Про петрогліфи у Індії мало знають. Зазвичай доводилося показувати картинку. Та часом навіть люди, які жили поруч із такими каменями, лише здивовано піднімали брови.
   petroglifs Деякі люди вірили, що малюнки на каміннях з'явилися волею природи (як варіант - волею Будди). Але більшість не надавали їм взагалі ніякого значення. Як результат - абсолютно байдуже ставлення до цих пам'яток. Лише раз я раптово побачила охоронну табличку, де було вказано, що цей камінь під захистом і просять людей не нищити малюнки. Однак ця самотня каменюка була нічим проти масштабів руйнувань. Скажімо, від Лє у напрямку Кару є дві огороджені колючим дротом зони, де споруджується зрошувальна система. Там каміння з петрогліфами розрізане на блоки і використане у загатах на Інді. Там можна полазити і познаходити вцілілі каміння, чим я і займалася.

    Ділянка Інду, на якій зустрічалися петрогліфи, становить 262 кілометри. В основному вони були по лівому березі, але зустрічалися і на правому (як у випадку із поворотом на Алчі). Уявлення зеленого не маю, як давні люди перебиралися через Інд. У цьому місці він досить широкий і бурхливий.
       Із картографуванням виникли проблеми, які я досі не можу вирішити. По-перше, у Гімалаях не ловив GPS. Не хотів визначати поточні координати. По-друге, гуглівська карта недостатньо деталізована. Групи петрогліфів розташовуються іноді на відстані 500 метрів - кілометр одна від одної. Крім того, записуючи місцерозташування, я орієнтувалася на кілометрові стовпчики, які показують відстань до найближчого села. Цих сіл і близько немає на гуглі. Буду шукати трекінгову карту, але вона досить умовна. Поки не вирішила, що робити. А поки - запрошую у "мій світ", так би мовити :)

Зараз, гортаючи свої записи, я згадую слова мудрого Аслана про те, що тут, на висоті, все здається ясним і зрозумілим, але внизу у голові буде каша, тому запам'ятай, дівчинко, те, що треба запам'ятати! Коли я записувала таким чином місцерозташування пам'яток, мені видавалося усе цілком-цілком зрозумілим))) І де моя ясність зараз?!
sm_DSC_7457

Ночувала я в наметі на березі Інду. Всього у поїздці провела 10 днів (доки не навернулася з мотоцикла). Не завжди в Інді була питна вода. І дуже коли рідко були дрова (по суті, може раз чи два вдалося назбирати якихось бур'янів). Місцеві живуть на кізяках!
турист )
Ладно, поїхали!
Деякі петрогліфи геть стерлися. Щоб проявити малюнок, трохи накручую його у фотошопі. Деякі картинки обвожу у окремому шарі і виношу вниз, аби краще було видно. Мене особисто вражає, я б так не намалювала:

sm_DSC_7183
Біля нижнього бика, якщо так придивитися, то видно щось, схоже на колеса і воза. Я маю ще малюнки, де я більш чітко видно віз і воли. Якщо грубо обвести саме цей малюнок, то буде щось таке:

viz-7183

А це взагалі якась фантазія. Люди, люди у колесах, кози, всього наліплено. Мисливець з луком..
smDSC_7185

Придивіться до "центрального" з пальцями розчепіреними, цей чоловік явно сидить на бикові верхи. Якщо обвести центральну композицію, то вийде ось таке (я зменшила):
vershnyk_7185

ще петрогліфів! )

Стаття для "Рукотворів"

У 2010 я вперше відвідала Ладак. І з цих відвідин винесла два найбільших враження: невимовна масштабність тутешніх місячних пейзажів і жива народна культура місцевих людей. Тут досі носили старовинні костюми, і найбільш визначним елементом цього костюму були прикраси.

Жінка з племені дрок-па, село Дха, Арійська долина. У такому головному уборі, оздобленому квітами та срібними прикрасами, старше покоління ходить до щоденної роботи.

Жінки племені дрок-па привозили за сто з лишнім кілометрів ріпу та картоплю до найбільшого міста Лє, продаючи її на базарі не інакше, як одягнувши на голову химерну композицію зі срібла й штучних та живих квітів (такі композиції, до речі, носили раніше й чоловіки). Фотографувати дрок-па не дозволяли, бо вірили у те, що з фотографією можна забрати і шматочок душі. Мешканці долини Нубра, як чоловіки, так і жінки, не виходили з дому без розкішних намист, браслетів та сережок, увінчавши свій образ головним убором гонда. Цей убір прийшов на заміну попередньому, дуже популярному у цих місцях жіночому уборі під назвою перак.

За ладакськими намистами трусяться руки. Любов ладакців до коралів робить намиста часто дуже подібними до українських, і одне з таких намист органічно доповнило мій український костюм. Отже, відвідавши Ладак вдруге, захотілося написати трохи про їхні прикраси.

Символіка каменю

Я не мала на меті фотографувати ювелірні вироби, але коли подивилася на знімки звичайних людей, то виявила, що всі вони, навіть найбідніші, носять прикраси з дорогоцінних або напівдорогоцінних матеріалів. Прикраси одягаються до роботи і до свята, і вони виконують подвійну функцію: свідчать про статус людини, а також є сильними амулетами від усього на світі.

Жінки з села Бейма чекають на зупинці на автобус

Оскільки "кат" не працює, ЧИТАЙТЕ ДАЛІ ТУТ!

Хочу окремо написати про їжу, але не про місцеву і «необхідно спробувати», а про нашу, українську, звичну.

Коли довго не вдома, то організм починає вимагати чогось без присмаку тутешньої екзотики. Без присмаку каррі, чи перцю. Чогось чистого. А у моєму випадку – мені дуже бракувало молочних продуктів, а особливо сиру. І з часом я знайшла в Лє кілька точок, де можна утішити внутрішнього страждальця.

Скажімо, є така точка – Niyaz Milk Product. Вона знаходиться на Main Bazar поблизу мечеті. Якщо іти в бік виїзду з Лє, в бік автовокзалу, до мечеті, то вона буде по ліву руку – невеличкий відкритий магазинчик з рожевими стінами. Тут можна купити кисляк і кисломолочний сир, 150 рупій/кг. Цей сир ніжно-солоний, його можна їсти без нічого, а можна бадяжити з зеленню або варенням. Їсти просто так або класти на хліб.

Друга точка – це непальський ячий сир, 100 рупій за 100 грам. Дорого, але варто того. Його продають в German Bakery, що знаходиться в буквально 5ти метрах вниз по бічній вуличці від великої червоно-чорно-білої вивіски “Yak Travels” (якщо іти від мечеті і від виходу з міста, то ви в неї упретеся). Сир по структурі схожий на гауду (твердо-в’язкий), з відчутно вираженим запахом (але не нав’язливим) і солодкуватим смаком. Саме воно для поїдання під чайчик, з салатом, з картопелькою (це якщо у вас є газовий пальник і ви можете себе інколи потішити просто картопелькою). Тут же, у цій бейкері, ви можете купити справжній хліб. Альтернатива – хліб для тостів, який іноді продається у магазинах. Але тут, спечений у пекарні європейського типу, він неймовірний, із хрусткою скоринкою, такий невимовно-смачний (45 рупій білий хліб і 35 рупій чорний).

Третя сирна точка – магазини органічних продуктів, я таких бачила парочку на мейн базарі. Тут продаються сухофрукти, всякі трав’яні чаї, абрикосове варення, лущені кісточки і сік (Ладак спеціалізується на продуктах з абрикосів, тут крім абрикосів майже нічого нема). Тут можна купити «органічну гауду» (не знаю, що робить її органічнішою за звичайну гауду), голова у 500 грамів коштуватиме 375 рупій.

Якщо ви не в Лє, то можна брати консервований сир. Це збочення, але воно смачне, на смак схоже на варіації нашого плавленого сирка. У них цих плавлений сирок може називатися «чедер», але все одно це плавлений сирок :) Купляла три різновиди консервованого сиру (100-150 рупій), всі – достойні.

Тепер кавоманам. З нормальною кавою тут напряг, уявлення ладаків про каву дуже умовні, навіть про розчинну каву, якої сиплять три крупинки на чашку розведеного згущеного молока :) Так званий filter coffee наливають точно у тій самій бейкері, у ресторанчику при ній (40 рупій). Це заварна кава, неміцна, але непогана. Тут же продається мелена кава, але я не ризикнула платити 400 рупій за кота в мішку. Зате цілий кавовий світ відкривається у OpenHandCafe. Пояснити, де воно знаходиться, я не можу. Бо знаходиться воно у чорта на рогах, знайти дуже важко. Вчора я реально шукала цілісінький вечір, доки знайшла його, хоч вони наче й порозвішували по місту реклами з мапою, але там така мапа… Орієнтир – міст. Якщо знайти міст, то там треба питати у місцевих про це ОпенХендКафе. У ньому продається ВСЕ. Там стоїть кавовий апарат, і вони бадяжать від еспресо-капучіно і до якоїсь кави на індійських спеціях (але я вже чути не хочу про індійські спеції). Там дорожче, ніж у інших кафе – капучінко маленьке коштує 55 рупій. Але там таке «маленьке»… таке дуже індійсько-маленьке, як відро.  

Тепер м’ясоманам. Я не їла м’ясо майже місяць. І коли зрозуміла, що компенсую все це діло шоколадом, то вирішила таки знайти місце, де м’ясо б готували не вегетаріанці, де воно було б справжнім (а не якась штука у картонних коробках «реді ту юз») і, що головне, зберігалося б у холодильнику (так-так… головне – не бачити, як зберігається тут м’ясо, тоді одразу перехочується його їсти). Є кафе «La Terasse», воно знаходиться по праву сторону від Як Тревелс. Там взагалі дуже достойне кафе. Величезні склянки чаю за 10 рупій, дуже широкий вибір їжі, все приготовано смачно і великі порції. Так от, у них є широкий вибір страви з курятини. Правда у 90% випадків вам принесуть щось, де буде купа капусти, шпинату і спецій, і там буде загублено один-два крихітних слідочки курки. Тому одразу замовляйте курячий шашлик (200 рупій). Там просто м’ясо)

Ще вчора стала відкриттям вулична їжа – мусульмани виходять на вулиці з переносними мангалами і смажать шашлики. Я спитала, що за м’ясо – баранина. Шашлики крихітні, маленькі шампурики і там десь 5 шматочків маленьких. На смак – дуже м’яке м’ясо, соковите, але воно не солоне і злегка віддає якимись спеціями. Дуже злегка. В основному це чистий смак баранини і баранячого жиру. Я не знаю, як вони його роблять м’яким, але ніякого маринаду не відчувається. Один шашличок коштує 25 рупій (!!!), до нього дають шматочок палянички (типу роті) і нарізочку з редьки і імбиру (наскільки мені вдалося ідентифікувати на смак).

Смачний чай я так і не знайшла.

Ще можна купувати зелень і робити салат. Дуже-дуже солодка тут редька, її можна гризти просто так. Картопелька – 15 рупій/кг. Шпинат, зелений салат, горіхи – це все продається на базарі, можна робити салатець. Для чаю купується на базарі м’ята, в органік шопах – мед.  Я дуже шкодую, що тут немає змоги користуватися кухнею, доводиться готувати на газовому пальнику, а чай заварювати кип’ятильником. У консервах ще можна купляти рибу  - макрель чи тунець. 

А от тут: Що ми їмо в Мексиці

Поїхати до осередку справжніх кочових племен було моєю ідеєю-фікс ще в часи перших відвідин Ладаку, але тоді у нас з чоловіком не вистачило часу. Зараз мала час і натхнення витратити 4 дні суто на дорогу, аби добратися до цього високогірного краю, до озера, що лежить на висоті 4600 метрів. Під китайський кордон. Тут простягаються споконвічні кочів’я людей, які, як говорили путівники, частково осіли у «резиденції» Корзок. Про ці племена ще Реріх, здається, писав, що вони приходять в Лє невідомо звідки, говорять на іншій мові і виглядають інакше…

Це мало бути цікаво.

Дорога тягнулася довго вздовж Інду, потім звернула праворуч. У якийсь момент таке-сяке покриття зникло, був лиш щебінь, де-не-де занесений піском. Дорога така вбита і неприємна, що люди попрокладали багато альтернативних «напрямків», через піщаний грунт. Сама місцина – пустельні рівнини, дороги-напрямки – чимось нагадувала Монголію.

Отак виглядає часом "дорога", доводиться чекати.

Красота неопісуєма.

Це не Тцо Морірі, це озерце на шляху до.

З’являлися чоловіки, що гнали отару, з’являлися білі шатра кочових сімей. Біля якогось сидить сім’я. Я підходжу до них. Чоловік вичинює шкуру, жінка і дитина прядуть, ще двоє жінок тчуть. Нитки грубі, веретено крутиться так швидко, що око не встигає помітити рух. Люди не монголоїдної зовнішності, принаймні, ця зовнішність дуже специфічна. Обличчя вимазане якоюсь масною фарбою. Я підходжу ближче, розглядаю, як вони тчуть. Від них сильний запах тваринного жиру, як від монголів. Розмовляти ми не можемо, тільки жестами. Я прошу їх поспівати, вони сміються, віднікуються. Зрештою, під роботу заводять одну коротеньку пісеньку, яку раз у раз обривають гучним сміхом. Намагаюся показати жестами, що хотіла б придбати у них сиру. Намарно.


Read more... )

Розказати цю історію – рівносильно написати «я ідіотка», але правди ніде діти, бо так і є. Я умудрилася знайти проблеми на свою голову на рівному місці, де ніщо не передбачало біди.

А сталося це так. Після шестигодинного вибирання по бездоріжжю через перевали у 4800 метрів я нарешті виїхала на рівну дорогу – на асфальт. Не знаю, як то сталося, але в якийсь момент у мене виключилася увага, я почала ловити гав, а отямилася тоді, коли мій моц на швидкості десь з пісят км/год летів у напрямку урвища, за яким воркотів Інд. Часу вписатися у поворот не було, і мені нічого не лишалося, як екстрено вигальмуватися, тобто, по суті, власним носом. Правда, падати мене давно вчили, і носа я берегла, натомість гальмувала руками і колінами. Гепнулася я добряче, чую – боляче страшенно. Дивлюся на ногу – штанина в хлам, звідтіля виглядає біле («йооо, до кістки прорвала..»). Перчатки теж порвані, лікоть саднить, лажа. Якісь машини проїжджають, зупиняються, питають, чи потрібна допомога. Я в стані шоку, всіх відправляю, мовляв, все гаразд. Таки хлопці з вантажівки якоїсь вилазять, піднімають моц, я на нього сідаю і кудись від’їжджаю. Потім десь стаю, дістаю аптечку, в якій звісно ж нема бинта («Я у всі поїздки брала бинт, жодного разу не знадобилося, то навіщо зараз братиму?»). Я виливаю на рану перекис, перу  в бутильованій воді  з милом бандану, примотую її пластирем. Тут відчуваю – щось мені недобре. Нудить і в туалет по великому хочеться. «Адреналін виходить» - думаю я собі, згадуючи точно такий стан на пологах. Ще в голову лізуть жарти про адреналін коричневого кольору)) Встаю, аби відійти хоч трохи і проблюватися, і тут у мене все пливе і я осідаю… в очах темніє, нудить страшенно, лягаю на каміння і згадую «Битву націй», де медсестра ноги чуваку піднімала і холодом обдувала. Ноги підняти я не можу, але якимсь чином розстібаю куртку і далі туман-туман… Лежала я на тому узбіччі не знаю скільки, недовго. Потім стало легше, облилася водою, поповзла до Інду срати, пардон) Після цього стало взагалі добре, відчуваю, що їхати можу, головне якось ногу зігнути. Пам’ятаю, що у найближчому селі є військова залога, а у них мусить бути медик. Пам’ятаю, важко було сісти)) А ще важче було ногу зігнути, згинала з «АААААА!!!!!» (наступну добу добирання до Лє кожен маневр на мотоциклі у мене супроводжувався «АААА!!!», або «ААААА, б***, якого х*** зупинився серед дороги, як же я тепер на першу переключуся, ААААА???!!!»).


Read more... )
Арійська долина видавалася місцем доволі розкрученим. Я про неї читала в книжках та інтернетах, бачила багато реклами турфірмочок, мовляв, організовуємо тури до аріїв… Тобто мені бачилося, що там буде якийсь попсовий туристичний рай: з магазинами, гестхаузами, інфраструктурою. Тому я й поставилася спустивши рукави до харчів у дорогу та купівлі газу для пальника: ну не встигла то і не встигла купити, поїм у забігайлівках…Але дзуськи. Там, куди я поїхала – реальне середньовіччя.


Петрогліфи
По дорозі в арійську долину петрогліфів багато, і чим ближче до Пакистану – тим більше. З подивом виявляю, що буддистів явно дратують ці петрогліфи. На повороті до монастиря Алчі вони понабивали зверху на давніх малюнках свої ступи: чіткі, яскраві. Перед полем з петрогліфами зупиняється автівка, і задумливий індієць-гід виводить двох туристочок показувати вибиті ступи. Я одразу біжу до них: якого періоду ці новіші малюнки? Як ви їх взагалі називаєте? Індієць стинає плечима: «Я сам це вперше бачу… Колись чув історію, що ці малюнки з’являються самі по собі, вірніше, за божественної сили, люди тут ні до чого…»

Взагалі петрогліфи тут різні за часом і за стилем. Таке враження, що люди просто не могли пройти повз темне патиноване каміння.

Read more... )

Зрештою, я йду. Виходячи з села мене зачіпає якийсь пацан, я говорю з ним і тут розумію, що він говорить англійською. «Хей, ти говориш англійською! Мені треба допомога з перекладом пісень! У тебе є мейл?»  - потім я роззираюся довкола: і справді, чо це я. Тут навіть електрики немає. Доріг немає. Магазинів немає. Який інтернет?
За їжею з’їздила у магазинчик у Бейму. Купила банку консервованих грибів і сиру. Вночі якась зараза сир сперла – мавпа? Собака? Ночувала під кордоном з Пакистаном, бо там була річка і – нарешті! – дрова. А наступного дня випадково познайомилася із хлопцем, йому років 15… Сам перепинив мене, почав розповідати про петрогліфи. Він мусульманин. Вчиться в Лє. Я спитала: «Ти знаєш мову брок-па?». Він відповів ствердно. «А у тебе є мейл?» - «Так!» Здавалося б, якихось 20 км від Дха, а вже у людей є мобільний інтернет… Записала його контакти, спробую переслати пісні…

Розпитую його. «Тут живуть люди, вони не такі, як ми, вона арійці». – «Ну як і я!» - сміюся. Він робить круглі недовірливі очі: «Да???». Не розуміє, що ж таке я мелю.

    … Сьогодні день відсипаюся, відписуюся, стрижуся, перуся і миюся. Дізнавалася вартість треків… матко-бозко! По 17 тисяч рупій за 5-ти денний трек! Це я іду, несу речі і плачу такі гроші! Йти самій без гіда в Гімалаї страшно (хоча…). Тож дешевше знову орендувати моц і поїхати до останніх кочовиків, до Тцо Морірі. 252 км в один бік, дорога по складності десь така, як в Нубру. Але я вже почуваюся майже тертим калачем. 4 дні дороги, два дні там. Нормально.

А за ремонт моца мені виставили рахунок в 2000 рупій! Написали ретельно список усіх ушкоджень: подряпини спереду, подряпини на захисті ніг, погнутий «сайленс кавер». Певно, я створила прецедент, що оплатила це. Бо потім мене перестрівали люди, робили великі очі і казали: «Я чув, що з тебе взяли екстра-гроші за ремонт моца… як ти його розбила? Як це сталося?».

P.S.  Я чесно довго намагалася вставити фотки... На жаль, це анріал за такого зв*язку.
Чи могла я у самих сміливих фантазіях уявити, що буду спати з Бредом Пітом буду їхати по гімалайських серпантинах на мотоциклі?! Я боялася, я 10 днів боялася, але зрештою орендувала мотоцикл "Пульсар" і поїхала... Ох, що то була за їзда! 95км за перший день у пошуках петрогліфів! Емоції зашкалюють. Я! Та, яка боїться навіть у комфортабельній альтеї їздити, раптом сіла на.. оу... це щось ірраціональне.
Ранок почався не так рано, як я думала. Стартувала я десь близько 9ої, коли вже трафік дайбогенький. Місто якось проминула, з лівостороннім не було проблем, просто весь час повторювала формулу "лефт із райт". Але вже на виїзді з міста навернулася так, що думала - кінець мені. Мій страх і жах  - величезні військові вантажівки... Я якраз обходила якогось в*ялоїдучого, як раптом побачила, що паралельно мене обганяє вантажівка... (якщо ви не знаєте, то у індійських моциків дзеркала відкручені, тож це було "внєзапно"). І так само внєзапно піді мною опинився пісок, я запанікувала і гепнулася прямісінько під вантажівку. Пам*ятаю чітка думка: "до колеса 10 см, не зачепить...". Обпекла ногу, не знаю, як я умудрилася...Помогли мені підняти моц (сама я не можу).
Далі було страшно, але я сама винувата, моя типова реакці - паніка. Зупинилася в забігайлівці, попила чаю, подумала) І поперла далі. Забігаючи наперед скажу, що грохнулася ще раз. Коли пішов град) Так само, злякалася слизької дороги і на спуску здуру натисла ручне гальмо.. ну мене і перекинуло. Знову ж таки, пощастило, що були люди... сама я не можу підняти махіну.
Так от. Це була якась водійська ініціація. Після пригоди з вантажівкою переді мною були настіпні випробування: серпантини і закриті повороти; потім почалася буря, страшенний боковий вітер буквально здував з дороги...каравани військових вантажівок; завалена камінням дорога, яку розчищали екскаватори і я між цим всим маневрувала; дощ; мокрий сніг; і нарешті град! Але найстрашніше - вечірня година-пік у азіатському місті. Я досі не розумію, як одуплилася... Як взагалі це проїхала. І навіть даїщники місцеві мене не зупиняли)))

Хух. А тепер по справі. Я зібрала сьогодні дуже багатий матеріал петрогліфів. Не знаю, як я їх розгледіла під час їзди... Вони не були позначені на карті, це було дві ділянки типу ірігейшин сістем, частина вже порізана на блоки, частина повикорчовувана і поперекидувана.. Але які там малюнки! З найцінніших знахідок - кибитка запряжена волами і такі воли... чи яки... у них наче на хвості сонце, а роги так перекручені як спіраль днк)) Я такого ще не бачила! Ну і купа кіз, сцен полювання і т.д.
На жаль, далі Кару я не поїхала, бо просто це і так було занадто для мене... 95 км для першого дня. І вже й не поїду, завтра в інший бік шукати, а далі - арійська долина. Правда виявилося, що про Гесера я тут не запишу, бо це пісні зимового циклу...
Ух, щось я наповнена емоціями! Дівчата-хлопці, вибачте, що без фотографій... Зникаю на тиждень від завтра. Завтра о 5:00 вирушаю вниз по Інду.
Коли складала маршрут на "Дороги міфів", то орієнтувалася на якісь теорії, думки вчених і т.д. А можна було просто подивитися на ареал проживання сучасних дардів - носіїв мови, яка найближча, наскільки я розумію, до т.зв. індоіранської, або, як вчив Залізняк, "бореальної прамови".



Знайшла - о, диво! - у вікіпедії толкову статтю про дардів російською мовою. Мда, Нуристан. Як же мені треба в Нуристан. Аби ще переконати в цьому Пакистанське посольство. Коротше, треба буде нарешті детально розробити маршрут, нанести всі точки на карту. Розберемося із цими дардами...
Я, правда, досі не уявляю, як з ними спілкуватися. Вони навіть не тибетською говорять...
Але гляньте на ці фото. Чи вам не зносить дах, що така краса живе в Ладаку, між індійцями і тибетцями? Мені особисто - зносить.


Ну і "мого" хлопчика ви вже бачили, певно:
Read more... )
Отже, сьогодні я відчуваю необхідність закінчити розповідь про нашу мандрівку Ладаком. Звісно, у планах було ще мінімум 3 великих дописи, але завтра ми з «Цінькоторечками» вирушаємо стопити і співати до Грузії та Вірменії, а отже будуть нові враження і нові записи. А з Ладаком розберемося зараз. Скорочено:)
Дороги
Головне правило ладакської дороги – дивися у два ока, аби нікого не збити і аби тебе ніхто не збив. А також бібікай вдень і блимай вночі при будь-яких маневрах. Тому на дорогах постійний шум, фафакання і блимання. Діє на нерви добряче.
Дзеркалами водії не користуються. Це якось навіть зовсім не по-пацанськи – дзеркала! Всі нормальні реальні мужики дзеркала одразу ж відкручують. На нових машинах, які шкода нівечити – просто складають. На моциках дзеркала є лише у тих моделях, які призначені для туристів.
Поворотники тут теж для краси. І як засіб комунікації при обгонах на вузьких гірських дорогах. Поворот же позначається блоугорном (blow horn – найчастіше вживаний надпис, який ліплять скрізь) і умінням мудрих тибетців уловлювати думки одне одного. Саме таким чином вони дізнаються, куди конкретно поверне той, хто бібікає.
Варто віддати Нятові належне. За неповні два тижні він осягнув дзен тибетського водіння. Він пропустив крізь себе сакральну фразу «Left is right» (повчальні написи використовуються тут замість дорожніх знаків), бо насправді ця фраза означала, що треба забити на лівосторонній рух і їздити рівно по середині дороги, як всі індуси і ладаки. А брати вліво слід буквально за метр перед зустрічним ТЗ. Він навчився здійснювати подвійний обгон, а також обганяти тоді, коли зустрічний транспорт мчиться практично у лобову. Він навчився правильно блимати і бібікати, пізнав мистецтво сигналів руками, ногами і поворотниками. Він спокійно вливався у хаос міського руху, долав круті гірські повороти і був із дорогою на «ти» (впали ми лише раз, відбувшись здертою колінкою, ліктем і долонями).

Read more... )
Попердні розповіді про Ладак:
Ми - реальні кабани! Поїздка в Нубру, перед початком (писано в Ладаку)
Нубра: Дорога і Далай Лама (писано в Ладаку)
Ми повернулися! Загальні зауваження про поїздку.
Ладак археологічний. Шляхами аріїв.
Поїздка Шрінагар-Лє
Поїздка монастирями: Алчі, Ламаюру, Різонг
На відрізку шляху Шрінагар-Лє дуже багато монастирів, однак нам так і не вдалося заїхати в них по дорозі в Ладак, тож довелося ніби-то повертатися туди пізніше. До багатьох монастирів не було навіть дороги, лише стежки, але ми відклали похід туди через певні труднощі зі здоров’ям. Однак зупинилися на найцікавішому: монастирі Алчі і монастирі Ламаюру, а потім мали намір заночувати у монастирі Різонг, аби зануритися у життя монахів глибше.
Монастир Алчі знаходиться у приблизно 70 км від Лє, дорога сюди хороша, асфальтована, і на мотоциклі добратися не становило проблеми. Щоправда, Алчі лежить дещо в стороні від основної дороги, і ми трохи приблукали, адже знаків і вказівників у Ладаку практично нема. Однак добрі люди вивели нас на шлях істинний.
Алчі (наголос на останній склад, як і у всіх ладакських назвах) – невелике село, яке не є круто орієнтованим на туристів, тому тут можна спостерігати життя «маленьких тибетців» таким, як воно є. Ми потрапили на період жнив, всі люди вийшли «в поле» (хоча полем, звісно, ці клаптики землі назвати не можна), складали овес у снопи, снопи у кіпки, які міцно зв’язували мотузками. Потім якась бабця лягає зверху на кіпку, а молодики прив’язують її мотузками. А потім перекочують її на ноги, бо сама бабця встати не може. І ось дріботить дорогою кіпка з ніжками…

Ми їхали аж на край села, доки автомобільна дорога не урвалася, вилившись у вузькі «автентичні» ладакські вулички, мощені камінням або просто забетоновані. Вуличка вперлася у гестхауз, і я пішла спитати ціну і глянути умови. Ціна була як скрізь в цьому сезоні – 400 рупій, тож ми спинилися. Як виявилося, випадково ми вибрали найкозирніше місце, бо сусідній двір від двору нашого гестхаузу був входом у монастир Алчі – найдревніший зі вцілілих монастир Ладаку. Цей монастир унікальний з кількох причин. По-перше, він побудований просто в селі на березі річки, а не на скелі, як геть усі інші гонпи. Тому надійно «зашифрований» серед звичайних будинків. Саме це врятувало монастир від руйнування всілякими завойовниками і противниками буддизму. Формально у Ладаку є старіші монастирі, але насправді вони відбудовувалися (часто по кілька разів!), і лише цей, збудований у 11 сторіччі, стоїть як і стояв, камінець до камінця. Крім того, Алчі є унікальним зразком кашмірського буддизму, індійського буддизму, який нині перестав існувати як явище. Усі розписи, а також архітектура, відрізняються від «тибетського» стилю інших монастирів. Тут все, навіть спосіб викладення балок на стелі, запозичене з Кашміру, часто роблене кашмірськими майстрами. Але, безперечно, найбільш вражають розписи. Всі стіни розписані крихітними мініатюрами, це просто рве мозок))
На жаль, у монастирі фотографувати не дозволили. Він уже не дійсний, тут лише музей і кілька чергових монахів, які продають квитки та інколи розповідають щось про місце. Особливо вразила об’ємна ажурна скульптура Будди (у чотирьох втіленнях) і всіх-всіх-всіх. Вона займає весь зал, впираючись у стелю. Фігури вирізані з дерева так, що складається враження, ніби ті фігури висять в повітрі, нічим не прикріплені (мій улюблений персонаж – «метаптах» із прекрасними курячими ніжками). Монастир складається з кількох невеликих храмів. У дворі повно абрикос-дичок, за смаком божественних і незрівнянних. Ще будується новий храм, вочевидь, аби святе місце даром не пропадало без служб.
Не менш цікавою видалася прогулянка старим Алчі, коли ми відійшли від основної дороги і занурилися у нетрі, спостерігаючи за польовими роботами, і збиваючи бруківку вузеньких вуличок, огороджених невисокими кам’яними мурами, із дзвінкими струмочками, пущеними у канавки обабіч.
 
Read more... )

Попердні розповіді про Ладак:
Ми - реальні кабани! Поїздка в Нубру, перед початком (писано в Ладаку)
Нубра: Дорога і Далай Лама (писано в Ладаку)
Ми повернулися! Загальні зауваження про поїздку.
Ладак археологічний. Шляхами аріїв.
Поїздка Шрінагар-Лє
Я мріяла про Тибет, здається, все життя. Я мріяла про Тибет з 13-ти років так точно, коли почала зачитуватися книжками Лобсанга Рампи (можете плюватися, скільки хочете, але то було самоє оно!). Ще раніше мама, підсівши на всілякі магії та містики, вголос читала мені Александру Давид-Ноель, а потім я й сама занурилася у магічні ритуали оживлення трупів та інші не менш цікаві речі. Мені уявлявся Тибет як щось містичне, вкрите напівтемрявою, із холодними підлогами монастирів. Я марила тцампою і солоним масляним чаєм, мріяла перевдягнутися і залізти в монастир, куди, звісно ж, мудрі лами мене візьмуть, бо ж побачать, що з мене будуть люди!
Я росла і продовжувала мріяти. І ось я там, топчу ногами обоготворений пил (а пил, варто сказати, дуже в’їдлива зараза! ледве відмилася). Я там, і це після стількох невдалих спроб, протрачених не на те грошей і відкладань. Нято навіть назвав це моєю «тибетською кармою», адже я ніяк, ну ніяк не могла потрапити у омріяне місце! І так було аж до цього літа.
Дехто казав: а що буде, якщо ти дуже розчаруєшся? Якщо там все зовсім не так? Зараз, приїхавши, я можу сказати: там справді вже все не так. Але я не маю ні нотки розчарування. Я здійснила свою мрію і прожила її сповна.
Шлях до Ладаку (а чому ми вибрали не Китайський Тибет, а саме Ладак, я вже пояснювала) пролягав через Індію. Змучені після безсонної ночі в Делі та скажених перебігань з міжнародного терміналу до локального в останні хвилини (ми ж бо не здогадалися, що внутрішні рейси стартують з іншого місця, до якого ще треба під’їхати кілометрів зо 20!), ми приземлилися у Шрінагарі. Заповнюємо купи анкет, я застерігаю Нята тримати вухо востро, бо нас зараз візьмуть в облогу. Але перш, ніж ми вийшли, нас підкликав дядько зі стійки «Замовлення таксі» і поцікавився, чи ми забронювали готель. Дізнавшись, що не забронювали («Лохи!» - певно, в радісному передчутті подумав він), кашмірець почав пропонувати нам таксі і якісь готелі. (Тож порада на майбутнє: знаходьте адресу якогось готелю чи ГХ завчасно, і брешіть, що вас саме там чекають!) Тут же він повідомив нам радісну новину, що все місто закрите, надзвичайне положення, страйк і т.д. І що без послуг його таксі нас геть нікуди не випустять.
Ми якось із тим страйком розгубилися і згодилися, аби нас за 300 рупій (а це дешево, такса у них - 500) відвезли до якихось гестхаузів. Нас швиденько передали кілька раз з рук в руки, втюхали якомусь гіду… Попри протести і запевняння, що нам нічого не треба, на нас натиснули страйком… І справді, місто було мов у облозі. Купа військових, все зачинено, скрізь колючий дріт і барикади з мішків. Нас довго везли і привезли до якогось місця на озері. «Ось зараз ми сядемо в шікару (типу човен) і поїдемо до хаузбот (дім-човен)… Всі туристи тут живуть, іц вері сейф!». Ну і прямо тягнуть. Нятові кажу: «Не ведися, треба тікати», але Нято розгублений, мовляв, ти ж бачиш, місто запруджене військовими, ми ж тільки глянемо… Сто раз перепитуємо, чи не буде екстра-прайс. Таки дозволяємо засадити себе у ту шікару. Нас довозять до купи човнів, облаштованих як готелі. Знову передають у чиїсь руки (мафія натуральна!), заводять всередину, а там красота неопісуєма. Я пояснюю чувакам, що нам нафіг не нада їх вигоди і красота, нам тільки переночувати, тому підійде найдешевший гестхауз. Чуваки нас реально садять і починають пресувати. Вони нас пресували кілька годин! У нас голова від них розпухла, та ще й після безсонної ночі і цілого дня без їжі! Вже вечоріло, я їх щиро ненавиділа і не розуміла, як я, будучи другий раз в Індії, змогла втрапити на це попадалово! Я ж знала про ці всі мафії.. Чому вид військових так мене збив з панталику? Що найжахливіше, нас привезли кудись на човні, і ми були явно не в тих місцях, де є альтернатива. Зрештою, я спитала, скільки ж вони хочуть за кімнату. Вони спокійно заявили, що 3500 рупій! О, так! Це при тому, що середня ціна – 250 рупій у гестхаузі. Але чуваки нас пресували і далі, мовляв, ти, дамочка, була у Рішікеші і Ґанґотрі, а це Кашмір, тут все інакше, тут всі туристи живуть на хаузботах бікоз ітс сейф! Ми пересварювалися загалом, певно, годин 5. Голова лускала… Зрештою, ми дуже рішуче заявили, що нафіг валимо звідси і будемо спати у спальниках надворі. Власник перепужався і спитав нашу ціну. Ми сказали – 500 рупій (до того вони не згоджувалися на 700). Власник погодився.

Read more... )
Ладак - місце унікальне. Саме тут, вузькими долинами Інду (Indus) пролягав колись шлях аріїв, котрі підірвалися із наших надчорноморських степів і подалися світ за очі зі своїми кібітками, сім'ями і табунами-отарами, у пошуках нових пасовищ. Тут вони увійшли, аби потім спуститися по річці і заселити Індію. По всій долині Інду вони лишили спогади про себе - петрогліфи. Мало того, вони лишили про себе "живий" спогад, адже, з точки зору антропології, генетично найчистіша популяція арійців живе на прикордонні із Пакистаном, у Ладаку, в так званій Batalik area (для туристів відкрито лише 3 села). Ці люди, яких називають drokpa, мають кардинально іншу зовнішність, іншу мову та інший фольклор, ніж монголоїдні тибетці-ладаки чи смагляві індуси.
Окрім цього всього, я ж начиталася послідовників Реріха! Їх почитати - то куди не плюнь, а потрапиш у якусь пам'ятку старовини. І тому я була вся відкрита до поповнення своїх історичних знань.
Але - дулю.
Вже перша розмова із вертливим "менеджером" кашмірцем Ашокою закрала у серце підозру. Коли, почувши його ім'я, Нято відреагував, що, мовляв, так звали індійського царя, той не зрозумів, про що мова. Далі я вирішила розпитати, як добратися до відомої на весь гугль неолітичної стоянки поблизу Шрінагара. Ашока покліпав очима і запевнив, що і близько нічого такого у них нема. З'ясувалося, що слова neolitic чи prehistoric для нього нічого не означають (рівень англійської у нього високий). На setlement він відреагував тим, що "так, у них є табори біженців!" Я спробувала пояснити ще інакше (бо ж хотілося побачити найдревніше зі збережених місце Індії!), мовляв, veeeery ancient setlement, а він показує каталоги із якимись храмами, мовляв, лец гоу, вері ейшент, йому 300 років! Але остаточно мене добило те, що чувак, який по життю займається туристичним бізнесом, не знає, що таке "археологія" і "археолог". В Індії, звісно, скрутно з археологією, але ж не взагалі ніяк! Слово "петрогліфи" взагалі нічого не значило для нього - як і для багатьох інших, опитаних пізніше.

Read more... )


 
Аж не віриться, що ми вдома! Останні дві доби були вкрай важкими, ми їхали-їхали-їхали, не спали-не спали-не спали, і чухалися-чухалися-чухалися (поки ночували у монастирі у Різонгу, умудрилися підхопити злобних кусь)...
Це якась неймовірна подорож була, не знаю, чи мала ще колись за життя настільки насичені емоційно і враженнєво поїздки. Потрохи емоції улягаються, фотографії вже скинуті, а у голові продумана структура викладу матеріалу і досвіду:)
Логічно її можна поділити на кілька блоків: блок буддистсько-містичний, блок археологічно-антропологічний і блок ойяккрасівоприродній. Але, певне, спочатку треба якісь вступні прозаічні зауваги, еге? ;)
Отже, Ладак. Він же - Малий Тибет. Тут долини лежать на висоті понад 3 тисячі метрів, а гори сягають понад 7 тисяч (дві вершини Нун і Кун). Тут же десь і друга висота світу К2. Такі суворі умови наклали свій відбиток на тутешній клімат і туризм, тож зі своєї поїздки ми зробили наступні висновки:
1. Найвдалішою покупкою перед від*їздом було оголошено спортивні окуляри-полароїди. Як людина, яка не носить сонцезахисних окулярів, ніколи не думала, що вони настільки можуть стати в нагоді. Вони захищали від вітру, пилу і сонця. Звісно, негативним моментом є забарвлення морди в стилі "антипанда", але то таке, деталі.
2. Зволожуючі креми в горах - наше все. Клімат дуже сухий, пика починає тріскатися, губи в ранах, шкіра вкривається сухою кіркою і облазить.
3. Ніяких "загорань". Місцеві навіть у спеку під 40 ходять у светрах і шапках, і недаремно. Перепади температури навіть вдень за ситуації "є сонце - сонце за хмаркою" відчутні, а ось із заходом сонця температура різко падає вниз, тут треба вже не тільки светра, а й куртку натягати.
4. Треба купувати путівники у перший день, а не в останній, як це зробила я. При чому, як показує досвід, треба шукати книжки якихось закоханих у свою землю авторів-краєзнавців, а не скупих вказівок "куди піти і де пожрать". Коли нарешті розкошелилася аж на 895 рупій, купила книжку про культуру та історію Ладаку і почитала, скільки всього тут є... То лишалося тільки кусати лікті від досади, що не зробила цього раніше, а часу перебачити все просто нема!
5. Розраховувати відстані, виходячи із суто рівнинного досвіду - велика помилка. Для нас 100 км - це пхи, а не відстань. Для Ладаку це... день дороги. Важкої дороги. Тож поїздка "лише" за 220 км - це 4 дні суто дороги.
6. Сандалі в дорозі - це зло. Ходила-ходила в черевиках, а тільки вдягнула сандалі - одразу збила пальця і мучалася.
7. Якщо можете водити мотоцикл - беріть! Ви не залежите від людського фактору, ви вільні розпоряджатися своїм часом. Мало того, це дешевше, ніж їздити на "джипах" і "таксі". Треба лиш купити мапу і слідкувати за рівнем пального.
8. Щодо Ладаку, то ладаки і індуси - це дві великі різниці. Краще спілкуватися із ладаками. Вони не деруть втридорога, не дурять і дуже відкриті та гарні люди.
9. Треба формулювати конкретну мету поїздки. Це або треки і природа, або буддизм і містицизм, або рафтинг, або археологія та етнографія... Неможливо охопити все! Крім того, їхати варто не менше, ніж на місяць.
Може щось іще згадаю, а поки писатиму далі:)

Коли я читала Шапошнікову з її писаннями про Ладак, Нято ніяк не сприймав її, звинувачуючи у надмірній екзальтованості. Однак, як я змогла переконатися, у неї на те були причини. Бо коли мандруєш Гімалаями, то можеш або екзальтовано, або матюками ("Бля, це краса нереальна, це пиздець!!!!!"). А потім наступає тиша. Тиша у думках і у словах. Бо ти не здатен переварити все це. Надто неземні наштаби, надто неземна краса... Це як сновидіння, або як інша планета.
Тому не буду описувати побачене. Може потім, переваривши, обробивши фотографії. А поки - прозаїчно про нас. Ми повернулися із триденного заїзду нереальними місцями... У нас болять дупи, обвітрене обличчя, потріскані губи і купа щастя.
...Ми вирішили поиіхати у долину Нубра. Ці території тільки в семидесятих перейшли у власність Індії, туристам відкрили в*їзд у середині 90их. Тут живуть нелякані місцеві жителі, а краса, казали, нереальна. Але головне - тут в цих числах читає лекції про буддизм Далай Лама!!! Ну хто ж не поїде?
 Тільки ось постало питання, як туди добратися... Дорога мала бути нелегка, півтори сотні кілометрів по гірському серпантину. І, шо найцікавіше, пролягала вона через найвиший гірський автомобільний перевал світу! І оце поки ми продумували варіанти добирання, нам на очі попалася вивіска оренди мотоциклів. Ціна оренди понтова - 90 грн на день. А Нято, варто сказати, якшо його відірвати від компа, стає реальним кабаном! І він сказав: "ДАВАЙ!" А це якийсь анріал, бо ше в Києві Нято і чути не хотів про байк... Ось яке корисне гірске повітря!
Аби змалювати ризикованість авантюри, варто зазначити кілка моментів. 1. Сівшу на моц, на перших 2 метрах Нято заглух. 2. На других кількох метрах ми мало не врізалися у машину і летіли шкерберть через усю вулицю. 3.   Далі ми до ночі чекали, доки вшухне трафік і ми зможемо доїхати до гестхауза. 4. Гімалайскі серпантини вузькі, ніяк не обгороджені і в півтори полоси. Покриття на них часто нема, лиш каміння і гірські річки-потічки... 5. Лівосторонній рух. 6. Перевал лежить на висоті .... 5602 метри!!!! А Нято ковбасило і при 3500. 7. Востаннє Нято водив моц 18 (!!!) років назад.
Та гавно вапрос! Дух авантюри захмелив нам залишки мозгів! І ми поїхали.
Але про це завтра, бо у нас тут 22.00 і інтернет закривається.
 

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 21st, 2017 08:33 am
Powered by Dreamwidth Studios