"Провінційна естетика" - які асоціації виникають? Щось негативне, пошле, такий собі жлоб-стиль. Це так і є в Україні. Але не в Мексиці. Я не знаю, чому так вийшло... наче ж і їхню рідну культуру винищили, і нашу. Але у них насаджена культура дала якісь неймовірні паростки. І тепер, опинившись у маленькому колоніальному містечку, ти просто пищиш від захвату. Таке враження, що кожна дрібничка зроблена з любов'ю. Якщо це ґратки на лічильнику, то вони фігурні. Якщо це двері, то вони вирізьблені. У кожній щілинці проглядається особливий смак...
Ходімо, поглянемо на крихітне містечко Сан Мігель де Альєнде. Перед цим уявіть Лохвицю чи Лубни. А тепер зазирнімо сюди.
Отже, Сан Мігель де Альєнде, заснований у 1542 році, нині має 70 тисяч населення. Маленьке місто. Правда, у Лубнах менше, але що вже. Ось загальний вигляд однієї з вулиць.


Ось іще. Зверніть увагу на вивіски вулиць! (омг, я вже як Лєбєдєв, скоро урни постити почну)


 

Read more... )
Думала, що вже об'їздила довкола оахаки все і нічого нового не відкрию. Але в якийсь момент з вікна автобуса на Мітлу відкривається мені петрогліф і дядько каже, що це лишили "номади" 6 тисяч років тому. Я, звісно, одразу ж вирішую поїхати сюди і дослідити місцину. Дядько обіцяє, що буде багато петрогліфів і печер.

Отже, через день ми пробираємося крізь шумний базар і сідаємо на колєктіво до Мітли. Вийти треба десь на дорозі, орієнтир - скеля і петрогліф на ній.


Виявилося, що місцина називається Ягуль. Тобто це місце поруч із Ягуль, бо Ягуль - це таке собі типове сапотекське поселення з пірамідами. Але ми того не знали, а просто вискочили з машини посеред траси і побігли до скелі.
Но нє тут то било. Скеля була обнесена колючим дротом, і ми витратили деякий час, аби знайти у дроті дірку. Далі надибали печери, доступ до яких було перекрито муром і воротями. Та ворота струхлявіли від часу, тож ми просочилися у щілинку. І вийшли на давнє поселення людей і стоянку археологів 1962 року розливу (про що свідчив знайдений у печері пожовтілий журнал). Печери були прикольні, особливо мене вперли впадинки, у яких, вочевидь, розкладали вогонь... не знаю, чи давні номади, чи археологи, чи і ті, і ті... Від впадинок ідуть цікаві канавки, призначення яких мені невідоме, а пани археологи говорити з простими смертними не хочуть (питала на профільній спільноті).


Не задовільнившись знайденим, ми вирушили шукати петрогліфи далі. Для цього піднялися в скелі, де перед нами відкрився дуже мексиканський пейзаж...


Read more... )

 


Хотіла я для журналу "Люблю каву!" зробити репортаж про каву в Чіапасі. Ну, це типу другий в мекстиці штат за кількістю виробництва кави.


Для цього написала в одну компанію-виробник, а потім ще й дізналася, що можна поїхати у тур на плантацію за 1200 грн. Нема дурних, умний в гору нє пойдьоть, умний гору обойдьоть! Вирішила не тратитися на тур, а поїхати самостійно.

В той час я почала активно практикувати посміхання, тож скоро завела купу друзів у хостелі. І от вони мені розповіли про те, що є якесь місце, куди можна поїхати своїм ходом, і що там місцеві вирощують каву.
І от, підбивши на це діло одного з працівників хостела, ми вирушили в гори до плантацій. Дві години по серпантину, одна пересадка, і от ми вже близько до зірок, на вершечку Чіапасу.


Останній водій підтвердив: так, тут люди вирощують каву. Ну воно і видно: схили гір були покриті кавовими деревами: зараз несезон для зернят, але плантації є. Заїжджаємо у найвище село (те, яке нам рекомендували), питаємо людей... Мужик неохоче каже, що так, внизу вулиці є місце, де виробляють каву. Ідемо туди - нічого не видно. Починаємо питати людей, всі нам кажуть, що знати не знають ні про яку каву. При чому виглядає це так: маленьке кавове господарство, біля нього хата і люди сидять. Питаємо:
- Ви каву вирощуєте?
- Нє, нє...
- А що ж це за плантація?
- Ну та таке...
- Так вирощуєте?
- Ну дааааааааа.... Але ми самі це п'ємо.
- А можна подивитися?
- ну ніііі..
- А як п'єте каву?
- Ну, сушимо 3 дні, мелемо і п'ємо.
- А можете пригостити або продати нам трохи?
- Ні, нічого не маємо.
- А можна до вас в туалет сходити?
- У нас нема туалету.
- WTF??
- Підіть нагору, у них є.

Йдемо нагору, там діалог повторюється один в один. Тобто каву вони не роблять, туалету у них нема, ідіть нагору.
Продовжуємо опитування, на більшість питань відповідь одна: "Ні". "Слухай, кажу, по-моєму вони нас сприймають як шпигунів" - "Угу..."

Read more... )
- Мого батька викрали 4 роки тому. Тримали у заручниках 26 днів, а ми мусили збирати шалену суму грошей, щоб викупити його, - розповідає Луїс. Він власник фабрики, йому 42.
- І скільки хотіли грошей? - обережно питаю я.
- Нереальну суму, - каже він і замовкає.

На задньому сидінні джипа сидить охоронець, витягнувши пістолет з кобури. Ми мчимо крізь нічний Сан Педро Сула.

- Знаєш, от така звичайна справа: поїхати на вечерю в ресторан... Чи в магазин на закупи. А ти мусиш бути у стані повищеної уваги, весь час дивитися на всі боки, фіксусвати усі рухи, усі машини. Я б не сказав, що тут прям на вулицях убивають. Але може бути.

- Це так через наркотрафік чи через погану освіту?

- І те, і те. 95% наркотиків, що іде на штати з Коломбії, проходять через Гондурас.
Я люблю свою країну. Вона така гарна! Тут є все! Джунглі, унікальні пляжі, земля, руїни майя. Все є - крім хорошого менеджементу.

- Каву вирощуєте...

- Найкращу каву в світі! Це такі гори! Така кава! От гугл не дасть збрехати, - швидко гуглить і показує купу посилань. Це ми вже в ресторані, чекаємо на їжу. Охоронець з пістолетом сторожить при дверях. - А ще у нас є відомі на весь світ сигари. От глянь! - Луїс гуглить і любовно оглядає нагуглене.

- Так приємно, що ти патріот. Зазвичай мешканці Латинської америки тільки хають свої країни, а ти так хвалиш!

- Я страшенно люблю Гондурас! Така природа! А люди які добрі! Але раніше я ще більше любив. У 80-их тут було спокійно, бо всі наркотики йшли в Штати через повітря. Або, на крайняк, через воду. Потім цю лавочку прикрили. Тепер усе йде по землі, через нас.

- І так маєте одне з найнебезпечніших міст у світі... Сан Педро Сула.

- Що значить "одне з..."? Ми НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШЕ місто у всьому світі! - гордо каже Луїс.

 


 

Отже, моєю 33-ьою стала сааме та країна, яку назвали Гондурасом. Тобто, надіюся, що стане, бо наразі я в небі над морем, перелітаю з Белізу в Гондурас.

Лечу я так вже 3 день. Їй бо, по суху мені б це обійшлося у 2 дні через Гватемалу. Але, як я вже неодноразово жалілася, українців в Мексику пускають просто так тільки влітати, а в’їжджати – так візу зробіть, будь ласка.

Але коли знайомий гондурасець запропонував обміняти свої милі мені на квиток, я не могла не погодитися. Тим паче, Хосе уже на мене планів не має ваще. То чому б не сказати пригодам «так»?

Переліт мій через Беліз. Перед вильотом я уточнюю, чи точне українцям не треба віза в Гондурас. Ні, каже інет, не треба. Приїжджаю в аеропорт Канкуна. Працівник Тропік Еір довго щось перевіряє мене і зрештою каже: «Ні, я не можу вас пустити на борт» - «Схуяль?» - «У вас візи нема».

Падажітє, кажу, какето? В Беліз же не треба віза, я ж 6 місяців назад їздила в Беліз без візи. Іде дзвонить, дізнається. НІ, каже, треба. Я не вірю, піднімаю Нята на ноги, він пробиває по інету – опаньки, беліз змінив візову політику відносно нас! Певно, ми останні лишилися, кому треба віза в Беліз. У 2012 нас було двоє: ізраїльтяни і ми. А в 2014, певно, тільки ми і лишилися.

Пишу Луісу в Гондурас: вибач, некст тайм. А він мені: «Я ща розберуся, нікуди не йди». «Довірся» - каже. Ну добре, думаю. І справді, отримую смс, мовляв, давай, тебе пустять в Беліз і так. Знайди когось з тропік еір… Я до стійки – нема нікого. Всі пішли проводжати мій літак. Чекаю. Зрештою, літак летить, працівник компанії повертається і з усмішкою каже: «Так, вам дозволили. Але літак уже полетів. Давайте я вам на завтра квиток перенесу?».
У мене в голові калькулятор зразу працює. 600 грн коштує покататися до аеропорту, назад і ще раз до аеропорту. Ну і 6 годин часу. Лааадно, кажу, переносьте. Все-таки в Гондурас хочеться.

Приїжджаю наступного дня. Радісний працівник компанії виходить і посміхається від вуха до вуха: «Знаєте, одна проблема. Скасували переліт з Беліза до Сан Педро Сулу. Але ви можете переночувати в Белізі і полетіти завтра!» Ну вже ж дякую, весело думаю я, бо мені смішно вже все це. В Белізі ночувати нізащо не буду, там ужасть і мрак. Звісно, там є шикарні готелі і курорти, але не для мене. А на все місто лише один хостел, та й той… такий дорогенький, м’яко кажучи. «Ні, кажу, я тут побуду. Тільки хто мені гроші за катання туди-сюди верне? 200 грн в один бік…». Триста разів перепитала працівника, чи він ПЕВЕН, що ніяка холера не трапиться…Сказав, що ні.

Приїжджаю третього дня:) Нарешті мені дають бордін-пас і здирають 30 доларів за виїзд з Мексики. Чекаю посадки. Її нема. 20 хвилин, 30, 40… А у мене конекшн-тайм 50 хвилин, щоб ви розуміли. Холери, думаю, що, важко було в перший день затримати виліт на буквально 10 хв? Мені б цього вистачило.

Далі нарешті сідаємо і летимо. Ще в польоті я трохи понервувала, бо забула, що в Белізі час на годину назад. Думала, спізнилися. Прилітаю, а мене зустрічає працівник компанії і тягне в іміграційну службу. Явно мене всі знають і чекають, я прям як віп-персона. Офіцер задає кілька питань, я заповнюю папери. «50 баксів за візу» - каже офіцер. «Я ж по транзиту!» - «Ну так, 50 баксів за 10 хв у Белізі!». Звісно, таких грошей у мене нема, мене супроводжують до банкомату, де я знімаю суму. І тут заднім умом мені доходить, що я не відкривала картку для користування у Белізі, і що якщо її заблокують, то я лишуся взагалі ні з чим.  Ну, тобто взагалі. Так що зараз я сиджу на нервах і голодна, як чорт. Бо ж з самого ранку ніц не їла, а вже вечір наче майже. Ну то таке.

Коротше, пробігаємо ми по всіх митницях, деклараціях і реєстраціях і от нарешті я лечу в саме ту країну! Тож моя «безплатна» поїздка обійшлася мені наразі в 130 баксів. То лі єщьо будєт, чує моє серце.

А взагалі мені треба позбавлятися цього рахування грошей. У мене увімкнулося мислення жебрака, я весь час все рахую і економлю. А до тих, у кого мислення жебрака, гроші не ідуть, мені так здається. Ладно, відключаюся…

Зараз їжджу по тих самих місцях, у яких вже була у далекому 2011... Тільки тоді про ці місця мені чогось не писалося.
Я взагалі трохи засмучена, що поки не відкриваю нову Мексику. Але, з іншого боку, повертаючись у старі місця мені іноді вдається зазирнути під поверхню, трошки глибше. Дуже хотіла от "прям щаз" їхати на північ від Мехіко-сіті, у пустелю. Ні, ну має ж віддана прихильниця Кастанеди (Кастаньєди, якщо по-мексиканськи) нарешті потрапити у пустелю. Але, як мені сказали, я ще не готова і мені треба узбагоіцца. Я дійсно трохи не готова, думки мчать швидко-швидко, важко привчитии себе до думки, що можна розслабитися і просто насолоджуватися: спокоєм, природою, книжкою. Я уражена київським ритмом: заробляти, заробляти, заробляти, швидше, швидше... День за днем тут я стаю дедалі спокійнішою.
Цей перелам стався зі мною у Паленке.
Це - давній комплекс руїн, дуже гарний і самобутній. На відміну від Чічен-іци він не уражений туристичною істерією, тому там можна просто прийти і помедитувати. Я вилізла на піраміду сонця і подихала трохи вайвейшн, а потім подумала про всяке. Як от про те, що надто сильно почала прив'язуватися до речей, людей і ситуацій, і так само сильно страждаю, коли втрачаю їх. Але ж можна жити і не прив'язуватися, і проживати таке ж задоволення від дотикання до речей-людей-ситуацій...але легко відпускати їх, коли що. Раніше я так уміла) І от, дихаючи на піраміді у Паленке, я зрозуміла, що треба змінити ставлення. І змінила. І узбагоілась.




Саме давнє місто величезне і не розкопане ще до кінця. Всього тут 1400 споруд, частина з них у джунглях, але найгарніші кукльтові споруди розчищені і доступні для підйому і часом навіть входження всередину.




Ще тут багато мавп, чорних і волохатих. Вночі мавпи кричать, як скажені. А ще вночі вилітають сотні світлячків, і це щось із чимось... Ох.
ну і фотки, стягнені з нету (у кого руки не з жопи)


Нині я окопалася у дуже гарному «магічному місті» (pueblo magico) Таско. Сюди я хотіла приїхати з кількох причин: мені сподобалися його фотографії у розповідях знайомого мандрівника Саші, ну і ще я вичитала, що це столиця срібла. А я небайдужа до срібла і срібних прикрас, ох як небайдужа…



З Мехіко-сіті автобус на Таско вирушає з південного автовокзалу Central de Sur, того, що на останній станції синьої лінії 2 -  Tasquena. Спершу я пережила приступ паніки, коли не побачила на касах на вивісках ніде Taxcо». Невже інтернет збрехав? – налякано подумала я. Але скоро, попитавши людей, я дійшла до кас компанії Estrella de Oro і за аж 200 песо придбала квиточок у Таско. Від Мехіко сюди добиратися десь 2,5 години, автобуси ходять 3 чи 4 рази на день.

Таско виявився таким же гарним, як я і очікувала. Можна сказати _дуже гарним_.  На відміну від тієї частини Мексики, яку я бачила попередні рази, Таско біле. Все біле. Біло-чорне, з невеликими домішками коричневого. Тобто геть усі будинки білі, під коричневою черепицею, зрідка – із коричневими «порталами» довкола вікон і дверей. Геть усі вивіски у цьому місті – чорні на білому тлі. Байдуже, кока-кола ти чи супермаркет Оххо, чи банк-гігант, чи титан торгівельної мережі: всім срати на твої корпоративні кольори, у Таско твоя вивіска буде чорною на білому тлі. Мережа гіпермаркетів CHE по всій Мексиці  впізнається за логотипом у формі пелікана і оранжевим кольором. Але тут вона – чорна на білому тлі. Отетада! Я справді отримую візуальний екстаз, відпочиваючи від волання рекламних вивісок і потворних банерів. Таско – місто графічне. Народ вправляється у каліграфії, пишучи назви своїх закладів чорною фарбою на білому тлі.


Увесь громадський транспорт тут – білий. Колективо (яке тут називається інакше, але забула як) і геть усі таксі – білі. Таксі – білі «жуки» із маленькими коричневими позначками на боках і біло-чорними шашечками. Геніальне рішення!

Місто розкинулося на схилах гори, вулички його вузькі і заплутані, викладені чорною бруківкою із білими візерунками. Яка ж гарна ідея! Коли центром чорної дороги біжить білий рослинний орнамент, а на площах «розквітають» зірки або «танцюють» індіанці.


Read more... )


Я вирішила нарешті припинити лякливо їсти тільки те, що я розумію (pollo con aroz) і почати пробувати мексиканські кулінарні ізискі. На щастя, я живу зараз з людьми, які взялися привідкривати мені істинну тутешню традиційну кухню, і вчора я скуштувала tamales. Продають їх на вулиці, це такі штучки, замотані у "обгортку" з обгортки качанів кукурудзи (треба хоч у мексиканців спитати назву). Вони є різних видів і з різними наповнювачами.



Тобто береться кукурудзяне борошно (а точніше маса) і до нього додається щось. Наприклад, полуниця. Або курка з фезалісом, або перець болгарський, або курка з молє.. Смаків купа. Дуже ситно, двома можна наїстися від пуза: чисті вуглеводи! ))
Їдять тамалєс зі спеціальним напоєм, який називається atole і робиться з кукурудзяного борошна, цукру і ВАПНА. Спеціально перевірили в вікіпедії: таки з вапна. Як і тортільяс, куди його додають. Коротше, не певна, що хочу тортільяс.




Інший різновид тамалєс - тамалєс оахакеняс, тобто оахакські тамалєс. Ті ж яйця, тільки обгорнуті в листя банана. Маурісіо каже, що це дає інший присмак і страва відрізняється в корнє.


1 тамаль коштує 10 песо (10 грн).
До речі, спитала таки про бурітос. Не дивно, що я їх не зустрічала: це північна страва. І знайти її можна десь в Чіхухуа. Звідти бурітос потрапили в США і почали переможну ходу по світу.

(три роки назад писала дуже відверту статтю, яка так і не вийшла друком. Тож вивішу її тут, аби не пропадати добру)

 Мені 27 (уже майже 30:(... ), я приваблива і я мандрую по світу сама автостопом. «Тобі не страшно?» - це те питання, яке мені задають найчастіше. Друге питання таке: «Ти не боїшся, що тебе зґвалтують?»
Незалежно від того, боюся я чи ні, але про примусовий або не примусовий секс я вимушена думати щоразу, як полишаю домівку із великим наплічником за спиною. Чоловіки кожної країни немов вкриті серпанком певних стереотипів стосовно їхніх сексуальних вподобань, тож найкращий спосіб дізнатися правду – це сміливо ступити під цей вуалик. Звісно, мене самої на весь світ не вистачить (та і сімейне положення не дозволить), і тому за допомогою я звернулася у закриту Інтернет-спільноту «Дівчата», де близько чотирьох десятків панянок поділилися своїм досвідом міжнаціонального інтим-спілкування.



Своя сорочка ближча до тіла
Найсумніше – це мандрувати у нас. Вважається, що наші чоловіки дуже галантні, не заражені вірусом гендерної рівності, а тому саме тут жінкам рай. Насправді ж частенько східнослов’янські мужчини сприймають жінку за таку собі дурненьку еротичну цяцьку. Певне, кожна з вас стикалася із рукою, покладеною на коліно у поїзді. А якщо ви їздите автостопом, то ця рука розташується на вашому коліні у третині випадків! Наші чоловіки дуже легко у розмові переходять на питання заміжжя, сексу, радо обговорюють свої еротичні пригоди, з цікавістю випитуватимуть про ваші, розкажуть про коханок і запитають про коханців. Після таких поїздок складається враження, що сила слова занурила вас у найпотаємніші складочки чужої брудної білизни.
У Кавказьких країнах, де з гендерною рівністю куди більш невтішна ситуація, жінкам все ж мандрувати легше. У деяких віддалених від курортів районах Грузії вважається непристойним сидіти перед жінкою у одній майці. Теми сексу так само табуйовані – звісно, мається на увазі справжня Грузія, а не та, що поблизу Батумі! Крім того, грузини та осетини дуже поважають жінку-матір. Одного разу доля і зимова прохолода занесла мене в одну кімнату із двома молодими осетинами. І хоч я була із дворічним синочком, однак зізнаюся – було страшно. Проте вони сприймали мене як Матір, огорнули увагою мене і дитину, нагодували, напоїли, вклали спати… Ми проїхали з ними загалом близько тисячі кілометрів, і жодного разу розмова не збочувала на інтим. Те саме й з іншими кавказцями-попутниками. Гіперопіка – так. Пошлість – ні.
Хоча, звісно, не все так просто із тими кавказцями. Від своїх жінок вони очікують цнотливості до шлюбу. А від іноземних сподіваються на «гультяйність». Моя однокласниця, небайдужа до грузинів, нарікала на те, що тамтешні кавалери дуже раді з нею розважитися, але взяти у дружини готові тільки місцеву дівчину, яка не така «розпусна». Це підтверджує і опитана з Інтернет-спільноти: «Один кавказець був, але це не найприємніший мій спогад. Справа у тому, що у них «мулька»: якщо жінка дає - це повія і проститутка, а порядна жінка буде берегти незайманість до заміжжя, хоч до 40, хоч до 60, хоч до смерті. Він все пиляв мене моєю «легкодоступністю», мовляв, ти така гарна, заміж би йшла, так ніхто не візьме». Мусульманам-дагестанцям не дозволено заговорити до молодих незаміжніх дівчат, а дівчата до весілля лишаються незайманими і не можуть взагалі ніяк виявляти прихильність до хлопців. Між тим, молода дагестанка Расіда розповіла, що у них в містечку у всіх поголовно є коханки або коханці і про це всі знають. Але якщо застукають «на гарячому» – то вб’ють. І це не метафора.
Read more... )
- Гватемала – це як Мексика 20 років назад, до того часу, як туди прийшли всілякі міжнародні організації та «окультурили» мексиканську культуру. А Гватемала досі жива, справжня! – захоплено розповідає сусідка по автобусу пані Катаріна Усач, мешканка Штатів із українським корінням.
Катаріна уже не перший рік шерстить Гватемалу на предмет народного текстилю, якого має вже велику і цінну колекцію. Гватемала входить до регіону «Мезоамерики», де у доколумбівські часи мешкали досить розвинуті індіанські суспільства. І мистецтво текстилю (техніка ткання, барвники, символіка візерунків) у Гватемалі збереглося ще з тих середньовічних часів і зараз є візитною карткою країни.



Текстиль і народний костюм стають «кодом» кожної спільноти, кожного окремого племені майя. Гватемалка Венді, із якою я познайомилася у школі іспанської мови, розповідає про те, як виходила заміж за індіанця. Мама того чоловіка буквально вимагала, аби наречена була у традиційному одязі на весіллі. «А звідки у мене гроші на це вбрання? Воно коштує близько 7 тисяч кецалів. Тоді як звичайне біле плаття обійдеться до тисячі». Також у індіанців є традиція: наречена тче для своєї свекрухи спеціальну коштовну накидку, яку дарує на весілля. Чим більшою і багатшою є ця накидка – тим краще. Свекруха одягає накидку і вже не знімає впродовж всього свята: день, два, три… Якщо ж свекрусі не сподобалася накидка або невістка, то вона може відмовитися одягати подарунок. І тоді все – ганьба нареченій і війна між домами… «Воно мені треба? – питає Венді. – Я виросла в місті, я хочу носити джинси! Ми з свекрухою розсварилися з першого дня. Тепер живемо окремо і я її, слава Богу, і не бачу».
Read more... )
Нерха
Місцеві не радили нам з Гранади їхати на найближче від міста узбережжя, мовляв, там пляжі не дуже. В принципі, ці відомості збіглися із нашими планами відвідати приморське місто Нерху, що знаходилося за 2 години їзди від Гранади, і ми навострили лижі туди.
Були налаштовані виїздити першим автобусним рейсом і повертатися останнім. Але в цей ранок сила тяжіння подушки були непереборна, тож ми пішли на другий рейс – на 9:00. Дві години куняння в автобусі, і от ми наближаємося до морської казки, до білої прекрасної Нерхи.

sm_7777

Це, звісно, захоплює подих: така Андалусія, як ми і уявляли! Уляна сказала, що для повноти картини ми маємо з’їсти бутерброд зі шпротами з анчоусами. У Нерсі нема «класичного» історичного центру, але вулички і будиночки немов з картинки: все побілено, низ і портали дверей обкладені дуже гарною плиткою, все залито сонцем і заплетено червоними, рожевими, жовтими квітами. Квіти усюди, і складається враження абсолютної  чистоти. Як воно, жити в такому?
Read more... )
Хочу розповісти, як можна легко мандрувати. Багато хто каже: ох, яка ти швидка! Щойно була тут - а вже в Польщі! А тепер де? В Нідерландах?! Хотів би і я так мандрувати!

Не плануйте - їдьте!

Суть в тому, що так мандрувати може кожен. Питання не в часі і не в грошах. Насправді нас обмежують лиш рамки в нашій голові. Звідки ці рамки? Все дуже просто: наші батьки поїздку кудись вважали за ПОДІЮ! До неї ретельно і довго готувалися, збирали гроші весь рік. Це було щось так, як ніби зробити ремонт чи купити новий телевізор. І створило нам враження, що поїздка кудись - це архіскладно і потребує нереальних попередніх зусиль.
Насправді поїхати простіше простого. Необов'язково навіть планувати. Головне - задати напрямок. А якщо так хочеться планувати, то є комп і вай-фай. Приїжджаєте на місце, берете вино, комп і гуглите, що ж цікавого є в окрузі. Останнім часом тільки так і роблю ) Щодо логістики: є сенс бронювати авіа квитки і деякі автобуси лоу-кости чи поїзди. Але куплений квиток на внутрішній переїзд завжди буде стримувати вас. Тому змиріться і використовуйте blablacar.com. Там дешево і зручно. І можна їхати практично у будь-якому напрямку. Це якщо автостоп не для вас)
Щодо проживання, то сенс є бронювати заздалегідь у двох випадках: якщо ви їдете у якесь дуже туристичне місце (топове місто чи морське узбережжя) або якщо вам це треба для відкриття візи. В іншому випадку приїжджаєте на місце і даєте ногам самим вас винести до житла)

IMG_3868

Вам потрібно менше, ніж ви думаєте!
Read more... )

zz7387

Інша писанина до теми:
Дорога як вчитель толерантності
Мусульманська жінка
Колись одній своїй клієнтці я ретельно прописувала, як добратися у парк Keukenkof, що недалеко від Лісси  в Нідерландах. І виключно тому, що ще колись це може знадобитися у моїй роботі в туризмі, я вирішила скористатися власними інструкціями і самостійно відвідати всесвітньо відомий парк тюльпанів.
Чесно скажу: я не прихильник квіточок і звіряток поза природного ареалу проживання, тому майже ніколи не відвідую ботанічні сади, зоопарки чи якісь заказники. Але поїздка в Кьокенхоф мені відкрила дві речі. Перша: це найнеймовірніший парк квітів з усіх, що я колись бачила. Друга: даремно я послала в цей парк клієнтку у вересні. Адже він працює тільки два місяці на рік, весною.

DSC_7534_

Отже, щороку з 20 березня по 20 травня королівський парк Кьокенкоф відкриває свої двері для відвідувачів. За цей короткий термін крізь центральні ворота проходить близько 800 000 відвідувачів! У ці два місяці починається цвітіння 7 000 000 весняних квітів, що ростуть на території парку. Кожну бульбочку з цих семи мільйонів було посаджено у землю вручну! І влітку, після цвітіння, кожну цибулину буде викопано так само руками силами тридцяти садівників, що працюють у парку. Всього до робіт залучено 2 дизайнери, три десятки садівників і близько чотирьох сотень інших працівників, з адміністрацією включно.

Read more... )
Амстердам уявляється досить стереотипно, чи не так? Якось типу: трава і червоні ліхтарі. Навіть підстаркуваті явно-наші тітоньки питали мене на вулиці з радянським акцентом «ред лайтс веа?». Чого вам туди іти, питається? Вам, тітонькам за 50? Але ні, треба піти і побачити усі "атракції".
Чоловікові враження від Амстерадма: «Це неймовірно, ти можеш курити НЕ ХОВАЮЧИСЬ! Уявляєш?»
Мені ж дуже хотілося в Амстердам з інших причин. Він видався містом з душею. Дворазове шестигодинне кукання в аеропорту Схіпгол (по дорозі на Мексику і з Мексики) у цьому переконувало: хіба може бути нецікавим місто з такими душевними сувенірами? Повітряні млини, дерев’яні черевички, тюльпани, велосипеди і парочки, що цілуються. Суцільне мімімі) А значить, треба там побувати.
Амстердам був останнім містом в Європі, яке я справді хотіла відвідати. Крім нього мені ще туманно хотілося б побувати у північних країнах,бо дуже вже люблю природу. Ну і в Барселоні втретє, бо Барселону кохаю назавжди. Після того, як мені обламалося потрапити в Амстер транзитом, я «псіханула», за місяць зібрала на квитки, і нарешті їх купила (KLM, 2300 грн). Аби потрапити у місто прицільно..

DSC_7451_


Пішоходам тут не місто.
Перше враження: ОМГ! Зараз задавлять. НАТОВПИ вркай знахабнілих велосипедистів всюди! І зовсім це не мило. Все-таки правила мають бути для всіх, а не лише для пішоходів та автомобілістів.
Амстердам – місто велосипедистів. Пішоходам  в принципі нема куди притнутися. Тут може бути дорога без тротуару, але велосипедна доріжка буде завжди. Велосипедів тут тисячі, десятки тисяч… під кожною стіною, прикручені до кожного стовпа, моста, ґанку. Квіти, канали і велосипеди. Отаке перше враження про місто.

Ранковий Амстер – це залиті сонцем порожні вулички, тиха їзда велосипедів і мінімум машин. Але наступає вечір….і місто обертається…обертається… на зону вседозволеності. Тобто реально – ти можеш бути будь-яким і ніхто на тебе косо не гляне. Усі твої сексуальні забаганки - нормальні. Іграшки для сексу продаються скрізь, у маленьких магазинчиках і у "супермаркетах" із великими вітринами. Асортимент найрізноманітніших форм:  від хай-тек дизайну до класики. Купити хотіла, але не купила. 70 євро за самотик то трохи занадто, як на мій смак.
Поки сутінки, то у вітринах червоних ліхтарів стоять дами злегка стьомні. Коли ж спускається ніч… ой-йо! Красуні неймовірні, грудасті, з осиними таліями. Я б на місці чоловіків не вилазила б з того раю. 50 (+/-) євро, 15 хв, одна поза. Якщо інша поза – треба доплачувати. Чоловіків у вікнах, звісно ж не було. Були транси. Але якто трансів не хотілося :)
DSC_7441_
Read more... )

DSC_7504_
Саме у Гданську свого часу виникла польська «Солідарність» - профспілка, яка згодом стала потужним рухом проти комуністичного режиму, до якого долучилося близько 10 мільйонів осіб. Керував «Солідарністю» Лех Валенса, який потім став президентом Польщі та отримав Нобелівську премію миру. Зараз він на пенсії, живе у Гданську, походжає собі вуличками, може, сидить на лавці під деревом і читає газету. Тож гарненько вивчіть його обличчя на фотографії, аби знати, у кого брати автографи!

Read more... )

Бурштин і золотий лікер

У Гданську почалася Друга Світова війна. Вона ж, зрештою, зруйнувала 90% старого міста. Лише три будівлі лишилися неушкодженими. Деякий час влада хотіла законсервувати катастрофічні руйнації як пам’ять про жорстокість та безглуздість війни, проте 1952 року почалася реконструкція, яка по шматочку відтворила місто 17 ст. Сьогодні Головне місто – надзвичайно цікава атракція, яка сприймається органічно і старовинно, бо що-що, а реконструювати поляки вміють.
Раніше серце Гданська було, як і будь-яке середньовічне городище, оточене мурами. Сьогодні від мурів лишилися тільки брами, і тут ми можемо знайти місцеві «Золоті ворота», з яких починається закладена у 1331 році Королівська дорога – найдовша у середньовічній Європі дорога для проведення парадів і урочистостей.
Від Золотої брами починається мальовнича вулиця Длуга (Довга), яка, попри назву, простяглася лише на 300 метрів. Ця вулиця разом із Длугим Таргом (Довгим Торгом) і складають Королівську дорогу, закінчуючись Зеленою Брамою. З вулиці Длугої відкривається чудовий вид на міську ратушу, збудовану у 14-15 ст, із 80-ти метровою баштою, увінчаною статуєю короля Зігмунда Августа. У цій ратуші знаходиться один із найбагатших ратушних інтер’єрів – Червоний зал. Можна відвідати ще дві: Ратушу старого міста – витвір 17 ст, і Нову Ратушу, будівлю 19 ст, у якій нині знаходиться резиденція Гданської міської ради.

IMG_9240

Read more... )

IMG_9243

Для журналу "Мандри" у 2012 році...
Фото Ярини Чорної
У Фейсбучику поширювали фотографію Гданська з висоти пташиного льоту. І це була любов з першого погляду: я зрозуміла, що хочу туди поїхати от прям щаз. Не довго думаючи, підбила подружку на поїздку в Польщу.  Дивитися Гданськ.
Часу у нас було геть мало, зате планів гора: 3 міста за 4 дні. Гданськ, Вроцлав і Краків. Я не була лиш в Гданську, але Вроцлав теж не дуже пам’ятала: коли я в ньому була, то не мала часу на оглядини.
Зі Львова вирушили з розрахунком, аби вранці приїхати до Варшави, а потім пересісти на Гданськ. У Львові мене зловив приватний перевізник, і запропонував довезти  на 40 грн дешевше за рейсовий автобус. Я собі так згадала автобусне пекло, коли всі тобі сунуть до рук цигарки і горілку, і вирішила, що краще їхати маленьким бусом.
Але нам таки дали заховати сигарети, тут ми не відкрутилися. На наше явне небажання везти понад дві дозволені пачки пасажири обурилися: «Ну як це не помогти хорошій людині?!» …
Доїхали до кордону, а там поляки як з ланцюга зірвалися, присікувалися страшно. От і до мене присіклися, мовляв, раз ти їдеш по «культурній» візі, то де твоє запрошення? А де ж? У консульстві. Ніхто мені документів не повертав, а я й не здогадалася запитати.  Тоді прикордонник вимагає журналістське посвідчення. Я лап-лап – нема! Виявилося, лишила його в зимовій куртці в кишені. Мене трусить, ну все, думаю, вернуть в Україну – поїду Меллон шукати. Прикордонник вимагає показати гроші. А гроші на картці. Прикордонник радить змити картку  в унітаз)) ну коротше, я мало не посивіла так нервувала. Чесно їду на 4 дні подивитися Польщу, а наче злодійка… Зробила висновки на майбутнє)
Ми під’їхали до кордону об 11 годині вечора 9 числа, а у одної панянки віза була з 10 числа. Нас поставили чекати годину, поки настане те 10 число. А по годині відправили «на яму», де розкрутили весь бусик в пошуках контрабанди.  І таки її знайшли. Водій мусив заплатити штраф понад тисячу євро, а ми промаринувалися на кордоні до 4 ранку і аж потім поїхали на Варшаву.
У Варшаві погуляли трохи по центру і поїхали в єбєня, де зупиняється Polski bus. Це польський лоу-кост, чим раніше купуєш квитки, тим дешевше.  Купуєш в інтернеті, переписуєш номер резервації – готово. Польським бусом їздить переважно молодь, він двоповерховий і зручний, там є вай-фай і дають булочки з чаєм чи соком. А іноді навіть морозиво.

Гданськ.
В Гданськ не можна їхати з самого початку. Гданськ мусить бути кульмінацією, апогеєм поїздки. Він прекрасний, як не крути.  Багато місць я впізнала (бо ж писала колись про Гданськ), багато чого побачила того, що не можна було нагуглити в інтернеті. Наприклад, бічні вулички з фігурними ґанками, кам’яними кулями, левами, морськими звірами і драконами, що прикрашають вступ до ґанку, уже старими, позеленілими від вологості.  Гданськом чудово гуляти вранці, в обід і ввечері. Він прекрасний, але чомусь не перенасичений туристами, як той же Краків.
Зате маєте такі гастрономічні tips: у Гданську по понеділках є знижка на пиво, яке продають по 2-4 злотих (проти 8-10 як зазвичай). Ще там на ввулиці Длугій  біля Ратуші з протилежного боку і трохи у напрямку золотих воріт є дуже дешева столовка Neptun Bar. Там смачний поживний суп за 3 злотих і два види салату на тарілці за 4 злотих.

zzz_7306

Музеї не вразили. Я відвідала археологічний музей та філіал музею народового в зеленій брамі, в якому мала бути виставка мистецтва 15 ст. Хотіла пофоткати костюми польські тогочасні. А виявилося, що експонують італійських художників. Археологічний музей ніочьом, крім великої колекції патологій на кістках (болячки, травми, які відбиваються на кістякові), які підписані і показані стрілочками. Рай для біо-антрополога, певно!
Ну, що ще сказати про Гланськ? Там атмосферно, дуже приємно гуляти, історичний дух. В сезон є кілька точок, де можна піднятися на вежу і сфоткати краєвиди. Це або ратуша, або археологічний музей або ще якийсь собор. Ярина піднімалася в музеї, а я зажмотилася віддати 5 злотих як всігда.

zzz_7319

Побачила двір Артуса і оту піч, яка дуже відома з дуже крутими кахлями. Ну таке, у нас народні кахлі були луччі, на мою скромну думку.  Ще дуже сподобалися низенькі двері в витверезник у ратуші. Ми вирішили, що вони такі низькі, аби туди вповзати по п’яні, а не входили. І в якийсь момент навіть подумали сповзати туди після понеділка  - дня пивових знижок.

Read more... )
Навігація
У Мексиці набагато простіше зорієнтуватися на вулиці, ніж в Україні. Достатньо дійти до будь-якого перехрестя – і ти уже знаєш, як називаються вулиці: та, на якій стоїш і сусідні. Завжди, у будь-якому місті, на кожному перехресті у Мексиці висять таблички з назвами вулиць. Це правило. І це ДУЖЕ допомагає.
Так само зручна і транспортна інфраструктура. У транспорті написані всі станції, всі пересадки, а також те, куди треба вийти, щоб добратися до автовокзалів. У тролейбусах написано, які станції виведуть вас до метро. Просто і дуже зручно. Хоча, звісно, не так зручно, як у Європі.

Великі порції кави та іншого питва
Якщо у  Мексиці береш «маленьку» порцію кави, то будь певен, що ти її ледве вип’єш. Раз з переляку я взяла середню порцію. А от «кафе ґранде» не зважувалася купити ні разу. Я не знаю, хто здатен випиту таку порцію.. Маленька кава у Мексиці – це 300 мілілітрів. Повних. У нас же купуєш капучіно і ту чашечку страшно в руці тримати, така вона маленька… До поїздки в Мексику я цього не помічала навіть, а зараз кидається у вічі і дратує.
Те саме і з соком фреш. У них є таке мірило питва – копа. Це така півлітрова чаша. Тож фрешу зазвичай ллють не менше за півлітра. Менше – дуже зрідка, у дорогих ресторанах. В Мексиці в принципі не міряють фреш по сто грамів, як у нас. Якщо вже ллють, то ллють щедро. "Трішечки, але відро".

images
Клімат
Який тут клімат! Тепло і гарно) Правда, я в Мексиці бувала тільки влітку, наступного року хочу взимку полетіти, порівняти. Але те, що я бачила: сонце, сонце, сонце! Навіть якщо у  якомусь регіоні стає холодно, день їзди -  і ти на морському курорті. Це неймовірно. Чудовий настрій гарантовано!

Read more... )

Люблю теми, які з'являються спонтанно. Так і ця тема. Побачила я, що у мене в хостелі продається гватемальська кава. О, думаю, це ж тут плантації певно є! Ще й пригадала набір різних кав, який подарували Уляні, і там точно була "Гватемала". Тоді ж я запропонувала журналу "Я люблю каву" зробити репортаж із гватемальської плантації (звісно, поняття не маючи, де ці плантації шукати), і вони люб'язно погодилися. Наступним кроком було знайти саму плантацію:) З цим мені пощастило. Моя вчителька іспанської сказала, що є парочка неподалік від місця, де я знаходжуся. І порадила їхати на плантацію La Azotea. До неї ще й шатл безплатний є від Центрального парку о 9 ранку.
Отже, пішла я на шатл. Прибула на місце о 8:30, випила кави... Ой, даремно-даремно! Як я потім тією кавою обіп'юся...
Наступила 9, але ніякого шатлу не було. Я почала нервуватися, бо весь час у мене жорстко розписаний, і не попасти нині на кавову плантацію означало, скоріш за все, взагалі "пролетіти" з нею. Місцеві гіди сказали мені, що це нормально,що шатл спізнюється. І що він буде в 9:15. Але в 9:15 його не було. Як і в 9:30. Я вирішила, що наступний має бути в 10, бо хлопці казали щось про "када ора", тобто кожної години. Але водій туристичного автобусу в 10:00 сказав, що скоріш за все шатл зламався і тому його не буде. Я вирішила не чекати більше, і розпитала, як доїхати до плантації самотужки. Ось інструкції: чікен бас у напрямку San Igidro, вийти біля Cementario.
З цією задачею я справила і потрапила назаповітну плантацію!
Там познайомилася з якимсь поважним дядечком, хтось з керівництва, який сказав мені, що шатл не пустили, бо до них їде група у 200 осіб, і розмінюватися на 1-2 людини їм невигідно. І дуже вибачався. А потім приїхало 200 осіб пенсіонерів...Аааааа.....
Але я ж про плантацію)))
Отже, звідки береться кава?
Зернятка відбирають і висаджують у знезаражену землю, закриту. Паростки з'являються за 2 місяці. Ще 2 тижні іде на появу перших двох листків. Розсада стає схожою на чебурашку, або ж "метелик", як називають цю стадію місцеві. У цьому віці деревця розсаджують по окремих кульках. І вони собі ростуть у спеціальному затіненому "розсаднику". Цілий рік ростуть.
DSC_5902

Read more... )
Я досі нічого не бачила. Вчора весь день провела на вулкані. Сьогодні півдня проїздила у інше місто у посольство, а решту півдня просиділа на уроці іспанської. Тож враження дуже такі... мутні і несуттєві.
І неоднозначні.
Спершу мені дуже сподобалися яскраві індіанки, всі в національних костюмах. Це був плюс. Потім я збагнула, що Гватемала досить небезпечна, і тут часто крадуть. На щастя, поки це знаю опосередковано. Спершу гранде комерсанто Маркос, розповідаючи мені, які доїхати з Антіґви до Гватемала-сіті, довго переконував, як ретельно треба заховати гроші (а краще взагалі їх взяти абсолютний мінімум) під час поїздки. Потім, коли я йшла по Гватемала-сіті із телефоном в руках, мене зупинив охоронець і сказав заховати телефон в сумку, бо мені його дуже скоро вирвуть з рук. Коли ж ввечері я займалася із Мартою-ЛІдією, вчителькою іспанської, то вона дуже здивувалася, що я їздила у столицю сама. Сказала, що дівчині самій краще там не ходити, бо дуже багато "гангстерів". В Антиґві, сказала вона, спокійніше, але на ринку теж частенько виривають сумки... Щось мене це не радує. Одна справа, коли одна людина може застерегти - перепуджена, мало чого. Але коли стільки людей одне й те саме торочать, то значить таки небезпека є. Фотоапарат я поки з собою не виносила :)))
Ще мала, як Нято каже, "платне навчання" в міжміському автобусі типу "чікенбас". Я їхала гватемальським автобусом вперше, тож не знала, що по салону ходить кондуктор і збирає гроші. Тому я, як чесна людина, передала гроші водієві через стоячого пасажира. Чувак взяв гроші і тупо вийшов з автобусу :) У мене аж щелепа відвисла від такої нахабності. Він навіть не біг. Просто спокійно вийшов і пішов.
Тобто, знаєте, наче те саме Mundo maya, але у мексиці це мундо мені куди більше до смаку...
Але ж які тут текстилі... Це не передати словами! Люди тчуть руками такі прекрасні візерунки... охо-хох! А ще тут дуже смачна кава. ДУЖЕ. Поганої кави не знайти. Поруч Антиґви є плантації :) Зараз якраз сезон збирання кави!

Я оце нині дуже засмучена через ситуацію із мексиканською візою... Виявилося, не так-то і просто на неї податися. Треба подаватися за попереднім записом (ЧОМУ про це не сказано на сайті консульства???), а на запис - черга. А часу у мене нема на ту чергу... Коротше, біда-біда.
Щоб відволіктися, розповім трохи. Про добиралово і вулкан.

Як доїхати з Мексики у Гватемалу? Лонлі пленет радить їхати у Гватемалу через прикордонне мексиканське місто Tapachula. Складнощі виникли з тим, що у саму Тапачулу автобуси їздять з якихось ну зовсім неприглядних міст, куди мені їхати аж ніяк не хотілося. В інтернеті я нагуглила, що є шатли з міста Сан Крістобаль де лас Касас, яке я ніжно люблю... А отже, я поїхала саме туди. Шатл знайшла дуже легко, замовила його прямо у хостелі. Переїзд обійшовся десь у 35 доларів (450 песо) і зайняв аж 12 годин.
Виїхали ми рано-вранці, в обід доїхали до кордону. На кордоні водій нас висадив, зібрав по 25 долірів.  Я думала, це за гватемальську візу. Ан ні. Це плата за ВИЇЗД З МЕКСИКИ! Виявляється, при вильоті з Мексики ми теж цей збір платимо, але він уже включений у наші квитки на літак. Далі ми пішака перейшли нейтральну зону, перетворену на ринок. Далі пройшли гватемальську митницю. Попри інфу в неті, що українці платять щось там 35 доларів за візу, я нічого не платила і отримала завітний штампик на 180 днів. Далі мексиканці посадили нас у інший шатл, уже гватемальський, і ми поїхали.
Загалом враження від Гватемали дуже нагадали передгімалайську Індію: гори, бетонна уродська "архітектура" і квадратні магазини із намальованими на них вивісками... Замість яскравих індійок - яскраві індіанки. Тільки срач менший, ніж в Індії. Хоча і більший, ніж у Мексиці ;)
У певний момент мене пересадили у третій (!) шатл, який їхав у Антиґву (другий шатл їхав у інше місто). У тому шатлі я познайомилася із вродливим німцем Максиміліаном, який знав правильну людину у Антиґві, а та правильна людина напарила мені купу платних послуг: відвідання вулкану і триденний інтенсив іспанської мови. Я не встигла отямитися, як на все це підписалася :))

Отже, наступного дня, о 5:30, ми мали почати сходження на вулкан-чотиритисячник. Я щось так розхвилювалася через купу речей, що не заснула ні на секундочку тієї ночі. Долежала до будильника, одягла сандалики, капелюха і кофтинку і поїхала на вулкан.

Сходження на вулкан Acatenango. "Нє, ну ну його нафіг, чого я сюди лізу?!"-  періодично думала я собі. Ні, ну я розумію трекінг, коли вгору-вниз, вгору-вниз... Коли можеш роздивлятися по боках на красоти. А тут гід нас завів у якесь урвище, на дні якого була така земля з дрібних камінців, на яких я сковзалася і які постійно забивалися у сандалі...Видно не було нічого по боках. Максиміліан спитав, коли скінчаться камінці, на що гід радісно відповів, що вони не скінчаться :)) Я взвила... навіть у трекінгових черевиках іти по сипуну дуже важко.. А у сандалях, по щиколотку в камінцях... ооо...
Ми дерлися-дерлися, потім зайшли у якісь кукурудзи...пройшли кукурудзи і опинилися у джунглях. Тут уже було цікавіше: велети-дерева, зарослі мохом, тропічні квіти...Далі почалися трави і ялинки, це теж було цікаво.Плюс нарешті почалися ВИДИ (якщо обернутися). Іти було важко, бо ми весь час ішли чітко вгору, без пауз на рівну дорогу чи хоча б невеликий ухил.

DSC_5847

Read more... )

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 05:56 am
Powered by Dreamwidth Studios