Поїхати до осередку справжніх кочових племен було моєю ідеєю-фікс ще в часи перших відвідин Ладаку, але тоді у нас з чоловіком не вистачило часу. Зараз мала час і натхнення витратити 4 дні суто на дорогу, аби добратися до цього високогірного краю, до озера, що лежить на висоті 4600 метрів. Під китайський кордон. Тут простягаються споконвічні кочів’я людей, які, як говорили путівники, частково осіли у «резиденції» Корзок. Про ці племена ще Реріх, здається, писав, що вони приходять в Лє невідомо звідки, говорять на іншій мові і виглядають інакше…

Це мало бути цікаво.

Дорога тягнулася довго вздовж Інду, потім звернула праворуч. У якийсь момент таке-сяке покриття зникло, був лиш щебінь, де-не-де занесений піском. Дорога така вбита і неприємна, що люди попрокладали багато альтернативних «напрямків», через піщаний грунт. Сама місцина – пустельні рівнини, дороги-напрямки – чимось нагадувала Монголію.

Отак виглядає часом "дорога", доводиться чекати.

Красота неопісуєма.

Це не Тцо Морірі, це озерце на шляху до.

З’являлися чоловіки, що гнали отару, з’являлися білі шатра кочових сімей. Біля якогось сидить сім’я. Я підходжу до них. Чоловік вичинює шкуру, жінка і дитина прядуть, ще двоє жінок тчуть. Нитки грубі, веретено крутиться так швидко, що око не встигає помітити рух. Люди не монголоїдної зовнішності, принаймні, ця зовнішність дуже специфічна. Обличчя вимазане якоюсь масною фарбою. Я підходжу ближче, розглядаю, як вони тчуть. Від них сильний запах тваринного жиру, як від монголів. Розмовляти ми не можемо, тільки жестами. Я прошу їх поспівати, вони сміються, віднікуються. Зрештою, під роботу заводять одну коротеньку пісеньку, яку раз у раз обривають гучним сміхом. Намагаюся показати жестами, що хотіла б придбати у них сиру. Намарно.


Read more... )

Арійська долина видавалася місцем доволі розкрученим. Я про неї читала в книжках та інтернетах, бачила багато реклами турфірмочок, мовляв, організовуємо тури до аріїв… Тобто мені бачилося, що там буде якийсь попсовий туристичний рай: з магазинами, гестхаузами, інфраструктурою. Тому я й поставилася спустивши рукави до харчів у дорогу та купівлі газу для пальника: ну не встигла то і не встигла купити, поїм у забігайлівках…Але дзуськи. Там, куди я поїхала – реальне середньовіччя.


Петрогліфи
По дорозі в арійську долину петрогліфів багато, і чим ближче до Пакистану – тим більше. З подивом виявляю, що буддистів явно дратують ці петрогліфи. На повороті до монастиря Алчі вони понабивали зверху на давніх малюнках свої ступи: чіткі, яскраві. Перед полем з петрогліфами зупиняється автівка, і задумливий індієць-гід виводить двох туристочок показувати вибиті ступи. Я одразу біжу до них: якого періоду ці новіші малюнки? Як ви їх взагалі називаєте? Індієць стинає плечима: «Я сам це вперше бачу… Колись чув історію, що ці малюнки з’являються самі по собі, вірніше, за божественної сили, люди тут ні до чого…»

Взагалі петрогліфи тут різні за часом і за стилем. Таке враження, що люди просто не могли пройти повз темне патиноване каміння.

Read more... )

Зрештою, я йду. Виходячи з села мене зачіпає якийсь пацан, я говорю з ним і тут розумію, що він говорить англійською. «Хей, ти говориш англійською! Мені треба допомога з перекладом пісень! У тебе є мейл?»  - потім я роззираюся довкола: і справді, чо це я. Тут навіть електрики немає. Доріг немає. Магазинів немає. Який інтернет?
За їжею з’їздила у магазинчик у Бейму. Купила банку консервованих грибів і сиру. Вночі якась зараза сир сперла – мавпа? Собака? Ночувала під кордоном з Пакистаном, бо там була річка і – нарешті! – дрова. А наступного дня випадково познайомилася із хлопцем, йому років 15… Сам перепинив мене, почав розповідати про петрогліфи. Він мусульманин. Вчиться в Лє. Я спитала: «Ти знаєш мову брок-па?». Він відповів ствердно. «А у тебе є мейл?» - «Так!» Здавалося б, якихось 20 км від Дха, а вже у людей є мобільний інтернет… Записала його контакти, спробую переслати пісні…

Розпитую його. «Тут живуть люди, вони не такі, як ми, вона арійці». – «Ну як і я!» - сміюся. Він робить круглі недовірливі очі: «Да???». Не розуміє, що ж таке я мелю.

    … Сьогодні день відсипаюся, відписуюся, стрижуся, перуся і миюся. Дізнавалася вартість треків… матко-бозко! По 17 тисяч рупій за 5-ти денний трек! Це я іду, несу речі і плачу такі гроші! Йти самій без гіда в Гімалаї страшно (хоча…). Тож дешевше знову орендувати моц і поїхати до останніх кочовиків, до Тцо Морірі. 252 км в один бік, дорога по складності десь така, як в Нубру. Але я вже почуваюся майже тертим калачем. 4 дні дороги, два дні там. Нормально.

А за ремонт моца мені виставили рахунок в 2000 рупій! Написали ретельно список усіх ушкоджень: подряпини спереду, подряпини на захисті ніг, погнутий «сайленс кавер». Певно, я створила прецедент, що оплатила це. Бо потім мене перестрівали люди, робили великі очі і казали: «Я чув, що з тебе взяли екстра-гроші за ремонт моца… як ти його розбила? Як це сталося?».

P.S.  Я чесно довго намагалася вставити фотки... На жаль, це анріал за такого зв*язку.
Чи могла я у самих сміливих фантазіях уявити, що буду спати з Бредом Пітом буду їхати по гімалайських серпантинах на мотоциклі?! Я боялася, я 10 днів боялася, але зрештою орендувала мотоцикл "Пульсар" і поїхала... Ох, що то була за їзда! 95км за перший день у пошуках петрогліфів! Емоції зашкалюють. Я! Та, яка боїться навіть у комфортабельній альтеї їздити, раптом сіла на.. оу... це щось ірраціональне.
Ранок почався не так рано, як я думала. Стартувала я десь близько 9ої, коли вже трафік дайбогенький. Місто якось проминула, з лівостороннім не було проблем, просто весь час повторювала формулу "лефт із райт". Але вже на виїзді з міста навернулася так, що думала - кінець мені. Мій страх і жах  - величезні військові вантажівки... Я якраз обходила якогось в*ялоїдучого, як раптом побачила, що паралельно мене обганяє вантажівка... (якщо ви не знаєте, то у індійських моциків дзеркала відкручені, тож це було "внєзапно"). І так само внєзапно піді мною опинився пісок, я запанікувала і гепнулася прямісінько під вантажівку. Пам*ятаю чітка думка: "до колеса 10 см, не зачепить...". Обпекла ногу, не знаю, як я умудрилася...Помогли мені підняти моц (сама я не можу).
Далі було страшно, але я сама винувата, моя типова реакці - паніка. Зупинилася в забігайлівці, попила чаю, подумала) І поперла далі. Забігаючи наперед скажу, що грохнулася ще раз. Коли пішов град) Так само, злякалася слизької дороги і на спуску здуру натисла ручне гальмо.. ну мене і перекинуло. Знову ж таки, пощастило, що були люди... сама я не можу підняти махіну.
Так от. Це була якась водійська ініціація. Після пригоди з вантажівкою переді мною були настіпні випробування: серпантини і закриті повороти; потім почалася буря, страшенний боковий вітер буквально здував з дороги...каравани військових вантажівок; завалена камінням дорога, яку розчищали екскаватори і я між цим всим маневрувала; дощ; мокрий сніг; і нарешті град! Але найстрашніше - вечірня година-пік у азіатському місті. Я досі не розумію, як одуплилася... Як взагалі це проїхала. І навіть даїщники місцеві мене не зупиняли)))

Хух. А тепер по справі. Я зібрала сьогодні дуже багатий матеріал петрогліфів. Не знаю, як я їх розгледіла під час їзди... Вони не були позначені на карті, це було дві ділянки типу ірігейшин сістем, частина вже порізана на блоки, частина повикорчовувана і поперекидувана.. Але які там малюнки! З найцінніших знахідок - кибитка запряжена волами і такі воли... чи яки... у них наче на хвості сонце, а роги так перекручені як спіраль днк)) Я такого ще не бачила! Ну і купа кіз, сцен полювання і т.д.
На жаль, далі Кару я не поїхала, бо просто це і так було занадто для мене... 95 км для першого дня. І вже й не поїду, завтра в інший бік шукати, а далі - арійська долина. Правда виявилося, що про Гесера я тут не запишу, бо це пісні зимового циклу...
Ух, щось я наповнена емоціями! Дівчата-хлопці, вибачте, що без фотографій... Зникаю на тиждень від завтра. Завтра о 5:00 вирушаю вниз по Інду.
Що вам сказати, друзі. Час уже втрачено. Старі люди повмирали або не хочуть співати... Люди молодші, десь 40их років, уже всі співають пісні не старовинні, а такі, як ото кажуть, "пізня лірика". Втрачаються оті мелізми, всі мелодії спрощені... З обрядових взагалі хіба зимові.
Їхали у мальовничі хутори, у хатки під стріхами, про які нам розказав Скиба. Він був там 13 років назад, як копав пастирське городище. Казав, от там старі люди, от там живі традиції!
Нема вже хутора Вівсяне, на хуторі Свинолупівка лишилося тіко двоє дачників. Позаписували у Пастирському. Але... не те. Одна, правда, гарна пісня - колядка. Жоден з нас такої не чув (хоча зазвичай з компанії ту чи іншу пісню хоч хтось, та чув), гугл такої не знає. Тож, можна сказати, свій "вдалий кадр" ми зробили.
А ось популярна і поширена всюди Меланка, але мені сподобалася)) я раніше чула коротшу версію. (ще у мене десь є гуцульський запис)

Давно хочу гайнути в експу у прекрасне село Зюзюки, що на Сумщині. Мені здається, у такому селі мусять бути чудові пісні та історії. Тим паче, воно майже вимерло - останній перепис дав лише 22 особи. Та ще й наш малий зараз на Обирку, тобто десь у тих краях.
А тут говорила зі Скибою, і він розказав про хутори навколо Пастирського городища. Мовляв, там і хатки мазанки, і стріхи ще є. За цей варіант ще хочеться вчепитися, бо це Черкащина, а ми її співаємо якраз.
Аби з татом було все добре, щоб вирватися...

Стеценко Олександр Васильович, 1929 р.н.
с. Войтово, Луганщина.


Баба Надешка, розповідь п*ята

Я не знаю, яким шляхом, але вона це все знала. От є такі люди, які про все це відають, все знають. От тепер передають
[по телевізору] ось цих...що це якбудто все знають... та ніхто з них не поняв, що у Росії ліси будуть горіть, тому це все єрунда. А Надешка все це знала. От як, скажи, могло статися, що з нашого села під час окупації німецької виїхало дуже мало людей в Німеччину?
Коли вибрали старостою мого батька Василя, він пішов до баби Надешки: “Шо робить, чорт йо зна”.
А она каже: “Знаєш, от ти роботяга хороший, але не дуже розумний. Знаєш, чого бояться німці?” – “Не знаю”, - “А чухна! [корости]”. Не партизанів. Нє, партизанів то радянська версія, а народна – чухно. Чухно заразна хвороба, передається дуже хутко. Дуже свербить тіло покривається цими [струпами]... І німці боялися цього срах. А наше село було заражене чухном. Тому шо в Копиталівці, а це сусіднє село, хтось заразився. І його не взяли в Німеччину. То зразу в нашому селі всі заразилися чухном і всі ходили і чухали себе. І співали: “Наші їдуть, ваші йдуть, наші ваших підвезуть!”. І так безкінечно чухалися. Ну говорили, шо це батько мій дуже розумний чоловік, шо він придумав, як спасти село від окупації, але то баба Надешка.

Стеценко Олександр Васильович, 1929 р.н.
с. Войтово, Луганщина.

(розшифровка запису)

Баба Надешка, розповідь перша
           Як я був малий, мій батько Василь казав: “Синку, ти бачиш місяць?” – “Так, кажу, бачу” – “А ти бачиш, що на місяці?” – “Ні, кажу, не бачу, місяць як місяць - світе” – “А, каже, то брат брата вилами колеть” – “А за шо?” – “А знає за шо. Я тобі байку розповім”.
Я в то, каже не вірю, але і вірю. У нашому селі робиться щось таке незвичайне. Коли, каже, місяць дуже світить яскраво, то вночі, коли все затихає, по вулиці колесо котиться. І на цьому колесі – чайник. І от біля кого колесо те зупиниться, фіртка у двір відкривається, і це колесо з чайником закочується. І не куди-небудь, а туди, де в хліві стоїть корова. І ось чайник цей чомусь сходить з цього колеса, туди, до корови у хліві, а на ранок молока – нема.

[як батько оповідувача Василь дізнався про ці “дива”]

         Жінка каже: “Василю... (Це от..мати моя каже) Чому молока немає?”
Ну а батько як передовий колгоспник говорить: “Десь спала наша у той час, коли інші корови їли траву”. На слідуючи ніч те саме повторялося. Тоді батько думає: ага, це щось не те. І він уже не спав, і все те бачив. І коли колесо у наш двір приїхало, чайник пішов туди в хлів, там, де корова, він без всякого взяв собі палку добру... А він б, між іншим, мав георгієвський хрест за те, що у першу вітчизняну війну російського офіцера спас від германської шашки. Він гвинтівку цю свою отак перед офіцером підняв і цей германець не зумів забить офіцера. І батько був не з боязких, і коли зайшов у цей хлів, то він нічого не побачив. Він тільки побачив корову, відро якесь – те, що Варка (моя мати) наготувала... А в відрі є чуть-чуть молока, чайника нема. І бачить, що на дручку в хліві нитка висить. Він подумав: а шо це за нитка? Нитка з голкою. І він дума: це мабуть Варка щось шила, нитку забула і повісила. І він узяв і цю нитку зав’язав отак, щоб голка не впала. У нашому роду так: якщо хтось щось десь поклав, то воно повинно там і лежать.
          А ранком... А він вставав завжди рано, до сходу сонця. Він рано лягав і рано вставав. І коли він увійшов у хлів, то він побачив, шо там, на налигачі, висить жінка, дуже знайома – баба Надешка. А баба Надешка жила на краю села і її вважали відьмою. Висить жива.
           От є погані відьми, а є хороші. Надешка була хороша.
           От вона попалась. Каже батько:
- Я зараз піду до церкви, я знаю, як молитися, і тобі буде кінець, бабо.
           А вона каже:
- Василь, ти не підеш. Тому шо якщо підеш і ти мене знищиш як відьму, хоч я і не відьма, а баба Надешка... Але у мене є така сила, яка мені дозволяє жити, жити коров’ячим молоком. Мені без коров’ячого молока не можна. Город – те шо я саджу – то для того, щоб люди просто бачили... А ще чому село наше тіки розквітає? Глянь, ніхто не вмирає поганою смертю, люди народжуються, дітки веселі, співають. Тому шо я тут є, я добра, і коли ти мене знищиш, то це буде для всіх погано. Відпусти мене.
         І він її відпустив. Більше вже колесо не котилося по селу, тому шо вона дала слово не доїти корів.

        Але почалися другі чудовища...
Ще знайшла дві нові колискові. Щоправда, мелодія там уже знайома, але трохи різниться текст. Зате ці записи дадуть мені "право" викладати ці колискові.
Але ж ось я бачу, що з колисковими ситуація ще гірша. Бо їх знають вже зовсім літні люди. А ті, чия молодість прийшлася на повоєнні роки, одне говорять (при чому всі, у різних селах!): "Та чи я тих дітей бачила? Та чи я їх колисала? народила - та й на роботу женуть!".
У всіх одна історія, з незначними варіаціями: працювала "на бураках" до останнього дня, потім якось доїхала до родильного дому, народила, а за пару днів приходить бригадир: "Йди, бураки копай". І всі баби кажуть, що не бачили дітей, що лишали на старих людей, і йшли пахати на совіцьку власть.
А ще сказали, дивлячись на Северина, що зараз "не такі діти, як були". Що Северин дуже мамський, а у їхній час ті діти матерів цілі дні не бачили, їх ростили старі люде.
Ось думаю я про це радянське материнство і радянське дитинство. Сумно так...
Поїздили трохи по Монастирищинському району.
Ех... Якось так спершу сумно було. Старі люди співати не хочуть. Знають, а не співають. "Так тяжко жити. Я знаю пісні, але не можу співати. Не до співу мені". І ніякі слова про те, що ці пісні треба зберігати - не допомагають. Ти ж не скажеш цим людям: "Бабцю, та Ви ж останні роки доживаєте, ось вам уже дев'яносто, і ці пісні Ви заберете з собою в могилу!". А навіть аби сказав, то чи допомогло б?
Молодші люди, яким ну нехай 70, просто не розуміють, чого ми хочемо. Для них все єдино: що "руські" повоєнні пісні, що естрада, що давнє... Давні пісні співають гарно, на голоси. Виконання "сучасних" пісень разюче різниться...
Вмирає традиція.
Вже у поганому настрої знайшли людей, які зібралися для нас, їх було троє бабунь і дідо, і таки заспівали гарно. Ох, гарно... А потім ще знайшли таке, що вже аж крутить мені те все вчити.
Але ще кілька років - і все.
Питайте своїх бабунь, просіть, хай співають. Нехай навіть ви не співаєте, але запишіть і збережіть. Умирає стара Україна...

Клацніть на обличчях людей з цієї світлини, щоб позначити їх.


Клацніть на обличчях людей з цієї світлини, щоб позначити їх.
Просто гарна пісня. Не журіться, прорвемося!
Ой, зійди-зійди, ти зіронько вечірняя...


(! запис експедиційний, тому для ненатренованих вух може бути незвично:) !)
-Хуміко, бери ж локшину! - з характерним для українських бабів напідпитку напором припрошувала розчервоніла баба напідпитку. Хуміко кланялася, дякувала по-своєму і накладала локшину. Окрім локшини трьох японців змушували їсти ще карася заливного, гуску, рибу копчену, капусту квашену, сливу мариновану, помідори солені, коржі з маком в узварі, олів'є і всяке інше, що виставили господарі на це скромне застілля на честь гостей. Японці в таких кількостях їсти не звикли, смущалися. Але їжа то ще півбіди, а ось випивка... Два види горілки, самогон і домашнє вино. Українська супроводжувачка японців хитала головою: "І де я їх по селу збирати буду?". Її побоювання були небезпідставні, адже, пояснила вона, японці не мають ферменту, який би горілку розщіплював. Та і рисова їхня... "горілка" - 13 градусів лише. Це не 60 градусів самогону!
Баби дивилися на японців із жалістю. Ну що з них взяти, коли вони по-нашому навіть не вміють? Пити не вміють, їсти не вміють, балакають дивно та ще й не співають. А ось баби співають! Та й японців припрошують. Японці відмовляються, мовляв, куди їм. І лиш похитуються в такт. "Хитайся-хитайся, коли більше нічого не вмієш" - по-доброму і зі співчуттям говорить та бабця, що сидить біля мене. В той час господарка дому вже пішла обнімати гостей, а найп'яніший учасник вже каже їй по-нашому "мама"...
Коли повантажилися в машини на Київ, і ми їхали собі окремо з дітьми та внучкою бабусі, яку підкидали до міста, то враз почали згадувати про японців і пиятику:
- А чого ж ніхто тому дядькові не сказав, аби після самогонки вина не пив?
- Та біс його зна... Не подумали щось.
Схоже, гостей заморських вразило не так українське багатоголосся, як те, скільки бабки п'ють...
Ми теж щось фольклор не дуже запам'ятали. Якось невдало. Зате наїлися від пуза!
"Новачкам щастить. Дурням щастить. А отже нам має пощастити двічі!" - так думала я напередодні своєї першої в житті фольклорної експедиції. І чоловікової першої в житті фольклорної експедиції. І тільки кума Саша вже втратила експедиційну незайманість, випадково спостерігаючи вилазку-експромт "Володара" після Трипільського кола. Щоправда, це теж досвідом не назвеш. Але - їхати треба. Бо ми вже майже рік як сотрясаємо стіни "Смолоскипа" своїми пєснопєніями, але ж досі перебиваїмося матеріалом, зібраним кимось, а не нами! І коли нас кличуть десь поспівати, то одразу виникають проблеми. Пісні, здавалося б, народні. Але цю ми здерли у "Отави", цю - у "Божичів", а цю у "Древа". Лишаються тільки пісні з дисків, на які записані безпосередньо бабусі. Але таких пісень не так вже й багато. Та й на голоси різні бабусі не завжди співають. Отже єдине рішення у цій ситуації -поїхати збирати самим. Ось ми і зібралися.
Спершу ми кликали Валеру з "Полікарпа" з собою, бо страшно ж їхати таким неучам самим! Він спитав: "А куди ви їдете?" А ми й не знали, куди. Бо всі нормальні фольклористи знають, де і що вони хочуть збирати. А команда з журналіста, культуролога та програміста такого знати не могла. І тому нам було байдуже куди їхати.
Власне, село Зюбриху Черкаської області ми вибрали учора десь о 10-ій вечора. Вибирали, як і годиться творчим людям, науковим методом тика. Я просто почала задумливо гортати карту Черкаської області і натикнулася на прекрасну назву "Зюбриха". Чому Черкаська область? Та просто тому, що там багато різних археологічних культур, а отже, за моїм щирим переконанням, неляканого фольклору там теж має бути багацько. Воно ж завжди так: якщо вже багата область - то багата. Окрім того, Зюбриха причаїлася над ставками трохи пооддаль від траси, а отже Традиція там мусить аж витати.
Однак доки Нято шукав Зюбриху за навігатором, ми знайшли друге прекрасне село, яке добряче похитнуло позиції Зюбрихи. Уявіть собі: ЗЮЗЮКИ! Ну гріх же не поїхати у Зюзюки? Але Зюзюки знаходяться далі (Сумщина), а часу було не так вже й багато. Та й книжка "Міста та села Черкащини" обіцяла нам у Зюбрисі скіфські кургани, трипілля і городища 17 ст.
Отже, місце обрано. Тепер - техніка. Професійна звукова карта, яку ми мали позичити у Нятового знайомого, саме на суботу йому була потрібна для запису. Лишилася тільки моя власна, побутова. Коли десь о 23 годині Нято зібрався напічкувати ноут програмним забезпеченням - він з сумним видохом зламався і відмовився більше вмикатися. Виникла проблемка. Експедиція була на межі зриву! Нято нехотя дістав свій робочий ноутбук ("Ти ж розумієш, що не можна їздити у експедицію з робочою машиною!") і з ненавистю глянув на Вісту. На Вісту необхідна нам програма ставитися не хотіла. У куми Саші, якій ми подзвонили на початку першої ночі, ноут виявився теж з Вістою. Але Нято, пожертвувавши ніччю, таки зміг знайти програмуліну для звукозапису, яка таки поставилася на цю прекрасну оперативку...
Виїхавши, ми з'ясували, що я забула не лише блокнот і ручку вдома, а й опитувальники, якими користуються тру-фольклористи. Вночі Валера провів мені майстер-клас, в якому сказав, які підручники почитати (читала вночі, так!) і які опитувальники взяти. Але ми ж дУрні... Тепер доводилося сподіватися тільки на свій журналістський хист в плані чесання язиком і вигадування питань!
Їхали, сповнені надій і сподівань. Однак коли ми побачили Зюбриху воочію, то вона нас дещо розчарувала. Надто вже цивільний і заможний вигляд мало село. Ніяких тобі скрючених образних бабусів і дідусів на лавках під тином, ніяких тобі мазанок і лелек на стовпах. Навіть фотографувати нічого! Ми зовсім скисли, але все ж розпитали куди і як іти. Нас направили до Ольги Терентіївни, яка "знає багацько старих пісень". А Ольга Терентіївна.... виявилася скарбом. Співала з задоволенням, а потім послала за своїми "дівками", які зібралися купкою і завеееели. Ох. В кінці-то у нас голова розпухла до стану дзбану, але на початку ми плакали від тих пісень і від тої краси. Але головне - ВІД ЕМОЦІЙ! Я ніколи не чула ще, аби ТАК пропускали крізь себе пісні... Витирали хусточкою очі... А колядки-щедрівки? Жінка співає, ллються сльози... не витримує, крізь сльози: "Ви уявляєте? Господь Христос мав таку силу, що царі перед ним на коліна стали!!". А коли у колядках сходила зірка, яка возвіщала Різдво, жінка починала сяяти - наче на її обличчя сходило сонце! Я ніколи такого не бачила, ніколи! Хоча чула тих пісень... ой багацько! А ми? Про що ми думаємо, коли співаємо? Як би не сфальшивити, як би красивше заспівати... та ми не відчуваємо того, про що пісня! Господи, скільки всього треба навчитися у тих людей! Доки вони ще живі...
Ой. Та довго розповідати всі ці враження. Це був неймовірний емоційний заряд, батарейка зараз просто по зав'язку!
потім ми ще посиділи за столом, випили горілочки (вірніше, Сашуня віддувалася за мене та Нята), а бабусі розспівалися: то застільні заспівають, то "білоруські" (російські - тільки на суржику). Нагодували нас салом та рибою, пообіцяли потренуватися до нашого приїзду за два тижні, побажали купу хорошого та відправили у Київ. А ми, коли вони нам жалілися, що ціле літо не було дощу, пообіцяли їм дощ. Тож нічого дивного, що виїздили ми під страшенну зливу - наче небеса розкрилися!



Дуже хочу сказати окреме ВЕЛИЧЕЕЕЕЗНЕ спасибі Меллон [personal profile] v_dorozi , яка люб'язно погодилася нейтралізувати посидіти з Ярославом, аби розв'язати нам руки, і відгоцала з ним 10 годин без перерви на сон.
І ще дякую Северинові, що він - золоте дитя! - 5 годин сидів і ані гу-гу. Тільки раз агукнув, та й то в ноту попав:)



Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 28th, 2017 02:31 am
Powered by Dreamwidth Studios