просто бере за руку і подає позитивний приклад, відволікає чимось. Мої казяться і бігають по музею - він бере за руку і веде, показує експонати. Хтось починає вовтузитися - одразу садить на руки, звертається, зацікавлює. У цьому проявляється різниця між попередньою школою. Там хороші дівчата, але у них немає своїх дітей. А деякі моменти можуть зрозуміти тільки батьки.
     Ну і плюс Валера чоловік. Тут справа не в тому, що чоловік - кращий вчитель. А в тому, що діти бачать, що фольклором цікавляться не суто баби (а на наших репетиціях вони бачать тільки дівок).
     Структура занять хороша. Пісні, ігри, танці. Де б я ще навчилася танцювати "Гречаники", щоби аж так все розжовували, для трирічних? Ярослав був супер-пупер кавалером, танцював з двома дівчатами: одна молодша, одна старша. А Северин взагалі танцював з двома дорослими тьотями.
    Кожну пісню Валера спершу промовляє, потім діти промовляють разом з ним, потім вже співають. Деякі смішні моменти в текстах вони показують. Коротше, мої діти були у захваті!
    Єдиний мінус  - це все на території Музею декоративно-прикладного мистецтва, а ви знаєте, як наглядачі ставляться до дітей. Моїм хлопцям там важко, їм треба ПРОСТІР для дуріння.
Ну це я так піарю, тож приходьте з дітками! Нам подобається.
50 грн за заняття (1,5 - 2 години), якщо двоє дітей - 35 грн.
Правда, не знаю, на скільки часу Валери вистачить :)
Я їх сфотографувала) Мої діти наразі виглядають так:

jar_sev
(писалося для ЖИЛИ-3)

У мікроавтобусі, понад міру наповненому людьми, навпроти сидить молода монголка із
маленькою дівчинкою на руках. Ця дівчинка, як і всі інші бачені до того і після того монгольські
діти, спокійна й усміхнена, незважаючи на страшенну тряску та пил. Дівчинка білозубо
посміхається, час від часу мама прикладає її до грудей, чим викликає замилування та усмішки у
всіх пасажирів. Дівчинці близько двох років, на голові гарно заплетені хвостики. Проте на зупинці
враз з’ясовується, що це зовсім не дівчинка, а хлопчик…
DSC_0418.jpg children
Пізніше нам вдалося знайти російськомовного монгола, якого ми взялися розпитувати про це: чому маленьким хлопчикам в’яжуть хвостики і плетуть кіски? Адже подібний когнітивний дисонанс виникав уже не раз, і зрештою ми навіть полишили наші спроби ідентифікувати зовсім малих дітей за статтю. Сорокарічний чоловік із дивним радянським іменем Мунхнайрамдал («Вічна дружба») розповів, що вся справа у ритуалі пострижин, які проводяться для хлопчиків у два роки, а для дівчаток у три. До того часу ніхто не має права торкатися ножицями дитячої голівки. Напередодні пострижин ладнається ціле свято, заколюється баран, готується багато
айраку (або кумису – алкогольного молочного напою із конячого молока), а головне – печуться спеціальні ритуальні хлібці, продовгуваті, за розміром як долоня. Далі серед гостей вибирають людину, яка народилася у такий рік китайського календаря, який на 4 роки випереджує рік дитини. Саме йому годиться зрізати першу прядку. А далі вже родичі стрижуть за старшинством, з побажаннями якнайкращого життя для малечі. Після ритуалу хлопчики та дівчатка уже виглядають по-різному.
Зате виростають діти однаково на колискових. Допомагаючи нашому знайомому поратися у супермаркеті, ми випадково познайомилися із власницею гестхауза, яка непогано знала англійську і могла нас зрозуміти. На прохання заспівати колискову жінка не відмовилася: «Буен, буен, буен…» Наш рефрен «Аааа» чи «Люлі» у монголів звучить саме так, і у перекладі означає «не бійся». «Чого бояться монгольські діти?» - питаю я, і жінка з чарівним голосом відповідає: «Чого завгодно:
вовків, духів..»

Маленькі люди великого степу

Монголія має величезну територію, яку об’їхати навіть за умов доріг було би складно, не кажучи вже про цілковите бездоріжжя, однак численність її населення незначна. У депресивних ранніх 90-их Монголія налічувала всього лише 800 тисяч людей, проте зараз ситуація виправляється: за різними даними тут проживає від 2,5 до 3,5 млн населення ста різних національностей. У містах
багато вагітних, одна дитина у родині є рідкістю. Зараз у монгольських сім’ях 2-3 дітей, у пастуших сім’ях, звісно, більше. І хоч ця неофіційна статистика враховує обидві статі, однак традиційно монголи рахують дітей за кількістю хлопчиків. «Чому?» - моє питання дивує Мунхнайрамдала. «Це ж наша кров! Наша надія! Вони переймуть нашу справу!» - імпульсивно пояснює мій візаві і я вимушено киваю.
Наше пересування Монголією розбещений Європою мозок приймає зі скрипом, але ми абстрагуємося і сприймаємо це як цікавий досвід. У роздовбаний уазик напихають немислиму кількість людей, і ось я вже обліплена дітьми, як квочка. Це діти із степів, вони не випещені, як міщани, а скоріше вкрай занедбані. Він сильного смороду немитого тіла, пропахнутого у юрті баранячим жиром, починає нудити. Чиї це діти, де їх батьки – я не знаю. Хто і чий малюк стає зрозуміло лише тоді, коли автобус під’їздить прямісінько до юрт, збочивши із дороги.
Хоча «дороги» як такої тут немає, так ото, ґрунтовки, пальці вибитих у степу колій, які розбігаються, збігаються, перехрещуються. Думаю, монгольські водії володіють древнім знанням орієнтування по зірках і здатні відшукати шлях будь-де, не потребуючи ні доріг, ні вказівників, ні мап, ні навігаторів… З юрти вискакує зграйка дітей, і я намагаюся прикинути, чи одних батьків це діти, чи під сонцеподібним склепінням їх помешкання живе цілий рід. Розпитую про те, як ці діти ходять в школу, живучи так далеко у степу. Але отримати відповідь не так вже й просто: майже ніхто з монголів не знає ніякої мови, окрім рідної. Але по грудочці картинка складається. Щоосені дітей пастухів збирають у найближчі міста та поселяють у гуртожитках, що стоять біля школи. Там діти і живуть, окремо дівчатка і окремо хлопчики. Класи змішані, тут статевого розподілу немає. На вихідні пастухи забирають дітей до себе. Навчання і проживання у гуртожитках абсолютно безплатне. Навчальна програма, як і у нас, лишилася ще радянською. Тільки нині діти вже не вивчають російську, російських шкіл лише 3 чи 4 в Улан-Баторі. Натомість популярною є англійська, японська, іноді китайська. Сумніви стосовно ефективності вивчення мов у монгольській школі нас так і не полишили: ні діти, ні молодь іноземних мов не знають, і спілкуватися у Монголії іноземцям практично нереально. Зовсім маленькі діти з нами на контакт іти не хочуть, соромляться нав’язливих іноземців. Більш старші контактні, здалеку кричать «хаааай!» хоча окрім «хая» нічого більше сказати не можуть. У невеличких містах багато хто з них займається традиційними забавами: змагаються у вершництві або в монгольській боротьбі. Місцеві заманюють мене подивитися на якесь свято, і я бачу зграйку дітей-вершників. З подивом помічаю серед 8-9 річних хлопчаків дівчинку. Жестами розпитую, чи вона учасниця змагань. Дівчинка киває. Пізніше, на нагородженні, посміхаюся: дівчинка посіла перше місце, і її скакуну повісили на лоба чергову медаль. Коней обливають молоком: лоба, боки… Це ж молоко пригублює вершник або вершниця. А ось у боротьбу дівчат не пускають, тут уже змагаються лише хлопчаки незалежно від віку чи комплекції.

Країна зі стертим обличчям

До 20-их років, тобто того часу, коли Монголія потрапила під вплив СРСР, дітей називали на честь тибетських богів, на честь гір, річок та озер, героїв минулого, Чингісхана, коней. Однак радянська влада вирішила стерти пам'ять про кочове минуле тепер уже «просунутої» соціалістичної країни. Совєти кинулися будувати бетонні та дерев’яні коробки замість юрт, вилучили з ужитку будь-які книжки про Чингісхана і заборонили згадувати про нього, а ще вивели із практики традиційні імена. Так і почали з’являтися Вічні дружби та Братства народів у монгольському звучанні... Тепер будинки-коробки вже давно покинули, і вони привидами стоять серед степів. Чингісхан знову став національним героєм, але книжки про нього так і стоять на полицях малочисельних книгарень непрочитаними і недоступними через надзвичайно високу ціну. Монголія потроху оговтується від радянського ярма, хоч її обезличення та підрубані корені відчуваються в усьому. Дивно, що тут немає безлічі релігійних сект, адже після незалежності країна так і не повернулася до якоїсь релігії. Буддійська основа відчувається слабо, хоч буддизм наче і є найпоширенішим віруванням. Про буддизм нагадують поодинокі ступи і рідкий портрет Далай-лами в маршрутці, але буддистська ментальність та світогляд вивітрився із цих земель.
DSC_0489.jpg child
Read more... )
Read more... )
Ще знайшла дві нові колискові. Щоправда, мелодія там уже знайома, але трохи різниться текст. Зате ці записи дадуть мені "право" викладати ці колискові.
Але ж ось я бачу, що з колисковими ситуація ще гірша. Бо їх знають вже зовсім літні люди. А ті, чия молодість прийшлася на повоєнні роки, одне говорять (при чому всі, у різних селах!): "Та чи я тих дітей бачила? Та чи я їх колисала? народила - та й на роботу женуть!".
У всіх одна історія, з незначними варіаціями: працювала "на бураках" до останнього дня, потім якось доїхала до родильного дому, народила, а за пару днів приходить бригадир: "Йди, бураки копай". І всі баби кажуть, що не бачили дітей, що лишали на старих людей, і йшли пахати на совіцьку власть.
А ще сказали, дивлячись на Северина, що зараз "не такі діти, як були". Що Северин дуже мамський, а у їхній час ті діти матерів цілі дні не бачили, їх ростили старі люде.
Ось думаю я про це радянське материнство і радянське дитинство. Сумно так...
Завдяки прекрасній [livejournal.com profile] yusmal  , я маю чергове тестове завдання. Потрібно зробити за 2 тижні журнал для хлопчиків 5-7 років. Для цього терміново розшукуються:
- оповідання/казки (до 3,5 тисяч знаків), щоб там десь поруч стояла весна, березень (чи дія відбувалася у ту пору року)
- віршики про весну (або щоб дія відбувалася у цю пору року).
Ви знаєте, куди надсилати.
Одразу скажу, що відбір строгий і "должен остаться только одін" оповідань і два віршики.

тихо сам з собою )

(написалося для нового класнючого сімейного журналу)

Виховання дитини через колисанку

 «Ой люленьки да люлесеньки, зачни спати мій малесенький…» - перші тихі слова колискової, і маленький хлопчик на моїх руках застигає, розслабляється, розтікається… Дихання стає рівнішим і глибшим, він радий, що дочекався звичної пісні, яка слугує своєрідним місточком між днем і ніччю, бадьорістю і дрімотою.  Мама співає колискову, а отже все добре, і можна відкласти усі немовлячі турботи і поринути в сон під спокійне заколисування. А я слідкую за ним і думаю: яка ж прекрасна ця домашня магія! І скільки втрачають ті батьки, які свідомо відмовляються від дива колискової. Які соромляться, не вважають за потрібне, обирають магнітофон чи музику на нічниках… Але ж ось вони, потужні чари, і зовсім поруч – на відстані видиху.

 Фольклористи відносять колискову пісню до одного із найдревніших жанрів усної творчості, виводячи її коріння від магічних замовлянь. Колискові з’являються дуже давно, у часи міфологічного світобачення, коли людина одухотворювала не лише сили природи, але й ті процеси, які не могла пояснити. І серед таких процесів і станів був сон, що уявлявся антропоморфною істотою, котра приходила до людини. Закликаючи у колискових Сон і Дрімоту, давні люди не просто проспівували слова, вони робили це з конкретною метою – зазвати цих духів у свою оселю: «де хатинка тепленькая, де дитинка маленькая». Старовинні колискові і справді звучать, як заклинання, призиваючи до дитини також гарну долю, щастя, здоров’я: «а ростоньки да й в костоньки, добрий розум у голівоньку». Окрім сили і розуму, колискові закликають добробут і багатство. Як іще один давній жанр фольклору – колядки, колискові також видають бажане за дійсне: дитинка спить у колисочці із золотими бильцями, срібними дзвіночками і шовковими вервечками, у неї гарний кожушок та червоні чобітки. Таким чином, колискові відігравали роль вербальних оберегів.
Змінювалися часи, і змінювалися пісні. Пізніші колискові орієнтовані більше на змалювання побуту, вираження почуттів і думок виконавця. Такі колискові називають «побутовими» або «соціальними». Сюжети пізніших колискових ширші, в них розповідається про звичаї і спосіб життя оточення дитини.
Колискові, примовляння, пестушки, утішки – це були перші кроки до вербального навчання дитини, введення її у світ.

Колишу тя, колишу тя, доки не вснеш, не лишу тя.. )


http://pics.livejournal.com/gohatto_n/pic/00073d89

Сьогодні Бубі-Северинському виповнюється ого-го скільки! Йому рік! Це ж купа часу! Він прокинувся сьогодні о 5.40 - якраз аби з мамою і татом відсвяткувати час свого народження :)
Напередодні Бубиної появи на світ, я надивилася знімки італійської фотографині, яка фотографувала народження власного сина. Повторити подвиг вирішила і я. І щойно мій живіт перемістився... в напрямку ніг, як я навела фотоапарат з оооотакеееенним об'єктивом... туди, де, власне, ноги починаються. Але надворі стрімко починався день, а Буба ліз на світло, до вікна... і геніальна знімка не вийшла, бо проти вікна всьо получилося у контражурі, а сили налаштовувати фотоапарат під умови зйомки у мене не було. Та і момент такий був... не до налаштувань, скажімо. Тож перша знімка Буби з'явилася, коли він, синій і у змазці, вперше заволав у мене на животі. І сфотографував нас Вдругенятотато. А я перед тим наклацала всяких кривавих ужасів (нє, щоб дитиною зайнятися, га?), яких досі не можу без содроганія дивитися, бо одразу переношуся...у родзал...ууу.... аж у животі зводить.
Любов до Буби йшла довго і тяжко. Але коли прийшла, то накрила так сильно, неначе юнацька закоханість. Я люблю Северина безумно. Ти прекрасний, Буба! Я за тебе порву! :) Всіх врагов! От!
Северин все ще позитивний, впертий і цілеспрямований. Він ще досі той Мудрець, який все знає, але мовчить. Хоча вже хвилями проглядається малюк, і вже скоро будуть істерики і кризи. Але поки він Мудрець. І я вчуся у нього. Доки не пізно)) Бо потім буду вчити вже я!
http://pics.livejournal.com/gohatto_n/pic/000741cc

а колись... )
Дитинство за часів середньовіччя на тер. України, ч. 1.

Виховання
(вибачте за кострубатенький стиль, вичитувати сил нема...)

     Згідно з церковними розпорядженнями, виховання дітей було жіночою справою.А у таких пам’ятках, як «Пчела» або «Домострой», пояснюється основна мета, на яку націлене це саме виховання: виростити дитя в угоду Богові, і, що неодноразово підкреслюється, таким, аби не було соромно перед іншими людьми. Тобто у вихованні акцент не робився на благові для самої дитини, а більше на угодності комусь: будь то Бог, князь чи люди. Дітей як особистостей з власними потребами не розглядали.  Будь-які дії дитини трактувалися з точки зору дорослого. Емпатія – це продукт емоційної еволюції, і за часів середньовіччя, на думку психоаналітиків, попри існування любові до дитини, не існувало зовсім співпереживання та прагнення зрозуміти її потреби. Саме тому, наприклад, якщо якийсь мислитель чи педагог виступав у творах\промовах проти биття дитини, то робив він це не через переживання стосовно фізичного або емоційного комфорту дитини. Йшлося про якусь зовсім іншу шкоду від биття, і до думки про неї мислитель доходив вправлянням розуму, а не завдяки умінню співпереживати Read more... )
Мій Яруха - Жук Сонечко!
(просто безсоння мене мучить... каля-баля:))

http://pics.livejournal.com/gohatto_n/pic/00071g68
/img/content/i8/8379_or.gif: 300x420Буду кидати деякі замальовки з історії дитинства. Йдеться про "розвинуте" і пізнє середньовіччя на території України :) Ось якийсь шматочок, який умовно можна назвати..

Ставлення до дитини, народження   
       Свідчення, які прямо або опосередковано розповідають нам про життя дітей у часи Русі, є протилежними одне до одного. Складається враження, ніби у середньовіччя існувало два різних «дитинства»: одне з них представлене всілякими письмовими пам’ятками, а інше – свідченнями археології, а також фольклору та етнографії. І якщо перше постає у дуже похмурих тонах, сповнене побоїв, приниження і недбальства, то друге дивує своєю теплотою та любов’ю.
         Звідки така різниця у баченні дитинства? Розгадка криється, скоріш за все, у тому, хто саме лишав письмові свідчення і чи був він тісно знайомим із життям дітей. Чи мав древній учений муж чи отець церкви власних «чад», а якщо мав, то чи займався їх вихованням? Складається враження, що письмові свідчення щодо того, як треба поводити себе з дитиною – то скоріше чисто методологічні установки. Скоріш за все, практика стояла інакше. Важко повірити, що, слідуючи вказівкам «Домостроя», якась матір буде гратися з дитиною, не дозволяючи собі навіть посміхнутися.
        Read more... )

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 28th, 2017 02:41 am
Powered by Dreamwidth Studios