Думала, що вже об'їздила довкола оахаки все і нічого нового не відкрию. Але в якийсь момент з вікна автобуса на Мітлу відкривається мені петрогліф і дядько каже, що це лишили "номади" 6 тисяч років тому. Я, звісно, одразу ж вирішую поїхати сюди і дослідити місцину. Дядько обіцяє, що буде багато петрогліфів і печер.

Отже, через день ми пробираємося крізь шумний базар і сідаємо на колєктіво до Мітли. Вийти треба десь на дорозі, орієнтир - скеля і петрогліф на ній.


Виявилося, що місцина називається Ягуль. Тобто це місце поруч із Ягуль, бо Ягуль - це таке собі типове сапотекське поселення з пірамідами. Але ми того не знали, а просто вискочили з машини посеред траси і побігли до скелі.
Но нє тут то било. Скеля була обнесена колючим дротом, і ми витратили деякий час, аби знайти у дроті дірку. Далі надибали печери, доступ до яких було перекрито муром і воротями. Та ворота струхлявіли від часу, тож ми просочилися у щілинку. І вийшли на давнє поселення людей і стоянку археологів 1962 року розливу (про що свідчив знайдений у печері пожовтілий журнал). Печери були прикольні, особливо мене вперли впадинки, у яких, вочевидь, розкладали вогонь... не знаю, чи давні номади, чи археологи, чи і ті, і ті... Від впадинок ідуть цікаві канавки, призначення яких мені невідоме, а пани археологи говорити з простими смертними не хочуть (питала на профільній спільноті).


Не задовільнившись знайденим, ми вирушили шукати петрогліфи далі. Для цього піднялися в скелі, де перед нами відкрився дуже мексиканський пейзаж...


Read more... )

 


Сьогодні надумала звозити Валю у Масунте, а заодно відвідати два природніх заказника: Мексиканський центр черепах і озеро Бентанійя, де на човниках катаєшся крізь мангрові зарості і дивишся на крокодильчиків і черепашок у їх природному середовищі.



Я уже була у Бентанії три роки назад, відзняла гору фоток з крокодилами для дітей, але не вразилася достатньо, аби написати про це блог.
Озеро знаходиться недалеко від Масунте, на каміонеті буквально 5 хв в сторону Почутли і Сан Антоніо. Цього разу таксист нас завіз аж до самого моря, проминувши той туристичний офіс, де я купляла тур минулого разу. На моє "ЕЕЕЕ??" сказав, що привіз мене у кращий і двічі дешевший офіс. Ну ладно, подумала я, спробуємо цю таксистську мафію!

Коротка розмова з представником офісу показала, що на крокодилячу ферму нас не повезуть, а отже показати валі маленьких мімімішних крокодильчиків не вийде. "Ту ферму тримає інший кооператив, а НАШ - проти утримання тварин у клітках!".

Коротка прогулянка берегом, де звичайний пісок змішаний із піском залізним і чорним, і от ми вже погрузилися в човники. Одразу кинулося у вічі, що Хлопчик-з-веслом говорить дуже багато і в тему. Чи це минулий гід погану екскурсію мав, чи це я вже почала просто іспанську гарно розуміти... але інформація лилася потоком. Таким плотним, що я ледве встигала Валі тезово перекладати про що йде мова.
Перше, що дуже вразило - це дуже багато вимерлих мангрових заростів. Два роки назад тут пройшов ураган Карлота (здається така назва), і винищив 75 гектарів мангрового лісу! Вся екосистема нині під загрозою, і народ ініціює відновлення лісів і просить на це гроші у держави. наче мають почати з наступного року. Мангрові дерева виростають швидко, на метр-півтора за рік, але садити їх у болоті досить проблематично... Ці дерева потрібні для пташок - щоб ті відкладали яйця, для ігуан і риб, а також ці дерева висмоктують з прісної води озера солону воду, яка заходить з океану. Read more... )



 

Read more... )
Два роки назад я охала і ахала, пишучи про "тихий захід прекрасного", маючи на увазі, що з мексиканським текстилем "всьо пропало". Але після занурення у ситуацію із українським традиційним текстилем, а також після подальшого занурення у мексиканську тему, я можу сказати, що дай Бог нам такий захід, як у них!
Отже, сьогодні я пішла у "Центр текстилю світу майя" (Centro de Textiles del Mundo Maya),який знаходиться у місті Сан Крістобаль, штат Чіапас. Цей центр був відбудований на гроші крупного мексиканського банку (!), за підтримки місцевої влади штату Чіапас та Інституту антопології і історії.  По суті, під центр відреставрували та адаптували під музей церковні приміщення 16 століття. Цей банк не лише профінансував музей,створення експозиції,реставрацію та консервацію зразків, а й вкладає гроші у те, аби індіанці ткали і відроджували мистецтво. Без дотацій ткацтво вимирає, а так індіанкам вигідно і навіть престижно заморочуватися з тканням. Коротше, гроші ідуть не лише у бездушне, а й в людей.

На першому поверсі - історичний музей. На другому - власне, центр текстилю майя.
Сам історичний музей, після Мексиканського музею історії та антропології, не дуже й чіпає. Але там представлені зразки текстилю з 7 сторіччя н.е., при тому толково так представлені, з підсвіткою - аби видно було переплетення.
DSC_5710
Read more... )
У це місце я закохалася щиро ще з минулого разу (Величний Океан) і переді мною навіть питання не стояло, їхати сюди чи ні. Чи даремно я висипала пригоршні монет у ці води, чи даремно пов'язала на скелі свою мандрівну бандану? Звісно, я мала повернутися до того місця, яке дало мені стільки теплих спогадів.


Що ж таке Масунте? Масунте це маленьке село на березі Тихого Океану. Це правда, воно дуже туристичне. Але не варто сприймати це як щось виключно негативне. Якщо взяти у нас туристичне місце ("курорт"),то це конче означає загаджені вулиці і загаджений особистий простір... загаджений надто гучною музикою, пияками, гоцками і пошлими мужиками. Тут же європейці, які понастворювали хостелів, кав'ярень і курси йоги, дуже обережно ставляться до простору: як довкілля, так і психологічного простору людини. Все дуже м'яко і ніжно, ти можеш повністю зануритися у свій світ і ніхто звідти тебе не виколупає...Read more... )
Я взагалі-то їхала до Оахаки заради алєбріхес: яскраво пофарбованих химерок дерева. Минулого разу я собі не купила їх напам'ять, і дуже-дуже пошкодувала. Тож цього разу треба було виправити ситуацію.

DSC_5589
Мені цікавий не сам продукт, як все, що з ним пов'язано.
Видається, наче алєбріхес мають бозна-яку історію, так органічно і "в традиції" вони виглядають. Насправді ж вигадали їх у 30их роках, а поширення вони набули, певне, аж у 80их. Химер вигадав дехто Педро Лінарес, який, поки хворів, почав марити... а тих примар потім виліпив з пап'є-маше. Педро ЛІнарес не мав ніякого стсоунку до Оахаки, він анродивс і жив у Мехіко-сіті. Але химери ЛІнареса скоро здобули популярність у Мехіко, і він навіть вивіз їх на виставку в США, де були й інші мексиканські представники, зокрема зі штату Оахака. А у цьому штаті вже тисячі років була традиція розфарбовування дерев'яних виробів: іграшок і масок. Тому химери дуже органічно прижилися на оахакському ґрунті. На цій виставці був Мігель ХІменес з Арросоли, який потім, перепробувавши купу сортів дерева, з'ясував, що ідеальним для алєбріхес буде "копаль":
Не знаю, як по нашому "копаль",але вигляда він так:
DSC_5592
І цей Хіменес, до речі, дуже довго був непомічений. Тільки в кінці 50-их якийсь американець виявив талант Хіменеса і розкрутив його. Наскільки я розумію, більшість нинішніх форм алєбріхес - це витвір фантазії цього дона Мігеля, який інші просто копіюють. Хоча місцеві майстри кажуть, що у них ідеї унікальні і вони ні з ким ними не діляться. Навіть дозвіл на фотографування я здобула не одразу і не в першій майстерні.
Чесно кажучи, я не знала, що попаду в історичне село. Я просто глянула на карту, на села, де роблять алєбріхес... І вибрала те, до якого було найближче. Сіла на колєктіво і без проблем доїхала до "тієї самої" Аррасоли, з якої все почалося.
Про алєбріхес розповідала ще Тамара, коли ми жили у неї в Оахаці. Вона казала, що надто багато людей роблять іграшки, їх нема куди збувати. Зараз алєбріхес виробляє понад 200 сімей у як мінімум трьох "спеціалізованих" селах. У тій же Аррасолі, як сказав один майстер, 80% людей задіяні у виготовлені фігурок. Цей же майстер не пам'ятає історію алєбріхес, каже, що навчився від своєї сім'ї.
Самі фігури вирізають за допомогою доволі примітивних інструментів. Оцей дядько використовує лише мачете і ніж:більше )
Я відкрила для себе їжу на ринках.
Тобто я і раніше бачила ненормальний ажіотаж в часи прийому їжі на ринках серед місцевого населення, але ніколи не сприймала ринки як місце для обіду чи вечері. Ну ми ж так виховані, правда? Якщо базар,то нездорове і брудне, і взагалі фуфуфу. Хоча два роки назад ми з Уляною, разом із місцевими, з якими їхали стопом, таки долучалися до базарної трапезни, і були дуже задоволені ціною і якістю.. Але все одно. Їсти я або ходила в ресторан або готувала собі сама.
А тут нужда припекла добряча, і в якийсь момент я опинилася на нулях. І тут випадково побачила меню на ринку... і там такі "смачні" ціни! Та і їжа виглядала апетитно... Тож я здалася.
І це справді виявилося смачно! І втричі дешевше ніж у ресторані. І "коміда тіпіка" - тобто традиційна місцева їжа. І що найприємніше, це не "прилизана" як в ресторані їжа, а традиційна їжа як вона є. Хоч все перепробуй - не буде жаба давити, бо дешево. Наїстися від пуза буде коштувати найдорожче 25 грн (40 песо). Ще 13 грн (20 песо) піде на 300 грам свіжовижатого фрешу. Єдиний великий мінус цього всього - до тебе весь час хтось підходить і щось пропонує. То жуків з перцем (смачного!), то розчіски, то картини... А інколи прийде якийсь дід із ледь живою гітарою, почне грати і співати, а потім проситиме гроші. І ти сидиш, жуєш,і раз у раз: "Но, грасіас! Но, гарсіас!"

Оахакська кухня добряче розпіарена по всій Мексиці. Та і везуть звідси як сувеніри теж їжу: шоколад або соус молє. Молє - це мішанина перців з шоколадом, специфічний смак. Суть оахакської кухні у наявності практично у кожному блюді наступних інгридієнтів: тортілья, курка, сир, сальса або молє. Ще часто додають авокадо чи чорну квасолю. Різне поєднання цих інгридієнтів дає різні блюда. Інколи замість курки кладуть інше м'ясо. Але сир - е маст.

А це тлаюда. І тут є всі вищеназвані інгридієети: тортілья, мнясо, сир, авокадо і соус з чорної квасолі. Якщо ж тортілью не пересушувати, як цю, а скрутити м'яку у руліки, полити соусом, а зверху посипати сиром і куркою, то це буде ечілада. Тобто бачте, все залежить тільки від способу подачі)

DSC_5619

А так на ринках готують м'ясо. Для брутальних м'ясоїдів: тільки, м'ясо, нічого більше! Прямо на вуглі кладуть головки цибулі. Дим стоїть такий, що очі виїдає.

DSC_5585

І на цю ж тему пост з попередньої поїздки:
Що ми їмо у Мексиці
Писалося для "Світ під кутом". На жаль, той номер журналу так і не вийшов. Чудовий і незвичний проект призупинився.

    Цей будинок я впізнала одразу: як і описано в листі, білий із синіми порталами та червоними дверима. Хоч власниця будинку, антрополог Тамара, і не уродженка цих місць, але з легкістю перейняла традицію кольорового бачення світу: тут будинки пам’ятають за кольором, і лиш потім – за адресою.
Щоб потрапити сюди, у місто на перетині трьох долин, я промчала крізь гори Сьєрра-Мадре-дель-Сур, чиє передгір’я вражало уяву лісами височенних кактусів. Та скоро кактуси поступилися деревам, і ось я вже в Оахаці-де-Хуарес, центрі однойменного мексиканського штату, на висоті 1500 метрів. Це унікальне місце, прозване «найбільш індіанським» у Мексиці (17 народностей!), нащадок сапотецької та мішкецької цивілізацій, стало щепленням від буденності та вдихом кольорового вихору.



Танцюй, Оахако, танцюй!
      Оахака потопає у кольорах. Кольорові колоніальні будинки, обсаджені попід стінами кактусами, наче у нас мальвами, барвистими вулицями збігають з пагорбів униз - там розляглося давнє «сокало» або центр міста. Тамара допомагає закинути речі до будинку і кличе в місто на кінофестиваль. Ми сідаємо у старенького «жука» – а ці жуки є найпопулярнішою машиною багатьох міст Мексики, адже свого часу неподалік, у Пуебло, було їх виробництво – і вихляємо крутими вулицями вниз. «Коли їдеш сюди, немає потреби спеціально планувати культурну програму, - розповідає Тамара, - В Оахаці завжди фієста, завжди фестивалі і якісь заходи. Це культурна столиця Мексики, її найяскравіша частина».
      Центр Оахаки давно викупили під ресторани, декорували у колоніальному стилі, поставивши столики у просторих патіо. Подруга Тамари сеньйора Луіса примружує очі і заходить всередину то одного ресторану, то другого: «Бачите, я тут жила. Тут у нас росло дерево, сюрчав фонтан, а колони були пофарбовані синім…», а далі – «У цьому будинку жила моя тітка, тут ми на День мертвих споруджували вівтар, устеляючи жовтими квітами шлях додому від самого кладовища». Вибір жовтих квітів невипадковий – мексиканці вірять, що духи померлих вирізняють лише жовтий колір, і тому їх треба довести до самого дому, аби там нагодувати і порадувати яскравими вогнями та музикою.

      Уперше іспанці потрапили у Мексику, на півострів Юкатан, на початку XVI століття, і були вражені красою та багатством доколумбійських культур Месоамерики. Поступово відбувалося підкорення давніх держав, і боротьба за панування у Мексиці тривала 173 роки, поки не було взято останній індіанський оплот. Переселення на нові землі зайняло багато років і на місцях старих поселень конкістадори засновували свої міста. Щодо Оахаки, то вона була збудована на місці сапотецького поселення у 1532 році. Історія цього місця сягає понад 9 тисяч років, пройшовши всі історичні етапи від перших господарств і промислів до заснування міст, винайдення календаря і писемності, значно давнішої за ту, яку винайшли майа. Сапотеки заснували перше місто у Месоамериці, яке зараз носить назву Монте-Альбан, і добратися до нього з Оахаки дуже просто: самостійно на автобусі або замовивши екскурсійний тур. Давні руїни, що тепер покороблені вітром і обліплені мохом, колись сяяли яскравими червоними барвами. Звідси починалася Оахака.
Read more... )
Photobucket
    Ми на Океані. Це так, немов довго-довго, багато років їхав до моря - і ось нарешті ти добрався. Ти їси свіжезірвані фрукти та свіжевиловлену рибу, ти купаєшся у теплих, невимовно теплих хвилях, а вони збивають тебе з ніг і кидають, граючись, об пісок...
      Мексика робить з мене, брутальної дівки, якусь екзальтовану фіфу. Але ж блін, я просто інших слів не знаходжу!
      Добиралися ми сюди тяжко. Власне, почали свій стоп занадто пізно, бо захотіли від Оахаки ще заїхати у невеличке село Сан Антоніно, де мали би жити якісь славнозвісні вишивальниці. Чомусь пішли у те село пішки... довго ходили і шукали, але ніяких вишивальниць не знайшли, лиш навідалися у якусь кафешку, де місцевий Родрігес так радий був нас бачити, що при нас власноруч (!) написав (!!) меню лише через те, що ми попросили меню на папері! він познайомив нас зі своєю дружиною, запевнив у вічній дружбі, всіляко ублажав, доки готувалася їжа... Це було дуже мило і прекрасно, мовби ми перші туристи у тих краях.
      Але на трасу вибралися аж після 12ої дня. Спека стояла невимовна. Аби ви зрозуміли, наскільки там було жарко, я скажу таке: навіть мексиканці казали, що дуже жарко. Навіть мексиканці згорали (!!!) на сонці. Навіть у новинах потім показували про нереальну сонячну активність. А ми стоїмо на трасі і потроху висихаємо...
      Зрештою, нас взяло двоє механіків. Мексиканці дуже балакучі, їх абсолютно не цікавить, говорите ви іспанською чи ні. Навпаки, вони щоразу щиро дивуються, чому ми не говоримо іспанською, і вже неодноразово питали: а ваша рідна мова англійська? Таке враження, що є два світи: іспаномовний (рідний) та англомовний (чужий). Ще дуже цікаве світобачення у багатьох мексиканців. Власне, про це я навіть у книжці прочитала потім. Що село чи місто кожного з них - це центр всесвіту. Ось так і наші два механіки. Вони їхали до "Пуерто", але це їхнє Пуерто просто було Пуерто і не потребувало ніяких додаткових означень... Вони пропонували нам їхати у це своє Пуерто, а ми заприндили, що хочемо в Пуерто Ексондідо, а не просто Пуерто, то вони нас і висадили на розпеченому хайвеї, на роздоріжжі, давши нам води і ще раз спитавши про Пуерто. Ми сказали, що нє-нє, а потім відкрили карту і побачили, що їхнє Пуерто - це Пуерто Анхел, місто, яке було значно ближче до точки, куди ми їхали, ніж Пуерто Ескондідо...
      А далі було як у кіно. Пустеля, міражі, нереальна спека, жодної машини... і дві ДУРИ, які могли зараз з вітерцем їхати у пікапі механіків під веселу ні-бе-ні-ме-ні-кукарєку розмову.
Read more... )Read more... )

Photobucket
    Ми чекали на автобус до Теотітлана, здавалося, цілу вічність. Вже у кафетерію поблизу прийшли люди, зробили замовлення, дочекалися, поки зготується якась м'ясна страва, приправлена молє, поїли... а ми все сиділи і сиділи під палючим сонцем у поселенні ел Туле, де знаходиться найбільше в світі дерево. Усі "колєктіво" - "колективні таксі" - їхали кудись не туди. Зрештою, біля нас зупинився таксист і поцікався, куди ми їдемо. "Теотітлан? Я довезу вас туди. Повірте. Не бійтеся. Я не обдурю!" Я поцікавилася про ціну, він озвучив 20 песо - прекрасно, це дешевше, ніж їхати нам вдвох на автобусі!

Photobucket

...Про Теотітлан ми прочитали, що там має бути наче як ткацьке поселення. Всі знаки вказували їхати туди: то у мехіканському метро очі зачепилися за яскравий постер із нитками, то у Тамари вдома прямісінько у ванні висить плакат із Теотітланом. Що ж, їдемо.
Ще на в'їзді ми побачили відкриту майстерню із верстатами. Одразу захотілося піти туди і глянути, але таксист віз далі, до центру маленького села. Висадив нас поблизу церкви і базару, і ми подалися кудись наобум, розглядаючи все довкола. Здавалося б, якихось пару десятків кілометрів від Оахаки - а все геть зовсім інше! Настрій вулиць, люди, мова... 
Через широкі двері ми бачимо якийсь внутрішній дворик, там сушаться нитки різних відтінків. Я моментально "вмикаюся", адже це "моя" тема. Думаючи про мандрівну статтю для "Жили" на тему кольорів, я з усіх тих знаків про Теотітлан вирішила писати про ткацтво. А ось там сушаться нитки! Ах!

Photobucket

Визирає маленька темненька жіночка з двома косами: "Пасе! Пасе!" - "Грасіас! Буенос тардес!" - радіємо ми, як діти, і спішимо всередину. Я прошу дозволу фотографувати, жінка не проти. В тіні патіо стоять станки, на одному з них працює чоловік. Я дивлюся, а він цікавиться у нас, чи говоримо ми іспанською. Посперечавшись між "поко" і "покіто", ми прийшли до спільного висновку, що таки "покіто". Але враз чоловік переходить на англійську, і це таке щастя, таке щастя! Ми накидаємося на нього з питаннями, і він розповідає нам про ткацтво і про природні барвники. Ще щось ми дізнаємося у музеї. Ще щось я вичитую у своїй книжці про Мезоамериканський текстиль. І тепер ось пишу сюди. Коротше, ткацтво...

Photobucket
Read more... )
Нє, ну викладати необроблені фотки - це просто капєц який. А потім я їх оброблю і не зможу вдруге вам уже показати, бо ви вже їх бачили? еге?
Photobucket
Read more... )

Photobucket

Я купила важкучі, але дуже цікаві книжки. Я тепер маю "Maya color. The painted villages of Mesoamerica", "An archaeological guide to Central southern Mexico" та "Textile traditions of Mesoamerica and the Andes". Доведеться викидати "Самовчитель з іпсанської мови", бо він теж важкенький. А ще штани. І фліску.

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 26th, 2017 08:44 pm
Powered by Dreamwidth Studios