"Провінційна естетика" - які асоціації виникають? Щось негативне, пошле, такий собі жлоб-стиль. Це так і є в Україні. Але не в Мексиці. Я не знаю, чому так вийшло... наче ж і їхню рідну культуру винищили, і нашу. Але у них насаджена культура дала якісь неймовірні паростки. І тепер, опинившись у маленькому колоніальному містечку, ти просто пищиш від захвату. Таке враження, що кожна дрібничка зроблена з любов'ю. Якщо це ґратки на лічильнику, то вони фігурні. Якщо це двері, то вони вирізьблені. У кожній щілинці проглядається особливий смак...
Ходімо, поглянемо на крихітне містечко Сан Мігель де Альєнде. Перед цим уявіть Лохвицю чи Лубни. А тепер зазирнімо сюди.
Отже, Сан Мігель де Альєнде, заснований у 1542 році, нині має 70 тисяч населення. Маленьке місто. Правда, у Лубнах менше, але що вже. Ось загальний вигляд однієї з вулиць.


Ось іще. Зверніть увагу на вивіски вулиць! (омг, я вже як Лєбєдєв, скоро урни постити почну)


 

Read more... )
Думала, що вже об'їздила довкола оахаки все і нічого нового не відкрию. Але в якийсь момент з вікна автобуса на Мітлу відкривається мені петрогліф і дядько каже, що це лишили "номади" 6 тисяч років тому. Я, звісно, одразу ж вирішую поїхати сюди і дослідити місцину. Дядько обіцяє, що буде багато петрогліфів і печер.

Отже, через день ми пробираємося крізь шумний базар і сідаємо на колєктіво до Мітли. Вийти треба десь на дорозі, орієнтир - скеля і петрогліф на ній.


Виявилося, що місцина називається Ягуль. Тобто це місце поруч із Ягуль, бо Ягуль - це таке собі типове сапотекське поселення з пірамідами. Але ми того не знали, а просто вискочили з машини посеред траси і побігли до скелі.
Но нє тут то било. Скеля була обнесена колючим дротом, і ми витратили деякий час, аби знайти у дроті дірку. Далі надибали печери, доступ до яких було перекрито муром і воротями. Та ворота струхлявіли від часу, тож ми просочилися у щілинку. І вийшли на давнє поселення людей і стоянку археологів 1962 року розливу (про що свідчив знайдений у печері пожовтілий журнал). Печери були прикольні, особливо мене вперли впадинки, у яких, вочевидь, розкладали вогонь... не знаю, чи давні номади, чи археологи, чи і ті, і ті... Від впадинок ідуть цікаві канавки, призначення яких мені невідоме, а пани археологи говорити з простими смертними не хочуть (питала на профільній спільноті).


Не задовільнившись знайденим, ми вирушили шукати петрогліфи далі. Для цього піднялися в скелі, де перед нами відкрився дуже мексиканський пейзаж...


Read more... )

 


Сьогодні надумала звозити Валю у Масунте, а заодно відвідати два природніх заказника: Мексиканський центр черепах і озеро Бентанійя, де на човниках катаєшся крізь мангрові зарості і дивишся на крокодильчиків і черепашок у їх природному середовищі.



Я уже була у Бентанії три роки назад, відзняла гору фоток з крокодилами для дітей, але не вразилася достатньо, аби написати про це блог.
Озеро знаходиться недалеко від Масунте, на каміонеті буквально 5 хв в сторону Почутли і Сан Антоніо. Цього разу таксист нас завіз аж до самого моря, проминувши той туристичний офіс, де я купляла тур минулого разу. На моє "ЕЕЕЕ??" сказав, що привіз мене у кращий і двічі дешевший офіс. Ну ладно, подумала я, спробуємо цю таксистську мафію!

Коротка розмова з представником офісу показала, що на крокодилячу ферму нас не повезуть, а отже показати валі маленьких мімімішних крокодильчиків не вийде. "Ту ферму тримає інший кооператив, а НАШ - проти утримання тварин у клітках!".

Коротка прогулянка берегом, де звичайний пісок змішаний із піском залізним і чорним, і от ми вже погрузилися в човники. Одразу кинулося у вічі, що Хлопчик-з-веслом говорить дуже багато і в тему. Чи це минулий гід погану екскурсію мав, чи це я вже почала просто іспанську гарно розуміти... але інформація лилася потоком. Таким плотним, що я ледве встигала Валі тезово перекладати про що йде мова.
Перше, що дуже вразило - це дуже багато вимерлих мангрових заростів. Два роки назад тут пройшов ураган Карлота (здається така назва), і винищив 75 гектарів мангрового лісу! Вся екосистема нині під загрозою, і народ ініціює відновлення лісів і просить на це гроші у держави. наче мають почати з наступного року. Мангрові дерева виростають швидко, на метр-півтора за рік, але садити їх у болоті досить проблематично... Ці дерева потрібні для пташок - щоб ті відкладали яйця, для ігуан і риб, а також ці дерева висмоктують з прісної води озера солону воду, яка заходить з океану. Read more... )



 

Read more... )
Хотіла я для журналу "Люблю каву!" зробити репортаж про каву в Чіапасі. Ну, це типу другий в мекстиці штат за кількістю виробництва кави.


Для цього написала в одну компанію-виробник, а потім ще й дізналася, що можна поїхати у тур на плантацію за 1200 грн. Нема дурних, умний в гору нє пойдьоть, умний гору обойдьоть! Вирішила не тратитися на тур, а поїхати самостійно.

В той час я почала активно практикувати посміхання, тож скоро завела купу друзів у хостелі. І от вони мені розповіли про те, що є якесь місце, куди можна поїхати своїм ходом, і що там місцеві вирощують каву.
І от, підбивши на це діло одного з працівників хостела, ми вирушили в гори до плантацій. Дві години по серпантину, одна пересадка, і от ми вже близько до зірок, на вершечку Чіапасу.


Останній водій підтвердив: так, тут люди вирощують каву. Ну воно і видно: схили гір були покриті кавовими деревами: зараз несезон для зернят, але плантації є. Заїжджаємо у найвище село (те, яке нам рекомендували), питаємо людей... Мужик неохоче каже, що так, внизу вулиці є місце, де виробляють каву. Ідемо туди - нічого не видно. Починаємо питати людей, всі нам кажуть, що знати не знають ні про яку каву. При чому виглядає це так: маленьке кавове господарство, біля нього хата і люди сидять. Питаємо:
- Ви каву вирощуєте?
- Нє, нє...
- А що ж це за плантація?
- Ну та таке...
- Так вирощуєте?
- Ну дааааааааа.... Але ми самі це п'ємо.
- А можна подивитися?
- ну ніііі..
- А як п'єте каву?
- Ну, сушимо 3 дні, мелемо і п'ємо.
- А можете пригостити або продати нам трохи?
- Ні, нічого не маємо.
- А можна до вас в туалет сходити?
- У нас нема туалету.
- WTF??
- Підіть нагору, у них є.

Йдемо нагору, там діалог повторюється один в один. Тобто каву вони не роблять, туалету у них нема, ідіть нагору.
Продовжуємо опитування, на більшість питань відповідь одна: "Ні". "Слухай, кажу, по-моєму вони нас сприймають як шпигунів" - "Угу..."

Read more... )

Те, що мексиканці визнані найповнішою нацією світу – не дивно. Їхня кухня та харчові звички так і створені для того, аби товстішати. А оскільки мексиканці починають товстішати з самого народження, то виглядають вони при цьому досить мило.
Мексиканська кухня гостра, вважається у нас. Насправді мексиканська кухня жирна, солодка і без овочей. Про відсутність овочей у раціоні я вже писала: вважається, що у ресторанах овочі погано миють, а отже можна підчепити заразу, тому дітей в ШКОЛІ вчать не їсти салати і овочі у вуличних забігайлівках. Поступово звичка не їсти салати перейшла на родини. Цікаво, звісно, чому саме овочі стали цапом-відбувайлом. От у нас не прийнято на вулиці м’ясо їсти, а тут його – на кожному кроці. Або, скажімо, посмажені у пекельно-старій олії картоплі фрі чи курячі крила – це ок, а от помідорчик до них – це ужас-ужас. У супермаркетах навіть продається спеціальна рідина для дезінфекції овочей. На етикетці баночки весела крапелька широким жестом показує на «ворожу» броколі, мовляв: розберемося!

Отже, мексиканці не їдять практично овочів, зате все смажать. Ну от все. Навіть якщо замовляєш курку на грилі a la plancha , то приносять вам зовсім не те, що ви замовляли. А щось смажене і з купою соусу. Хліба в харчовій культурі теж нема, його хіба можна купити в спеціальних магазинах panaderia або у великих супермаркетах. Зате з тортільями їдять усе. А ще краще – кесадія, коли у тортілью кладуть сир і нагрівають. Дуже калорійно! Я взагалі навчилася вже готувати тортільї, в сенсі – з напівфабрикату. Вони продаються у спеціальних упаковках, потім їх треба підсмажувати на сковорідці трохи, але не занадто, аби вони зберегли свою еластичність. Я тепер тако щодня лабаю: роблю салат і вже не їм просто салат, а їм тако, тобто загортаю салат у тортілью. Місцеві як перекусон роблять супершвидкі тако: намазують тортілью авокадо, кладуть туди, скажімо, сир, підігрівають – вуаля!

У Мексиці страшенно популярна кока-кола і солодкі напої. Складається враження, що воду п’ють хіба у тренажерному залі. ЦЕ при тому, що у КОЖНОМУ ресторані є aguas frescas – освіжаючі води, тобто вода з незначним домішком соку, скажімо, кавуна чи полуниці. Тут же продається «агуа гавайя» - холодний гібіскус і купа всяких соків. Але, як розказував Маурісіо, свого часу кола була відчутно дешевша за ці всі агуас фрескас, тому витіснила традиційні напої і от люди уже років 30 за звичкою замовляють колу.

Цукор

Перша фраза, яку треба вивчити тим, хто, як і я, вживає мало цукру – sin azucar, сін асукар. Algo para tomar? – питає у вас офіціант (вони не кажуть para beber, тобто «щось пити»). А ви йому: Agua fresa і добиваєте: SIN AZUCAR! Бо якщо ви не скажете цю чарівну фразу, то вам у вашу воду з полуницею влуплять півкіло цукру. 

Але фраза не завжди спрацьовує. Наприклад, великий супермаркет Чедрауі і задача: купити йогурт типу «грецький» і купити какао-порошок. Перериваю полиці, знаходжу продукти із магічним надписом sin azucar. Вранці роблю свій традиційний сніданок: йогурт, granola (популярні тут типу злаки з горіхами) і шматочки фруктів. Куштую – що за фігня?? Солодке! Беру упаковку і бачу маленькими літерами приписано azucarado con Splenda – підсолоджено отим ядовитим штучним цукром, який в рота краще не брати ваще. Готую какао, куштую – матко-бозко! Солодке таке, що аж очі вилазять. Беру упаковку… нічого нє прєдвєщаєт, навпаки, надписи обіцяють на 60% менше калорій, ніж аналогічні напої з цукром. Дивлюся склад… і що ж? Фруктоза, от ти де! Та блін, на всі полки з какао це було єдине типу «без цукру», та й те виявилося солодким. Тобто в країні, де виробляють какао, я не можу знайти просто какао-порошок…

Кава, яка продається у автоматах у таких суперах, як севен ілевен або Оххо, містить цукор «за замовченням». І вибрати опцію без цукру там неможливо в принципі. От хоч-не хоч, а пий каву з двома ложками цукру.

В результаті, купівля тут продуктів – це як похід по мінному полю. Зазвичай я беру всякі овочі-фрукти, йогурт без цукру, молоко, курячі грудки, рибу і морепродукти. Морепродукти тут дешеві. Можна взяти півкіла октопуса типу за 13 песо (13 грн). Все інше уже, на жаль, дорожче, ніж в Україні. Похід у супермаркет за продуктами на двох – 700 грн мінімум. Тож якщо тут економити, то брати овочі і фрукти у магазинчиках надворі.  Там таки дешевше виходить. Вегетаріанцем тут було б вигідно бути. Може дійсно?

Більше:

що ми їмо у Мексиці
(2011)


Про хавчик (2013)

мексиканська їжа: тамалес (2014)

 

Коли мені сказали, що треба буде посадити сад, я спершу поржала (бо ж типу як їхала займатися чимсь іншим, а не копанням в землі), а потім подумала, що це цікаво, бо я люблю вирощувати оці всі квіти і іже с німі.
Але тоді у мене в голові поставало закономірне для українки уявлення про українське садівництво, а не про мексиканське.

Почнемо з того, що тут нема землі. Ну взагалі. Тобто колись якийсь прошарок був, але його прибрали і залили бетоном. Тобто землю треба купляти всю.
Спека нереальна, дощів нема. Вода з крану ллється тільки вранці, типу з 9 до 11 ранку, коли пекло. А рослини бажано поливати ввечері, ну ладно.
Створення саду полягало у поїздках по індіанських селах у пошуках palmitas -маленьких пальм, а також pasto japonese (чи як воно пишеться те хапонес) - тобто японського газону, який якоби стійкий до сонця. А, ще треба було знайти землю.
Земля, набрана у джунглях, коштує недорого - 30 грн мішок. У місті її продають за 50-120 грн за мішок, але це якась спіцальна бразильська земля. Як на мене, що то лайно, що то лайно. Не чорнозем)
Коротше, замовили ми землю, пальми і траву. Ніхто нічого сіяти чи вирощувати з розсади не збирається - все готове.
Привезли землю і траву. Наступного ранку дзвонять, що везуть решту. І типу виставляють рахунок за садівництво - 800 грн. П. каже: ми самі посадимо. А вони кажуть: добре, але нам платіть за два дні садівництва.
Що зробив би українець? послав би. Але мексиканський patron так не думає. "Я їхній патрон, я для них дійна корова. Але мушу платити, бо інакше вони більше не прийдуть". Я тоді так збісилася, бо якраз чоловік переслав смс про 240 грн на мою картку як гонорар за статтю... А тут 800 грн за те, що вони НЕ РОБЛЯТЬ! УХ.
Кладуть землю, кладуть газон. Половина газона на така, 5 метрів бракує, частина скоріше мертва, ніж жива (вона таки відмерла). Наступного дня приїздять пальми, садимо. Ще наступного дня купуємо інші рослини: ще дві пальми, 3 дерева, один кущ від москітів, одна квітка блядно-голубенька, два розмарини, базилік і орегано ("ти що, борщ робитимеш?") і дві троянди для мене (тобто я хотіла їх посадити). 

Почали копати... тобто не копати, де там. Ми почали ЛОМОМ лупати бетон. І вигрібати уламки геть... Видовбала я так дві дірки, далі кажу: "Ззнаєш, дружок, давай сам. А я садитиму". Правда,садити дружок не дав, бо його відбрації синхронізувалися із вібраціями рослин і рослини "попросили", аби він їх садив, а не "чорна відьма" (тобто я. В його житті ще є "біла відьма" - гьорлфренд з Москви).

Коли били чергову діру, натрапили спершу на електрику, потім - на труди водогону, які успішно пробили у двох місцях... зрештою, П. відмовився садити взагалі на підготовленому місці десь 5 метрів, бо там комунікації. Зрозуміти, чому комунікації ідуть по діагоналі через невеличке місце, відведене для саду, я так і не осилила. Мексиканський дизайн.
От результат наших чотириденних старань. Половина трави загинула...





Bacalarpueblo magico говорить велика красива вивіска на в’їзді до міста. Бакалар – величезне однойменне озеро з ясноблакитною водою. І аби туристи не були «зіпсовані» безпосередньою близькістю казкового карибського моря, то це місце було б суперпопулярне. Але люди обирають Кариби. Тому як туристичне місто Бакалар не відбувся. Хоча за останні три роки тут з’явився хостел у центрі і два кафе з «європейською кавою» (тобто з кавомашини, а не перекип’яченою, як п’ють мексиканці). Ще тут є старий форт і банкомат.
Між тим, вода у Бакаларі чиста, дно, здебільшого, піщане (іноді поросле водоростями). Підхід затруднений джунглями, але майже скрізь на березі озера повідкривалися готелі і кабаньї різної цінової категорії (400-1000+ грн. за ніч на двох), де можна зупинитися і отримати доступ до води. На Бакаларі є розваги, як от поплавати на каяках, що здебільшого безплатно, якщо ти живеш в одному з готелів. Інша розвага – переплисти озеро і відвідати поселення на тому боці.







Bad girls

Jul. 4th, 2014 05:38 pm
У Паленке довелося мені навідатися до місцевого стрип-клубу. Давно хотіла зробити це, але вдома ніхто не погоджувався скласти мені компанію. Тож компанію знайшла аж в Мексиці.

Але місцевий попередив: це страх, а не заклад. Я не повірила, пішла перевіряти.

Невеликий натовп на вході. Мій супровідник уточнює у охоронця, чи точно цей клуб безпечний для дівчини. Його запевняють, що так.

Ще на вході стикаюся з «дівчиною». Вона величезна, ми б сказали «дебела». Не товста, ні. Просто величезна. З великою целюлітною дупою. Клуб всередині шумний, наповнений димом. На подіумі така сама величезна дівчина повільно ходить від одного шеста до іншого. Нам приносять відро пива. Пляшками тут не вийде купувати, тільки оптом – по 5 у відрі. Дівчата, що змінюють одна одну, такого ж типажу: дебелі, з великими целюлітними дупами. О так, після цього я перестала комплексувати в Мексиці щодо целюліту і одягнула свої куценькі шортики.

Дівчата НЕ ТАНЦЮВАЛИ. Вони роздягалися, проходжуючись від одного шеста до іншого. Як зізнався потім мій попутник, у нього навіть жодного разу не було ерекції. У мене теж, що вже. Він пропонував замовити мені приватний танець, але я так і не вибрала нікого. Взагалі нічого не ворухнулося. Аж захотілося піднятися на сцену і станцювати. Хоч я так і не танцюю. Але просто рухаючись, думаю, порвала б місцеву публіку.

Та я і так рвала. Народ вилуплявся на мене, як на небачену птицю. Я була дівчина-глядачка, я була худа… Це вражало. Один навіть підсів до мене, цокався пивом і строїв очки.

Туалету для жінок нема в принципі. Прийшлося йти «за куліси». Тепер уже вилуплялися дівчата.
«Тепер я просто мушу тебе повести в київський Dolls», каже мій попутник. «Щоб ти порівняла найгірший стрип-клуб і найкращий».


В принципі, мені відкрилося, чому мексиканці такі непунктуальні і неуважні до часу. Опишу вчорашній «важкий робочий день».

Я приставлена до місцевого бізнесмена, який має кілька різних бізнесів у містах на Карибському узбережжі. Власне, окрім того, що я викладаю йому російську, я типу як працюю в ще одному, поки не розкрученому, бізнесі, з оренди будинків. Наразі моя функція полягає у здачі будинку в оренду (як несподівано), контакті з клієнтами, а також у допомозі з приведення будинку у більш «жіночий» вигляд. Я кажу, наприклад, яку стіну у який колір пофарбувати чи допомагаю з садом (що і куди садити).

Отже, ранок. П. мене будить і ми їдемо в маленьку фрутерію, де роблять фреші. Це сніданок. Там я випиваю сік 50/50 з апельсину і грейпфруту, з додаванням маянської трави «чайя» чи щось таке. А також маю своє капучіно, яке запускає у роботу всю систему.
Далі, близько 8, ми їдемо у тренажерну залу. Я займаюся там до 10, після чого приймаю душ і ми їдемо працювати у ту саму фрутерію, де є інтернет і якісна кава. П. на той момент уже завалюють дзвінками, він сьогодні підміняє свою дружину, яка типу як у бізнесі є партнером і головним менеджером. Оскільки я вперше бачу, як П. саме _працює_, то розумію, яку колосальну нагрузку зазвичай несе Тереза, поки дехто прохолоджується.

Мені теж пишуть клієнти, розрулюю і п’ю капучіно. На журналістські справи я переключитися не можу, бо мені треба спокій і багато годин.

Десь близько обіду накриває голод і ми їдемо у аргентинський м’ясний ресторанчик, де зжираємо по величезному стейку: я під пиво, він під вино. Далі господар наливає йому два шоти текіли. Я відмовляюся і ми їдемо «працювати далі» у пляжний клуб «Сулум». Там сідаємо на диванчику з видом на море, нам приносять по маргариті. П. моніторить інтернет, я вишу у Фейсбучіку. Далі друг П. Естебан приносить чорро, тобто траву, всі курять… 17:30. Я не курю, бо нє. Кажу: «Ну, давай російською займемся». «Нє, після трави лишилася тільки іспанська».




Ще одна маргарита, я намагаюся вдуплити у тексти і у те, що треба писати. «Та навіщо тобі? Що тобі треба? Їжа є, ночувати є те. Ти на Карибах, розслабся!». Розслаблені настільки, що його заняття з йоги і мій кросфіт похерені.

Далі ми їдемо до подруги Паули. Довго шукаємо дорогу, зрештою опиняємося у найпрекраснішому житлі з тих, що я коли-небудь була. Красиво підсвічена доріжка пробігає крізь джунглевий сад, басейн з різним світлом. Будинок весь округлих форм, з відкритим простором… Ні, це неможливо описати, я якось може пофоткаю це. Народ сидить в басейні, п’є вино. Я теж п’ю вино, але на березі. Зрештою, вечір закінчується у гамаку і з легкими снеками на закуску.

Що сказати. Я почуваюся розслаблено. Вдома весь час щось штовхає мене працювати. Якщо нема дедлайну, я сварю себе, якщо якийсь день не попрацюю. Коли мене брали на попередню роботу (ту, від якої інсульт був), то шеф ревниво вираховував, скільки годин на місяць я присвячу «Жилі». Тут же усе пливе і тече розслаблено і ненапряжно. Так, це вибішує, коли машина, яку обіцяють на завтра, стає готова на через тиждень. З іншого боку, наскільки ж здоровіше так жити!
Зараз їжджу по тих самих місцях, у яких вже була у далекому 2011... Тільки тоді про ці місця мені чогось не писалося.
Я взагалі трохи засмучена, що поки не відкриваю нову Мексику. Але, з іншого боку, повертаючись у старі місця мені іноді вдається зазирнути під поверхню, трошки глибше. Дуже хотіла от "прям щаз" їхати на північ від Мехіко-сіті, у пустелю. Ні, ну має ж віддана прихильниця Кастанеди (Кастаньєди, якщо по-мексиканськи) нарешті потрапити у пустелю. Але, як мені сказали, я ще не готова і мені треба узбагоіцца. Я дійсно трохи не готова, думки мчать швидко-швидко, важко привчитии себе до думки, що можна розслабитися і просто насолоджуватися: спокоєм, природою, книжкою. Я уражена київським ритмом: заробляти, заробляти, заробляти, швидше, швидше... День за днем тут я стаю дедалі спокійнішою.
Цей перелам стався зі мною у Паленке.
Це - давній комплекс руїн, дуже гарний і самобутній. На відміну від Чічен-іци він не уражений туристичною істерією, тому там можна просто прийти і помедитувати. Я вилізла на піраміду сонця і подихала трохи вайвейшн, а потім подумала про всяке. Як от про те, що надто сильно почала прив'язуватися до речей, людей і ситуацій, і так само сильно страждаю, коли втрачаю їх. Але ж можна жити і не прив'язуватися, і проживати таке ж задоволення від дотикання до речей-людей-ситуацій...але легко відпускати їх, коли що. Раніше я так уміла) І от, дихаючи на піраміді у Паленке, я зрозуміла, що треба змінити ставлення. І змінила. І узбагоілась.




Саме давнє місто величезне і не розкопане ще до кінця. Всього тут 1400 споруд, частина з них у джунглях, але найгарніші кукльтові споруди розчищені і доступні для підйому і часом навіть входження всередину.




Ще тут багато мавп, чорних і волохатих. Вночі мавпи кричать, як скажені. А ще вночі вилітають сотні світлячків, і це щось із чимось... Ох.
ну і фотки, стягнені з нету (у кого руки не з жопи)


Нині я окопалася у дуже гарному «магічному місті» (pueblo magico) Таско. Сюди я хотіла приїхати з кількох причин: мені сподобалися його фотографії у розповідях знайомого мандрівника Саші, ну і ще я вичитала, що це столиця срібла. А я небайдужа до срібла і срібних прикрас, ох як небайдужа…



З Мехіко-сіті автобус на Таско вирушає з південного автовокзалу Central de Sur, того, що на останній станції синьої лінії 2 -  Tasquena. Спершу я пережила приступ паніки, коли не побачила на касах на вивісках ніде Taxcо». Невже інтернет збрехав? – налякано подумала я. Але скоро, попитавши людей, я дійшла до кас компанії Estrella de Oro і за аж 200 песо придбала квиточок у Таско. Від Мехіко сюди добиратися десь 2,5 години, автобуси ходять 3 чи 4 рази на день.

Таско виявився таким же гарним, як я і очікувала. Можна сказати _дуже гарним_.  На відміну від тієї частини Мексики, яку я бачила попередні рази, Таско біле. Все біле. Біло-чорне, з невеликими домішками коричневого. Тобто геть усі будинки білі, під коричневою черепицею, зрідка – із коричневими «порталами» довкола вікон і дверей. Геть усі вивіски у цьому місті – чорні на білому тлі. Байдуже, кока-кола ти чи супермаркет Оххо, чи банк-гігант, чи титан торгівельної мережі: всім срати на твої корпоративні кольори, у Таско твоя вивіска буде чорною на білому тлі. Мережа гіпермаркетів CHE по всій Мексиці  впізнається за логотипом у формі пелікана і оранжевим кольором. Але тут вона – чорна на білому тлі. Отетада! Я справді отримую візуальний екстаз, відпочиваючи від волання рекламних вивісок і потворних банерів. Таско – місто графічне. Народ вправляється у каліграфії, пишучи назви своїх закладів чорною фарбою на білому тлі.


Увесь громадський транспорт тут – білий. Колективо (яке тут називається інакше, але забула як) і геть усі таксі – білі. Таксі – білі «жуки» із маленькими коричневими позначками на боках і біло-чорними шашечками. Геніальне рішення!

Місто розкинулося на схилах гори, вулички його вузькі і заплутані, викладені чорною бруківкою із білими візерунками. Яка ж гарна ідея! Коли центром чорної дороги біжить білий рослинний орнамент, а на площах «розквітають» зірки або «танцюють» індіанці.


Read more... )


Я вирішила нарешті припинити лякливо їсти тільки те, що я розумію (pollo con aroz) і почати пробувати мексиканські кулінарні ізискі. На щастя, я живу зараз з людьми, які взялися привідкривати мені істинну тутешню традиційну кухню, і вчора я скуштувала tamales. Продають їх на вулиці, це такі штучки, замотані у "обгортку" з обгортки качанів кукурудзи (треба хоч у мексиканців спитати назву). Вони є різних видів і з різними наповнювачами.



Тобто береться кукурудзяне борошно (а точніше маса) і до нього додається щось. Наприклад, полуниця. Або курка з фезалісом, або перець болгарський, або курка з молє.. Смаків купа. Дуже ситно, двома можна наїстися від пуза: чисті вуглеводи! ))
Їдять тамалєс зі спеціальним напоєм, який називається atole і робиться з кукурудзяного борошна, цукру і ВАПНА. Спеціально перевірили в вікіпедії: таки з вапна. Як і тортільяс, куди його додають. Коротше, не певна, що хочу тортільяс.




Інший різновид тамалєс - тамалєс оахакеняс, тобто оахакські тамалєс. Ті ж яйця, тільки обгорнуті в листя банана. Маурісіо каже, що це дає інший присмак і страва відрізняється в корнє.


1 тамаль коштує 10 песо (10 грн).
До речі, спитала таки про бурітос. Не дивно, що я їх не зустрічала: це північна страва. І знайти її можна десь в Чіхухуа. Звідти бурітос потрапили в США і почали переможну ходу по світу.

Навігація
У Мексиці набагато простіше зорієнтуватися на вулиці, ніж в Україні. Достатньо дійти до будь-якого перехрестя – і ти уже знаєш, як називаються вулиці: та, на якій стоїш і сусідні. Завжди, у будь-якому місті, на кожному перехресті у Мексиці висять таблички з назвами вулиць. Це правило. І це ДУЖЕ допомагає.
Так само зручна і транспортна інфраструктура. У транспорті написані всі станції, всі пересадки, а також те, куди треба вийти, щоб добратися до автовокзалів. У тролейбусах написано, які станції виведуть вас до метро. Просто і дуже зручно. Хоча, звісно, не так зручно, як у Європі.

Великі порції кави та іншого питва
Якщо у  Мексиці береш «маленьку» порцію кави, то будь певен, що ти її ледве вип’єш. Раз з переляку я взяла середню порцію. А от «кафе ґранде» не зважувалася купити ні разу. Я не знаю, хто здатен випиту таку порцію.. Маленька кава у Мексиці – це 300 мілілітрів. Повних. У нас же купуєш капучіно і ту чашечку страшно в руці тримати, така вона маленька… До поїздки в Мексику я цього не помічала навіть, а зараз кидається у вічі і дратує.
Те саме і з соком фреш. У них є таке мірило питва – копа. Це така півлітрова чаша. Тож фрешу зазвичай ллють не менше за півлітра. Менше – дуже зрідка, у дорогих ресторанах. В Мексиці в принципі не міряють фреш по сто грамів, як у нас. Якщо вже ллють, то ллють щедро. "Трішечки, але відро".

images
Клімат
Який тут клімат! Тепло і гарно) Правда, я в Мексиці бувала тільки влітку, наступного року хочу взимку полетіти, порівняти. Але те, що я бачила: сонце, сонце, сонце! Навіть якщо у  якомусь регіоні стає холодно, день їзди -  і ти на морському курорті. Це неймовірно. Чудовий настрій гарантовано!

Read more... )

Як вам розповісти про місто, у яке я закохана?

Як взагалі прийнято розповідати про міста? Описувати одне за одним всі визначні місця? Собори, церкви, ринки, площі... Як на мене, це нудно. Та і не дивилася я на Сан Крістобаль у такому зрізі... Взагалі найкраще - це показати класні фотографії. Але на лихо Сан Крістобаль геть не фотогенічне місто. Здавалося б, це суперечить здоровому ґлузду: як красиве місто може не виходити на фотографіях? Ну якось та може. Вузькі вулички з низькими кольоровими будинками... коли повз проїздить машина (а вона проїздить), то на фотографії машина затуляє половину будинку... Та і прямі вулиці не лишають місця для польоту фантазії... Виходить якась лажа:

DSC_5779

Read more... )
DSC_5801
А ще в місті кльовий бурштин і шкіряні сумки.. але от цього разу сумку я знову не купила... ну нічо, дасть Бог не востаннє... Коротше, будете в Мексиці - не пропустіть Сан Крістобаль!
Ну і два записи з тих же місць з минулої поїздки:
не день,а риба-фігня
Чіапаське традитційне ткання
Два роки назад я охала і ахала, пишучи про "тихий захід прекрасного", маючи на увазі, що з мексиканським текстилем "всьо пропало". Але після занурення у ситуацію із українським традиційним текстилем, а також після подальшого занурення у мексиканську тему, я можу сказати, що дай Бог нам такий захід, як у них!
Отже, сьогодні я пішла у "Центр текстилю світу майя" (Centro de Textiles del Mundo Maya),який знаходиться у місті Сан Крістобаль, штат Чіапас. Цей центр був відбудований на гроші крупного мексиканського банку (!), за підтримки місцевої влади штату Чіапас та Інституту антопології і історії.  По суті, під центр відреставрували та адаптували під музей церковні приміщення 16 століття. Цей банк не лише профінансував музей,створення експозиції,реставрацію та консервацію зразків, а й вкладає гроші у те, аби індіанці ткали і відроджували мистецтво. Без дотацій ткацтво вимирає, а так індіанкам вигідно і навіть престижно заморочуватися з тканням. Коротше, гроші ідуть не лише у бездушне, а й в людей.

На першому поверсі - історичний музей. На другому - власне, центр текстилю майя.
Сам історичний музей, після Мексиканського музею історії та антропології, не дуже й чіпає. Але там представлені зразки текстилю з 7 сторіччя н.е., при тому толково так представлені, з підсвіткою - аби видно було переплетення.
DSC_5710
Read more... )
У це місце я закохалася щиро ще з минулого разу (Величний Океан) і переді мною навіть питання не стояло, їхати сюди чи ні. Чи даремно я висипала пригоршні монет у ці води, чи даремно пов'язала на скелі свою мандрівну бандану? Звісно, я мала повернутися до того місця, яке дало мені стільки теплих спогадів.


Що ж таке Масунте? Масунте це маленьке село на березі Тихого Океану. Це правда, воно дуже туристичне. Але не варто сприймати це як щось виключно негативне. Якщо взяти у нас туристичне місце ("курорт"),то це конче означає загаджені вулиці і загаджений особистий простір... загаджений надто гучною музикою, пияками, гоцками і пошлими мужиками. Тут же європейці, які понастворювали хостелів, кав'ярень і курси йоги, дуже обережно ставляться до простору: як довкілля, так і психологічного простору людини. Все дуже м'яко і ніжно, ти можеш повністю зануритися у свій світ і ніхто звідти тебе не виколупає...Read more... )
Я взагалі-то їхала до Оахаки заради алєбріхес: яскраво пофарбованих химерок дерева. Минулого разу я собі не купила їх напам'ять, і дуже-дуже пошкодувала. Тож цього разу треба було виправити ситуацію.

DSC_5589
Мені цікавий не сам продукт, як все, що з ним пов'язано.
Видається, наче алєбріхес мають бозна-яку історію, так органічно і "в традиції" вони виглядають. Насправді ж вигадали їх у 30их роках, а поширення вони набули, певне, аж у 80их. Химер вигадав дехто Педро Лінарес, який, поки хворів, почав марити... а тих примар потім виліпив з пап'є-маше. Педро ЛІнарес не мав ніякого стсоунку до Оахаки, він анродивс і жив у Мехіко-сіті. Але химери ЛІнареса скоро здобули популярність у Мехіко, і він навіть вивіз їх на виставку в США, де були й інші мексиканські представники, зокрема зі штату Оахака. А у цьому штаті вже тисячі років була традиція розфарбовування дерев'яних виробів: іграшок і масок. Тому химери дуже органічно прижилися на оахакському ґрунті. На цій виставці був Мігель ХІменес з Арросоли, який потім, перепробувавши купу сортів дерева, з'ясував, що ідеальним для алєбріхес буде "копаль":
Не знаю, як по нашому "копаль",але вигляда він так:
DSC_5592
І цей Хіменес, до речі, дуже довго був непомічений. Тільки в кінці 50-их якийсь американець виявив талант Хіменеса і розкрутив його. Наскільки я розумію, більшість нинішніх форм алєбріхес - це витвір фантазії цього дона Мігеля, який інші просто копіюють. Хоча місцеві майстри кажуть, що у них ідеї унікальні і вони ні з ким ними не діляться. Навіть дозвіл на фотографування я здобула не одразу і не в першій майстерні.
Чесно кажучи, я не знала, що попаду в історичне село. Я просто глянула на карту, на села, де роблять алєбріхес... І вибрала те, до якого було найближче. Сіла на колєктіво і без проблем доїхала до "тієї самої" Аррасоли, з якої все почалося.
Про алєбріхес розповідала ще Тамара, коли ми жили у неї в Оахаці. Вона казала, що надто багато людей роблять іграшки, їх нема куди збувати. Зараз алєбріхес виробляє понад 200 сімей у як мінімум трьох "спеціалізованих" селах. У тій же Аррасолі, як сказав один майстер, 80% людей задіяні у виготовлені фігурок. Цей же майстер не пам'ятає історію алєбріхес, каже, що навчився від своєї сім'ї.
Самі фігури вирізають за допомогою доволі примітивних інструментів. Оцей дядько використовує лише мачете і ніж:більше )
Я відкрила для себе їжу на ринках.
Тобто я і раніше бачила ненормальний ажіотаж в часи прийому їжі на ринках серед місцевого населення, але ніколи не сприймала ринки як місце для обіду чи вечері. Ну ми ж так виховані, правда? Якщо базар,то нездорове і брудне, і взагалі фуфуфу. Хоча два роки назад ми з Уляною, разом із місцевими, з якими їхали стопом, таки долучалися до базарної трапезни, і були дуже задоволені ціною і якістю.. Але все одно. Їсти я або ходила в ресторан або готувала собі сама.
А тут нужда припекла добряча, і в якийсь момент я опинилася на нулях. І тут випадково побачила меню на ринку... і там такі "смачні" ціни! Та і їжа виглядала апетитно... Тож я здалася.
І це справді виявилося смачно! І втричі дешевше ніж у ресторані. І "коміда тіпіка" - тобто традиційна місцева їжа. І що найприємніше, це не "прилизана" як в ресторані їжа, а традиційна їжа як вона є. Хоч все перепробуй - не буде жаба давити, бо дешево. Наїстися від пуза буде коштувати найдорожче 25 грн (40 песо). Ще 13 грн (20 песо) піде на 300 грам свіжовижатого фрешу. Єдиний великий мінус цього всього - до тебе весь час хтось підходить і щось пропонує. То жуків з перцем (смачного!), то розчіски, то картини... А інколи прийде якийсь дід із ледь живою гітарою, почне грати і співати, а потім проситиме гроші. І ти сидиш, жуєш,і раз у раз: "Но, грасіас! Но, гарсіас!"

Оахакська кухня добряче розпіарена по всій Мексиці. Та і везуть звідси як сувеніри теж їжу: шоколад або соус молє. Молє - це мішанина перців з шоколадом, специфічний смак. Суть оахакської кухні у наявності практично у кожному блюді наступних інгридієнтів: тортілья, курка, сир, сальса або молє. Ще часто додають авокадо чи чорну квасолю. Різне поєднання цих інгридієнтів дає різні блюда. Інколи замість курки кладуть інше м'ясо. Але сир - е маст.

А це тлаюда. І тут є всі вищеназвані інгридієети: тортілья, мнясо, сир, авокадо і соус з чорної квасолі. Якщо ж тортілью не пересушувати, як цю, а скрутити м'яку у руліки, полити соусом, а зверху посипати сиром і куркою, то це буде ечілада. Тобто бачте, все залежить тільки від способу подачі)

DSC_5619

А так на ринках готують м'ясо. Для брутальних м'ясоїдів: тільки, м'ясо, нічого більше! Прямо на вуглі кладуть головки цибулі. Дим стоїть такий, що очі виїдає.

DSC_5585

І на цю ж тему пост з попередньої поїздки:
Що ми їмо у Мексиці
У  Пуеблу я їхала, бо вона  у мене стійко асоціювалася із барвистою керамікою. Оахака – це килими і алебріхес,  Сан Крістобаль – це вишитий одяг і бурштин, ну а Пуебла – це кераміка. А я люблю кераміку. Маньячно люблю.
Перше враження від пуебли -  тут суцільні магазини взуття і одягу. Людей у традиційних костюмах я не бачила, а прославлена кераміка поховалася по темних магазинчиках… і виглядала не так вже неперевершено, як я собі уявляла. Ну є, звичайно. Але не те щоб.
DSC_5551
Пуебла з вікна музею Ампаро.
Read more... )
Я була переконана, що коли знову доберуся до Мексики, то цілуватиму землю від щастя. Натомість я приїхала зла і накручена, і єдине, чого прагнула – це добратися без проблем до житла. Но нє тут-то било…

Люте добиралово. Добратися до омріяної країни виявилося цього разу дуже важко. По-перше, не було Уляни, з якою за розмовами можна було душу відвести. По-друге, попри весь треш із паводками і маляріями, літак був забитий під зав’язку.  Ніяких порожніх місць де можна було б розлягтися. По-третє, KLM відстій порівняно з еірфрансом. Сидіння не відкидаються практично… і оце стримиш всі 12 годин на місці, затиснутий між сусідами. І спека у салоні.

Отже, ніч перед вильотом я не спала. Весь день перед тим у мене були панічні атаки, виїздити треба було о 4 ранку в аеропорт, і хоч я лягла чемно об 11, проте так і не заснула. Отже, після безсонної ночі полетіла в Амстердам. Там прокукала 6 годин у аеропрту. Далі був 12-ти годинний переліт, де мені ні секунди не вдалося поспати. Ноги не було куди витягнути, а у мене фобія на затиснуті ноги. Крісла ледве відкидалися, спека… Прилетіли. Стоїмо. Чекаємо вільного гейту. Нарешті виходимо на паспортний контроль.. а там видно два одночасно прилетіло літака, чи що… бо вся зала забита, натовп! Я провела там 1,5 години, зрештою вирвалася на волю і гайнула в метро їхати на хату.

Метро виявилося не таким кльовим, як мені пригадувалося. Принаймні, цього разу господарка погано розписала пересадки, без вказівок на «напрямки» (а у мексиканському метро важливо знати не лише номер лінії і назву станції, а й direcciones). А ліній тут 11, станцій 175. Карти метро у мене нема.. Натовпи у вагонах, до схеми не завжди вдається пробратися з наплічником.. коротше блудила я в метро більше години.. двічі сідала не на ті напрямки і вимушена була повертатися. Зрештою доїхала до своєї станції, побувавши на 4 лініях! А це вже друга доба без сну, я знервована і виснажена… Виповзаю надвір,  початок 11 ночі. Тю, блін, думаю, а мала ж в 8 вечора бути на хаті! У  11 ночі Мехіко пусте. І мені теж страшно, все-таки тут частенько грабують. Дістаю я телефон, умикаю навігатор… GPS не ловить. Я нервую. Тут з’ясовується, що мтс не підхопив роумінг в Мексиці, а господарка хати знає саме номер мтс. Я починаю двзонити їй по тревел-сіму, але він чомусь не дзвонить на мексиканський номер. Я в цей час уже заходжу бозна-куди… У мене натуральна істерика, назв вулиць нема, зв’язку нема… І тут я виявляю, що тревелсім може дзвонити на український номер. Тож наярюю чоловікові, який в цей час мирно спить в Норвегії. Дзвоню і істерично прошу «шото зробить», аби запрацював навігатор. Нято нічого путнього не порадив, але прибадьорив. Я взяла себе в руки, припинила істерику, пояснивши собі, що я просто дуже-дуже-дуже втомилася, а насправді мене ніхто не грабує  і не ріже, і я всього лише заблукала.  Тоді я одразу пішла шукати людей. І знайшла. І мені пояснили, як дійти до потрібної вулиці. І вже за 10 хв я опинилася в ліжечку.

Мехіко удруге. Маючи один день в Мехіко я спланувала навідати старі і улюблені місця,  а також побачити щось нове.
Мехіко дуже специфічне місто. Воно величезне, з розгалуженою транспортною системою, яка включає і старі-добрі маршрутки. Не знаю, скільки разів треба в ньому побувати, аби почати орієнтуватися… Я, звісно, була тут як вперше.
Вирішила навідатися у Чапультепек. Чомусь думала, що там будуть руїни стародавнього міста. Пізніше з’ясувала, що руїни, про які я думала, знаходяться у самому центрі міста, а Чапультепек – це гігантський парк з озерами. Він реально найбільший у латинській америці.  На території цього перку є кілька музеїв, я купилася на Музей історії. І хоч на вивісці було написано, що  в неділю вхід вільний, але всі купували квитки, а на вході їх перевіряли. Тож я вимушена була заплатити 57 песо…і  пошкодувати. Музей про те, як Мексику завоювали іспанці і як вони тут будували Нову іспанію. Мене сама тема бісить – винищення та експлуатація автохтонів. Оця прилизана культура, ці всі кружевчікі і срібні ложечки так не пасували до щирої і справжньої індіанської культури.. Та ще й в музеї це якось нецікаво було подано.  Таке ото – картини знатних осіб, плаття кружевні, сюртуки і ложечки.
Після музею я довго шукала Пасео де ла Реформа. У мене з картами  в Мексиці ніяк не складається чомусь. Блудила довго, зрештою знайшла. І пішла у Zona Rosa, місцевий осередок гомосексуалів. Доволі приємний райончик, хоча гомосексуалів там і не знайшла. Зате багато кафе і ресторанчиків, ошатні будинки і зелено.

Далі погнала у місця старі, а саме – Койоакан, місце проживання Фріди і Дієго. Прибігши до дому Фріди Кало впіймала обломчик. Бо черга на вхід була така, як до Айя Софії. Метрів на 200. Стояти в ній я не наважилася. А також зрозуміла, що нам з Уляною дуже ще пощастило попасти без заминок у цю Каса Асуль. Далі побігла у «нашу кав’ярню» на розі. Це кав’ярня, де два роки тому випивши кави, ми з Уляною вперше зрозуміли, що вся випита кава до того – помиї проти цієї. Але і тут була черга аж до сусіднього будинку. Та що ж таке! Натовп на вулицях - не проштовхнутися. Наче все місто приїхало в Койоакан. На площі хтось виступав на імпровізованій сцені, стояли великі вівтарі до Дня мертвих. Процесії одягнутих у костюми «страхопудел» ходили між натовпом з якимись зазиваннями. У костюмах було купа народу, навіть собак повбирали в костюми. Народ святкує день мертвих із неабияким розмахом. Прикольно)
Завтра – Пуебла. А там буде видно.

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 26th, 2017 08:47 pm
Powered by Dreamwidth Studios