Коли мені було 5,5 років, тато враз вивіз мене з квартири на Хрещатику, 25 і привіз у хату на Пролетарській, 35 у Полтавську область, Лубенський район, село Литвяки. Я лишилася там майже на 3 роки. І для мене це були найяскравіші спогади дитинства. Відчуття безкінечної свободи: вибігти вранці з хати і податися на горби чи у ліс. Купатися у бистрій крижаній річці: ну от мені в голову не вкладається, як би я відпустила семилітню дитину САМУ у цю річку? Ловила в'юнів на болотах...
У мене не було іграшок: ми гралися паличками і листочками. У хаті не було вигод: підтиралися лопухами, а спогадів про миття якось і нема. Вранці взимку вода на кухні замерзала, земляна підлога була всипана осокою, а волосся моє збилося у суцільний ком від нечесання.
КОли мене потім повернули у Київ, аби віддати у ґімназію, я була пекельно, ПЕКЕЛЬНО ображена. Мені почали розказувати, що "ти ж дівчинка", а я назло лізла на перше-ліпше дерево, що росло на Хрещатику чи бічних вуличках. Я пересувалася виключно бігом, і прийшла в школу зі знаннями, як об'їжджати коня, скільки вилуплюються курчата і як доїти козу.
І все доросле життя я ностальгувала за селом, ніби старші люди за Совком.
І весь час хотіла мати хату в селі з інтернетом, але підтримки від чоловіка, звісно, не було. І я страшенно на це ображалася.
А потім враз на вайвейшені мені відкрилося рішення: взяти хату в оренду. І от сьогодні їду дивитися одну хату. В тій же полтавській області, але у лохвицькому районі. Хочу жити в селі. Чоловік не виступає проти, бо переконаний, що мене вистачить на 5 днів.
Я, можливо, трохи ідеалізую терапевтичний ефект життя в селі. А може й ні. Мені стає легше, коли я ізольовуюся від людей. Стає легше, коли роблю щось руками. Але головне інше. У Києві все кричить про мою нікчемність: годинне тренування коштує стільки, скільки я заробляю за день роботи. Похід в магазин - розорює, садок я не тягну... Нав'язана містом необхідність споживати показує всю неспроможність угнатися за "нормальною" покупною спроможністю. Коротше, треба вирватися з цього зачарованого кола. Не мати де тратити. Знайти в собі інші цінності.
Необхідінсть "скажено заробляти" відпаде, автоматично перестане дратувати необхідінсть відволікатися на дитину. Хочу спробувати.

П.С. Замислилася, чому я перестала вести особистий блог... Не знаю, певно, боюся бути вразливою.

Вчора я розповіла про гострий стан після інсульту, але, окрім нього, були і інші прояви.

Пост-інсультні глюки
По-перше, страх смерті. Мені здавалося, що тему я цю давно пропрацювала. Але після події вона знову вилізла. Це був страх не так небуття, як, скоріше, каліцтва. По-друге, це був панічний страх втрати контролю. Я дуже люблю все контролювати і просто скаженію, коли хтось ззовні намагається контролювати має життя. І тут з'ясовується, що моє тіло раптом може викинути коника, і я на це не можу вплинути. Ні я, ні мій здоровий спосіб життя.
Після цього у мене з'явилося сильне бажання взяти під контроль своє тіло - довести собі, що можу робити з ним що захочу. Тому ударилася в тренування. І лише зараз, дещо демотивована незначущістю результату моїх зусиль,  я таки попустилася із бажанням стати качком.

Доволі тривалий час після інсульту я не могла довго концентруватися на текстах і не могла писати статті. Мені здавалося, що я вже ніколи не зможу реабілітуватися. І лише коменти у ФБ, де Сергій Марченко пообіцяв, що здатність писати повернеться, вселили надію.

Ще я не була здатна відновлюватися після якихось психологічних травм. Це було найтяжче у реабілітації. Про це попереджали лікарі, так і сталося. Я місяцями ридала через відсутність сенсу життя і власну нездалість. І через інші речі. Психіка абсолютно не адаптувалася до кризових ситуацій, тож я "оклигала" лиш у Мексиці, де упхнула у свою голову гору філософської літератури і пройшла такий собі левел-ап в усвідомленні себе і світу.

Де собака заритий
Всі лікарі однозначно вважали причиною інсульту моє фестивальне перенапруження, помножене на недосип та купу шкідливих чинників, типу літри кави випитої кави і жосткий недосип. Але потім я пішла до кардіолога на планову перевірку, а вона мені каже: "А чи нема у тебе, часом, проблем з суглобами?" Є, кажу, артроз геть замучив. Ну і артрит теж кості крутить давно. А чи нема у тебе, часом, женських пробелм? - питає. Чого ж нема, кажу. Є! Гормони буянять, вічно як не срачка так пердячка щось турбує. О, каже кардіолог, а піди до свого ревматолога, і хай вона тобі направлення випише на аналізи на аутоімунне...

Після того ішла я до ревматолога довго. І не прийшла б, певно, бо поки Настя не вмирає - Настя до лікаря не йде. Але тренер поставив умову: ніякої тобі штанги, поки не вколеш в коліна таку хрєнь, яка суглоби змазує... Ото пішла я до своєї ревматологині і кажу: вколіть мені хрєнь, прошу пані. А заодно і випишіть направлення на аналіз.
Коли жінка почула про інсульт у 28 років, то заявила, що "від нервів" жінок у такому віці не бахкає. Це чоловіків, каже, від нервів бахкає. А жінки так зроблені, що витривалі шокапєц. Ну да, нам же дітей ростити, нам ламатися не можна. Все, каже, нічого колоти не буду, пензлюй здавати ANA (ДНК-тест на волчанку). АНА показав наявність чого-то там, що свідчило про волчанку, але якось мутно показав, тобто на грані між негативним і позитивним результатом. Лікарка відправила на кількісний аналіз, і знову ж те саме. Негативний - 4 і менше. А у мене 4. Оце завтра доздам останній аналіз і піду знову...

Потім я почула про жінку з трьома інсультами у 30 років. Це її організм реагував на присутність естрогенів. Я зразу ж на себе приміряю... оце буде прикол, якщо мій організм вбиває мене за жіночі гормони... кармічна помста за заперечення жіночності в собі і небажання жити після 27)) Коротше, епопея з інсультом ще не скінчилася. Працюємо всією сім'єю "на аптеку")

Між тим
Між тим, це майже не вплинуло на мій спосіб життя. Так, було страшно літати на літаку перший раз (у Мексику, 12 годин), перший раз підніматися на 4000 і присідати з 30 кг на карку, перший раз курити коноплю було взагалі дуже страшно, бо хз як воно діє на судини... Тобто мені було це все робити страшно, але я робила. І буду робити.

Зараз з мінусів - крутиться часто на тренуванні голова (але може так у всіх?) і на спеці чи духоті стає дурно. Більше ніяких наслідків не відчуваю! Отакий от досвід. Питайте, якщо що. Розкажу)

Думаю, пора викласти на віртуальному папері мій цікавий досвід із інсультом) Тим паче, сьогодні зробила контрольне МРТ і виявила, що у мене у мозку дюрка розміром під 2,5 на 3 см, а інші структури мозку порозросталися собі, аби компенсувати відмерлу ділянку. Я трохи засмутилася, бо крім психологічних змін (проявився страх смерті, змінилося ставлення до тіла) я не відчуваю зараз наслідків минулорічних "пригод".

Як все сталося

Сидю, я значить, і сруся в інтернеті. Емоційно так, напрягаючи мозги. А було це після двох днів фестивалю, безсонних ночей, літрів кави і мотків вбитих нервів (про фестиваль, де я була головним координатором, це окрема, нерозказана ще, історія). Ті, хто були на фесті в координаторській команді, знають, чого мені цей фест коштував. І от я сидю і хочу в туалет. І голова починає боліти, і зуб. Але я виявляю, що встати в туалет я не можу. Я і так, і сяк - не виходить. І тут я починаю на себе злитися, що я слабачка, і що, у мене м'язів нема ваще?! Що, прес геть не працює, що не можу з ліжка встати?! Так нафіга я його оце качаю?! Я рукою чіпляюся за бильце ліжка, тягну себе... не виходить встати. Але мозок підвоха не відчуває взагалі ніякого, що цікаво. Я лиш думаю, що щось не так з моєю силою ("я слабачка") і бідкаюся через настирливий біль у голові і зубі.

В той час мені хтось подзвонив, я йому щось кажу  і пам'ятаю його слова, що я говорю "невнятно" ("давай ти заспокоїшся і я передзвоню"). Потім я сама вже подрузі подзвонила і вона теж каже "Настя, говори внятніше, нічо не ясно".

Та мозок не помічає підвоха!

І от нарешті я дивом здогадуюся подзвонити чоловікові! А він, як фанат медичних штучок і знавець усіх симптомів, закликає мене терміново викликати швидку. Я, звісно, відмовляюся (нафіга швидка, я ж здорова!) і прошу його приїхати. Як не дивно, він приїхав (як не дивно, бо був випадок, коли не приїжджав, думаючи, що я просто нию... а у мене була температура 40,5 від запалення сильного і я йшла по метро з дитиною на руках). Цей весь час, поки він їхав, я лежала без свідомості. Видно, крововилив розповзся, бо наступні кілька днів були весь час провали в пам'яті.

Тиждень, про який я забула

Пам'ятаю швидку, яка виявила, що у мене рука не піднімається (мені паралізувало півтіла). Я запевняла, що зі мною все добре, бо мозок досі не розумів, з якого дива цей весь кіпіш довкола мене.

Далі провали, провали, провали... МРТ, я вирубилася. Лікарня, якісь люди. Перекладають то на ноші, то на ліжко. Ангіографія (оскільки на процедуру гроші були зібрані через друзів у ФБ, то припускаю, що пройшло пару днів)... Була здивована, що на ангіографії мені робили місцеву анестезію, а я була певна, що загальний наркоз. Значить, я тупо без свідомості була. Приходили друзі, але я не пам'ятала потім про це. А вони потім видавали, що бачили мої труси (тобто я лежала при чужих людях в трусах!).
Пам'ятаю, як дівчата не дозволяли мені рухати ногою, аби артерія загоїлася. Але в той час я провалювалася у небуття, тому цілісної картинки нема. Тепер мені соромно уявити, що я тоді молола тим людям:))

2013-07-14 10.53.29
4 дні після, морда ще паралізована

Читати більше )

Останнім часом помічаю тенденції у чоловіків (та і у жінок, в принципі) до роздумів: "Справжнього кохання не існує...тебе обов'язково зрадять і розіб'ють серце. Більше ніколи не буду у це ув'язуватися, годі!"

Я маю знайомого, якого знаю вже років 11, і от пару років назад дізналася, що він повністю відгородився від будь-яких почуттів. Він навіть не дає собі шансу щось відчути. Такі люди вважають себе сильними.

А я подумала: ніфіга це не сила. Почуття та глибина переживань подібна шквальному вітру на високій скелі. Цей вітер б'є у груди людині. І сильна людина вистоїть перед цим вітром. І побачить, як хмари розійдуться над морем і на хвилі впаде промінь сонця. А ховатися від почуттів - це все одно як залізти у бункер, сидіти там і казати: любові нема, любові нема, любові нема... Так, вітер не зіб'є тут, в підземеллі, з ніг, навіть гулу його не буде чутно. Але це не означає, що вітру нема. Вітер є. Але сюди не долітає. Разом із болем та силою стихії, здатною кинути об землю. Разом із присмаком солі на губах і наповненими повітрям грудьми та блиском сонця на морських хвилях. Тут, у бункері, є лише затхле повітря і 4 стіни.

Я теж останнім часом зневірилася у любові. І боюся, що до вітру знову домішаються скалки, які я вдихну і які порвуть мені легені і заллють їх кров'ю. Але якщо раптом подує - я все-таки ризикну і вийду. У бункері - НУДНО!

6RJL1waZgHwСвого часу по Інтернету ходило два подібних за духом тексти. Один з них стосувався «яяя-покоління», а інший (не певна щодо точності формулювання) був стосовно Інтернет-нарцисів. Чоловік навіть підсовував мені текст про Інтернет-нарцисів і таки змусив піти до психотерапевта із відповідним запитом, бо ж «всі мої проблеми саме від цього».

Суть в тому, що, мовляв, виросло покоління людей, які милуються своїм образом в Інтернеті і патологічно залежні від «лайків», від схвалення в Інтернеті. Вони повноцінно функціонують лише коли отримують ці лайки і схвальні коменти, а один злобний коментар здатен їх скинути у вир тяжкої зневіри. Мовляв, геть патологічною є ця залежність від інтернетів… І що треба шукати ресурс для впевненості в собі не в лайках, а "унутрях", тобто в собі. Щоб самооцінка не скакала, а була стабільна. Типу «Я кльова, бо я знаю, що я кльова. І цінність моя в тому-то й тому-то, а не в чужих лайках». Не певна, що саме так було в тій статті, але щось типу того. Отака красіва теорія.

 Я спершу засмутилася, впізнавши у цьому нарцисі себе. Але нещодавно зрозуміла, що хочу написати на захист Інтернет-нарцисів. Бо те, що відбувається з нами  - цілком нормально і закономірно.

Страх сепарації, страх самотності – один з основних екзистенційних страхів людини. Недарма раніше існувала страшна кара – вигнання. Адже для людини «тяжкий вигнання хліб» був іноді гірше за смерть. Людину відділяли від її спільноти, комуни...Це було, безперечно, дуже важко перенести. Та істина, що ми приходимо в світ абсолютно самотніми і абсолютно самотніми з нього йдемо – вона навалюється час від часу усвідомленням страшної сили. Спілкування, сім’я, діти, друзі – це лише відволікання уваги від страшної правди: ми абсолютно самотні. Хоч вий. І тому людина так прагне до злиття із кимсь: з Богом, з коханим… зі спільнотою на Майдані, з комуною, спільнотою, родом.. Божественне відчуття – чути серцебиття сотень людей поруч і думати: я не один!

Екзистенційні страхи, хоч і усвідомлюються наче, але все-таки мають здатність завдяки якомусь каталізатору враз «накривати» із небувалою силою. Я це на собі відчула на прикладі страху смерті.

З темою смерті познайомилася у 18 років, коли захопилася Кастанедою. Смерть виступала порадником у багатьох складних ситуаціях і дуже навіть продуктивно. Потім прийшло захоплення екзистенціалістами, в останні роки це Ірвін Ялом і Еріх Фромм. І весь час я думала про смерть і про те, що я усвідомлюю свою конечність. Навіть дещо змінила у своєму житті, пам’ятаючи про те, що чорновика нема, я живу на ЧИСТОВИК. Це страшне розуміння, вдумайтеся. Ніхто вам не дасть змоги пережити ваше життя ще раз!!

І от стається інсульт. І у мене ВРАЗ виникає реальний страх смерті. При тому у таких ситуаціях, що зроду-віку не подумала б, що буду боятися. Мене накривало, коли я плавала в океані: «А раптом мені паралізує півтіла, а я так далеко від берега і глибоко? І рятівників нема…. І я втону». Мене накривало в горах: «От у мене «горячка», а раптом інсульт? І як мене спустять до лікарні, якщо ми піднімалися 5 годин?!». Я навіть боялася бджіл – «а раптом на мене нападе рій бджіл???». Люди, ну хто у здоровому глузді буде боятися рою бджіл побачивши самотню бджілку на квіточці?! Та я в житті своєму нічого не боялася, от чесно) Крім мутлів (нічних метеликів). І тут такий розковбас.

Це я до того, що побороти страх самотності у всесвіті не так то й просто. Він просто в нас є. І викликає тривогу. Яку треба постійно чимось глушити, аби повернутися до психічної рівноваги.

І ось тут у нас під рукою опиняється Інтернет. Інтернет, де ти збираєш собі групу однодумців (100, 200, 1000 осіб), яких вважаєш «своїми». Тобто ви наче належите до однієї групи «своїх», «свідомих», «шарящих»… І от долучаєшся до цієї групи, активно береш участь у її житті… Серце б’ється в унісон, тривога відступає. Краса:) наркотик...

Далі. Про лайки. От що мене дивує. Психологія говорить про необхідність для людини «позитивних прогладжувань»: фізичних і вербальних. І вона ж говорить про «ненормальність» залежності від лайків. Зараз я кажу про психологію просто тому, що про лайки писав якраз практикуючий (пардон за дієприкметник) психолог.
І от уявімо людину, таку впевнену в собі, із гарнім отим самим ресурсом «унутрі». І вона собі живе сама у квартирі, виходить на вулицю, але там всі проходять повз. У неї нема близьких друзів і родичів. І так минає рік, два… Яка б ця людина не була впевнена в собі, та її «накриє». Їй буде хотітися, аби хтось обійняв. Або просто порадів за її успіхи на роботі. Або сказав перед презентацією: не хвилюйся, ти впораєшся! А якщо цього не буде рік і два, то людина, попри всю свою впевненість внутрішню, впаде у глибокий смур.
Тобто людина, у якої ломка без дружньої підтримки – це цілком зрозуміло і в голові вкладається, а людина, у якої ломка без лайків – не ок і «треба лічить» і прокачувати впевненість в собі ще більше? Щось тут не складається…

Особливо якщо врахувати, наскільки у людей життя проходить в Інтернеті. Вже давно треба розвивати якусь «мережеву психологію» чи щось таке. Я особисто вже й забула, коли востаннє просто тріпалася по телефону «за жизнь». Як раніше, пам’ятаєте? Коли на ліжку лежиш, ноги вище голови задрав і говориш по півгодини мінімум з подругою… Зараз нема такого. І з друзями час рідко проводжу. Зате в Інтернеті, на спільнотах – постійно. Компенсую відсутність живого спілкування. Зараз, по суті, єдиним моїм «реальним» спілкуванням є тренування. Так мені дах їде від кількості інформації, яка ломиться у мої зледачілі перед монітором органи чуття: тут же і запахи, і рухи тіла, і погляди, і слова… Я реально п’янію від всього цього з незвички!! :)

Тобто типова Інтернет-залежна людина, як я, мусить знаходити нові канали для «позитивних погладжувань» у своєму житті. Для того, аби відчувати психологічний комфорт. І внутрішній ресурс впевненості в собі тут ні до чого. Людині НЕОБХІДНО знати, що вона не сама і що її підтримують. От цим новим каналом і стають лайки.
А виставляння свого життя напоказ (селфи, їжа, задокументований кожен пук) – це компенсація дружби. Ви помітили: чим закритішими стають люди у особистому спілкуванні, чим важче вони виходять на інтимний рівень цього спілкування, тим «інтимнішими» стають соцмережі? Не моя думка, але ти ніби кричиш в мережу: «дивіться, я живу!! Я є!!». І мережа тобі відповідає: так, ти є, ми це зацінили, все пучком! кіп гоінг!
Висновок у цій тєлєзі, написаній у 3:45 ночі, такий: Інтернет-нарцисизм є не збоченням, а природнім пошуком нових способів підтримання психологічного комфорту індивіда, який в силу тих чи інших обставин діє в умовах дистанційного міжособистісного контакту. Новий час вимагає нових моделей поведінки і нових «звичок» нашої психіки. Лікується такий "розлад" регулярним реальним позитивним погладжуванням: по голові, цьомчиками, обнімашками і словами підтримки.
І нєфіг на нас гнать.
Сьогодні один чоловік сказав, що «багатьом чоловікам подобаються малі груди», мовляв, не треба комплексувати. Так, я знаю, що багатьом подобаються. Але між тим у мене виникла ідея розповісти про те, що таке бути жінкою з малими грудьми. Як воно – жити з цим.

У мене - неповний перший розмір.
Одразу скажу, що жоден із моїх чоловіків ніколи не казав мені і слова про те, що у мене щось не те. Також починаючи від 19 років я ніколи не мала проблем із чоловіками. По суті, у мене не було і тижня паузи між стосунками. Та і дня не було паузи.  У певному віці прийшла навіть впевненість, що я можу звабити будь-кого. Зараз теж ця впевненість є, за виключенням того, що чоловіків відлякує моє заміжжя і діти… Тобто казати, що розмір грудей якось ускладнив мені стосунки з чоловіками, я не можу.
Між тим кожного Божого дня я несу на собі тавро малих цицьок.
Колись у фейсбуці хтось досить розумний (як мені завжди здавалося) написав, мовляв, коли у транспорті ковзаєш по жіночій фігурі, по стрункій талії… а потім бац – і шия! – то це дуже висаджує. Мовляв, жінки, не робіть так. Оце враження про «висаджує» за мною йде крок у крок. Це означає, що ти не можеш носити одяг без ліфчика-протеза, який візуально «робить груди». Бо людей «висаджує», шокує така фігура. Особливо коли у тебе яскраво виражений перехід від стегон до талії – як у мене. Око так і хоче довершеності …а нема!
Тобто кожен божий день, у спеку і у холод, я ношу ліфчик із поролоновими вкладками. Це дратує, тому що іноді хочеться вдягнути платтячко на бретельках, під яким негарно виглядає білизна. А іноді дуже хочеться декольтоване плаття або вечірнє… і вони відпадають з тих же причин - неможливо носити без білизни.

Ясно, що і на пляжі почуваєшся некомфортно. З вкладками ліфчик типу пушап довго сохне, а звичайний теж справляє враження «ГДЄ?!».

Read more... )
Дуже довго хотіла написати про усвідомленість. Воно в мене в голові крутиться і крутиться, але ніяк не виллється у завершену думку. Це шматки розмірковувань на різні теми.
От, наприклад.

Чому люди нещасні? І яким є рецепт щастя щасливих людей?
Мій пазлик щастя майже зібрано. Коли я дивлюся на картинку, де намальовано рецепт щастя (ходила така по ФБ), то я насправді живу згідно з кожним її пунктом.
Я займаюся улюбленою роботою. Це величезне щастя, до якого я йшла багато років. Це поєднання найкращих занять, про які я мріяла: якісна журналістика, просування українського, мандрівки.
Я вірю в дива. Світ навколо мене досі сповнений магії.
Я читаю багато книжок, і щодня дізнаюся щось нове.
Я мандрую і не боюся жити.
Я спонтанна і граюся.
Я скоріше побачу хороше, ніж погане.
Але у цій картинці не вистачає шматочка. Того, який особисто мене робить щасливою, але який наразі є для мене завеликою розкішшю. Цей шматочок - підтримка близької людини. Адже сама по собі можу зробити дуже багато чого, внутрішній ресурс неабиякий. Та щодня мені треба чути: "у тебе все вийде. Ти молодець. Ось тут ти зробила гарно. Можливо, ось тут у тебе не вийшло, але не хвилюйся, - може допомогти?" Здавалося б, це смішно, ну що за дитсадок? Але воно справді є визначальним для гарного самопочуття. Для мого нормального функціонування. Отакі от "позитивні погладжування", щоденні.

Або ж.
Мені дуже бракує визнання і розуміння моєї "раптом відкритої" жіночності. На жаль, чомусь "жіночність" у дуже багатьох асоціюється із "ну так і йди на кухню і сиди з дітьми". Але жіночність - це не оці начебто "жіночі обов'язки", це скоріше спосіб відчуття світу і погляду на світ. Мене дуже ламає зараз, я оголилася у душевному плані, але отримала кілька сильних ударів під дих, і мушу знову наростити собі м'язи, аби закрити цю вразливість. Мене так криє, що хочеться іти на якийсь бокс, аби дати вихід болю та агресії, аби бити груші, чи обличчя, чи ще щось... гарчати, казитися, поводитися, як звір. І я розумію, що така реакція організму і є нарощуванням "чоловічих м'язів". Бо у нашому світі проявляння жіночності є ознакою слабкості. І скільки б ти не переконував, що це не так, а все одно... треба бути чоловіком у спідниці, аби тебе не ображали і не вказували на твоє місце.

Або ось ігри.
Ось тут я плавно підходжу до усвідомленості.
Що таке усвідомленість? Напевне, є дуже багато розумних книжок на цю тему. Але особисто для мене це уміння дивитися на світ без занурення у звичні страсті-мордасті, і з баченням усіх (або майже усіх) хитросплетінь людських ігор. І це не лише бачення. Це бажання відмовитися від цих ігор. Це дискомфорт від того, що ти граєш у ці ігри.
Багато хто може сказати, мовляв, ніяких ігор насправді нема і "це не про мене". Але вони усюди. Вони скрізь. Кожна жінка знає, що якщо вона розкисне і покаже слабину у стосунках, буде "занадто сильно любити", то чоловік тут же вилізе на голову, чи втратить інтерес, чи, зрештою, просто кине, бо, як сказав мені один широковідомий у вузьких колах чоловік, "жінок, які пишуть жалісливі смски, я заношу у чорний список". І навпаки. Якщо надто проявить свою закоханість чоловік, як тут же жінка почне його використовувати і на ньому їздити. Або не почне, залежить від внутрішнього морального стержня, але загалом втішне відчуття головування у стосунках і контролю ситуації буде.
І це лише один з тисяч прикладів. Подивіться на своє життя, проаналізуйте. Тут навіть йдеться не лише про ігри із кимось, тут часто є ігри з самим собою!
От, наприклад, пара. Один з партнерів живе усвідомлено і не грає в ігри. Але тут така заковика, що достатньо одного гравця! Здавалося б, слів "я тебе люблю" і "я тебе не обманюю" має бути достатньо для висновку, що так воно і є. Але ігри граються. "А якщо він мені бреше? А якщо він насправді мене не любить, а тільки каже, що любить? Він же гарний актор, і ці всі слова - лише гра, а насправді він насміхається наді мною!"... і так до безкінечності. Сюжетів тьма. Ці ігри руйнують стосунки, роз'їдають зсередини, і ти вже нічого не вдієш, коли один з партнерів грається, а інший ні.
Я втомилася від ігор. Я втомилася вдавати сильну, коли хочу бути слабкою і нити. Мені фізично тошно від ігор. Звісно, у мене часто бувають "помутніння", особливо в сім'ї. Мені здається, це спрацьовує ефект школи. Коли ти в школі забитий ботан і тебе всі чмирять, то потрапивши через 20 років після випуску у коло однокласників, навіть будучи успішною людиною, ти все одно почнеш запинатися і не знатимеш, де діти руки. Так і я: вже виросла із штанців сімейних деструктивних моделей поведінки, але не можу зняти ці штанці. Бо якщо зніму, як мене просто розчавлять, розтопчуть (так, варто було мені заікнутися про жіночність, як мені тут же вказали моє місце). Але в іншому оця ясність погляду є. І саме ця ясність має дати щастя і відчуття свободи. Але ця вся краса розбивається об мою паталогічну потребу в увазі і визнанні значущих для мене людей. А значущі для мене люди розбігаються, бо я не вмію нормально спілкуватися з близькими людьми. І от воно замикається, це коло.
Не знаю, чи витримаю я ще хоч одну зраду друзів. Навряд чи. Краще заборонити собі прив'язуватися до будь-кого (здрастуйте, ігри).
Або ж, що значно очевидніше, треба позбавитися необхідності у цих людях. Тільки як це зробити? Знову перечитати Кастанеду? Він добряче помагав у цьому плані колись.
Звідки взагалі ростуть ноги у цієї потреби? Невже насправді, глибоко в душі, я не вірю у саму себе і не вважаю себе цінною?
Я завжди була страшенно закомплексована. В школі хлопці, м'яко кажучи, не балували мене своєю увагою. В універі мені нагодився Сергій, який, по суті, шар за шаром почав знімати з мене комплекси. і було що знімати! Я терпіти не могла в собі усе. Великий ніс, криві ноги (спеціально викривляла їх при ходьбі в інший бік), малі груди, рідкі зуби, завелику задницю ... коротше, весь набір дівчини-підлітка. Єдине, що мене влаштовувало, так це шкіра. У мене ніколи не було прищів.
Після народження Ярослава я здійснила давню мрію - виправила собі зуби, які вперто не бажала виправляти моя мама, вважаючи, що "і так красива". В той час я сильно схудла (до вагітності була повнішою) і мала омріяний третій розмір грудей. Це був шик. Це була мрія. Я літала, мов на крилах, і охмуряла все і всіх. Уявіть собі це оп'яніння владою, жіночою владою, яке ніколи не було доступне. Не тому, що я була якась гірша. А тому, що була закомплексована.
І от зараз наступив момент, коли все потроху починає відхлинати. Що обличчя уже не як в шестнадцать лєт і навіть не як в двадцять чотири. Що підтримувати себе в формі, а особливо після чотирьох місяців малорухомого життя через ноги, стає дедалі важче. А ще у мене після операції почало косити око, вже рік як. При чому мірі лікування не допомогли, а лікарка сказала: "Ну, що зробиш. Це не аж така косоокість, щоб оперувати. Приходьте через рік".
Зараз це виглядає так:
Read more... )
Уявіть собі відчуття: у дівчинки почали по одній забирати цукерки. Це було жахливо. Я хотіла назад) Терпіти не можу речі, на які я не можу впливати. А на ці речі я не могла впливати. Я почала уникати людей і дивитися в очі, мене з головою накрило оце відчуття закомплексованого підлітка.
Але минає час, і я розумію, що все-таки мають бути й інші цінності. Що, зрештою, треба уміти брати чимсь іншим. Що, може, треба прокачати скіл шарму, чи що? Коротше, поволі у моїй голові щось перемакітрюється на цю тему. Захотілося навчитися приймати свій вік. І набути якоїсь... зрілої жіночності, чи що?
Зате встигла сфоткатися з професійним візажем від Тані Далматової.
Буду милуватися на старості,гг.
Read more... )
П.С. Щоб не видаватися тупим кісо, у своє оправдання скажу, що за день прочитала три наукові статті про аварів, а ще сторінок зі сто книжки про Юстиніана та кампанії Велізарія :)

Я люблю непарні числа, люблю "11", люблю "27", крім того, це ж "передостанній" рік у тому відрізку часу, який я собі відміряла в дитинстві, і цей рік був ЧУДОВИМ, повним, насиченим і прекрасним. Роком подорожей. Роком розборок із власним минулим, закривання багатьох внутрішніх дверей, розставлянням точок над "і" та трикрапок.
Подорожі. Я відвідала Крим для того, аби зрозуміти ілюзорність деяких образів - "не слід чіплятися за минуле і варто час від часу звіряти навигадуване в голові із реальним станом справ!" - це був урок травня. Ми були у Стокгольмі, і звідти я привезла жмуток дуже яскравих вражень: про запах бузку по дорозі додому; про прогулянки вечірнім містом: покурити на парапеті над дорогою, страшенний холод над морем, коли Андрій пішов до масонів, а Вовчик спав у кімнатці, сильний вітер, кава в севен-ілевен, наповненість.


Read more... )


2012... Маю чітку програму. Зима - сальса, іспанська, англійська, співи, тренування. Весна - активна підготовка до "Дороги міфів". Літо та осінь - мене нема, я там, далеко. І якщо мій дитячий прогноз стосовно останнього року був правдивим, то нехай мій останній рік пройде яскраво і в мандрах. Ще дуже хочу побачити Європу, поїхати з Няточком по Європі наступного року, але це якщо він згодиться мене повезти після "Дороги міфів". У проект я поїду. Поїду сама. Ну, буває. Я рада, насправді. Зі своїми драконами і глюками краще мандрувати насамоті.
Цей рік був чудовий. Наступний буде іще кращим!

Ще один безглуздий день. Їхали у чужу казку, але чужа казка у нашому випадку не спрацьовує. Їхали від рання до Віллиермоси, маючи там вписку, хоч і чули, що робити там нема чого. Приїхали туди, подивилися-покрутилися і вирішили їхати далі, у С’юдад дель Кармен, наближаючись до рекомендованого «раю на землі». Але Сдд Кармен не прийняла нас, а ми не прийняли її. Мутна вода Мексиканського заливу, така відмінна від прозорих і могутніх вод Тихого океану. Безбарвна архітектура, у якій нема ні від іспанців, ні від майа, а скоріше щось схоже на американську провінцію, і хоч я ніколи не була у штатах, але саме так її чомусь уявляю. Місто ніяке, дороге, замість забігайлівок із такосами – бургер кінги. Готелі неоправдано дорогі, кафешки дорогі, нема куди приткнутися. Я розумію, що світ не хоче нас у чужому раю, цей рай не наш і ми не його, і ось ми вже мчимося до автостанції, аби дізнатися про найближчий автобус до Кампече. Але наступний автобус аж о 16.20 наступного дня, вже ж простіше стопити на 180ім шосе вздовж моря і кудись та доїхати. Хоча я зрозуміла, чому так не хочу стопити у Мексиці. Для мене автостоп – це не економія грошей, а спілкування. Коли спілкування у стопі нема – мені це не подобається і болить голова. Тут ідеально було б сидіти у відкритому кузові пікапа і мружитися від вітру, аби тільки не робити дурні очі, намагаючись розібратися, що тобі кажуть балакучі мексиканці. Тому готова тратити гроші на автобус… ну але ж не аж о 16.20 наступного дня!
Ми бродимо безпонтовим містом, в інтернеті знаходимо якісь готелі, які виявляються неоправдано дорогими. Сім’ю у Вілліермосі я так і не попередила, що ми не приїдемо. Відкидаємо готель за готелем, хостел за хостелом. Зрештою дуже довго кудись ідемо, ідемо, ідемо… За якимось знаком про хостел, хоч уже давно зрозуміли, що мексиканці не вкладають у поняття «хостел» те, що ми. У них окремі хостели значно дорожчі за готелі! Безпонтове місто, чого ж ти таке дороге? Про нього не написано у ЛП, що про нього говорити ;)
Вже темно, ми бредемо через темні обдерті райони, дуже довго, безкінечно просто, виловлюючи запах моря поміж запаху сечі і помиїв. Зрештою, знаходимо це місце, воно справді на березі мутного заливу, тут геть темно і не світиться. Спершу на нас вискакують собаки, і ми вже похололи в передчутті, але якийсь дядько відгукує собак. Ми питаємо про ціну – 400 песо. Ха-ха. До того ми ночували за 150, за 90, за 60… за 60 – на березі Тихого океану, у моєму особистому раю, у Масунте. Ми відповідаємо, що «муй каро» і вже уявляємо наш шлях назад. Дядько питає, як ми сюди прийшли, я чую слово «піє» - сі, піє, пішки. Це його прямо вражає. Він пропонує за 300, але ми не згодні. Зрештою, сходимося на 200 песо і йдемо у кімнату. На підлозі роздавлені величезні кукарачі, на постелі – казашки мишей, але потім ми приходимо до висновку, що це казашки великих чорних комах, яких ми до того не бачили. Ми розуміємо, що правий був Педро стосовно гамаків і засобів від комах. Інтернету тут нема. Лазять величезні «звірі» і ми готуємо вату, аби закрити вуха: не хочу, щоб щось таке ногате влізло мені в голову, такий ось дурацький страх.
Останніми днями трохи надломилося. Я почуваюся дуже виснаженою від тяжкого наплічника, мене весь час хилить в сон, але то не дивно: ми скачемо між кліматичними зонами, як жабки. То гори і холод, то вологість джунглів, то спека цього ось заливу… Чомусь всі сили ідуть на добирання кудись, а це «щось» виявляється нецікавим, і я вже шкодую, що ми не лишилися довше у краях майа і краях текстилю. Хочеться знайти затишне місце, покинути там речі, і з легкими спинами податися шукати маленькі села із особистим раєм, як робили ми це на узбережжі Тихого океану, отаборившись у Масунте і досліджуючи маршрути місцевих «куровозів» за 5ть песо з носа. Я втомилася, і все частіше хочеться читати книжки… Уляні, бачу, теж. Якраз час десь упасти, тільки де? Завтра знову мчати в «нікуди», а я навіть не маю змоги зараз знайти якусь вписку.
Втомилася. Дурацький важкучий рюкзак. У попередній місячній поїздці було простіше, бо якраз у момент отакого мандрівного надлому намалювалися далекобійники, які взяли нас під своє крило і ми стали просто малими дітьми, яких балують і кудись везуть. Невже я така слабка? Невже мого заряду самостійності і бронеяйцевості вистачає лише на 2-3 тижні, а далі все? Далі хочеться киснути, нити, бути малою дитиною, яку за ручку кудись ведуть? Не хочу у це вірити. А воно, по ходу, так і є. Як же я буду сама стільки місяців у «Дорозі міфів»? Хоча там легше, там не буде цього дурацького мовного бар’єру. Чомусь згадалася розповідь Павла про дівчину, яку страшенно тягнуло до туристів. Не повірите, але ми радіємо, як діти, коли бачимо «білих», здатних спілкуватися «рідною» англійською! Все-таки я 100% залежна від комунікації… Після нереальних мозкових натуг над іспанською я готова солов’єм заливатися англійською! А коли ми натрапили на екскурсію польською мовою, то ніяка мова не видавалася зрозумілішою і простішою, ніж ця, слов’янська і рідна-рідна! Ох, виплакалася. Уляна заснула на Умберто Еко, поки я тут писала. Навіть вуха від кукарач не заткнула)
(я тепер боюся, що кукарачі відкладуть личинки у моєму рюкзаку, і я привезу додому цей величезний мексиканський різновид!)
Сьогодні сів телефон, і три години - з шостої до дев'ятої - я була поза зоною досяжності. Вмикаю телефон: матко-бозко! Мільйон пропущених дзвінків! Все так само, як ото я була ризикнула заспати. Залазю в нет, а Меллон мені пише: чи знайшли тебе по роботі? Там щось трапилося! Меллон каже, що її телефон знайшли через ще когось там, якісь нереальні ланцюжки!
У мене просто шок, бо я не уявляю, яким чином люди з роботи можуть бути пов'язані з Меллон (заціни, Меллон, раптом що - всі тобі дзвонять! Може, ти мій муж?). А сама сидю і тішуся: як приємно, коли ти така важна персона:)))
(щоправда, виявилося, що вся буча здійнялася через злополучний людський фактор. Ех люди-люди...)
Поки всі сидять по вуха у дачах і тіньках, ми з Северином за ранок встигли сходити на зустріч із ясноокою дівчиною Младою, мама якої пригостила Северина морозивом. А потім таки я побігла у приватну клініку на Підвисоцького, аби мене подивився дерматолог. Однак його на місці не було, тож я звернула у перший-ліпший медзаклад - інститут сімейної медицини, авторська клініка доктора такого-то. Там виявився платний дерматолог, і виявився, о диво!, дуже хорошим і адекватним. Довго мене оглядав і розпитував, зрештою сказав, що під шкірою нікого не живе, бо інакше не було б зажитих укусів. Окрім того, воно таки не заразне, бо інакше вже перейшло б на дитину, з якою ми спимо. Вколов мені дві ін'єкції, якісь тестові, які активно діятимуть добу, після чого покажуть усю картину. І виписав мазюку від свербіння. Дав свій телефон і сказав тримати в курсі! Мені стало одразу легше, що нечасто буває із вітчизняною медициною.
Так що я не заразна, можете мене не боятися;) Але від мене смердітиме, бо митися мені поки не можна!

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 28th, 2017 02:37 am
Powered by Dreamwidth Studios