i_033Так послухати, то за наших дідів-прадідів сексу не було. Жінка-берегиня, помолившись, люляла дітей у колисці, завбачливо подавши чоловікові борщ з пампушками. Образ етнографічної селяночки в уявленні людей замало не сакралізований, про інтим у контексті «сивої давнини» взагалі говорити лячно. Сороміцькі пісні та обсценна лексика вперто не помічаються, а обговорювати статеве життя «тоді» взагалі вважається моветоном. Ну не поєднується у нашій уяві порнографічна гра в притулу на вечорницях із картинним «садком вишневим коло хати» та червоною калиною біля криниці!   

Між тим, діти звідкись бралися. Мало того, для позначення певних процесів та частин тіла використовувалися цілком конкретні слова або ж сталі вирази.

Товкачик на сковороді

Звісно, інтимні речі не завжди називали прямо. Особливо багато евфемізмів у пісенній ліриці, де все було красиво, і псувати ідилію прямим текстом не хотілося. Скажімо, спільне спання чоловіка та жінки позначається як «ночують» або «говорять до зорі», «до рання», козак до дівчини «щоночі ходить».  У постовій пісні, записаній на Черкащині, ідеться: «- Ой ти, козаче, ти хрещатий барвіночку. Хто тобі постелить при дорозі постельочку? - Ой є у мене широкий лист буркунини, ти мені, дівчино, при дорозі люба й мила». Що цікаво, у радянському виданні 1963 року «Ігри та пісні» рядків з натяком на секс в цій самій пісні уже нема.

У той же час побутове мовлення та сороміцькі пісні були зовсім іншим світом. Хоч про інтимне, судячи зі слів інформаторів, люди говорити наче й «встидалися», проте у межах своєї вікової групи це було нормально. Згідно із записами другої половини 19 ст, для позначення статевих органів та статевого акту часто використовувалися запозичені слова, відомі нам зараз як матюки. Між тим, «питомо українська» інтимна лексика теж була.

Є загальновідомі слова для називання чоловічих та жіночих статевих органів. М.Красиков називає слово «сковорода» евфемізмом для позначення жіночого статевого органу. Те саме і з «бандуркою», «ступою» («Моя ступка не порожня, топче шляхта подорожня»). Дослідник називає цілий ряд пестливо-зменшувальних синонімів до статевих органів обох статей: хуєньку, залупієньку, ковбаска, кіньчик, півник, соловей, головочка, лялька; пиздонька, кузупенька, біда, реґедзуля, петрунька, мандушечка, тюндя, вавка, курочка, коляда, коновочка, кирниченька... Приклади такого розмаїття та кодових сталих виразів можна знайти у збірці сороміцьких пісень «Бандурка». У гуцулів були свої слова: пуцька і потка. З сороміцьких коломийок, записаних у Вижньому Березові: «а та потка кучерява, всередині лиса, то вона мні виглядає як кусочок мнєса», «дівки потки поголили». Процес наявності або відсутності ерекції описується так: «стала пуцька дротом», «дідо пхає, пуцька гнеться, баба сі нервує». Ще символом чоловікості та чоловічого члена вважалася риба. Член також називали щупаком.  

Були й ще точніші анатомічні подробиці. Голівка так і називалася, а от з клітором взагалі ну просто розмаїття назв. Вже на новгородських берестяних грамотах (№ 955 (XII ст.) для позначення клітора використовується слово «кіль». У дореволюційних дослідженнях статевого життя зустрічається слово «скоботень», а також «шкворень». Вікіпедія стверджує, що питомо українська назва клітора – линдик.

Від телесування і далі

Тепер перейдемо до процесу. Пестощі, те, що нині називається недолугим для української мови словом «пєттінг», називалося «телесування» або «цілування». При чому це не тільки те цілування, яке ми можемо уявити. Ось як в пісні: «А дєвка з парнєм спать ложиться, вона только шо вляглась. Только шо вляглася да целованнєм зайнялася». Ще один термін, скажімо так, взаємної мастурбації - секеляння. «Секеляння або тьорка (занесений термін) стрічається і між парубоцтвом і дівоцтвом. Одначе про те не зібрано богато матеріалу, бо збирати його трудно. Коли оповідач хотів розказати якусь «казку» про те, як секеляють ся великі, дівки з дівками або чоловіки з чоловіками, то не дали йому, бо казка занадто стидка.» - пише Марко Грушевський у дослідженні «Жінка і її полове життє…» І трошки на захист гетеросексульності: «Хайби вже хлопчик та дівчинка собі секелялись, а то й дівчата з дівчатами! Ще й гаразд і їсти не тямлять, а вже сучі діти й шморгають ся одне з одним. Лізе одне на одне, як поросята ті. (…) Позаголюють ся обидві та повзають одне на одному». Для дівчат мастурбація також називалася «шморганням» («пальцем сами себе шморгають»).

Дослідження Марка Грушевського 1907 року є справжнім «кладезем» з інтимної термінології (цікаво, що при перевиданні книжки у 2006 році усі «брудні» подробиці життя українців зникли).

Read more... )


Їдучи передгімалайськими покрученими дорогами з міста Шрінагар до міста Джамму, я не можу втриматися, аби не поділитися тим, що глибоко вразило мене останніми днями. Мова йтиме про кашмірські шалі і вишитий одяг. Ця тема ніяк не стосується проекту, але я трохи занурилася в неї, бо думала писати статтю для «Рукотворів». Але у Шрінагарі знову були непорядки, хтось кинув каменем у людину в формі, тож даунтаун, де, власне, сконцентрована міська біднота і величезний відсоток майстрів, був закритий. А без цього не вийшло зробити фотографії, а без фотографій якось і статтю нема куди приткнути.

Хотіла я писати у такому дусі, мовляв, ох і ах, знамениті шалі з підшерстку козенят, такі тонкі, що можна протягнути через обручку (це буквально стало рекламним слоганом продавців шалей)! Мене, звісно, дещо бентежив той факт, що у таких же шалях, як я два роки назад купила в Кашмірі («пюр пашміна, мадам!») ходить пів-Києва і засипані базари третини Мексики. Хотілося ж розібратися, де Китай заритий, і восхвалити справжнє кашмірське мистецтво. Але тема показала себе з такого боку, що навряд чи я ще колись куплю шаль на сувенір. І не лише шаль…

Штат Джамму і Кашмір досить злиденний, та ще й у постійних конфліктах серед мусульманського населення. У штаті три джерела прибутку – сільське господарство, ремесла та туризм. Двадцять років назад у Шрінагар були введені війська. Мені важко пояснити, проти кого борються місцеві мешканці, але аж ніяк не проти іновірців, як мені здавалося. Схоже, вони борються проти влади. «Влада не дала нам ні пенні», - бубонять чоловіки на терасі, потягуючи цигарки «Голден флейкс». Вони щось довго пояснюють про електрику, замикання, ще про щось, але суть їхнього обурення висковзує від мене. Так чи інак, але місцеві повстають проти військової присутності, військові як метод покарання – закривають місто, і чекають, поки люди «почнуть співпрацювати» (буквально так пояснив військовий, коли я допитувалася, коли ж відкриють місто). Люди співпрацювати не хочуть, «камінь, що летить з вікна, ніяк не підписаний», бунтівників виявити важко і потерпає все місто. З року в рік.

А до чого тут шалі? Шалі робляться там, за закритими ставнями і дверима даунтауна, що блимає на вулиці вибитими вікнами. Займаються рукотворними роботами як чоловіки, так і жінки. Вони прядуть тонку шерсть (сировину купляють, овець і кіз в місті не дуже розведеш), тчуть і вишивають шалі й одяг, тчуть килими, вирізають з дерева, роблять пап’є-маше. Жіноча справа, в основному, це прядіння, ткання шалей та вишивка. До речі, це тенденції останнього часу. Бо раніше, власне, ткання для жінок було табуйоване. Вони могли тільки прясти.


Read more... )

Поїхати до осередку справжніх кочових племен було моєю ідеєю-фікс ще в часи перших відвідин Ладаку, але тоді у нас з чоловіком не вистачило часу. Зараз мала час і натхнення витратити 4 дні суто на дорогу, аби добратися до цього високогірного краю, до озера, що лежить на висоті 4600 метрів. Під китайський кордон. Тут простягаються споконвічні кочів’я людей, які, як говорили путівники, частково осіли у «резиденції» Корзок. Про ці племена ще Реріх, здається, писав, що вони приходять в Лє невідомо звідки, говорять на іншій мові і виглядають інакше…

Це мало бути цікаво.

Дорога тягнулася довго вздовж Інду, потім звернула праворуч. У якийсь момент таке-сяке покриття зникло, був лиш щебінь, де-не-де занесений піском. Дорога така вбита і неприємна, що люди попрокладали багато альтернативних «напрямків», через піщаний грунт. Сама місцина – пустельні рівнини, дороги-напрямки – чимось нагадувала Монголію.

Отак виглядає часом "дорога", доводиться чекати.

Красота неопісуєма.

Це не Тцо Морірі, це озерце на шляху до.

З’являлися чоловіки, що гнали отару, з’являлися білі шатра кочових сімей. Біля якогось сидить сім’я. Я підходжу до них. Чоловік вичинює шкуру, жінка і дитина прядуть, ще двоє жінок тчуть. Нитки грубі, веретено крутиться так швидко, що око не встигає помітити рух. Люди не монголоїдної зовнішності, принаймні, ця зовнішність дуже специфічна. Обличчя вимазане якоюсь масною фарбою. Я підходжу ближче, розглядаю, як вони тчуть. Від них сильний запах тваринного жиру, як від монголів. Розмовляти ми не можемо, тільки жестами. Я прошу їх поспівати, вони сміються, віднікуються. Зрештою, під роботу заводять одну коротеньку пісеньку, яку раз у раз обривають гучним сміхом. Намагаюся показати жестами, що хотіла б придбати у них сиру. Намарно.


Read more... )

Арійська долина видавалася місцем доволі розкрученим. Я про неї читала в книжках та інтернетах, бачила багато реклами турфірмочок, мовляв, організовуємо тури до аріїв… Тобто мені бачилося, що там буде якийсь попсовий туристичний рай: з магазинами, гестхаузами, інфраструктурою. Тому я й поставилася спустивши рукави до харчів у дорогу та купівлі газу для пальника: ну не встигла то і не встигла купити, поїм у забігайлівках…Але дзуськи. Там, куди я поїхала – реальне середньовіччя.


Петрогліфи
По дорозі в арійську долину петрогліфів багато, і чим ближче до Пакистану – тим більше. З подивом виявляю, що буддистів явно дратують ці петрогліфи. На повороті до монастиря Алчі вони понабивали зверху на давніх малюнках свої ступи: чіткі, яскраві. Перед полем з петрогліфами зупиняється автівка, і задумливий індієць-гід виводить двох туристочок показувати вибиті ступи. Я одразу біжу до них: якого періоду ці новіші малюнки? Як ви їх взагалі називаєте? Індієць стинає плечима: «Я сам це вперше бачу… Колись чув історію, що ці малюнки з’являються самі по собі, вірніше, за божественної сили, люди тут ні до чого…»

Взагалі петрогліфи тут різні за часом і за стилем. Таке враження, що люди просто не могли пройти повз темне патиноване каміння.

Read more... )

Зрештою, я йду. Виходячи з села мене зачіпає якийсь пацан, я говорю з ним і тут розумію, що він говорить англійською. «Хей, ти говориш англійською! Мені треба допомога з перекладом пісень! У тебе є мейл?»  - потім я роззираюся довкола: і справді, чо це я. Тут навіть електрики немає. Доріг немає. Магазинів немає. Який інтернет?
За їжею з’їздила у магазинчик у Бейму. Купила банку консервованих грибів і сиру. Вночі якась зараза сир сперла – мавпа? Собака? Ночувала під кордоном з Пакистаном, бо там була річка і – нарешті! – дрова. А наступного дня випадково познайомилася із хлопцем, йому років 15… Сам перепинив мене, почав розповідати про петрогліфи. Він мусульманин. Вчиться в Лє. Я спитала: «Ти знаєш мову брок-па?». Він відповів ствердно. «А у тебе є мейл?» - «Так!» Здавалося б, якихось 20 км від Дха, а вже у людей є мобільний інтернет… Записала його контакти, спробую переслати пісні…

Розпитую його. «Тут живуть люди, вони не такі, як ми, вона арійці». – «Ну як і я!» - сміюся. Він робить круглі недовірливі очі: «Да???». Не розуміє, що ж таке я мелю.

    … Сьогодні день відсипаюся, відписуюся, стрижуся, перуся і миюся. Дізнавалася вартість треків… матко-бозко! По 17 тисяч рупій за 5-ти денний трек! Це я іду, несу речі і плачу такі гроші! Йти самій без гіда в Гімалаї страшно (хоча…). Тож дешевше знову орендувати моц і поїхати до останніх кочовиків, до Тцо Морірі. 252 км в один бік, дорога по складності десь така, як в Нубру. Але я вже почуваюся майже тертим калачем. 4 дні дороги, два дні там. Нормально.

А за ремонт моца мені виставили рахунок в 2000 рупій! Написали ретельно список усіх ушкоджень: подряпини спереду, подряпини на захисті ніг, погнутий «сайленс кавер». Певно, я створила прецедент, що оплатила це. Бо потім мене перестрівали люди, робили великі очі і казали: «Я чув, що з тебе взяли екстра-гроші за ремонт моца… як ти його розбила? Як це сталося?».

P.S.  Я чесно довго намагалася вставити фотки... На жаль, це анріал за такого зв*язку.

Бойківщина зайняла центральну частину Карпат, зачепивши собою сучасні Львівську, Івано-Франківську та Закарпатську область, і навіть перелилася через польський кордон. Основні міста нинішньої Бойківщини це Турка, Воловець, Сколе, Старий Самбір та Самбір, Міжгір’я, Дрогобич, Борислав, Долина, Калуш, Стрий та інші. Колись через ці землі проходив важливий торгівельний шлях на Європу, а турки гнали з України свій ясир – навіть з тих пір село лишилося, Перегінське називається.

Нерозкриті загадки історії

Взагалі історія Бойківщини дуже давня. Ще візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією» у  Х столітті називає одну з місцин, яку описує, «Воіками». Імператор помістив ці Воіки (або Бойки) якраз туди, де нині Бойківщина та Лемківщина. І хоч деякі вчені вважають, що Бойки є викривленою назвою Богемії, тобто Чехії, проте інші ревно відстоюють думку, що мова йшлася саме про батьківщину бойків.

Не пройшло і трьох століть, як у Галицько-Волинських літописах уже фігурували назви давніх бойківських поселень. У ці місця переїжджали княжі дружинники та споруджували городища, аби захищати західні кордони своєї держави від ворогів та слідкувати, аби все було гаразд на важливих торгівельних шляхах: все-таки від них залежало сполучення між Європою, Руссю та Сходом. Не дивно, що саме в цих місцях згодом скупчилося багатенько шляхецьких родів, а з них потім вийшли видатні бойки, які прославилися на всю Україну.

А звідки ж сама назва «бойки»? І звідки вони взялися у Карпатах? Одні вважають, що назва походить від діалектного «бойе», який вживають як вигук «ага», «їй-Богу», «справді». Інші – від російського «бойкий» чи від волоського «боєк» у значенні «віл» (а бойки відзначалися тим, що у давнину розводили волів). Та і з походженням не зовсім зрозуміло. Є версія, що бойки з’явилися у тутешніх краях від кельтського племені боїв, котрі у VI ст до н.е. прийшли до Австрії, Чехії, Словаччини та нинішньої Західної України. Тільки чому ж бойки не перейняли яскраву і дуже характерну кельтську культуру? Польські вчені вбачають у бойках романську кров. Та українські висувають протилежну думку: якраз бойки є дуже навіть типовими слов’янами. Скажімо, Хведір Вовк, визначний антрополог, порівнював типажі бойків зі слов’янами з Наддніпрянщини. Фольклористи та філологи в свою чергу теж запевняють, що слова, інтонації, вислови, які побутують на Бойківщині, пасмом заходять на Україну крізь Тернопільщину, Хмельниччину, Вінниччину і аж до Черкащини. «Анклавом слов’янства» - саме так, у свою чергу, назвав Бойківщину доктор мистецтвознавства, професор Михайло Хай (бойко за походженням!).

Найдревніша Україна

У чому ж культурна особливість Бойківщини? Тут вже відповідь однозначна: у древності та чистоті цієї самої культури. Бойківська мова та музика показує, що цей субетнос був найменш уражений якимись румунськими, польськими, словацькими чи навіть мадярськими впливами. Ще Климентій Васильович Квітка вважав Полонинський хребет центром етнографічної законсервованості. Мовних і культурних архаїзмів на Бойківщині так багато, що вчені вважають ці землі носіями первинної слов’янської культури. Мовляв, хочете знати, як було ще до Русі? – Їдьте на Бойківщину!

Перелічувати елементи культурної архаїки можна довго. Михайло Хай впродовж двадцяти років досліджував музику регіону, і стверджує, що за весь цей час не знайшов жодної мінорної коломийки – для бойківських коломийок характерний мажор. Ця музична особливість бойківських коломийок вважається ще одним свідченням міцної спорідненості із давньою слов’янською культурою. Або вирубно-вогневе землеробство, коли ліс рубали, потім палили, а вже потім обробляли землю? Все як у найдревніші часи, коли ще й держави на цій землі ніякої не було!


Read more... )
Михайло Йосипович Хай для "ЖИЛИ", шматочки розмови:
    Зазвичай як дитину навчають музиці? А так: у музичну школу дитину ведуть мама чи тато, а дитина не хоче, а його вчать насильно, а як не слухається – то ставлять двійку. Як Паганіні казав: «А сегодня господин сын кушать не будет», поки не вивчить якийсь там етюд…

     У народній педагогіці все навпаки.

     Для прикладу розкажу, як Василь Іванович Ігнатища вчився, геніальний бойківський скрипаль. Тут не було такого, що тато веде у науку насильно, а якщо щось не так, то може і дубця дати. У народній педагогіці спершу на об’єкт навчання накладається табу. Скрипка висить, та до неї не можна доторкнутися! А в Ігнатища це так було. Два сини мав, Павла та Василька. Тато був музикант на всю околицю, на всю Самбірщину. А якась така спадкоємність у тамтому регіоні була, що пріоритет на навчання мав старший син. А Павло той щось собі грав на дримбі, на пищалці.. Грав та й грав, але якось у нього не дуже виходило, та й не хотілося. А Василь аж горів скрипкою! Але не міг на ній грати, вона ж-бо висить на стіні! Та стримати своє бажання навчитися грати він не міг, тож коли влітку всі йшли в гори, а дитина лишалася сама в хаті, то він брав оту скрипку до рук… Залазив в скриню, де мамине шмаття було, закривався віком, щоб не чули сусіди і не доповіли татові, і собі там пробував грати. От якось на Великдень прийшли дядьки з церкви до кума, сіли, випили і кажуть: «Ну добре, Йване, ти дуже добрий музика. А що ж твої сини, кому ж ти то будеш передавати?» А Іван Ігнатища каже: «Та, певно то заплішиться, бо Павло не хоче…а Василь малий іще, п’ять років чи шість йому». А Василь став на порозі і каже: «Тату! Тату, я вмію!» Він сам мені розповідав, що йому аж сльози на очі зійшли, тому хлопцеві малому: «Я вмію!» А батько тільки відмахується. Дядьки кажуть: «Та дай йому, та він щось хоче показати!» Батько не хотів, та нічого робити – дав. Як Василь взяв скрипку, як втєв.. Дядьки послухали і сказали: «Нє, Іван. З Павлом у тебе ніц не буде! А Василь тебе заб’є…» Так і сталося.

     Другий випадок мені вже не сам Єгор Мовчан розказував, а був такий Іван Власенко, також вже покійний. І він розказував, як з ним Єгор Мовчав ділився спогадами, як вчився кобзарській майстерності.

Отже, тридцяті роки, голод. У сім’ї Мовчанів одна дитина осліпла десь в 5 чи 6 років. Безпорадна стала та дитина. Тільки співати вміла. А у сусідньому селі жив славний кобзар – Степан Пасюга. І каже Єгорів батько: «Треба дати дитину в науку до того кобзаря». А правило було таке: всю платню беруть відразу, наперед. Якщо покинув вчитися – платня пропадає, а ти собі гуляй.

У навчанні Єгора Мовчана було те саме, що зі скрипкою Ігнатищі! Грати на бандурі ніхто не вчив. Хлопець прийшов до Пасюги, став із ним жити, помагав, і єдина наука була – що він весь час з дідом. Всі молитви, всі тексти він убирав у себе. Перший рік кобзар з хлопчиною пішли десь на берег річки, відрізали шматок відземка від верби, розкололи і притягнули в повітку, кинули десь там в сіно, аби воно сохло рік. Про «грати» і мови не було, не можна, табу! Коли рік минув, дід каже: «Візьми того відземка – притягни!» Малий притягнув. Вони взяли сокиру, все пообрубували, зробили щось таке типу заготовки. «А тепер, каже дід, витащи це на горище, там кинь». І ось та заготовка ціле літо сохнула на горищі.

То все, звісно, дуже добре, але вже другий рік пішов, а науки нема! Хлопцеві нудно і незрозуміло, що тут робити у діда. Тому в кінці другого року він раз – і втік. Приходить у своє село, а вдома – плачі. Як же так, не добув хлопець науки, пропаде сліпий. Хлопець вже й сам пошкодував, просить батька: піди, попроси ще раз. Батько приходить, просить Пасюгу. Кобзар пожалів малого і каже: ну добре, хай лишається.


Read more... )


фотографія [livejournal.com profile] gontas
      Я їхала у Мексику за кольором. Увесь чужий досвід, зібраний по частиночці з різних вражень, кінофільмів та фотографій, зрештою зійшовся у одному переконанні: тут яскраво. І ця яскравість не лише природна, але і рукотворна, породжена унікальною культурою майа та їх нестримною фантазією, замішана на іспанському колоніалізмі, синтезована у щось нове. Звідки така сміливість у кольорах, житті, музиці, танцях? Якщо люди живуть  настільки яскраво, то чи може ця країна бути нецікавою?..
Photobucket
      Мексика і справді яскрава, кольорова, з такими поєднаннями кольорів, які можуть прийти у голову хіба що дитині. Ми, дорослі «білі», живемо у анемічному світі і мислимо відповідно. А тут же просто на вулицях міст і містечок б’є у очі кольорове різноманіття. При чому абсолютно сміливим поєднанням кольорів: зелене з червоним, фіолетове з жовтим, оранжеве з синім… Це не виглядає вульгарно, як здавалося б з чорно-білого опису, бо кожен колір тут глибокий і благородний, а поєднання його завжди видається доречним.
      Звідки корінні мексиканці набули цієї культури кольору, цього світобачення? Я питала у місцевих, вони казали: «Подивися на нашу природу, вона яскрава! Ми маємо такий розмай квітів, стільки дерев, стільки всього! Як можна не мати кольорового мислення при цьому?»
      А я питаю себе: як можна це мислення зберегти? Та доки історія наводить свої порядки у країнах, які тепер носять назви Мексика, Гватемала, Беліз чи Гондурас, доки відбуваються війни та революції, приходять культурні віяння, настає «сучасність», індіанці майа унікальним чином тримаються за свою ідентичність. Цьому сприяла (і досі прияє), у першу чергу, сама природа. Від чужоземного культурного вторгнення майа оберігають високі гори і непрохідні джунглі. Сила їхніх традицій така, що навіть прийдешнє вони асимілюють та перероджують у новій барвистості. Індіанці майа досі говорять на 33 давніх мовах, вважаючи насаджену іспанську лише другою мовою після своєї рідної. І так само, як і 2000 років до нашої ери, майа наповнюють світ кольором.
 
Photobucket
Богиня з пензлем у руках
      У індіанців майа є чудові легенди для пояснення майже всього: хто навчив людей музики, хто показав, як вижити у джунглях, звідки взялося уміння ткати. Для древніх майа, чиї нащадки населяють тепер Месоамерику, будова світу була кольоровою. Для цього теж була дуже гарна легенда про те, що був собі бог-творець Ітсамна (Бог Ящірка) та його дружина Ікс Шель, або Пані Пензель. Боги взяли вимірювальний шнур та відміряли на небі ідеальний квадрат, а з того квадрату зробився ідеальний світ, який творці поклали у споконвічне море. На тому квадраті боги визначили основні напрямки світу, і кожен кут зафарбували у свою барву. Посередині опинився бірюзовий колір, куди боги посадили дерево. Ось так з’явилася кольорова схема, яка лягла у основу всього сущого, всіх трьох світів: світу мертвих, світу живих і світу божеств. Які ж то були кольори?
далі про кольори майа )
    Ось, бува, приїдеш в якесь місце, захопишся ним, полюбиш.. Його кольори, людей, атмосферу. Все потроху. А потім враз щось стається, що все твоє перебування тут набуває певного сенсу. Так було у штаті Чіапас, у Сан Крістобаль де лас Касас.
    Спершу нас захопили всякі масвжиткові текстильні штучки настільки, що ми мало не пропустили те, чим славиться Чіапас. А помітили ми «це» випадково, коли, за звичкою, зазирнули у прочинені ворота до внутрішнього дворика. Уляна сказала: «Дивися, вона тче по-старинці, прив’язала станок до дерева!». Ми зазирнули вже разом – справді! Та конструкція, яку я до цього бачила лиш на малюнках у якихось ацтекських хроніках, тепер була на відстані двох метрів. Ми спитали дозволу сфотографувати, і, як не дивно, його отримали. А коли зайшли всередину і глянули, що ж вона робить, то світ… вимкнувся.
Photobucket
    Її руки вплітали у дуже тонку і рясну білу канву червоні нитки… Це перетворювалося на неймовірний геометричний візерунок. Такої тонкої і прекрасної роботи не знайдеш на ринку. Бо така робота або страшенно коштовна, або безцінна. Вона ткала за давніми традиціями майа, ткала собі «вишиту сорочку», яку місцеві називають huipiles (власне, це типу блузка). Ми пройшли до світлиці і побачили інші зразки ткацтва. То було сильніше, ніж усі враження усіх попередніх днів. Світ відступив на задній план, коли ми бачили цю роботу. Наче зійшло сонце.
   
Photobucket
    Традиційному ткацтву майа уже понад 2000 років. Воно якимось дивом пережило колапс Класичної культури майа і завоювання у 16 столітті. Коли на береги Америки прийшли конкістадори, то організували серед місцевих індіанців примусові роботи, на яких майа ткали, а потім вимушено здавали одяг за цінами, які були нижче собівартості. Потім ці ж речі продавали тим же індіанцям за високою ціною. Самі білі гребували носити індіанський одяг, імпортуючи свій гардероб з Європи та Азії. І лише з 70-их років 20 століття текстильні вироби майа почали виходити на не-індіанський ринок у зв’язку зі сплеском туристичного інтересу до країни.
Read more... )
    Ми чекали на автобус до Теотітлана, здавалося, цілу вічність. Вже у кафетерію поблизу прийшли люди, зробили замовлення, дочекалися, поки зготується якась м'ясна страва, приправлена молє, поїли... а ми все сиділи і сиділи під палючим сонцем у поселенні ел Туле, де знаходиться найбільше в світі дерево. Усі "колєктіво" - "колективні таксі" - їхали кудись не туди. Зрештою, біля нас зупинився таксист і поцікався, куди ми їдемо. "Теотітлан? Я довезу вас туди. Повірте. Не бійтеся. Я не обдурю!" Я поцікавилася про ціну, він озвучив 20 песо - прекрасно, це дешевше, ніж їхати нам вдвох на автобусі!

Photobucket

...Про Теотітлан ми прочитали, що там має бути наче як ткацьке поселення. Всі знаки вказували їхати туди: то у мехіканському метро очі зачепилися за яскравий постер із нитками, то у Тамари вдома прямісінько у ванні висить плакат із Теотітланом. Що ж, їдемо.
Ще на в'їзді ми побачили відкриту майстерню із верстатами. Одразу захотілося піти туди і глянути, але таксист віз далі, до центру маленького села. Висадив нас поблизу церкви і базару, і ми подалися кудись наобум, розглядаючи все довкола. Здавалося б, якихось пару десятків кілометрів від Оахаки - а все геть зовсім інше! Настрій вулиць, люди, мова... 
Через широкі двері ми бачимо якийсь внутрішній дворик, там сушаться нитки різних відтінків. Я моментально "вмикаюся", адже це "моя" тема. Думаючи про мандрівну статтю для "Жили" на тему кольорів, я з усіх тих знаків про Теотітлан вирішила писати про ткацтво. А ось там сушаться нитки! Ах!

Photobucket

Визирає маленька темненька жіночка з двома косами: "Пасе! Пасе!" - "Грасіас! Буенос тардес!" - радіємо ми, як діти, і спішимо всередину. Я прошу дозволу фотографувати, жінка не проти. В тіні патіо стоять станки, на одному з них працює чоловік. Я дивлюся, а він цікавиться у нас, чи говоримо ми іспанською. Посперечавшись між "поко" і "покіто", ми прийшли до спільного висновку, що таки "покіто". Але враз чоловік переходить на англійську, і це таке щастя, таке щастя! Ми накидаємося на нього з питаннями, і він розповідає нам про ткацтво і про природні барвники. Ще щось ми дізнаємося у музеї. Ще щось я вичитую у своїй книжці про Мезоамериканський текстиль. І тепер ось пишу сюди. Коротше, ткацтво...

Photobucket
Read more... )
Писано для історичної рубрики "Жили", тема номеру "Кольори".

  Зараз буде початок у дусі підручника з літератури, проте говорячи про дитинство кольоросимволіки, на думку спадає тільки таке: «Червоне – то любов, а чорне – то журба», як писав Д. Павличко. І полотно, де були ці «оба» було білим, кольором душі, невинності, світла, добра. І хоч основними кольорами субтрактивної моделі є жовтий, блакитний та малиновий, однак вони нездатні витіснити ту історичну тріаду, яка стала основою кольорового коду чи не цілого світу: білий, червоний, чорний.
 
    Перші знахідки червоної крейди з охри, призначеної для створення виробів мистецтва, датуються аж 70 000 роками до н.е. і походять з печери Бломбос на узбережжі Південної Африки. Пізніше, а саме близько 30-12 тисяч років тому, на території Європи у печерах почали з’являтися неймовірної краси наскельні малюнки. Спершу це були відбитки рук. Потім – немов живі олені, бізони і мамонти, сцени полювання, ритуальних танців. У цих малюнках використовувалися  червоні і чорні кольори, пізніше білі, нанесені, за даними досліджень печери Ласко у Франції, дванадцятьма різними способами.     Різноманітні відтінки червоного, а також жовтий і коричневий кольори досягалися за допомогою охри. Для чорного кольору використовували перепалений магній та деревне вугілля. Білу барву видобували з крейди чи білих порід глин, посліду птахів. Для отримання барвника компоненти подрібнювали, перетирали, змішували з водою, тваринними жирами, соками рослин, кров’ю, сечею – це все допомагало фарбі гарно наноситися і утримуватися на поверхні породи. 
    Працюючи з кольором, давні художники виявили, що барвники мінерального походження тримаються краще, ніж органічного, тож багато доісторичних поселень показують наявність «своїх» родовищ мінералів, часто віддалених, з яких можна видобути фарби. Люди, що розмалювали печеру Ласко, проходили до 25 миль задля видобутку потрібного барвника.
    Життя з якихось причин почали розфарбовувати. Барви увійшли у первісне мистецтво, магію, поховальний обряд. Захоронення часів середнього палеоліту показують застосування фарб для того чи іншого ритуалу. Звідки це пішло? Чому саме червоний, чорний і білий? Яке значеннєве навантаження несли ці кольори?
 
Молоко, кров та інші речі
Read more... )
Я тут уже вся по вуха сиджу у кольорах і традиціях. Читала про кольорову тріаду індоєвропейців, про символіку біле-червоне-чорне. Чомусь думала, що це спрацьовує тільки у індоєвропейців (біле - світло, небо, святість, позитив; червоне - життя, пристрасть, кров і т.д.; чорне - смерть, морок, зло). Тому траурний колір чорний, тому "красна дівчина" і символіка кольорів у костюмах, зокрема ошатних. У тих же кавказців колір №1 - чорний. Він не несе негативного відтінку. Пояснювала це тим, що вони не відносяться до і-є спільноти. Але оце почала читати Тернера "Символ і ритуал", він там про африканців пише. Так у них спрацьовує та сама тріада, що і у нас! Хоча де ті африканські первісні племена, а де ми? І тоді питання: чому у кавказців не спрацьовує? А у японців? Чому у них колір смерті - білий?
Блін, копати - не перекопати) Хоча, як сказав один драйвер після моєї тєлєгі на цю тему: "Это ж кто-то покупает журналы с такими бредовыми статьями! И кому оно надо?!"

УПД:
Е.Н. Студенецкая, описывая костюм народов Северного Кавказа, отмечает,
что белый цвет был характерен здесь для погребальной одежды, так как
являлся символом чистоты (Студенецкая, 1989, 216). А Л.В. Самарина
замечает, что как символ чистоты белый цвет был традиционен и для
девичьих платков и шалей у тех же народов (Самарина, 1996, 219, 220). У
монгол белый цвет означал покой, просветление и траур (Жуковская, 1988,
166).

Не знаю, може справа у самому традиційному ставленні до смерті? Для одних смерть - це зло і чорне, для інших - це очищення, спокій, тобто - біле?

УПД2: Знайшла на гуглкнизі кльову книжку "Colouring the Past: The Significance of Colour in Archaeological Research"
      Якось мені довелося потрапити на лекцію Оксани Кісь і там мені відкрилися очі на дуже очевидні речі, а саме - на культивування образу Берегині, стандарту якої ми, жінки, мусимо відповідати. Перш за все, це образ жінки-матері. "Головна смислова домінанта образу Берегині – абсолютизація жіночих репродуктивних функцій. Есенціалістське розуміння основного “природного” покликання та, відповідно, пріоритетности материнської ролі жінки, властиве патріархатному дискурсові..." Далі образ включає господиню дому, берегиню домашнього вогнища. Далі це йде незмінна патріотичність і релігійність. І, звісно ж, жінка скромна, ніжна, любляча, всевіддаваюча і т.д. Особливо цей образ популярний у Західній частині України, там справді такі жінки))
      Але суть не в тому. А в тому, що цей образ впливає на науку, скажімо, етнографію. Пам'ятаю, як купила книжку Марка Грушевського "Дитина...". Книжка видалася мені прекрасною, аж доки я не почитала оригінал, виданий у 1906 році. А там... Там стільки всього! Там пишуть про місячні, мастурбацію, перші злягання на вечорницях, гру "в притули", вставляння на "півшишечки"... Це ж просто неймовірний матеріал! Який був абсолютно процензурований, ну просто зовсім! І вони це називають "передруком"? Чи просто образ скромних україночок, які дають у свої 18 років потертися членом між ніжок, зовсім не відповідає образу жінки-матері?
      У книжці "Молодь. Молодість. Молодіжна субкультура" у вступному слові редакція грозиться: ну все, тепер будемо казати всю правду-матку. Тепер буде йтися і про деякі не дуже приємні штуки! І у деяких матеріалах справді йдеться про нормальні молодіжні стосунки в українському селі. Але половині авторів таки муляє образ Берегині. І знову і знову йдуть роздуми: у нас завжди цінувалася цнотливість, блабла, та дівчата були такі скромні, блабла... та нікада в жизні! та вечорниці не могли бути джерелом розпусти!
      Я взагалі не розумію, що значить "розпусти"? Нормальне молодіжне спілкування.
І це за незалежності. А ось читаєш збірки пісень, видані за СРСР. То там будь-які спогади "про ето" тупо не записували. Корегували реальність. Популярна пісня: "хто ж тобі постеле при дорозі постельочку? ой, є у мене широкий лист буркунини, ти мені, дівчино, при дорозі люба й мила" - цих слів як корова язиком злизала. Ох, як мене злить це замовчування. Просто не знаєш, кому вірити і де є адекватна інформація. Хочу мати доступ до етнографічних архівів, ох, хочу...
      Аби читати, скажімо, таке:
"Дівчата і хлопці, які любляць ця, так умісті сплять літом і зімою. Сплять вони так і балакають різні штуки, цілуюць ця. Хлопиць її за цицьку лапа і там ще за кой-що. А як хто помирщи ця, так буває там і всяка всячина". (Борисівка, 1892, записав Павло Тарасевський)
      Отак ото.
Придбала я книжку в-ва "Дуліби", том 2 "Молодь. Молодість. Молодіжна субкультура". Перший том було присвячено дитинству і він мені вельми сподобався, тому  я виклала 152 грн і 52 копійки за тлустого томика про "Молодь". Стосовно ціни, то видавництво на сайті виставило прайс в 95 грн, тож напрошується висновок, що Книгарня Є прифігіла з накрутками.

Ця книжка викликала в мені досить суперечливі враження, і такого кайфу, як від читання першого тому, я не отримала. Перш за все, вражає різниця в якості матеріалів, зібраних у книжці. Скажімо, питання  як автор у мене викликала Марина Гримич, аж доки я не прочитала, що вона директор видавництва. Тепер питань не виникає. Шановна д.і.н. опублікувала сама себе. Приблизно 120 сторінок робота по субкультурі Пласту. Блін, ну видайте окремо книжку! Так ніхто ж читати не буде, крім Пластунів, та й то, пластунам то нащо знати, вони й так в Пласті. І ось 120 сторінок із 546 сторінкової книжки я уже не читаю. Матеріали подібного плану - "Шара, приди! Шара, приди! Шара, приди!" та "Студенческая субкультура в зеркале эпиграфики" Міхаіла Красікова. Не знаю, чому всі антропологи можуть написати про сучасність так, що це цікаво читати, а наші пишуть про банальні речі, які лежать на поверхні? Таке хіба читати у 80 років і ностальгувати за студентством..

....Спішу читати роботу все тієї ж Марини Гримич "Традиційний молодіжний фольклор: соціобіологічний підхід". Відверто - рівень реферату і "я тебе зліпила із того що било". Дослідниця з якихось небес бере пісні і підкладає їх під свою теорію. Скажімо, дається пару пісень, після яких іде висновок: "Таким чином, із поданих зразків зрозуміло, що в народній культурі не надто цінували парубків високого зросту..." Далі ідеться про те, що "українська порода" у 19 ст була низькорослою (sic!), що було зручно для землеробської праці, тому цей стандарт вважався бажаним. "Взагалі в традиційному суспільстві нормою (в даному випадку краси) є найпоширеніше". Тут я сиджу і чухаю голову, бо, вибачте, але з точки зору антропології красиве - це завжди те, що трохи відрізняється від середньостатистичного, найпоширенішого.
Не полінилася і взяла книжку "Студії з української етнографії та антропології" Хведора Вовка, який жив у 1947-1918 роках, тобто був безпосереднім учасником того самого 19 ст. Так от, що він пише: "Щодо зросту українського населення, то всі, як старіші, так і новіші, починаючи з Чубінського, письменники та дослідники визнають його вищим за середній чи високим" (виділення автора). Але М.Гримич ні Вовк ні Чубинський не указ, хм)
Добре, звернемося до фольклору, до попси:
"Ти до мене, ти до мене не ходи,
Куций, коротенький.
Бо до мене, бо до мене ходить хлопець,
Високий, тоненький.
Перестань, перестань, до мене ходити.
Є у мене, є у мене гарний хлопець -
Буде мя любити".
Там багато ще аспектів розглядається, яке не копнеш - купа питань вилізе. Але я не етнограф і не фольклорист, щоби критикувати чиїсь роботи, нє?
Зате всі інші роботи просто блискучі. Ірина Ігнатенко надзвичайно цікаво пише. Та і всі, в принципі, сподобалися. Чи не піонери у питання етносексології (про це треба буде окремо написати).
Що ще не порадувало. Видавництво "Дуліби", те саме, яке видало "Антипедагогічну поему" Люби Клименко (порнороман), у всіх відвертих місцях так позакривало пошлі слова, що я просто не можу допетрати, які слова малися на увазі. Ну ок, "хуй" ви прикрили зірочками, але чим не вгодила "срака"? А якщо це застаріле слово у етнографічному записі 19 ст, то я взагалі не можу розшифрувати його. Якого це робити?
Хоча Розділ 2 "З етнографічної класики" дуже радує. Попри зірочки і недописані слова. Шкода, що більш ніхто такого не видає.
Висновок - купуйте, якщо копаєте тему. Якщо ні - візьміть почитати)
Оце маю потік свідомості стосовно чарів та відьом. Це не стаття, лиш цитати-думки навколо.
Прочитала цікавий збірник документальних свідчень про відьомство-чаровництво в Україні (В.Антонович. Чари на Україні. Львів, 1905). Не полінюся передрукувати кілька цитат:
          "В 1700 р. розбирано в ковельськім маґістраті справу скарги міщанина Федора Андрієвича на Жида Авраама Іршовича і на Жидівку Пейсю за те, що остання зловила позовникового кота, знесла його до дому Іршовича і там зчистила ("розчлєніла"). Андрієвич вірив, що такий поступок може накликати на нього і його родину хоробу. Іршович знов виясняв, що зчищенє кота зроблено "не зі злоби до христіян, але виключно на лікарство" (...) Магістрат увільняє його від відповідальності за такої умови: "... що він у товаристві двох минших осілих Жидів виголосить у синагозї відповідно до жидівського звичаю присягу, "що зчистив кота не зі злоби до христіян, але для облегшення власної хороби; що він відрізаних частин не мочив ні в меді, ні в пиві, ні в горівці, ні в воді і не казав робити те ні жінці, ні своїм домашнім" (...) "а відрізані часті кота мав Іршович зложити у маґістраті".
         Або:
        "Та головний закид проти Середи був той, що він дав міщанцї Духинській якусь мішанину, якою вона обляла мельника Карпа, коли той цілковито пяний лежав на дорозі без чутя, наслїдком чого Карпови спаралїзувало обі ноги".
         Рецепти зрадливим дружинам на замітку:
"В 1731 р. розбирано в барськім замку таку справу між шляхтичами Гольчинським і Новосельським. Новосельський хвалив ся перед сусідами, що якби жінка Гольчинського жила в однім селі з ним, то він мав би певно з нею любовні зносини, а чоловік не знав би нічого, бо він напоїв би його відваром чемериці з відомими йому приправами. Випивши таку мїшанину, муж тратить можливість слїдити за поведенєм жінки".
         Рецепт для тих, кому кортить:
"В 1749 р. переслуховано в камінецькім ґродськім суді парубка Андрія, обжалуваного за незаконні зносини зі шляхтянкою Ружковською. Обжалуваний зізнав, що він дійсно кілька літ зносив ся з Ружковською, пробував відпекати ся від неї, утікав з її дому десять раз, але вона ріжними способами приневолювала його вертати назад. Для того вона по кожній його втецї звертала ся до чарів, які робила для неї близька їй жінка Явдоха: вона трясла плотом, сипала гаряче вугля і бігала гола довкола дому; потім пересипала вуглє на власну сорочку і прикривала горшком. Коли сорочка не займала ся, то се було знаком, що Андрій верне до дому. Раз він не хотїв вертати і відпокутував за те тяжкою хоробою".

Далі вже мої власні "спостереження" (з фольклору). Взагалі часто вчиняли всякі чари переливаючи, виливаючи, зливаючи якесь "зіллє". Аби його приготувати, то частенько варили якісь корінці, які потім зливали. Силу мала купіль, яку треба було зливати кудись, де хтось, скажімо, міг переступити те місце. У Антоновича є згадки про суд на жінкою, котра свої зливки після купелі виливала на дорогу, а вони були шкідливі, бо та жінка була "хора". Купальскі пісні теж про зливання купелі:
ууууууу! УУУУУУ!!! )
Чемериця біла (Veratrum album L.)

Чемериця біла (Veratrum album L.)

Але навряд чи її використовували як любовне зілля, адже навіть мала концентрація кореневої отрути призводила до зупинки дихання і смерті. То скоріше відьомське зілля. Он же і в піснях співають, що відьми потруїли дітей - тобто трохи схибили із рецептом і отаке от сталося. Аби ж знати, що за коріння копали біля річок задля любові! Цікаво, чи є дослідження на цю тему? ;))

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 28th, 2017 02:30 am
Powered by Dreamwidth Studios