У ДК «Октябрь» аншлаг. Здається, наче потрапив у храм – простір мерехтить вічками свічок. За довгими столами (устеленими прапорами «Партія регіонів», тільки надпису не видно) розсілися десятки дітей і їхніх батьків. Вони малюють писанки. Писачки вони називають «вот ета штучка», питаються, як витерти з яєчка віск. Стара бабуся благально дивиться на мене, тримаючи ксерокс елементів народних візерунків: «Подаруйте мені це, будь ласка… Я дуже хочу вдома помалювати писанки». Ніколи раніше вони такого не бачили. Це для них як одкровення.

 

 

Read more... )


П.С. Проект - повністю волонтерський.


"Провінційна естетика" - які асоціації виникають? Щось негативне, пошле, такий собі жлоб-стиль. Це так і є в Україні. Але не в Мексиці. Я не знаю, чому так вийшло... наче ж і їхню рідну культуру винищили, і нашу. Але у них насаджена культура дала якісь неймовірні паростки. І тепер, опинившись у маленькому колоніальному містечку, ти просто пищиш від захвату. Таке враження, що кожна дрібничка зроблена з любов'ю. Якщо це ґратки на лічильнику, то вони фігурні. Якщо це двері, то вони вирізьблені. У кожній щілинці проглядається особливий смак...
Ходімо, поглянемо на крихітне містечко Сан Мігель де Альєнде. Перед цим уявіть Лохвицю чи Лубни. А тепер зазирнімо сюди.
Отже, Сан Мігель де Альєнде, заснований у 1542 році, нині має 70 тисяч населення. Маленьке місто. Правда, у Лубнах менше, але що вже. Ось загальний вигляд однієї з вулиць.


Ось іще. Зверніть увагу на вивіски вулиць! (омг, я вже як Лєбєдєв, скоро урни постити почну)


 

Read more... )
Хочу розповісти, як можна легко мандрувати. Багато хто каже: ох, яка ти швидка! Щойно була тут - а вже в Польщі! А тепер де? В Нідерландах?! Хотів би і я так мандрувати!

Не плануйте - їдьте!

Суть в тому, що так мандрувати може кожен. Питання не в часі і не в грошах. Насправді нас обмежують лиш рамки в нашій голові. Звідки ці рамки? Все дуже просто: наші батьки поїздку кудись вважали за ПОДІЮ! До неї ретельно і довго готувалися, збирали гроші весь рік. Це було щось так, як ніби зробити ремонт чи купити новий телевізор. І створило нам враження, що поїздка кудись - це архіскладно і потребує нереальних попередніх зусиль.
Насправді поїхати простіше простого. Необов'язково навіть планувати. Головне - задати напрямок. А якщо так хочеться планувати, то є комп і вай-фай. Приїжджаєте на місце, берете вино, комп і гуглите, що ж цікавого є в окрузі. Останнім часом тільки так і роблю ) Щодо логістики: є сенс бронювати авіа квитки і деякі автобуси лоу-кости чи поїзди. Але куплений квиток на внутрішній переїзд завжди буде стримувати вас. Тому змиріться і використовуйте blablacar.com. Там дешево і зручно. І можна їхати практично у будь-якому напрямку. Це якщо автостоп не для вас)
Щодо проживання, то сенс є бронювати заздалегідь у двох випадках: якщо ви їдете у якесь дуже туристичне місце (топове місто чи морське узбережжя) або якщо вам це треба для відкриття візи. В іншому випадку приїжджаєте на місце і даєте ногам самим вас винести до житла)

IMG_3868

Вам потрібно менше, ніж ви думаєте!
Read more... )

zz7387

Інша писанина до теми:
Дорога як вчитель толерантності
Мусульманська жінка

Я щойно повернулася з триденних занять на полігоні у складі УРА (української резервної армії). Враження дуже-дуже позитивні, я в ейфорії.

Як ми туди потрапили
Проривалися ми в УРА з "боєм". Через свою стать, звісно ж. Є така неймовірна людина, як Олена Бондаренко, під проводом якої я колись їздила у прес-тур до Польщі. І от ця жінка виявилася згустком енергії і життєвої сили. Вона постійно хотіла знайти собі якесь практичне застосування, навчитися стріляти, об'єднатися з іншими бійцями і патріотами, аби не бути одиноким воїном. Коли Меллон розповіла, що записалася "в партизани", а потім ще й зводила мене на медичну підготовку від УРА (яка була проведена на найвищому рівні), то ми всі різко захотіли і собі втсупити до лав партизанів. Тільки я поїхала в Польщу, і не встигла, а ось Олена пішла і записалася, пославшись на мене )))
Минав час, скрізь була інформація про вишколи і вогневу підготовку, а нас ніхто не кликав ні на які навчання. І от, наскільки я розумію, Олена пішла в штаб УРА і почала брати тамтешніх координаторів "ізмором", мовляв, візьміть нас на вишкіл! І так переконливо це робила, що, зрештою, добилася того, що пообіцяли взяти двох дівчат на волонтерку (а волонтерам, в нагороду, дадуть постріляти). І от Олена подзвонила мені, і ми пішли в штаб уже разом, і там дізналися, що є шанс потрапити у основний склад УРА (бо якісь хлопці відмовилися в останній момент). Все вирішувалося буквально з сьогодні на завтра, і ми дуже попросили нас взяти. Координаторка Таня поставилася з розумінням, і записала нас у основний склад! Ми зібрали речі, і буквально наступного дня поїхали на полігон у Капітанівку.

День 1. Волонтерка.
Перший день ми відпахали так, що руки і ноги відвалювалися. Ми з Оленою одразу сказали "Только не в терновый куст!" "Тільки не на кухню!". Олена з нелюбві до кухні, а у мене нелюбов ще підсилювалася вавкою на тему боротьби зі стереотипами. Тож ми цілий день прибирали будівельне сміття з "казарм" (2 поверхи намінуточку) і підмітали за сміттям. Втомилася я просто до стану дрів... аж пожаліла, що на кухню не пішла, якщо чесно.

DSCF2590

Ще було два телеканали, які так і вилися довкола нас. Ну так, це ж "по улицам слона водили", дівки на військовому вишколі, ека нєвідаль! До речі, іноземні журналісти до нас не чіплялися, явно у них не було такого розриву шаблону, як у наших.
СТБ дуже хотіло зняти, як ми з Оленою стріляємо. І от керівник, як він каже, "нарушаючи всі правила", допустив нас, непідготовлених, до стрільбища..
Я дуже боялася стріляти. Думала,мені плече виб'є віддачею. Але, як виявилося, СКС віддачі не має.
З переляку ми вибили: я 25 очок, а Олена - 21. Красиво так на камеру, ахахахах)
Цей свій результат я так і не змогла повторити, на жаль.

День 2.
У всіх день почався о 7 з зарядки. А ми, як мажорки, приїхали на 8:30, бо ночували в Києві. Нас поділили на два "взводи", призначили командира. Ми дуже хотіли в перший взвод, бо там були наші добрі знайомі зі вчорашнього дня, але нас визначили в другий взвод. Мені він здався якимось... аж надто різношерсним, але потім я дуже прониклася почуттям братерства, якщо чесно).
Навчання наші чоти проходили окремо. У нас за програмою була медична підготовка (упор пані лікар робила в те, чого НЕ МОЖНА робити), далі - бойові мистецтва, потім - вогнева підготовка. На бойових мистецтвах вивчали удари, захисти від ударів, захист від удару ножа, вивільнення від захвату, удари зброєю (АК). На вогневій підготовці вивчали вогневі позиції, розбір і збір калаша, а також стріляли з позиції лежачи без упору на відстань 50 м. У перерві між заняттями вчилися марширувати :))

1795794_732765656754712_242734901_o

Read more... )
Водій-грузин Гоча викручує кермо і японський джип дереться ще вище до перевалу. «Это прекрасно знать русский язык. Это то, что позволяет нам общаться между собой.  Я очень благодарен русскому языку за это. Но ситуация в Украине мне непонтна. Как так: языковая проблема? Это все равно что в мой дом, где моя семья и мое добро, приходит другой человек и говорит: я здесь хозяин! Вот что бы вы сделали в такой ситуации? Думаю, целым и невредимым он бы из этого дома не выбрался».

В Батумі мовна ситуація не така однозначна, як Сванеті, де є своя мова, окремо грузинська і опціонально – для туристів – російська. У Батумі багато грузинів поміж собою говорять російською. Коли ми цікавимося у молоді, чому старші поміж собою спілкуються так, то молоді лише стинають плечима: хтось не помічав, хтось не цікавився.

У Тбілісі барменша Ріма, з неосяжним бюстом та вірменським корінням, говорить чистою російською, майже без акценту. Ми розповідаємо їй про бойкот «Рошену» за російськомовні обкладинки, вона називає це «дурістю». «Я говорю на русском. Хотя почти всю жизнь живу в Грузии. У нас в школу ходили все грузины… (називає кілька прізвищ на «швілі»), но все разговаривали на русском, и до сих пор так. Я только потом узнала, что есть такие этносы, как осетины, сваны… Никто в школе об этом не говорил, была сплошная уровняловка и русский язык. Теперь, конечно, русский мне ближе».

Ріма бідкається, що її онук взагалі не говорить грузинською. Син Олег кривиться, мовляв, він все життя живе і працює в Грузії не знаючи грузинської – і нічого. До того мені здавалося, що тільки у нас зустрічається «мовна глухота» - жити у країні і не знати мови. А, виявляється, глухі бувають і в інших країнах. «У нас на роботу беруть у такій послідовності знання мов: російська, англійська, грузинська. Але молодь така тупа, дибіли, приїжджають з села, тільки грузинську і англійську знають!» - каже Олег (ми з подружкою хмикаємо).

У Кутаїсі слухаю, як в ресторані співають грузини. Похитуючись, звідти виходить один п’янючий, але інтелігентного виду дядько. «Где моя машина?» Я питаю номери машини і помагаю її знайти. Чоловік дивується, каже, що лишав її не там. Я висуваю припущення, що машину могли перенести. Чоловік лишається біля мене покурити. «Вот раньше  я учил русский. Выучил. А сейчас какой мне учить? Французкий? Английский? Тогда было понятно: учи русский. Теперь ничего непонятно. Мне 45».

А потім додає: «Знаете, умереть по-новому нельзя. А вот жить по-новому – вот это задача».

coverДоросла. Доросла й серйозна. Цей номер «Жили» не міг бути інакшим. Надто багато було вистраждано, надто багато накопичилося, щоби сказати. Цю тему треба було проговорити і озвучити. Тож у п’ятому номері «Жили» ми говоримо про саму Природу. Про те, що було в нас закладено і що було (або не було) втрачено. Про повагу і зневагу, любов і ненависть, про силу і слабкість, про полярності, які може й зовсім не полярності, якщо лиш розплющити очі та навчитися бачити. Якщо лиш спробувати бути чуйним і уважним.

Цей номер «Жили» - про Стать і Гендер.

У номері:

ДИВНИЦЯ

Легенда про Чоловічність та Жіночність

Розповіді читачів про те, чого навчив їх тато і чого навчила мама

МУДРОЩІ

Стать людини: з чого починаються відмінності та подібності. Ореста Шпак. Біологічний погляд на статеві відмінності чоловіків і жінок, а також те, як ці відмінності впливають на поведінку.

Хлопчики праворуч, дівчатка ліворуч: кілька думок про гендерні відмінності та виховання. Вікторія Наріжна. Чи настільки ми такі різні, як здається? Чи справді чоловіки з Марсу, а жінки з Венери?

Інтерв’ю з психологом Марією Будею про осмислення Жіночого і Чоловічого начал в людині.

Подільські опришки – сімейні воїни. Павло Нечитайло. Воїни, які лишилися у тіні козаків, але чия діяльність була значима і потрібна. Воїни, які долали незгоди суворого життя разом із сім’ями.

«Лучше би женитися, чим в чужих живитися»: шлюб у містах України-Гетьманщини. Ігор Сердюк. Про те, коли і як одружувалися за часів Гетьманщини, і що робили, коли взяти шлюб не було змоги.

ДОБРОУСТРІЙ

Чоловіки і догляд за дітьми: і можливо, і потрібно! Тамара Марценюк. Про те, наскільки важливо чоловікам здобувати досвід бути татом і долучатися до виховання діток!

Татійство. Іван Андрусяк. Розповідь відомого дитячого письменника про власний досвід бути татом!

Заборонений колір та Сукня не просто так – дві колонки і два погляди на «статевий розподіл» дитячого одягу.

що ще?  )

Раптом купа всього поставалося. Селіванови виставили анонс нашого туру (розброс в ціні я б прокоментувала, але моє діло маленьке - я гід). Випало (сподіваюся, бо ще не 100%) на один день поїхати таки на Форум видавців від "Жили" (я дуже хотіла поїхати, але пообіцяла знайомим повболівати за них на фестивалі, який на вихідні, в суботу). Зателефонував "шеф" і сказав, що є гонорар (три дні недосипу таки були цього варті, все страшенно оперативно, інші не платять часом місяцями або й взагалі). На додачу мені запропонували поїздку в іншу країну (і я знову не можу знайти паспорт, капець, я ж точно його клала в "місце, аби точно не згубила"). І ще й дали нову, хоч і не грошовиту, халтурку. І навіть халтурку по темі, дотичній до туризму.

Ну це класно, я вважаю :)
Хто ще не знає, я стала винаймачем майстерні у Граді Ярослава. Якось геть несподівано. Почалося все з вечора, який я планувала провести вдома через жахливий настрій та самопочуття, але дівки витягли на вино, це вино плавно переросло в ще одне вино, а територіально перенеслося з підніжжя Узвозу до Влади в майстерню.
    У Влади взагалі чудова майстерня. Простора кімната у старовинному будинку, на третьому поверсі, із купою вікон і видом на Софію. Там же, на третьому, поселилася Маринич зі своїм хлопцем, давня моя знайома (хайосій!). Наявність у Влади майстерні у самому центрі вже не раз рятувала нас, коли треба було десь посидіти, чи поспівати, чи поговорити. Це взагалі страшенно зручно. І ми, звісно, милувалися цим всим ділом і дуже хотіли й собі.
    У будинку, де працює Влада, на всіх поверхах живуть всілякі художники. Дуже творче місце. І от ми пили вино і балакали, і я казала про те, що давно мрію про власний простір, про можливість мати своє "кубло". Я не художник, але періодами хата завалена як не пап'є-маше (ґрунтовки-шпакльовки-клеї-лаки... а там же діти), так якимсь шиттям чи ще чимось. Ну і давня мрія про фотостудію... А Саша казала, що хотіла знімати кімнату з дівчинкою, але та дівчинка "відпала", і тепер Саша сама не потягне, а у неї робота на Майдані, і де ж візьмеш ту хату на Майдані... Звісно ж, нам в голову сягнула божевільна ідея піти до домовласника і попросити показати вільні кімнати. По-приколу! Ніхто нічого не планував.
     Спершу нам показали вільну кімнату у Владиному будинку, але вона була якась темна і ми засмутилися. А потім власник сказав: "О, давайте в сусідньому!" - і повів нас туди.
    Ну і на цьому етапі нас понесло. Це якось було комплексно. І бажання мати свій куток, і бажання всім бути поруч, бути сусідами, працювати разом, мати змогу співати разом... Мати свій "Обирок" у центрі. Ціна як на Град Ярослава смішна. Саша взяла собі прекрасну кімнатку під житло, я взяла собі під майстерню (там окремо обираєш опцію "з ночівками" і "без ночівок (хоча інколи можна і ночувати)", ціна питання різниться в 100 грн). Раділи до свинячого пискоту!
    Сьогодні я прийшла туди твереза :))) Тверезо оцінила обстановку. Мінуси. По-перше, наш будинок, це, звісно, не їхній будинок. У них планування квартирне, стара сталінка, стелі під чотири метри, краса неописуєма. У нас приміщення колишнього ЖЕКу... Тобто "контора". Коридор і кімнатки, така собі общага. На поверсі - по шість кімнат (по три на кожному боці). Низькі стелі, жарко. Від усього віє ЖЕКом. Ще великий мінус - це сусіди. Якщо весь будинок Влади заселений художниками і всі там просто живуть як у сквоті, тільки платному, то наші сусіди - заробітчани. Правда, вони займають лише одну кімнату. Я ще вчора насторожилася, але власник запевнив, що скоро туди прийдуть і художники... Ну хз. Сьогодні ті заробітчани тричі приходили до мене полюбоватися на мою еротичну маєчку, у якій я мила вікна і віддирала шпалери. Потім прийшов один, п'яний. І навис. Варня-варня. Варня-варня. "Які плани..?" "Знаєте, я тут винайняла кімнату, аби побути у ТИШІ І СПОКОЇ!!!" - виразно сказала йому я, але він не сприйняв натяку. Я вже хотіла бігти до управителя, мовляв, нє, ненада, у мене все дитинство під п'яне "варня" пройшло, але потім заробітчанин сказав, що у наступну п'ятницю з'їжджає, і мені відлягло. У будь-якому разі треба якнайшвидше поставити замок, аби закриватися. Ну але інші заробітчани поки лишаються, тому я надіюся, що серед друзів знайдуться ті, хто захоче мати кімнату у центрі під житло чи квартиру і бути сусідами зі мною, Владою, Цикурою та іншими)) З плюсів. Наші кімнати значно менше уграні, ніж у сусідньому будинку: цілі вікна, електрика. У нас нова проводка. Нормальний туалет з ремонтиком (туалет один на весь будинок, як і в сусідньому, але у сусідній туалет реально страшно зайти, а у нас затишок!). Душ!!! Гаряча і холодна вода. Низькі стелі - таку кімнату легко опалювати взимку (опалення тут нема). Є плита у Саші в кімнаті з газом. По коридору пахне картопелькою з цибулькою )) Хоча мені миліша фарба і розчинники...Ну то таке. Тобто цей аварійний дім придатний до життя, а той, звісно, суто для майстерень.
    Я сьогодні віддраяла вікна і ми з Мариничем поздирали геть усі шпалери. Під шпалерами були стіни кольору "поросяча радість". Завтра куплю ґрунтовку і заґрунтую ці стіни, а коли повернуся від малих за 3 тижні - то пофарбую стіни у білий колір. І пофарбую вікна. Ще завтра треба вставити замок, а я не вмію...
    Ще маю список потреб, може хтось щось має ))) Потрібен електрочайник, можливо електроплитка, полички будь-які, стіл робочий чи столовий будь-якої уграності, може хто має тапчан чи старий матрац, торшери.. Ще може хтось уміє перемінити лампи денного світла на звичайні? Чи врізати замок? Заробітчан не хочу просити, бо потім ще захочуть "віддяки") ну, ви понімаєтє, о чьом я.
    Коротше, отак ми напилися! А, коли проговорювали умови оренди, то сказали, що будуть уроки співу )) Так що... ))

Ми бачимо кольори. Розрізняємо найтонші відтінки.

Чуємо кольори. Відчуваємо. Асоціюємо зі спогадами, словами, людьми, вчинками. Надаємо перевагу. Снимо барвисто. Залипаємо у сірих буднях, занурюємося у темну смугу, маримо салатовою весною і на повні груди вдихаємо золото осені. По-різному буває: і барвисто, і чорно-біло. Але дитинство неодмінно має бути наповнене кольором. Воно грітиме нас своїми яскравими пригодами, строкатою зміною пір року, теплими відтінками батьківської любові та дружби...

Цей номер «Жили» - про колір.

zhyla 4

Четверта «Жила» раптово вийшла більше орієнтована навіть на суто «дорослі» теми, ніж на «батьківські». Хоча чи можна відділяти доросле від батьківського? А дитяче від дорослого?  У журналі чи не вперше цього разу історичні статті перевищили кількісно психологічні (історія кольоросимволіки, розповідь про історичні рецепти фарб та естетику кольору, занурення у відтінки білого часів козацького бароко, розповідь про природні барвники української вишивки та історичні уявлення про колір у майя..), з’явилася ґрунтовна стаття про філософське сприйняття кольору, а головне – тут багато практики, роботи з кольором і фарбами, відчуттям матеріалу, залученням дітей до творчості і власним розуміння кольору… Наша родзинка – це додаток, 100 карток із завданнями на кожен день, які зроблять дитинство малечі справді щасливим і кольоровим!

У номері:


Read more... )
У продажу - з наступного тижня!
Вартість - 50-55 грн.
    Як описати у словах те, від чого у голові суцільні вигуки і знаки оклику? Як передати те божевілля, той екстаз, який охопив нас цього вечора у колоніальному місті Оахака? Як зобразити бісики у очах Уляни, коли вона пішла танцювати з смаглявим сеньйором латиноамериканські танці, а потім знову, і знову..? Як змалювати цей будинок на найвищій горі міста, цей прекрасний величезний будинок, чиї вікна виходять в сад, а за садом лежить вся багатоколірність Оахаки?
    Ми добиралися сюди тяжко. Мехіко-сіті, як і всі великі міста, не хотіло нас відпускати. Ми заблукали, не там вийшли, довго блудили, аж доки всіма правдами і неправдами добралися до Терміналу Тапо і придбали квиток до Оахаки. Ціна налякала – при наших-бо фінансових спроможностях! Тому ми пообіцяли собі, що далі – тільки стопом. Тепер ми все вимірюємо у сапатосах, бо тут сапатоси краси неземної і дешевизни неймовірної, і коли за той квиток можна було купити аж цілого сапато, то воно якось і жаба давить.
    Дорога від Мехіко до Оахаки чудова. Гори, вкриті кактусовими лісами, поступово змінилися горами, вкритими банальними листяними лісами… але ті гори все одно були неймовірні, наче великі хвилі аж до обрію. У деяких гір вершечок був плаский, наче стіл. У деяких нахилений, немов верхівка хвилі.
    В’їхали в Оахаку вже тоді, як звечоріло. Нам якось спершу взагалі не сподобалося: гамірно, людно, брудно… мені нагадало Індію. Довго розбиралися із таксистами, бо ж хотіли викликати «офіційно», а офіційні чомусь за наш випадок не бралися, і посилали йти на «кає» (вулицю) і там голосувати. Зрештою, ловимо таксі і довго їдемо на С’єро Мадре, де живе німка Тамара, яка люб’язно запросила нас до себе в гості. Тамару, а їй уже за п’ятдесят, ми ловимо в дверях – вона біжить на кінофестиваль. Вкидаємо речі у приготовану для нас кімнату і похапцем відмічаємо, що потрапили у геть прекрасне місце: великий будинок у колоніальному стилі, де кожна деталь продумана, із чарівним садом, де ростуть всілякі квіти і фрукти, із величезною ванною… Ми падаємо Тамарі на хвіст, ледве встигнувши кинути наші речі. Сідаємо всі разом у її старенький «жук» і опиняємося у місті…у кольоровому місті… з такими, розумієте, ліхтарями, з такими квітами, з такими бруківками і вуличками! Там Тамара зустрічається із Мартою, своєю подругою. Їхні очі світяться, і аж не віриться, що сеньорам уже за п’ятдесят. Тамара розповідає про джаз-фестивалі і різні події, вона активніша за нас, типу молодих.
Read more... )
 
    Безперечно, наскрізною темою третього номера "Жили" стала тема навчання і освіти. Але це не традиційне "як підготувати першокласника до школи", це щось зовсім, зовсім інше.... Це магія Навчання, про яку хочеться говорити пошепки. Це чари тієї науки, яку відкриває перед дитиною Світ.
    Про що говорить третє число "Жили"? Перш за все, про Головний урок життя. Мовою давньої притчі, мовою сучасних людей. Ми випускаємо номер з «нагоди першого вересня», але, по суті, мова йтиме зовсім не про загальноосвітню школу. Читаючи цей номер журналу, можна плакати через втрачену культурну спадщину, глибоко надихатися педагогічним досвідом найрозумніших людей світу, занурюватися у скупі наукові записки, сміятися і захоплюватися відважними людьми – які є реальними, вони поруч! Це номер, який перевертає уявлення про освіту. Хоча, переконана, воно у вас вже й так перевернуте!

    У номері інтерв’ю із надзвичайними людьми, яким є що сказати про дитячу освіту.
Михайло Казінік, професор Драматичного інституту Стокгольма, провідний експерт Нобелівського концерту, почесний громадяни міста Варна: «Хто придумав, що навчання мусить бути серйозним, оцінним, престижним?! Як правило, великі люди не були особливо успішними у своїх навчальних закладах, оскільки вони інтуїтивісти, які відчувають більше й оцінюють усе цілком інакше.
Навчання має бути веселим. Якщо дитина за урок усміхнулася менше ніж 8-20 разів, я вважаю, що цей урок був невдалим і вчителя варто виганяти. Учень має бути на уроці з розслабленими м’язами обличчя і, регочучи, сприймати найсерйознішу інформацію».

Тарас Компаніченко, музикант, кобзар, знавець старовинної української культури та батько чотирьох дітей: «Музика втратила сакральну священну функцію. Старі люди розповідали, що православні їздили в католицький храм, аби послухати орган. А поляки з глибокої Польщі мені розказують, що відвідували православні церкви хора послухати. І це було свято. Люди чекали його, очікуючи почути МУЗИКУ. Сучасні діти не знають, що таке справжня музика та спів. Тому я зараз практикую живий спів. Мене не влаштовує, що я співаю один – ми танцюємо та співаємо разом з слухачами. І це піднімає нас».

    Безперечно, «Жила» публікує статті із психології, написані фахівцями. Марія Будя розкаже про те, де «ховаються» найважливіші життєві уроки. Лікар-психолог Ольга Карасьова написала про виховання дитини як білінгва. Науковець і соціальний педагог Надія Павлик розкрила болючу тему депривації і сумного спадку поколінь, вирощених у якості «державних дітей» при Радянському Союзі. Про цікаву практику шкільного посередництва, коли діти самі поміж собою, без втручання завучів та директорів, вирішують навіть найскладніші конфлікти, написала тренер Саша Цикура.
        
    Read more... )
Навіть не знаю, з чого почати)) Певно з того, що досі не вірю, що я зараз без лінз. Стільки років це було неймовірно, це було нереально - просто сидіти за компом без додаткових приладів для корекції. А зараз я бачу... Жадібно читаю вивіски на вулиці, інколи на автоматі шукаю окуляри, бо не можу ніяк звикнути. Казково!
      Поганий зір був у мене з дитинства. Щоправда, до школи я ще пам*ятаю, як тато проводив мені "індіанський" тест на зір - треба було порахувати кількість крихітних зірочок між основними яскравими зірками Ковша. І я рахувала і мала прізвисько Зоркій Глаз. А потім була операція, я заразилася коньюнктивітом, пішли ускладення...
Read more... )
Я писала про Тушеті, але поза кадром лишився тиждень наших мандрівок Грузією. Ці мандрівки лишили яскраві спогади про події, які залишаться коштовними камінчиками в серці.
Був пізній вечір, ми вирушили на якусь гулянку прямо у дворі, там тусувалася молодь і грала музика, гучна і чужа, але люди розважалися, танцювали, пили горілку і пиво. Калюжі після дощу на асфальті, свіжість у повітрі. Якийсь хлопець, п*яний, звісно, щось починає говорити. Ми перекидуємося кількома фразами англійською, я не пам*ятаю вже, про що саме була розмова, але вона була химерною. І ми вирішуємо шукати дощ. Він бере мене за руку і ми біжимо швидко-швидко через ніч, по калюжах, регочучись... Ми біжимо так шалено, моя рука в його, здіймаємо купу бризок... Я тоді не аналізувала цей момент, тоді взагалі не було думок, але ця подія вкарбувалася намертво у голові. І ми прибігли назад, він пішов, і ми більше ніколи не говорили і не бачилися. Але я знаю, чому це так вразило мене. Бо тоді ми були суцільним "тут і зараз", двома людьми без історії, без звичок, без характеру... Ми були концентрацією буття, чистою енергією. Ми були чистими дітьми. Тоді, в Тбілісі.
Вона народилася...
Шершаві сторінки, цей омріяний запах... Пакую перші три пачки і йду в місто, доношу заледве одну, бо вже частина осіла у Культі Ра, частина пішла по руках. Я вдруге переживаю народження журналу, вимріяного, виплеканого, який не має нічого спільного із маскультом, із глянсом, і "модними тенденціями".

zhyla1

Не хочу думати про недоліки, про те, що можна виправити. Він - народився, і це головне. Він посяде місце, ще ніким не зайняте. "Домашний ребенок" надто вузький, а ми ж, дотримуючись схожий поглядів на виховання, дамо якісне, глибоке читання, яке може бути цікавим сімейним людям. Тут буде про виховання, про історію дитинства, тут буде психологія, філософія... Тут буде додаток для маленьких читачів із якісною українською дитячою літературою. Тут буде описано те, що не знецінюється, що є глибоким і незмінним. Зростання у творчості, зростання у грі. Дитинність. Щастя.


Додаток вкладається в журнал, його можна буде потім підшивати в книжечку

Я хочу подякувати. Перш за все - Оксані, яка це все не лише задумала, але й втілила. Для мене вона завжди буде взірцем щирої, прекрасної, творчої, люблячої людини. Найкращої Мами.
Хочу подякувати Світланці Богдан [livejournal.com profile] fotynija , нашому літредактору, за те, що терпляче все вичитувала і правила, повставлявши такі соковиті українські слова, що аж плакати хочеться!
Єгор Ходєєв, наш дизайнер, хоч я і злилася на нього перманентно, але створив справді цілісний журнал. І дуже яскравий! Він же створив це прекрасне обличчя "Жили".
Олена Максименко  [livejournal.com profile] v_dorozi  написала чудову Казку про Лиса для дитячого додатку.
Олена Захарченко [livejournal.com profile] zaharko своєю авторською казкою зробила чудову "затравку" для всього номера, позначивши його тему - Родина. Її син Марко [livejournal.com profile] zaharkovi_dity , разом з іншими дітками, розказав про своє власне бачення родини.
Наталка Блок [livejournal.com profile] pogok  написала статтю про виховання у "радянському" стилі і у дусі природного батьківства, а її син Матвій проілюстрував це все.
Діанка Карпенко [livejournal.com profile] di_k та її донечка Маґда розповіли про свої мандри, переживання, досвід у річному проекті "Казки народів світу", який проходить у 16ти країнах. 
Люда Молодан [livejournal.com profile] djyfin розповіла про особливості дитячої фотографії.
Влада [livejournal.com profile] my_shedow  і Марися [livejournal.com profile] smugasta скрасили журнал чудовими ілюстраціями!!!
Діти Ростика [livejournal.com profile] rawstick , Насті [livejournal.com profile] odd_n_nasty  та Наталки [livejournal.com profile] tshibo - Демко, Соломія і Поліна - стали справжніми моделями для журналу!
І це я дякую лиш тим, кого знаю, а ще ж автори, ілюстратори, творчі люди - ті, які прийшли з "Оксаниного боку"!!
І ви бачите? Цей журнал створили МИ! Прямо філіал ЖЖ якийсь))

Read more... )
Ось-ось. Вже ось-ось, і наш журнал вийде друком. Вчора з Оксаною (віднині вона іменується арт-директором) вирішили, що у нас уже стадія потуг із "Жилою". Але стадія потуг через затримки із версткою дещо затягнулася. Аж так, що ми вже на місяць прострочили вихід пілотного номеру.
Наразі вже комплектуємо зимовий номер, знайшли київського верстальника, який працює швидко.
Я взагалі думала, що після "Золотої доби" позбавилася цих журнальних сантиментів. Але ні, мене накриває. Накриває нетерплячка, накриває бажання розпакувати першу пачку, вдихати запах ще "тепленького" журналу, гортати сторінки, помічати непомічені помилки, сварити себе, пишатися зробленою роботою... Він буде гарним, він буде кращим за Добу. У нього вкладали сили стільки людей. Це прекрасно.
Тримаю кулаки за цей журнал. Думаю, він буде цікавий багатьом. Він буде прекрасною альтернативою "Домашнему ребенку". Буде прекрасним чтивом для сімейних людей, для мам, яких верне від "Твоего малыша".
Він буде цупким, кольоровим, якісно видрукуваним, на чудовому папері, із окремою вкладкою для дітей. Він буде бомбовський! Хоча я й маю багато зауважень до роботи дизайнера. Але що вдієш.
Чекайте, камін сун!

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 05:54 am
Powered by Dreamwidth Studios