"Жінкам не потрібна ієрархія для того, щоб взаємодіяти, вони чудово роблять це і хаотично. Чоловікам же потрібна дуже чітка ієрархія і розуміння функцій кожного учасника, жорстка структура, інакше вони один одного руйнуватимуть. Ось чому будь-які чоловічі колективи, хай то буде армія, спортивна чи робоча команда, обов’язково потребують жорсткої структури: її відсутність буде для них руйнівною." - з інтерв'ю із психологом Марією Будею, ЖИЛА 5.




Першого вересня я запропонувала Меллон жити разом у сільській хаті. Я довго думала на цю тему. Тут справа не у лезбійських пристрастіях - я не сприймаю Меллон як сексуальний об'єкт. А у тому, що жити з Меллон справді класно. Ми обидві заробляємо однаково хреново, а отже ніхто не вважатиме, що "тягне" сім'ю. Ми обидві любимо і жити не можемо без мандрівок, а отже ніхто не буде дутися на іншого за мандри і буде можливим сімейний відпочинок. Ми обидві не любимо суто "бабські" обов'язки (ніхто нікого не заставлятиме). Я не ревнуватиму її до сексу з іншими чоловіками, вона мене теж. Як на мене, ідеальний план. Я не вимагатиму від Меллон "жіночності" (якої в неї "не знаходять" чоловіки), бо як на мене, то вона чудова: вона надійна, ідейна, віддана, з правильними поглядами на дуже багато речей. У неї велике добре серце і неабияка хоробрість. Чоловіків, як вона, я стрічала одиниці. Коротше, Меллон - прекрасний партнер для співжиття і ведення спільного побуту.

То, як то кажуть, "я знал".
На той момент я ще не замислювалася над цим всим серйозно. І от вчора переглянула лекцію професора Yuval Noah Harari, у якій він розбирає і розвінчує теорії щодо того, звідки виникла домінація чоловіка над жінкою. І от, однією з трьох ключових теорій є те, що жінка через свої біологічні функції (виношування дітей, годування їх груддю, піклування) на кілька років стає залежною від чоловіка. І що, йдучи за покликом основного свого інстинкту, жінка готова прийняти будь-які умови від чоловіка, аби тільки він забезпечував її і її дитину всім необхідним. Так вона і потрапляє в сабміссів стосунки, які потім закріплюються на рівні звичаєвого права, а потім і законодавчо (ну, про це не було в лекції, це вже я мизль продовжую). І от професор каже: так, це біологічна даність, що жінка "випадає" з життя у перші роки після народження дитини. Це справді не гендерна, а статева відмінність, тут вже нічого не поробиш. Але тоді виникає закономірне питання: чому жінка потребує допомоги чоловіка, а не іншої жінки? І одразу наводить приклад устрою шимпанзе бонобо і слонів, де за самицями після пологів дбають інші самиці.І у цих "суспільствах" (бонобо і слонів) якраз є матріархат. Хоч самці і сильніші фізично за самок, але самиці мають таку систему зв'язків і взаємопідтримки, що вони не дають самцям домінувати. Самці весь час тратять на з'ясовування стосунків поміж собою, доводять, хто кручє. І херять усі соціальні контакти і зв'язки. А в цей час у самиць уже "всьо схвачено".

Ну і я, разом з професором, починаю думати: а дійсно, чо це ми не об'єднуємося з іншими жінками? Можна відійти від малої парної сім'ї і думати не лише про 1+1. Можна думати про комуну, спільноту... Колективне виховання дітей - а що, так було! Є примітивні народи, де є різні мами... біологічна, ще якась там. Одна народила, інша стає гуру, третя грається, четверта разом із першою, кормить груддю... Такі діти ніколи не позбавлені уваги і не страждають від відсутності матері. Такі мами не випадають із соціального життя, продовжують собі займатися збиральництвом і тусить з іншими людьми. Всі ресурси приносяться "в коло", тож нема бідних і злиденних. Виглядає чудово, чи не так?

Я почала думати на цю тему. І тут мені згадалося обговорення в нашій затишній групі "дівчата ІНТИМ" про стосунки між двома жінками. Так от, кілька дівчат висловило думку, суть якої можна передати так: в стосунках істеричка має бути лише одна і це я! Фу, з бабами жахливо, я ж по собі знаю ці всі глюки, істерики і приколи. А прикиньте, одночасно ПМС у обох? і т.д. в цьому ж дусі.

І тут мені відкрилося, чому ми не об'єднуємося: внутрішня мізогінія! У світі завжди чоловіче - краще за жіноче. Як би ти не пижився, то якщо ти жінка, ти все одно "гірший". Суспільство виманає від чоловіків бути "справжніми чоловіками", так само, як і від жінок. ТІльки якщо чоловік буде в цьому успішний, то отримує куди більше плюшок, ніж "справжня" жінка. Коротше, да. патріархальне суспільство. Але помилкою буде вважати, що лиш чоловіки так ставляться до жінок. Внутрішня мізогінія дуже сильна. Ми не можемо уникнути її,бо нам з дитинства свідомо і несвідомо вбивають в голову, що жінка "гірша" (не таким прямим текстом, звісно). "Не нюняй, ти ж не дівчинка" - кажуть хлопчикам в садочку. Або мій син: "Не хочу бути дівчинкою!" - "Чого?" - "Вони всього бояться, весь час плачуть". От звідки це у дитини, яка МОЯ дитина? Дівчатка це теж чують від дитинства. Потім виростають. І навіть ті,хто носить "гендерні окуляри", ті все одно страждають на внутрішню мізогінію. Наприклад, для мене секція боротьби, куди ходять самі жінки - гірша за чоловічу. З двох секцій я виберу чоловічу,а не жіночу. так само, військовий вишкіл для жінок мені здається "несправжнім", несерйозним. У людей без гендерних окулярів все куди сумніше. Тут і "сама виновата", і цькування "не таких" жінок (раніше - у селах, допустимо, нині - в інетренті) і зневага до жінок як до істеричок, дурочок, емоційно неврівноважених.

Інший популярний стереотип і приклад моєї власної внутрішньої мізогінії: це твердження про те, що "всі жіночі колективи" - гадюшники. Я працювала у кількох жіночих колективах, і лише в одному був гадюшник. Вчора я проаналізувала, в якому ж. Це був центральний РАГС і то справді була жесть. Але я от подумала: купа малоосвічених жінок.... ясно, що мені було там не комфортно? Чи було б мені комфортно серед купи малоосвічених чоловіків? Аналогічно ні. не сказала б, що мені дуже затишно на будівництві чи в компанії далекобійників. Коротше, справа тут не в статі, а в освіті і культурі. Інші колективи - газети і журнали, інформагенції, український жіночий фонд - буди дуже хорошими і комфортними.

Мені стало цікаво, наскільки є підстави до ставлення до жінки, як до неврівноваженої істерички. І я запитала себе і жіночу спільноту, чи влаштовували вони особисто істерики іншій жінці (за винятком тих жінок, які позиціонують себе по відношенню до вас як Дорослий: мам, старших сестер, бабусь, учительок). Поясню, чому так. Бо при спілкуванні, коли ти звертаєшся до іншого на рівні  Дорослий-Дорослий, а інший говорить до тебе як Дорослий-Дитина, то виникає ота сама перехресна транзакція, коли спокійно обговорити нереально нічого (це все по транзактному аналізу Берна). Вам, насправді "дорослому", в не "дитині", лишається тільки "докричатися" до іншого, який вперто бачить у вас дитину. Отакі "дитячі" механізми спрацьовують. З чоловіками те саме, до речі. Чоловіки дуже часто ставляться до нас, як до Дитини, а ми до них намагаємося "докричатися". При ставлення Дорослий-Дорослий істерик не може бути нікаг. Навіщо, якщо можна просто поговорити?

Наразі опитування тільки запустила, але уже бачу прогнозовані відповіді: жінки не закатують істерик іншим жінкам, якщо ці жінки ставляться до них як рівня до рівні. Тобто внутрішня мізогінія і стереотип "жінки-істерички" є витвором розуму, не більше, як черговий imaginery order, створені для того, аби цементувати наше суспільство і координувати/керувати великими масивами людей. Але НАВІЩО? Хто і навіщо створив цей "уявний порядок"? Я не вірю у теорії змови, тож не повірю, що це було "зумисне", скоріше це склалося випадково. Внаслідок якихось збігів, причин. Розгадати їх ще треба, поки не знаю, чому так склалося.

Виходить, що причина існування патріархату і причина залежності жінки від чоловіка (а також наявність у жонатого чоловіка безкоштовної прислуги) - це не якась об'єктивна причина, а це лише фікція у наших головах. І змінити це мають не чоловіки, а ми самі. Хлопчикам то зручно з таким порядком речей!

Коротше, дівчатка. Давайте любити дівчат як людей і поважати їх. Я недаремно поставила отой епіграф на початку статті. Наша сила - в єдності. Історія знає багато прикладів, коли об'єднавшись, жінки ставали просто УХ. Нам справді не потрібна ієрархія, ми і без приниження одне одного можемо чудово взаємодіяти.
 


Я важу 60 кг.

І дуже соромлюся про це говорити. Бо 60 кг – це за межами «прілічія». Бо «справжня» жінка не важить 60 кг. Вага справжньої жінки коливається у межах 50-54 кг.  Порубіжжя – це 56. Я була у 56 останніх років 7.  Тепер я важу 60.

Коли я кажу комусь свою вагу, мені кажуть або «ого», або «не може бути». Бо в уявленні пересічного чоловіка 60 кг – це «жирдяйка». А я не схожа на жирдяйку, як не придивляйся. Звісно, проміжку між стегон у мене нема (нє ржать, я про «просвіт») – ноги не вписуються в «канон». Але в іншому цілком.



Хто не читав, ще по  цій темі:

Тема цицьок не розкритаю... по життю.


«Любовь есть закон»  - з’явилися написи по Києву. А що таке любов? Чи існує вона взагалі, а чи є лиш витвором трубадурів 12 ст, вшитим нам у підкірок поняттям «куртуазної любові», вигаданим у провансальській Франції за середньовіччя? Принаймні, саме такої думки притримується Дені де Ружмон у його «Любові і західній культурі». Ця книжка прийшла до мене фінальним акордом до майже річних роздумів про любов.

Що таке любов? Однозанчної відповіді не буде ніколи, бо немає точного визначення любові і кожен трактує її так, як йому заманеться. Тож говорячи зараз про кохання, я буду виходити з власного досвіду і того спектру почуттів, які я відчувала або можу собі уявити.

Коли закохуєшся, то тіло наповнюється купою почуттів. Екзальтований стан, екстаз, дуже сильне емоційне розхитування від крайньої точки щастя і до крайньої точки муки та розпачу. Нам хочеться бути з людиною, говорити з нею, чути її, мати з нею фізичний контакт. Ми захоплюємося людиною. Важко одразу сказати, чим саме. Скоріш за все, сукупнім образом коханого чи коханої. Рідко хто закохується у розум чи почуття гумору. Ні, нам подобається у людині все. І от тут десь лежить межа між дружбою і стосунками. Адже якщо ми захоплюємося людиною, перебуваємо з нею, навіть торкаємося її – це називається дружбою. Або, якщо вже аж надто захоплюємося, то це є стосунки між учителем та учнем. І ось тут з’являється дуже цікава і пісдтупна річ, яка відмежовує дружбу від любовних стосунків. А саме: нам враз хочеться володіти людиною. Щоб ця людина виділяла нас з-поміж натовпу і належала саме нам.
Чи допускає дружба виділяння з-поміж натовпу? – Так. Гарні друзі одне для одного завжди є особливими і мають сильні ніжні почуття прив’язаності. Чи допускає дружба володіння? Ні. Отже, саме володіння відділяє дружбу від любовних стосунків.

Але тут я вбачаю брак логіки. Все починалося із того, що нам подобалася людина, її особистість та індивідуальність. Вона стала такою у певному середовищі, за певних умов. А тут ми хочемо цю людину з умов витягнути, закрити під скляним ковпаком і сказати: «МОЄ». Я розглядаю крайні форми власництва, де людину обмежують у спілкуванні з друзями (особливо протилежної статі) або у занятті улюбленими справами (наприклад, жінка вважає, що чоловікові не треба більше ходити на тренування чи там страйкбол, бо «дєлом займісь»!). Таким чином людину, яку ми полюбили у її багатогранності і з усіма страйкболами та друганами, ми починаємо змінювати під себе. Тут я мушу зробити невеликий відступ і означити, чим є справжня любов. Для мене (ну і Фромма, що вже) істинною любов’ю є любов матері до дитини. Це абсолютне прийняття і всепрощення, в ідеалі – повага до людини, якою б вона не була. В ідеалі – відсутність ревнощів і осуду. Ми говоримо про нормальні вияви материнської любові, без збочень, які дуже часті, на жаль.

Так от, повертаємося до стосунків, до яких примішалося власництво. Перший варіант таких стосунків, характерний більше чоловікам, це варіант «людина-річ». «ти моя, я розпоряджаюся тобою як хочу». «З чого це я маю тебе комусь давати? Ти моя!». Другий варіант, більш притаманний жінкам: «Ти мені зручний». Ти заробляєш гроші і годуєш мене і моїх дітей. Завдяки тобі я маю статусні речі. Або: ти готуєш мені їсти і прибираєш у хаті, і я можу про це не турбуватися. Така собі взаємовигода.
Але стривайте, чи є тут любов? Є взаємовигода і є поводження як з річчю (якою можна пишатися, можна показувати, але навряд чи ви дасте улюблену річ у користування). Як казав один хлопчина: щоб перевірити, чи дійсно жінка любить, дайте їй повну фінансову незалежність. Чи багато після цього жінок лишиться зі своїми чоловіками? Ой, небагато.
Отже, є річ. Річ неживу легше дати у користування комусь,бо річ не має свідомості і волі. І хоч як ви любите свою машину, та все ж можете дати другові покататися і машина зрештою повернеться до вас. А жінку ви навряд чи дасте. Бо жінка має волю і розум, і їй інший може сподобатися більше.  І вона може обрати не повертатися назад. Отже, ревнощі здебільшого виходять із глибокої невпевненості в собі, страху, що твій партнер не повернеться назад, коли знайде щось краще. І щоб не повадно було, ревнивці одразу намагаються задушити волю парнера (психологічними маніпуляціями та насильством), аби максимально  наблизити його до, власне, «речі». Раніше це все мало зміст. Вірність у шлюбі зберігалася задля збереження статків у межах однієї родини, задля чистоти крові. А право крові тоді важило багато. У дофеодальні часи не було поняття «шлюбної вірності», бо воно не мало сенсу. Зараз це поняття теж сенс втратило. Тим паче, з винайденням контрацептивів. Але ми вперто говоримо про необхідність вірності у стосунках. Значить, питання суто у відчутті "володіння" партнером.
І яким же це все боком, цікаво, відноситься до того, з чого ми починали? Тобто до захоплення об’єктом, іншим індивідуумом у всій його унікальності? А ніяким. Та форма стосунків, яку ми маємо на даний момент, коханням не є.

А що ж таке кохання?
Як на мене, то найближчою до кохання є дружба. Дружба не терпить використання одне одного, як і не терпить привласнення. Коли ви дружите із об’єктом протилежної статі, то ви не ревнуєте його до інших і до сексу з іншими. Між тим, ви лишаєтеся одне для одного особливими, і ваші стосунки сповнені глибокої ніжності та любові. Ви приймаєте друга у повноті його проявів, захоплень і життя. У вас часто є спільні інтереси і спільні пригоди. Якщо ваш друг сходить з праведної стежинки, ви щиро переймаєтеся і намагаєтесь допомогти. Дружба прекрасна і виявляє все те, що мусить містити кохання.
У дружбі ви закохуєтеся у внутрішню красу людини, і вам не важлива зовнішня краса. Ви захоплюєтеся силою особистості, розумом, харизмою чи ніжністю і турботливістю. Ви дивитеся здаля чи зблизька, але ви ніколи не скажете «моє!» і не почнете вказувати другові, як йому чи їй жити. Саме тому дружні стосунки значно міцніші за любовні: ніхто нікого не ламає. А якщо ваші погляди не сходяться, то ви просто кожен ідете своєю дорогою.
А тепер до цього додайте секс і статевий потяг. Якщо у вас колись був дружній секс або потяг до друга, то ви зрозумієте,про що я. Дружній секс легкий, і навіть якщо щось не клеїться, і навіть якщо партнер підстьобує вас, то ви не ображаєтеся, бо не боїтеся, що друг вибере іншого друга через таку дрібничку, як «щось пішло не так». Ви не боїтеся бути собою, бо друг приймає вас на 100%. І навіть якщо ви просто маєте статевий потяг, але не втілюєте його, це все одно не забирає легкості спілкування.
Секс між друзями є ще однією формою близькості. У сексі людина відкривається найбільше, а у сексі з другом ви переходите на новий рівень близькості і спілкування: на рівень любові.
Тому я за дружній секс і за дружбу між чоловіками і жінками як за найвищу форму прояву спілкування. Те, що вона існує – безсумнівно.

А вступаючи у "традиційні" стосунки, пам'ятайте, кого ви починали любити. І любіть таким, як є. Метеликом можна милуватися, не прищеплюючи голками до картонки (перефразовуючи фльор)

Вчора я розповіла про гострий стан після інсульту, але, окрім нього, були і інші прояви.

Пост-інсультні глюки
По-перше, страх смерті. Мені здавалося, що тему я цю давно пропрацювала. Але після події вона знову вилізла. Це був страх не так небуття, як, скоріше, каліцтва. По-друге, це був панічний страх втрати контролю. Я дуже люблю все контролювати і просто скаженію, коли хтось ззовні намагається контролювати має життя. І тут з'ясовується, що моє тіло раптом може викинути коника, і я на це не можу вплинути. Ні я, ні мій здоровий спосіб життя.
Після цього у мене з'явилося сильне бажання взяти під контроль своє тіло - довести собі, що можу робити з ним що захочу. Тому ударилася в тренування. І лише зараз, дещо демотивована незначущістю результату моїх зусиль,  я таки попустилася із бажанням стати качком.

Доволі тривалий час після інсульту я не могла довго концентруватися на текстах і не могла писати статті. Мені здавалося, що я вже ніколи не зможу реабілітуватися. І лише коменти у ФБ, де Сергій Марченко пообіцяв, що здатність писати повернеться, вселили надію.

Ще я не була здатна відновлюватися після якихось психологічних травм. Це було найтяжче у реабілітації. Про це попереджали лікарі, так і сталося. Я місяцями ридала через відсутність сенсу життя і власну нездалість. І через інші речі. Психіка абсолютно не адаптувалася до кризових ситуацій, тож я "оклигала" лиш у Мексиці, де упхнула у свою голову гору філософської літератури і пройшла такий собі левел-ап в усвідомленні себе і світу.

Де собака заритий
Всі лікарі однозначно вважали причиною інсульту моє фестивальне перенапруження, помножене на недосип та купу шкідливих чинників, типу літри кави випитої кави і жосткий недосип. Але потім я пішла до кардіолога на планову перевірку, а вона мені каже: "А чи нема у тебе, часом, проблем з суглобами?" Є, кажу, артроз геть замучив. Ну і артрит теж кості крутить давно. А чи нема у тебе, часом, женських пробелм? - питає. Чого ж нема, кажу. Є! Гормони буянять, вічно як не срачка так пердячка щось турбує. О, каже кардіолог, а піди до свого ревматолога, і хай вона тобі направлення випише на аналізи на аутоімунне...

Після того ішла я до ревматолога довго. І не прийшла б, певно, бо поки Настя не вмирає - Настя до лікаря не йде. Але тренер поставив умову: ніякої тобі штанги, поки не вколеш в коліна таку хрєнь, яка суглоби змазує... Ото пішла я до своєї ревматологині і кажу: вколіть мені хрєнь, прошу пані. А заодно і випишіть направлення на аналіз.
Коли жінка почула про інсульт у 28 років, то заявила, що "від нервів" жінок у такому віці не бахкає. Це чоловіків, каже, від нервів бахкає. А жінки так зроблені, що витривалі шокапєц. Ну да, нам же дітей ростити, нам ламатися не можна. Все, каже, нічого колоти не буду, пензлюй здавати ANA (ДНК-тест на волчанку). АНА показав наявність чого-то там, що свідчило про волчанку, але якось мутно показав, тобто на грані між негативним і позитивним результатом. Лікарка відправила на кількісний аналіз, і знову ж те саме. Негативний - 4 і менше. А у мене 4. Оце завтра доздам останній аналіз і піду знову...

Потім я почула про жінку з трьома інсультами у 30 років. Це її організм реагував на присутність естрогенів. Я зразу ж на себе приміряю... оце буде прикол, якщо мій організм вбиває мене за жіночі гормони... кармічна помста за заперечення жіночності в собі і небажання жити після 27)) Коротше, епопея з інсультом ще не скінчилася. Працюємо всією сім'єю "на аптеку")

Між тим
Між тим, це майже не вплинуло на мій спосіб життя. Так, було страшно літати на літаку перший раз (у Мексику, 12 годин), перший раз підніматися на 4000 і присідати з 30 кг на карку, перший раз курити коноплю було взагалі дуже страшно, бо хз як воно діє на судини... Тобто мені було це все робити страшно, але я робила. І буду робити.

Зараз з мінусів - крутиться часто на тренуванні голова (але може так у всіх?) і на спеці чи духоті стає дурно. Більше ніяких наслідків не відчуваю! Отакий от досвід. Питайте, якщо що. Розкажу)

(три роки назад писала дуже відверту статтю, яка так і не вийшла друком. Тож вивішу її тут, аби не пропадати добру)

 Мені 27 (уже майже 30:(... ), я приваблива і я мандрую по світу сама автостопом. «Тобі не страшно?» - це те питання, яке мені задають найчастіше. Друге питання таке: «Ти не боїшся, що тебе зґвалтують?»
Незалежно від того, боюся я чи ні, але про примусовий або не примусовий секс я вимушена думати щоразу, як полишаю домівку із великим наплічником за спиною. Чоловіки кожної країни немов вкриті серпанком певних стереотипів стосовно їхніх сексуальних вподобань, тож найкращий спосіб дізнатися правду – це сміливо ступити під цей вуалик. Звісно, мене самої на весь світ не вистачить (та і сімейне положення не дозволить), і тому за допомогою я звернулася у закриту Інтернет-спільноту «Дівчата», де близько чотирьох десятків панянок поділилися своїм досвідом міжнаціонального інтим-спілкування.



Своя сорочка ближча до тіла
Найсумніше – це мандрувати у нас. Вважається, що наші чоловіки дуже галантні, не заражені вірусом гендерної рівності, а тому саме тут жінкам рай. Насправді ж частенько східнослов’янські мужчини сприймають жінку за таку собі дурненьку еротичну цяцьку. Певне, кожна з вас стикалася із рукою, покладеною на коліно у поїзді. А якщо ви їздите автостопом, то ця рука розташується на вашому коліні у третині випадків! Наші чоловіки дуже легко у розмові переходять на питання заміжжя, сексу, радо обговорюють свої еротичні пригоди, з цікавістю випитуватимуть про ваші, розкажуть про коханок і запитають про коханців. Після таких поїздок складається враження, що сила слова занурила вас у найпотаємніші складочки чужої брудної білизни.
У Кавказьких країнах, де з гендерною рівністю куди більш невтішна ситуація, жінкам все ж мандрувати легше. У деяких віддалених від курортів районах Грузії вважається непристойним сидіти перед жінкою у одній майці. Теми сексу так само табуйовані – звісно, мається на увазі справжня Грузія, а не та, що поблизу Батумі! Крім того, грузини та осетини дуже поважають жінку-матір. Одного разу доля і зимова прохолода занесла мене в одну кімнату із двома молодими осетинами. І хоч я була із дворічним синочком, однак зізнаюся – було страшно. Проте вони сприймали мене як Матір, огорнули увагою мене і дитину, нагодували, напоїли, вклали спати… Ми проїхали з ними загалом близько тисячі кілометрів, і жодного разу розмова не збочувала на інтим. Те саме й з іншими кавказцями-попутниками. Гіперопіка – так. Пошлість – ні.
Хоча, звісно, не все так просто із тими кавказцями. Від своїх жінок вони очікують цнотливості до шлюбу. А від іноземних сподіваються на «гультяйність». Моя однокласниця, небайдужа до грузинів, нарікала на те, що тамтешні кавалери дуже раді з нею розважитися, але взяти у дружини готові тільки місцеву дівчину, яка не така «розпусна». Це підтверджує і опитана з Інтернет-спільноти: «Один кавказець був, але це не найприємніший мій спогад. Справа у тому, що у них «мулька»: якщо жінка дає - це повія і проститутка, а порядна жінка буде берегти незайманість до заміжжя, хоч до 40, хоч до 60, хоч до смерті. Він все пиляв мене моєю «легкодоступністю», мовляв, ти така гарна, заміж би йшла, так ніхто не візьме». Мусульманам-дагестанцям не дозволено заговорити до молодих незаміжніх дівчат, а дівчата до весілля лишаються незайманими і не можуть взагалі ніяк виявляти прихильність до хлопців. Між тим, молода дагестанка Расіда розповіла, що у них в містечку у всіх поголовно є коханки або коханці і про це всі знають. Але якщо застукають «на гарячому» – то вб’ють. І це не метафора.
Read more... )
Хтось може знову закинути мені сексизм та мізоандрію, але, як на мене, я лиш описую об'єктивну реальність.
В Україні практично нема "ринку" чоловіків 35+. Я маю на увазі таких, аби ці чоловіки були привабливими фізично і "духовно".
Я давно помітила, що якщо мені подобається чоловік, то він має до 28 років. Тобто завжди молодший за мене. Останнім часом мене приваблювали взагалі "малолітки" по 24-25 років. Вони вродливі, розумні. Але за рівнем зрілості лишаються дітьми. Тобто з ними можна почесати язиками, але виходити на рівень стосунків уже не можна. Ну тобто можна, але травмонебезпечно для психіки, коли тобі 29-30 (Уляна, привіт! ;)). Це не погано, це просто так є: до 26 років здебільшого чоловіки ще не відкрили якоїсь мудрості життєвої. У всіх індивідуально, звісно. Знала я чоловіків 28 років, в усьому чудових, але з дитячою моделлю поведінки в певних моментах, дотичних до стосунків.
З чоловіками після 35 років відбуваються дивні метаморфози. Приблизно такі:
968983_523707480998307_236931592_n
Вони розпливаються, лисіють. Хоча могли б у 42 роки виглядати так:
Read more... )
Сьогодні один чоловік сказав, що «багатьом чоловікам подобаються малі груди», мовляв, не треба комплексувати. Так, я знаю, що багатьом подобаються. Але між тим у мене виникла ідея розповісти про те, що таке бути жінкою з малими грудьми. Як воно – жити з цим.

У мене - неповний перший розмір.
Одразу скажу, що жоден із моїх чоловіків ніколи не казав мені і слова про те, що у мене щось не те. Також починаючи від 19 років я ніколи не мала проблем із чоловіками. По суті, у мене не було і тижня паузи між стосунками. Та і дня не було паузи.  У певному віці прийшла навіть впевненість, що я можу звабити будь-кого. Зараз теж ця впевненість є, за виключенням того, що чоловіків відлякує моє заміжжя і діти… Тобто казати, що розмір грудей якось ускладнив мені стосунки з чоловіками, я не можу.
Між тим кожного Божого дня я несу на собі тавро малих цицьок.
Колись у фейсбуці хтось досить розумний (як мені завжди здавалося) написав, мовляв, коли у транспорті ковзаєш по жіночій фігурі, по стрункій талії… а потім бац – і шия! – то це дуже висаджує. Мовляв, жінки, не робіть так. Оце враження про «висаджує» за мною йде крок у крок. Це означає, що ти не можеш носити одяг без ліфчика-протеза, який візуально «робить груди». Бо людей «висаджує», шокує така фігура. Особливо коли у тебе яскраво виражений перехід від стегон до талії – як у мене. Око так і хоче довершеності …а нема!
Тобто кожен божий день, у спеку і у холод, я ношу ліфчик із поролоновими вкладками. Це дратує, тому що іноді хочеться вдягнути платтячко на бретельках, під яким негарно виглядає білизна. А іноді дуже хочеться декольтоване плаття або вечірнє… і вони відпадають з тих же причин - неможливо носити без білизни.

Ясно, що і на пляжі почуваєшся некомфортно. З вкладками ліфчик типу пушап довго сохне, а звичайний теж справляє враження «ГДЄ?!».

Read more... )
Вчора на лекції відмітила красивого накачаного юнака. Думаю: ухти, шкода, що низенький! А потім придивилася - а то жінка.
Якось у житті це виглядає інакше, ніж на фото в інтернетах.

Думаю, неодноразово ви бачили тексти про те, якою зобов'язана бути жінка, аби чоловік поруч з нею "розцвів" і став справжнім чоловіком. І чули рекомендації псевдогуру псевдоучень,  мовляв, станьте справжньою жінкою, і тоді поруч з вами буде справжній чоловік! Мені на слова "жінка повинна" і "справжня жінка" уже стійка алергія і огида. І що засмучує найбільше, так це односторонність цього учення. Чому нікому не приходить в голову, що навіть в наш час, що навіть закостеніла "феміністка" може захотіти проявити свою жіночність, якщо поруч із нею буде справжній чоловік. Тож я вирішила написати інструкцію для чоловіків, що робити, аби ваша жінка захотіла проявити свою "класичну" жіночність у всій повноті. І да, я буду вживати слово "повинен", за аналогією із текстами для жінок.

1. Нехай жінка знає, що у неї є надійний тил. Що б не сталося, у будь-який момент вона може до вас звернутися, і ви зможете сказати: "не хвилюйся, зараз ми це вирішимо". Або "все буде добре, я розберуся"

2. Беріть на себе відповідальність і приймайте рішення. Ні в якому без перекосів "я мужик, я так вирішив". Рішення повинні прийматися разом. Але часто жінці хочеться нічого не вирішувати, а хочеться платтячко. У такому випадку чоловік має прийняти рішення і спитати у жінки, чи згодна вона із таким рішенням. Взяти відповідальність - це нести відповідальність за свої рішення. Якщо ви сказали жінці, що от, зараз ми знайдемо роботу, заробимо грошей, з'їдемося разом і заведемо дитину, а  потім враз складете лапки типу "і я не я і корова не моя" - то ви не чоловік, а тріпло. Це стосується і менш глобальних рішень. Пообіцяли - виконайте. Не певні що можете виконати - не обіцяйте. А якщо вже пообіцяли, то не шукайте собі відмазок не виконати цього. Такими вихляннями ви підриваєте свій авторитет і довіру до вас.

3. Розділяйте з жінкою домашню роботу. Якщо ви ниєте, що вам важко помити тарілку чи підмести в хаті - ви не мужик. Бо справжньому чоловіку це не важко - це ж не каміння у мішках носити, зрештою. Тим паче, жінці важливо бачити, що навіть у найнеприємніших справах у неї є напарник. А не хтось, хто вважає певну роботу "недостойною" себе. У жінки одразу виникає протест: "А чому це я маю робити все найгірше??"

Read more... )
розповім про ще один варіант нерівності чоловіків і жінок, який мене останні дні вибішує нереально.
От молодий чоловік, який переніс інсульт і лягає на реабілітацію. Який шанс, що медсестра, ставлячи йому крапельницю, буде мацати йому члена, перевіряючи розмір. А перевіривши коментуватиме це? НУ, звучить смішно. МОже бути, звісно, але радше як виняток. Для пацієнтів жінок це стає реальністю майже невідворотною.
ЛІкар, побачивши мене, одразу попереджає: "Ооо, у нас масажист.. такий... буде кликати в свій кабінет на масаж - не іди. Кажи, що тільки в палаті. А то мало лі"
Ну я люблю у порнушці тему цю з масажем (чорт, тепер мене НІКОЛИ не збудить такий сюжет,...), думаю, треба глянути на цього масажиста, зараз зайде мулат краси неземної, мало чого.
Та який там мулат. Типаж - далекобійник з глубінки.
І от цей масажист, який, кажуть, як фахівець просто супер, бабусі наші в екстазі від нього, починає коментувати моє тіло. Які у мене ноги, а задниця яка! І я оце лежу. І маю замість того, аби отримувати своє лікування "бути начеку", МИ, жінки, часто "начеку", бо у чоловіків це за норму - змішувати роботу чи якесь стороннє заняття із натяками сексуального характеру.
ТАк, я усвідомлюю, що похвалити мою задницю - це не запропонувати мені секс.
Але блін, будь ласка, не треба хвалити мою задницю. Я про неї все знаю і без того. І мені неприємні розмоіи на зразок:
- Дєвушка, ну стоните, я люблю, когда девушки стонут!
А коли я роблю круглі очі, то братися масажувати ще сильніше, аби мене "пробрало".
Чи шльопати мене по задниці, убиваючі усі мої еротичні фантазії.
Я ходжу на цей масаж у такій напрузі. НУ тут ще масажист почав склонять к масажу грудной клєткі, яку "тоже нужно массировать", я кажу: "ок, я помасірую самостоятєльно",
Всі так обурюються, мовляв, он у штатах на жіну не можна глянути, одразу буде позов щодо приставань! А я вважаю: правильно. БО блювати хочеться від цих липких поглядів, скабливих коментарів. І якби у нас забирали ліцензію за таке "спілкування" із пацієнткою, я б одразу написала б скаргу. НАтомість обмежилася словесним зауваженням.
- ТАк що, масажисту очі зав'язувати?! - питає він.
- НІ, найперше - це триати свої коментарі при собі, - кажу я.

ТАка ситуація постійно і скрізь. Люди каже, мовляв, "ну ти ж вродлива, нічого дивного, що вони коментують". АЛе блін, яка б я не була, але у кабінеті масаж я хочу бути пацієнткою лікарні, у купе поїзда - пасажиркою і т.д. Любі чоловіки, тримайте себе в руках. ПРо красу задниці доречно казати у ліжку коханій, а не на робочому місці.
Мені теж часто хочеться спитати чоловіка про розмір його члена, але щось таки зупиняє. НАпевне розуміння того, як це гидко, коли на тебе дивляться суто в одному ракурсі

А ще вчора у вконтактіку зійшлася з одним представником Мужского движения, який мені закинув, що уся боротьба феміністок проти дискримінації спрямована на те, що, мовляв, ви хочете сидіти в теплих офісах і отримувати уйму бабла, а в шахти іти не хочете! Я зайшла на сторінку мужского двіженія, ох, очі-очі, краще б ви не бачили цього маразму. Але мужскоє двіжніє за сімейні цінності. ТІльки його представник мені кидає в лице: ну ти така розумна, а от на тебе працює якась жінка, і йде в декрет, от ти б платила три роки їй гроші так, як ніби вона працює щодня?! "ооо, да...."- думаю я. Відчуваю, що після покращень я офіційно роботу уже фіг знайду. Як і більшість жінок.
      "Боролися за рівні права, тепер розхльобуйте!" - тицяють мені "залізний аргумент" чоловіки, які до феміністичних ініціатив ставляться зневажливо. Мовляв, раз ви такі круті, так і не розраховуйте на уступання місця в транспорті, пропускання вперед при вході до приміщення чи на квіточки/блістюльки. Все, хотіли рейки - тягайте рейки!
 
      Але заковика в тому, що такі чоловіки ліплять на купу все: що можна і що не можна. Квіточки і блістюльки - це те, що люблять жінки. Не важливо, феміністки вони чи не феміністки, але є речі, які жінкам подобаються. Не всім, не хочу узагальнювати. Але багатьом подобаються прикраси, гарний одяг і білизна, вишукані парфуми. Це якесь внутрішнє прагнення до краси. Не кажу, що в чоловіків його нема, ні в якому разі не кажу! Але у жінок більше способів цю красу собі замати: одягнути на шию чи пальчик прикраси, на груди - ліфчик. Ну так склалося, це є у нас, і ніяким чином не конфліктує із бажанням поваги і рівних із чоловіками прав. як казала Настя Безверха: "Я хочу і букєтік, і права". І я її цілком підтримую!

      Пропускання жінок вперед - незрозумілий мені атавізм. Ох, скільки разів мене пропускали вперед у "вороже" середовище: темні під'їзди, де я не знала, куди йти; лікарські кабінети, де я йшла на біль; загалом у "стресоносні" приміщення... Чоловіки ні в якому разі не винуваті в цьому, вони справді дуже галантні. Але, чесно кажучи, аби отой чудовий чоловік, дуже розумний і поважний, який пропускав мене і колегу вперед, коли вів на телеефір, все-таки ішов першим... Мені було б легше. Бо я не знаю того приміщення, тих людей, а те, що я не знаю - підсвідомо сприймається як вороже.

      А тепер підійдемо до того, про що я надумала написати. Попри всі мої виступи за рівність чоловіків і жінок, я вважаю, що чоловіки повинні уступати жінкам місце. Так само, як жінки і чоловіки мають поступатися місцем маленьким дітям чи старим людям. Тут справа не у гендері, а у статевих відмінностях. Які б розумниці жінки не були, які б вольові, активні, рішучі... але є фізіологія, проти якої не попреш. Ті речі, яких зазвичай не видно. Але які від того не зникають.

      Перш за все - місячні. Їдучи у наповненому транспорті, ви ніколи не дізнаєтеся, що жінка "має на собі", як казали в давнину. Що таке місячні для чоловіків? Це, перш за все, причина поганого настрою у жінок, а також причина (для більшості) утриматися від сексу. Це може бути гарний знак, завважу, не лише для чоловіків. Але чоловіки не знають, що таке місячні. Що таке, коли за два дні до того ти хочеш померти з горя, чи почуваєшся непотрібною, нездарою, нещасною. А потім починається. У когось легко. А хтось втрачає свідомість з болю. У мене середній варіант. Я лежу в перший день, бо дуже боляче. Моя подруга теж лежить, зазвичай каже так: "У мене почалося, я нічого не хочу, мені так погано..." В ці дні жінкам не дають лікарняні. Але ви розумієте, що болить НАСТІЛЬКИ, що декому важко ходити, а  хтось зомліває?!
      І от ця жінка, із такими болями, їде на роботу (лікарняного ж нема!). І стоїть у транспорті. Боже, досі згадую, як працювала в офісі і їздила на роботу в ці дні! Я просто вішалася на поручні, закривала очі і висіла так у напівпритомному стані. І таких жінок є в кожній маршрутці і в кожному вагоні метро, будьте певні! Тільки ніхто не поступається їм місцем.

  Read more... )
Коли я вивісила пост із картинками "Фемінізм - це...", то багатьох і тут, і у вконтактіку зачепила картинка "бути секс-символом, маючи маленькі груди".
sex_symvol
Когось шрябонуло саме "секс-символ", як поняття, яке не має тулитися до фемінізму, а хтось не зрозумів взагалі у чому прикол і у чому проблема.
А проблема ось у чому (дякую [livejournal.com profile] adamnet за наводку):

sex_symvol2

Звісно, це модель із видатними формами, власне, глянути на її фотосети, то там тільки форми і видно. Проте ця картинка є дуже показовою, квінтесенцією тієї інформації про сексуальність, яка вбивається нам в голови звідусіль. "Справжня сексі - каже нам глянець і реклама - це жінка з цицьками". Якщо у жінки нема цицьок - це якесь нєдоразумєніє ("і взагалі, раз ти це пишеш, ти просто заздриш!"). Просто зверніть увагу на рекламу - і ви побачите. Просто почитайте "думку громадськості" у Лєбєдєва в ЖЖ під постами із цицьками - прозрієте. Жінка без грудей - мужик, недорозвинута, недотрахана і т.д.
Я люблю жіночі груди. Це красиво. Люблю, коли там багато і коли воно гармоніює із стегнами. Але це не означає, що людина з малими грудьми є несексуальною чи недо-жінкою. Як відкоментував мені один наче й розумний пан, "у ДІЙСНО здорової дівчини і сідниці опуклі (якщо дивитсь на ЇЇ тіло профіль) й пружні, і перси пишні (відповідно до ЇЇ складу тіла)".
Дякую, я кінь, якому зазирнули в зуби. І явно нездоровий кінь.

Власниці "пишних персів" (я не наїжджаю, я вас люблю!) просто не можуть зрозуміти, як живеться людям без цих самих персів. Різницю я відчула, коли три роки проходила із третім розміром. Але нам, дівчатам, все одно, ми не міряємося, у кого більше, а у кого менше. Я маю на увазі, звісно, розумних дівчат. Мало того, ми, розумні дівчата, спілкуємося із такими чоловіками, які обирають жінок не за цицьки і цим чоловікам теж, за великим рахунком, байдуже. Між тим, якщо вийти з нашої "резервації", на нас чекатиме жорстокий світ. Оця сама думка громадськості. Реклама, яка тисне і диктує нам вигляд "сексі". Скажімо, у школі мене трохи встигли почмирити за цицьки, після чого перші півроку свого статевого життя із постійним хлопцем, з яким ми жили разом, я не роздягалася. Ніколи. А як живеться тим, хто не має такого розумного оточення, як ми з вами? І чому навіть ми, розумниці із першим розміром, купуємо ліфчики на поралоні і почуваємося ніяково на пляжі, коли на нас нема пушапу чи вкладочок у купальнику?..

О, тут на допомогу з'являється Індустрія Краси. "Я повиривала кутні зуби - гарно, любий?". Дуже промовистим є фотопроект Зена Нельсона "Любіть мене", який багато років знімав оцю саму індустрію краси та її ..користувачів. АЛЬБОМ. Скільки ж жінок калічать себе задля того, аби відповідати вигляду секс-символу?

Власне, ось до чого та картинка. І от чому секс-символ приплетений до фемінізму.

Мене завжди цікавило, чому людям не все одно стосовно вибору, який роблять інші люди. При чому небайдужість ця часто набуває доволі агресивних форм, хоча, здавалося б, вибір людини – це лише її справа, якщо цей вибір не заважає іншим.

Небайдужість проявляється у різній ступені. Скажімо, я люблю їсти рис паличками. А Оля любить його їсти виделкою. Коли ми разом ідемо у японський ресторан, я підніму вгору брову і внутрішнє себе привітаю з власною крутістю, бо я виглядаю «крутіше» з паличками, ніж Оля з виделкою. Але це не заважатиме нам спілкуватися. Це небайдужість мовчазна та доброзичлива.

Якщо тема вибору знаходиться «ближче до тіла», і зачіпає різні струнки душі, то небайдужості властиво виливатися у форму срачів. «Шапку ребёнку одень, дура!» - гавкне якась небайдужа бабуся. На мамських форумах варто зачепити тему щеплення, грудного годування чи домашніх пологів, як одразу спалахують святі війни, де кожен рве сорочку на тілі і бореться з тим, хто «не правий». (При чому, обмовлюся, це не стосується політики і політичних срачів, де йдеться про долю держави чи мови чи культури. Це йдеться про особистий вибір, від якого, за великим рахунком, нікому іншому ні холодно, ні жарко).

А є ще одна форма небайдужості, яку я абсолютно не розумію. Це небайдужість стосовно сексуальних уподобань. Здавалося б, що може бути інтимніше за секс? За секс, форму якого вирішують поміж собою 2+ людей? Але ні. Коли заходить про це діло, у багатьох людей одразу вмикається «режим відьма» або «режим я-мужик-знаю-як-треба».

z_3f8c2622

Недавно мала розмову з однією рідною мені людиною. Вона сказала: «Я взагалі не уявляю, як можна спілкуватися з тими, хто практикує садо-мазо чи бдсм. Не уявляю!». Мені одразу в мозку похіхікало, бо чомусь у людей є стійкий стереотип стосовно того, що оці всі садо-мазо – це якісь чорти з рогами, з якими нормальне спілкування просто неможливе. Наче  ці збоченці не виходять з дому без прищепок на сосках чи *вирізано цензурою*.  


Read more... )

речі

Sep. 11th, 2012 11:15 am
Я тягну додому речі. Нічого з собою не можу вдіяти. Просто коли бачу річ, то хочеться її до себе в кубло. Але кубло у мене не пристосоване до таких речей, і речі лежать без своїх місць. Я мріяла мати майстерню, аби зробити там свій світ, своє гніздо, де нарешті ці всі речі зазвучать.
У мене дома дуже багато яскравих речей з пап'є-маше - реквізит колишніх "Цінькоторечок". І дві різдвяні зірки.
Є всілякі інструменти музичні, на яких я не вмію грати (але мрію навчитися): іранський даф, маракаси, три блок-флейти, одна сопілка з Непалу і одна флейта з індії, барабан, непальський сарангі. Ну і гітара і бандура. І баян (чоловіків).
Є нереальна купа листівок, мап, візиток, білетиків.
Є всіляка кераміка, привезена з різних частин світу.
Купа-купезна каміння: природні кристали з Карпат, камінь бруківки з Праги, цих камінь "знакових" кілограми три-чотири набереться. Ще є мушлі.
Уламки давньої кераміки.
Різні етнічні речі.
І книжки, які нема куди ставити. Мені вже одні люди віддали книжкову поличку, потім інші. А все одно нема куди ставити (і це при тому, що десь із чверть бібліотеки було розтягнуто по руках і не повернуто).
Я якась хламівщиця, але ці речі дуже потрібні і гріють душу. Тільки їм тут не місце... не знаю чому. Цей дім їх не приймає. Як і мене, певне ;)

У нас взагалі з турками історія ще цікавіша, ніж з Поляками і Москвою. То вони на нас, то ми на них… То ясир поженуть, то Вишневецький той ясир назад віджене. Тож не дивно, що турки міцно закарбувалися в українській cвідомості  як представники країни борделів, яким українські дівчата потрібні лише для етого самого, а часом може ще на органи. Мама Дарини, відправляючи її сюди, спершу думала, що я є постачальником «м’яса» для цих самих борделів чи органів, а потім, подивившись мої фотки, все-таки пройнялася довірою до мене, але аж ніяк не до турків. І такі приклади –  куди не плюнь.

Між тим, якщо турок –  нормальний чоловік, то, зачепивши випадково жінку на вулиці, він перепросить. До жінок ставляться з повагою, поступаються місцем у транспорті. Але вести себе теж треба відповідно. Прямий погляд від нас їм в очі, як ми виявили, є ніби закликом до знайомства, висловленням інтересу. Тому, дівчатка, очі потупили – і сидимо мовчки.

Турція дуже європеїзована, багато дівчат ходять у маєчках і з непокритими головами, хіба ноги прикривають більше, ніж ми. Тож туристки в шортах і патлаті не викличуть якогось подиву, а цілком зіллються з натовпом. Але це в містах. У селах жінки ходять у одязі з довгим рукавом, хустці та довгих легких штанях. Часом ми не парилися і ходили через села в шортах (хоча я прикривала голову все одно). Лише раз старша жінка винесла з дому хустину і пов’язала Дарині голову, дуже по-доброму, наче показуючи, що так буде ліпше.  Дарина не прониклася :)

У містах-курортах з турками робиться щось дивне. Вони починають сприймати нас як «наташ». Таке враження, що відповідне ставлення є тільки до слов’янок (подейкують, що багато наших співвітчизниць відробляє собі відпустку наданням деяких послуг). Якщо це курорт, де мало росіян, то зазвичай достатньо строгого погляду або різкого жесту, виявлення невдоволення. Тоді турецькі мужчини переходять на нормальний режим спілкування. Але у всіляких Анталіях чи Кемерах це ужас-ужас. Досі пересмикує від спогадів про огидного тіпочка в інтернет-кафе, який наче розглядав малюнок на моїй спідниці, і це перейшло в обмацування стегон. Довелося просто піти геть, бо окрики не допомогли. Так само він обмацав і Дарину, до речі.

Read more... )

Стаття для "Рукотворів"

У 2010 я вперше відвідала Ладак. І з цих відвідин винесла два найбільших враження: невимовна масштабність тутешніх місячних пейзажів і жива народна культура місцевих людей. Тут досі носили старовинні костюми, і найбільш визначним елементом цього костюму були прикраси.

Жінка з племені дрок-па, село Дха, Арійська долина. У такому головному уборі, оздобленому квітами та срібними прикрасами, старше покоління ходить до щоденної роботи.

Жінки племені дрок-па привозили за сто з лишнім кілометрів ріпу та картоплю до найбільшого міста Лє, продаючи її на базарі не інакше, як одягнувши на голову химерну композицію зі срібла й штучних та живих квітів (такі композиції, до речі, носили раніше й чоловіки). Фотографувати дрок-па не дозволяли, бо вірили у те, що з фотографією можна забрати і шматочок душі. Мешканці долини Нубра, як чоловіки, так і жінки, не виходили з дому без розкішних намист, браслетів та сережок, увінчавши свій образ головним убором гонда. Цей убір прийшов на заміну попередньому, дуже популярному у цих місцях жіночому уборі під назвою перак.

За ладакськими намистами трусяться руки. Любов ладакців до коралів робить намиста часто дуже подібними до українських, і одне з таких намист органічно доповнило мій український костюм. Отже, відвідавши Ладак вдруге, захотілося написати трохи про їхні прикраси.

Символіка каменю

Я не мала на меті фотографувати ювелірні вироби, але коли подивилася на знімки звичайних людей, то виявила, що всі вони, навіть найбідніші, носять прикраси з дорогоцінних або напівдорогоцінних матеріалів. Прикраси одягаються до роботи і до свята, і вони виконують подвійну функцію: свідчать про статус людини, а також є сильними амулетами від усього на світі.

Жінки з села Бейма чекають на зупинці на автобус

Оскільки "кат" не працює, ЧИТАЙТЕ ДАЛІ ТУТ!
Здійснила свою мрію! Я ж фанат північноіндійських прикрас (до речі, скоро "Рукотвори" обіцялися вивісити мою статтю про це діло), а тепер маю неймовірну прикрасу:

neckles

Цю красу невимовну зробили у Маналі, одна з каст, ім'я якій negi (взагалі-то вони не каста, а "tribe", але їх абсорбувало місто і вони стали кастою). У мене ще сережки є.
Тільки от дивлюся я на свій гардероб... і нема що вдягнути. Жодна моя шмотка не достойна цього намиста. Надто вже шикарно воно дивиться.
Під що його одягати, крім як чорного вечірнього плаття (дякуючи Віці у мене навіть таке є, тіки під нього і взуття нема, і нагоди його вигулювати теж нема)? Коротше, обливаюся слиною..
Ще у мене є блакитне шовкове плаття, подароване колись Оксаною. Тільки воно вище коліна, а у мене коліно зараз... м'яко кажучи, неестетичне.


Їдучи передгімалайськими покрученими дорогами з міста Шрінагар до міста Джамму, я не можу втриматися, аби не поділитися тим, що глибоко вразило мене останніми днями. Мова йтиме про кашмірські шалі і вишитий одяг. Ця тема ніяк не стосується проекту, але я трохи занурилася в неї, бо думала писати статтю для «Рукотворів». Але у Шрінагарі знову були непорядки, хтось кинув каменем у людину в формі, тож даунтаун, де, власне, сконцентрована міська біднота і величезний відсоток майстрів, був закритий. А без цього не вийшло зробити фотографії, а без фотографій якось і статтю нема куди приткнути.

Хотіла я писати у такому дусі, мовляв, ох і ах, знамениті шалі з підшерстку козенят, такі тонкі, що можна протягнути через обручку (це буквально стало рекламним слоганом продавців шалей)! Мене, звісно, дещо бентежив той факт, що у таких же шалях, як я два роки назад купила в Кашмірі («пюр пашміна, мадам!») ходить пів-Києва і засипані базари третини Мексики. Хотілося ж розібратися, де Китай заритий, і восхвалити справжнє кашмірське мистецтво. Але тема показала себе з такого боку, що навряд чи я ще колись куплю шаль на сувенір. І не лише шаль…

Штат Джамму і Кашмір досить злиденний, та ще й у постійних конфліктах серед мусульманського населення. У штаті три джерела прибутку – сільське господарство, ремесла та туризм. Двадцять років назад у Шрінагар були введені війська. Мені важко пояснити, проти кого борються місцеві мешканці, але аж ніяк не проти іновірців, як мені здавалося. Схоже, вони борються проти влади. «Влада не дала нам ні пенні», - бубонять чоловіки на терасі, потягуючи цигарки «Голден флейкс». Вони щось довго пояснюють про електрику, замикання, ще про щось, але суть їхнього обурення висковзує від мене. Так чи інак, але місцеві повстають проти військової присутності, військові як метод покарання – закривають місто, і чекають, поки люди «почнуть співпрацювати» (буквально так пояснив військовий, коли я допитувалася, коли ж відкриють місто). Люди співпрацювати не хочуть, «камінь, що летить з вікна, ніяк не підписаний», бунтівників виявити важко і потерпає все місто. З року в рік.

А до чого тут шалі? Шалі робляться там, за закритими ставнями і дверима даунтауна, що блимає на вулиці вибитими вікнами. Займаються рукотворними роботами як чоловіки, так і жінки. Вони прядуть тонку шерсть (сировину купляють, овець і кіз в місті не дуже розведеш), тчуть і вишивають шалі й одяг, тчуть килими, вирізають з дерева, роблять пап’є-маше. Жіноча справа, в основному, це прядіння, ткання шалей та вишивка. До речі, це тенденції останнього часу. Бо раніше, власне, ткання для жінок було табуйоване. Вони могли тільки прясти.


Read more... )

Розказати цю історію – рівносильно написати «я ідіотка», але правди ніде діти, бо так і є. Я умудрилася знайти проблеми на свою голову на рівному місці, де ніщо не передбачало біди.

А сталося це так. Після шестигодинного вибирання по бездоріжжю через перевали у 4800 метрів я нарешті виїхала на рівну дорогу – на асфальт. Не знаю, як то сталося, але в якийсь момент у мене виключилася увага, я почала ловити гав, а отямилася тоді, коли мій моц на швидкості десь з пісят км/год летів у напрямку урвища, за яким воркотів Інд. Часу вписатися у поворот не було, і мені нічого не лишалося, як екстрено вигальмуватися, тобто, по суті, власним носом. Правда, падати мене давно вчили, і носа я берегла, натомість гальмувала руками і колінами. Гепнулася я добряче, чую – боляче страшенно. Дивлюся на ногу – штанина в хлам, звідтіля виглядає біле («йооо, до кістки прорвала..»). Перчатки теж порвані, лікоть саднить, лажа. Якісь машини проїжджають, зупиняються, питають, чи потрібна допомога. Я в стані шоку, всіх відправляю, мовляв, все гаразд. Таки хлопці з вантажівки якоїсь вилазять, піднімають моц, я на нього сідаю і кудись від’їжджаю. Потім десь стаю, дістаю аптечку, в якій звісно ж нема бинта («Я у всі поїздки брала бинт, жодного разу не знадобилося, то навіщо зараз братиму?»). Я виливаю на рану перекис, перу  в бутильованій воді  з милом бандану, примотую її пластирем. Тут відчуваю – щось мені недобре. Нудить і в туалет по великому хочеться. «Адреналін виходить» - думаю я собі, згадуючи точно такий стан на пологах. Ще в голову лізуть жарти про адреналін коричневого кольору)) Встаю, аби відійти хоч трохи і проблюватися, і тут у мене все пливе і я осідаю… в очах темніє, нудить страшенно, лягаю на каміння і згадую «Битву націй», де медсестра ноги чуваку піднімала і холодом обдувала. Ноги підняти я не можу, але якимсь чином розстібаю куртку і далі туман-туман… Лежала я на тому узбіччі не знаю скільки, недовго. Потім стало легше, облилася водою, поповзла до Інду срати, пардон) Після цього стало взагалі добре, відчуваю, що їхати можу, головне якось ногу зігнути. Пам’ятаю, що у найближчому селі є військова залога, а у них мусить бути медик. Пам’ятаю, важко було сісти)) А ще важче було ногу зігнути, згинала з «АААААА!!!!!» (наступну добу добирання до Лє кожен маневр на мотоциклі у мене супроводжувався «АААА!!!», або «ААААА, б***, якого х*** зупинився серед дороги, як же я тепер на першу переключуся, ААААА???!!!»).


Read more... )
Я собі купила каблуки. Це взагалі щось неймовірне, але вони мені зручні. І от якось я вбрала ці каблуки, до них - стильні смугасті штани, і пішла собі кудись. Доки пила каву біля метро, примазалися до мене двоє знайомитися. Це було приємно і незвично, адже на вулиці зі мною не знайомилися вже кілька років. Вигляд, вочевидь, відштовхує.

Сьогодні знову вбрала каблуки і ті смугасті штанці. Поспішаю на інтерв'ю, біжу по ескалатору. Тут за мною підривається хлопець, наздоганяє: "Яка ви сексуальна! Треба, аби кожного ранку вам про це казав чоловік чи хлопець! Поставте собі галочку: у вас ще один фанат!"

На цьому етапі я почала чітко відслідковувати взаємозв'язок каблуки-знайомства.

Оце думаю: а якщо мені красиво накрасицця і одягнути коротку спідницю, оголивши свої чудові фігурні ніжки - то що, всьо, штабєлямі, ягадка оп'ять? Аж захотілося! Тільки фарбуватися не вмію та коротких спідниць на таку погоду катма.

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 05:49 am
Powered by Dreamwidth Studios