Нещодавно вдруге в житті зустрілася із ЖЖ-френдом, який читає мою писанину уже не один рік. На мої слова, що останній рік був переломним у моєму житті, він зауважив, що на його думку, нічого не змінилося. Бо всі ці роки я пишу одне й те саме.

Ну, це більш чоловікам характерно записувати мудрі думки, що приходять їм в голову. Але я вирішила записати кілька своїх інсайтів і змін в житті (або хоча б розуміння необхідності цих змін), які сталися зі мною в останні 3 роки, які допомогли мені дуже сильно переосмислити життя і наблизитися до щастя і особистої свободи %) 

Я вивела правила, якими керуюся у житті.

1. Правило Чистовика

Дуже важливий інсайт стався, коли я раптом збагнула, що: це не репетиція! Ми зараз не тренуємося жити, ми зараз живемо. І потім, після смерті, не буде перезапуску, аби ми пройшли рівень краще. Тобто ваше сьогодні НІКОЛИ не повернеться. Вам НІКОЛИ не буде 20 (як і 30). Ніхто не дозволить прожити краще всі ці безкінечні дні, витраченій на нудній особисто вам роботі. Ніхто не дасть тисячі доларів, потрачені на шубу чи айфон, витратити на кінний похід на Алтаї. Ніхто не верне вам років, прожитих у ненависті чи заздрості чи нещасті. Ви живете на чистовик. В одну спробу. І все, що ви можете зробити - це зробити цю спробу якнайкраще.

Уявіть, що ви на уроці фізкультури і вам треба стрибнути в довжину. Зазвичай дають три спроби. А сьогодні не дали. Все, що стрибнете за раз - все ваше. Ох, повірте, ви вкладетеся у цей єдиний стрибок значно сильніше, ніж вклалися б в стрибок у серії з трьох. Так і життя. Не буде повторної спроби. Не буде раю чи пекла, не буде реінкарнації. Все, що у вас є  - це зараз. І вам під силу зробити собі рай. От прямо тут, у цій хрущвоці, у цьому райцентрі цієї України.  Все необхідне для раю у вас є. Просто живіть кожну мить якнайкраще, якнайрадісніше, якнайповніше.

Слідування цьому правилу наповнює життя до країв. Я не хочу викреслити ні року зі свого життя, я не хочу перепрожити своє життя чи якісь його періоди наново. Будь-який період у моєму житті був прекрасний і я бережу його як цінну перлину у скриньці спогадів.

З принципу чистовика випливає дуже багато інших принципів. Так, якщо ви будете жити за цим принципом, вас звинуватять у егоїзмі. Ах ти егоїстка, кинула чоловіка і звалила в Мексику на 3 місяці! Ах ти ж така, чого не працюєш на нормальній роботі в офісі, пора уже в 30 років мати стабільну роботу! А тобі б тільки цікавеньке вибирати! Егоїстка!

І отут ми логічно підходимо до наступного правила...

2. Правило Самотності або "Всім Байдуже!"

Ви в цьому світі самотні. Десь була гарна метафора, що людина, це човен, що пливе по ріці життя. Ви бачите інші човни поруч, але це окремі човни, які до вашого ніякого стосунку не мають. ВИ САМОТНІ. Розумієте? Ваші кохані, ваші діти, ваші друзі - вони не мають до вас стосунку. Вони мають своє життя і свій вибір, і єдиний місточок,я кий може бути між вами - це любов. Ви прийшли в цей світ самі, і ви підете геть самі: в могилі і в небуття. Ви самі, несамість у  коханні - лиш ілюзія. Тимчасова. Ви зараз відторгаєте це твердження, але коли ви глибинно усвідомите, що ви понвістю і цілковито самі - прийде полегшення. Є лиш ви і ваш відповідальність за життя.

Крім того, всім на всіх байдуже. Люди варяться у власних світах і виявляють уявну небайдужість виключно для того, аби зробити щось приємне собі. Наприклад, вивищитися за рахунок іншого ("мені твоя поведінка руйнує віру в світ! не уявляю,як так можна жити" - обурюється панянка комусь в приват, вочевидь показавши вчергове сама собі, що вона ж то не така погана, вона ж хороша! Але мушу запевнити, цій панянці байдуже і на людину, якій вона пише і на світ. Їй небайдуже лиш до себе і доказів власної кльовості). Або, підтримуючи когось, вони відновлюють відчуття внутрішньої радості ("я хороший", "я значущий").

І коли ви розумієте, що у вас є лиш своє життя, до якого НІХТО не має стосунку, то ви стаєте вільним. Ви нікому нічого не винні! Ні мамі, ні татові, ні чоловікові, ні дружині. Нікому. Це життя дане особисто вам і у вас буде лиш одна спроба прожити його. Тому звинувачення у егоїзмі мені смішні. Це все одно, що підійти до когось і сказати: "Віддай мені своє око, не будь егоїстом!" У випадку життя для когось чи заради когось ви віддаєте тому комусь не око, а всеньке життя.

Знаю, це правило дуже дискутивне. Але подумайте самі про свою самотність і  про своє єдине життя.

3. Правило Ілюзорності світу

Кілька разів вже писала про це, але повторюся. Роззирніться навколо. Цей стіл зроблений з дерева і він реальний. Це небо над головою об'єктивно є. Цей місяць чи дощ також є незалежно ні від чого. А що таке нація? Де вона? Що таке держава? Що таке релігія?

Якщо нас усіх зараз убити, всіх до єдиного, то чи буде існувати нація, релігія, держава? Чи буде батьківський обов'язок, подружня зрада, правила поведінки для жінки і поняття справжнього чоловіка, столовий етикет чи розкіш діамантового кольє? Чи буде гендерна рівність або гендерна нерівність? Ні. Бо ЦЕ ВСЕ МІФ. Це колективний міф, що живе виключно у наших головах. Якщо убити всіх носіїв цього міфу, то нічого не лишиться. Буде небо, місяць, дощ. Чи буде стіл? Ні, столу не буде. Буде обтесане дерево на чотирьох ніжках.

Ми робимо світ, це продукт нашого мозку, наша інтерсуб'єктивна реальність. Світ насправді зовсім не такий. Я намагаюся весь час пам'ятати про це. Про правило Ілюзорності світу. 

4. Правило відсутності ігор

Якось я помітила, що між людьми геть немає ясності. Наприклад, двоє людей дуже симпатизують одне одному, вона хоче його, він хоче її. Вона думає: "Ні, я не буду з ним знайомитися чи пропонувати щось. Він же подумає, що я хвойда! Хай працює його інстинкт мисливця! Хай бачить, що я недоступна". Він думає "Тю, явно вона не має до мене інтересу. А якщо я до неї почну підкочувати, то вона подумає, що я бабій" (не знаю, може чоловіки щось інше думають, але жінки точно керуються саме отим алгоритмом, який зсвідчує їхню недоступність). Або він і вона разом, він думає: "Я не скажу їй про свої почуття. Бо вона одразу вилізе на голову і звісить ноги" чи вона думає "Я не скажу йому, що кохаю, бо він відчує наді мною владу".
Отак люди і ходять, тикаючись, мов сліпі кошенята, у стіну ігор одне одного.

Я категорично проти. Коли мені хочеться з кимось кохатися, я кажу: давай зробимо це! Коли мені хочеться не показати свій інтерес або вдати з себе горду і незалежну, я гальмую себе. Якщо мені подобається людина, я їй це кажу. Якщо я вважаю когось гарним - я це кажу. Якщо я хочу когось - я це кажу.

Я ненавиджу вдавати. Багатьох шокує моя лексика. Я прямо кажу: я сьогодні подрочила. У слухачів ОТАКІ очі: "Ти ж дівчина! Дівчині не личить так виражатися". Хто сказав, що не личить? Це все живе виключно у вашій голові. Це все - ілюзія. Я вірю у закон сили тяжіння, бо він є. У закон дівчачої лексики я не вірю, бо це лайно собаче, вигадане не мною. Це не мої правила гри і я в них грати не буду.

5. Правило відкритості до любові

Любов - те реальне, що у нас є у цьому ілюзорному світі. Вона наповнює нас і дає світло. Вона наповнює інших і без затрати ніяких матеріальних ресурсів, ось просто так робить щасливими і того, хто любить, і того, кого люблять.

Це настільки справжнє почуття, що оголює нас світу. Ілюзорність світу руйнується, все тріщить по швах. Наші маски злітають. Коли ми шалено любимо, ми можемо спалити себе і збудувати знову. Ми готові померти, аби тільки розчинитися в коханій людині (це вже, звісно, прояв більше панічного страху відповідальності перед власним життям, ну але то таке). Ми можемо втрачати людську подобу, коли, кохаючись, гарчимо, кричимо, дряпаємося.

Наші щити зметені, наші обладунки відкинуті і зброя опущена.

Це страшно. Всі бояться втратити обличчя. Всі ми боїмося стати вразливими. Боїмося, аби нас побачили без броні: такими, як ми є. Може лякливими, тривожними, може тонкосльозими... Коротше, не такими, якими має виглядати успішна людина як продукт ілюзорного світу. Тому ми обираємо не любити. Аби потім не було боляче.
Я ж люблю. Я не боюся любити, бо це найпрекрасніше почуття. Мені не страшний біль одностороннього кохання. Ні, звісно, страшний. Але краще страждати ніж бути емоційно черствим. Тому я обираю любити.
Це допомагає почуватися живою.

6. Правило бездоганної мови

Я щиро не приймаю мову ненависті. Тому не поширюю повідомлення про "злодіяння" біженців чи москалів. Не розумію пліток, ненавиджу просто пліткувати! Звісно, часом я зриваюся і починаю обговорювати іншу людину поза очі, але відчуваю від цього сильний дискомфорт, а не насолоду.

Зараз працюю над тим, аби не казати людям гидоти взагалі, бо це може ранити. Навіть коли хтось робить мені боляче, я все одно стараюся знайти все хороше у тій людині і подякувати їй за це. Коли пориваю з кимось назавжди, то пишу листа з подякою. Це допомагає не ображатися на людей. Я лиш відчуваю щось наче біль, коли у відповідь на мої щирі почуття мені роблять подлянку.

7. Правило не приймати на свій рахунок
Це правило, яке я для себе вивела, але ще не навчилася йому слідувати. Правило, не приймати чужі слова на свій рахунок.
Люди бачать світ крізь власну призму, і те, що вони там бачать - лише їхня проблема, не ваша. Якщо вони бачать вас потворним, то може справа не у вашому обличчі, а у тому, що у них у оці друзка розбитого тролевого дзеркала?

Люди бачать світ крізь свої окуляри. Ті, хто може зрадити - ревнують. Ті, хто здатен на подлянку - звинувачують у злих намірах інших.

А дехто просто не задумуються над тим, що кажуть. От, наприклад, ніколи не забуду злу магію слів, накладену на мене у 15 років.

Я прийшла до ветеринара із собакою. Собаку треба було зважити і лікар попросив мене зважитися самій, а потім зважитися із псом. Я стала і ваги показали 50 кг. Лікар відкоментував: "Ого! 50 кілограм! ггг, нічого собі!".
Тобто зараз я розумію, що то був просто жарт. І що я не була товстою (50 кг при зрості 170, подумати можна!). Лікар лиш прикольнувся. Але для мене це була катастрофа. Я кинулася сидіти на строгих дієтах і страшенно комплексувала через вагу аж до 23 років.

Тож люди говорять про інших, бо або самі сповнені отрути або просто бовкають язиком. І я хочу найближчим часом перестати зважати на їх слова. Це дуже допоможе мені, бо зараз я СТРАШЕННО залежна від суджень інших людей.

"Жінкам не потрібна ієрархія для того, щоб взаємодіяти, вони чудово роблять це і хаотично. Чоловікам же потрібна дуже чітка ієрархія і розуміння функцій кожного учасника, жорстка структура, інакше вони один одного руйнуватимуть. Ось чому будь-які чоловічі колективи, хай то буде армія, спортивна чи робоча команда, обов’язково потребують жорсткої структури: її відсутність буде для них руйнівною." - з інтерв'ю із психологом Марією Будею, ЖИЛА 5.




Першого вересня я запропонувала Меллон жити разом у сільській хаті. Я довго думала на цю тему. Тут справа не у лезбійських пристрастіях - я не сприймаю Меллон як сексуальний об'єкт. А у тому, що жити з Меллон справді класно. Ми обидві заробляємо однаково хреново, а отже ніхто не вважатиме, що "тягне" сім'ю. Ми обидві любимо і жити не можемо без мандрівок, а отже ніхто не буде дутися на іншого за мандри і буде можливим сімейний відпочинок. Ми обидві не любимо суто "бабські" обов'язки (ніхто нікого не заставлятиме). Я не ревнуватиму її до сексу з іншими чоловіками, вона мене теж. Як на мене, ідеальний план. Я не вимагатиму від Меллон "жіночності" (якої в неї "не знаходять" чоловіки), бо як на мене, то вона чудова: вона надійна, ідейна, віддана, з правильними поглядами на дуже багато речей. У неї велике добре серце і неабияка хоробрість. Чоловіків, як вона, я стрічала одиниці. Коротше, Меллон - прекрасний партнер для співжиття і ведення спільного побуту.

То, як то кажуть, "я знал".
На той момент я ще не замислювалася над цим всим серйозно. І от вчора переглянула лекцію професора Yuval Noah Harari, у якій він розбирає і розвінчує теорії щодо того, звідки виникла домінація чоловіка над жінкою. І от, однією з трьох ключових теорій є те, що жінка через свої біологічні функції (виношування дітей, годування їх груддю, піклування) на кілька років стає залежною від чоловіка. І що, йдучи за покликом основного свого інстинкту, жінка готова прийняти будь-які умови від чоловіка, аби тільки він забезпечував її і її дитину всім необхідним. Так вона і потрапляє в сабміссів стосунки, які потім закріплюються на рівні звичаєвого права, а потім і законодавчо (ну, про це не було в лекції, це вже я мизль продовжую). І от професор каже: так, це біологічна даність, що жінка "випадає" з життя у перші роки після народження дитини. Це справді не гендерна, а статева відмінність, тут вже нічого не поробиш. Але тоді виникає закономірне питання: чому жінка потребує допомоги чоловіка, а не іншої жінки? І одразу наводить приклад устрою шимпанзе бонобо і слонів, де за самицями після пологів дбають інші самиці.І у цих "суспільствах" (бонобо і слонів) якраз є матріархат. Хоч самці і сильніші фізично за самок, але самиці мають таку систему зв'язків і взаємопідтримки, що вони не дають самцям домінувати. Самці весь час тратять на з'ясовування стосунків поміж собою, доводять, хто кручє. І херять усі соціальні контакти і зв'язки. А в цей час у самиць уже "всьо схвачено".

Ну і я, разом з професором, починаю думати: а дійсно, чо це ми не об'єднуємося з іншими жінками? Можна відійти від малої парної сім'ї і думати не лише про 1+1. Можна думати про комуну, спільноту... Колективне виховання дітей - а що, так було! Є примітивні народи, де є різні мами... біологічна, ще якась там. Одна народила, інша стає гуру, третя грається, четверта разом із першою, кормить груддю... Такі діти ніколи не позбавлені уваги і не страждають від відсутності матері. Такі мами не випадають із соціального життя, продовжують собі займатися збиральництвом і тусить з іншими людьми. Всі ресурси приносяться "в коло", тож нема бідних і злиденних. Виглядає чудово, чи не так?

Я почала думати на цю тему. І тут мені згадалося обговорення в нашій затишній групі "дівчата ІНТИМ" про стосунки між двома жінками. Так от, кілька дівчат висловило думку, суть якої можна передати так: в стосунках істеричка має бути лише одна і це я! Фу, з бабами жахливо, я ж по собі знаю ці всі глюки, істерики і приколи. А прикиньте, одночасно ПМС у обох? і т.д. в цьому ж дусі.

І тут мені відкрилося, чому ми не об'єднуємося: внутрішня мізогінія! У світі завжди чоловіче - краще за жіноче. Як би ти не пижився, то якщо ти жінка, ти все одно "гірший". Суспільство виманає від чоловіків бути "справжніми чоловіками", так само, як і від жінок. ТІльки якщо чоловік буде в цьому успішний, то отримує куди більше плюшок, ніж "справжня" жінка. Коротше, да. патріархальне суспільство. Але помилкою буде вважати, що лиш чоловіки так ставляться до жінок. Внутрішня мізогінія дуже сильна. Ми не можемо уникнути її,бо нам з дитинства свідомо і несвідомо вбивають в голову, що жінка "гірша" (не таким прямим текстом, звісно). "Не нюняй, ти ж не дівчинка" - кажуть хлопчикам в садочку. Або мій син: "Не хочу бути дівчинкою!" - "Чого?" - "Вони всього бояться, весь час плачуть". От звідки це у дитини, яка МОЯ дитина? Дівчатка це теж чують від дитинства. Потім виростають. І навіть ті,хто носить "гендерні окуляри", ті все одно страждають на внутрішню мізогінію. Наприклад, для мене секція боротьби, куди ходять самі жінки - гірша за чоловічу. З двох секцій я виберу чоловічу,а не жіночу. так само, військовий вишкіл для жінок мені здається "несправжнім", несерйозним. У людей без гендерних окулярів все куди сумніше. Тут і "сама виновата", і цькування "не таких" жінок (раніше - у селах, допустимо, нині - в інетренті) і зневага до жінок як до істеричок, дурочок, емоційно неврівноважених.

Інший популярний стереотип і приклад моєї власної внутрішньої мізогінії: це твердження про те, що "всі жіночі колективи" - гадюшники. Я працювала у кількох жіночих колективах, і лише в одному був гадюшник. Вчора я проаналізувала, в якому ж. Це був центральний РАГС і то справді була жесть. Але я от подумала: купа малоосвічених жінок.... ясно, що мені було там не комфортно? Чи було б мені комфортно серед купи малоосвічених чоловіків? Аналогічно ні. не сказала б, що мені дуже затишно на будівництві чи в компанії далекобійників. Коротше, справа тут не в статі, а в освіті і культурі. Інші колективи - газети і журнали, інформагенції, український жіночий фонд - буди дуже хорошими і комфортними.

Мені стало цікаво, наскільки є підстави до ставлення до жінки, як до неврівноваженої істерички. І я запитала себе і жіночу спільноту, чи влаштовували вони особисто істерики іншій жінці (за винятком тих жінок, які позиціонують себе по відношенню до вас як Дорослий: мам, старших сестер, бабусь, учительок). Поясню, чому так. Бо при спілкуванні, коли ти звертаєшся до іншого на рівні  Дорослий-Дорослий, а інший говорить до тебе як Дорослий-Дитина, то виникає ота сама перехресна транзакція, коли спокійно обговорити нереально нічого (це все по транзактному аналізу Берна). Вам, насправді "дорослому", в не "дитині", лишається тільки "докричатися" до іншого, який вперто бачить у вас дитину. Отакі "дитячі" механізми спрацьовують. З чоловіками те саме, до речі. Чоловіки дуже часто ставляться до нас, як до Дитини, а ми до них намагаємося "докричатися". При ставлення Дорослий-Дорослий істерик не може бути нікаг. Навіщо, якщо можна просто поговорити?

Наразі опитування тільки запустила, але уже бачу прогнозовані відповіді: жінки не закатують істерик іншим жінкам, якщо ці жінки ставляться до них як рівня до рівні. Тобто внутрішня мізогінія і стереотип "жінки-істерички" є витвором розуму, не більше, як черговий imaginery order, створені для того, аби цементувати наше суспільство і координувати/керувати великими масивами людей. Але НАВІЩО? Хто і навіщо створив цей "уявний порядок"? Я не вірю у теорії змови, тож не повірю, що це було "зумисне", скоріше це склалося випадково. Внаслідок якихось збігів, причин. Розгадати їх ще треба, поки не знаю, чому так склалося.

Виходить, що причина існування патріархату і причина залежності жінки від чоловіка (а також наявність у жонатого чоловіка безкоштовної прислуги) - це не якась об'єктивна причина, а це лише фікція у наших головах. І змінити це мають не чоловіки, а ми самі. Хлопчикам то зручно з таким порядком речей!

Коротше, дівчатка. Давайте любити дівчат як людей і поважати їх. Я недаремно поставила отой епіграф на початку статті. Наша сила - в єдності. Історія знає багато прикладів, коли об'єднавшись, жінки ставали просто УХ. Нам справді не потрібна ієрархія, ми і без приниження одне одного можемо чудово взаємодіяти.
 


Раніше на селі як було. Звабив якийсь хлоп якусь дівку. "Занапастив". А хто в цьому винуватий? А дівка, ясно що. І починали її цюкати. Цюкали-цюкали, аж доки вона не топилася. Чи дитя не топила. Чи собі веретеном те дитя в утробі не зводила. Бо то легше було через біль пройти і смертельну небезпеку, ніж бути зацюканою оточенням. Стати їзгоєм - одна з найстрашніших речей для людини.
А чи була винна та дівка? Та дівка може й не знала, що то так діти робляться. Он, є ж свідчення, що хлопці брехали, ніби це гра "в притули", а зовсім не оте страшне злягання і позбавлення цноти, за яке потім цю ж дівку і зацюкають.

Думаєте, зараз не цюкають? Цюкають, тільки за інше. Наприклад, за "недоречні" емоції. Пише дівчина в спільноті, мовляв, мені соромно зізнатися, але я дуже боюся, що мого чоловіка заберуть на війну! Тобто нормальні почуття страху за кохану людину тепер заборонені і за них треба вибачатися. Тепер новий ідеал жінки - беземоційна, зі зціпленими зубами, готова віддати на війну сина-чоловіка-батька, без права на почуття, розпуку і сльози. Ні, сльози допускаються: плакати за загиблими. Радість, любовні переживання, страх - все це заборонено. Виразити переживання щодо чоловіка, забраного на фронт - це викличе суспільний осуд. За якісь звичайні почуття людина зараз мусить ВИБАЧАТИСЯ.

Так, ми маємо зціпити зуби і відкласти наші почуття, бо є обов'язок перед батьківщиною. Колись так вже було, правда ж? Коли баби, зціпивши зуби, тягли свої клумки. Коли баби не звертали уваги на плач дітей, бо "воно ще смаженого вовка не нюхало" (цитую за своєю бабою, представницею саме того покоління), які у нього можуть бути проблеми? Коли плач від страху дитини сприймався як вибрики... люди стали нечутливими до людських емоцій, вони випалили душу війною. Пам'ятаєте текст про три покоління і чому наші батьки були такі нещасні з батьками-сучасниками війни? Геніальний текст про травми поколінь, який показує, що робить з нами війна: він довгий, але почитайте. "Каково состояние матери? Она вынуждена держать себя в руках, она не может толком отдаться горю. На ней ребенок (дети), и еще много всего. Изнутри раздирает боль, а выразить ее невозможно, плакать нельзя, «раскисать» нельзя.  И она каменеет. Застывает в стоическом напряжении, отключает чувства, живет, стиснув зубы и собрав волю в кулак, делает все на автомате. Или, того хуже, погружается в скрытую депрессию, ходит, делает, что положено, хотя сама хочет только одного – лечь и умереть.  Ее лицо представляет собой застывшую маску, ее руки тяжелы и не гнутся. Ей физически больно отвечать на улыбку ребенка, она минимизирует общение с ним, не отвечает на его лепет. Ребенок проснулся ночью, окликнул ее – а она глухо воет в подушку. Иногда прорывается гнев. Он подполз или подошел, теребит ее, хочет внимания и ласки, она когда может, отвечает через силу, но иногда вдруг как зарычит: «Да, отстань же», как оттолкнет, что он аж отлетит. Нет, она не него злится – на судьбу, на свою поломанную жизнь, на того, кто ушел и оставил и больше не поможет."

І мені страшно, що ми заходимо на новий виток закам'яніння. Ті, хто не може чи не хоче кам'яніти і проковтувати почуття - піддається остракізму. "Та як ти можеш радіти У ТАКИЙ ЧАС?", "Як ти можеш думати про дітей-сиріт, від яких батько пішов на війну і не вернувся, якщо він помер як герой, захищаючи тебе, дуру невдячну?". Такі цюкання змушують людей закриватися, бо легше прокричати свої почуття в собі (або задушити, як невчасні чи недостойні), ніж бути викинутою (-тим) з суспільства. Отакі ми люди, ми маємо належати до певного кола, вигнання - найгірше покарання.

Я не кажу зараз, що ось це правильно, а ось це неправильно. Я лиш закликаю не душити почуття, відчувати і проживати! Нема "хороших" чи "поганих" почуттів, "вчасних" чи "невчасних". Хтось написав в коментах на ФБ, що так, як до війни, уже не буде ніколи. Це правда, не буде. Але виражати почуття значно природніше, ніж душити їх. І прошу людей, які не мають таких почуттів (наприклад, небажання відпускати чоловіка чи брата на війну) не цькувати тих, хто такі почуття має. Бо ми всі маємо права проживати власні емоції, позитивні, негативні - всякі. Всі їх треба проживати і висловлювати, інакше воно дасться взнаки на тілесному рівні. Треба лишатися живим, емоційно теж! Всі ми різні і відчуваємо по-різному, і дарма очікувати від когось почуттів, аналогічних до своїх...

 

Увесь хаос нашого життя, усі наші проблеми і стреси, заробляння грошей і міжособистісні конфлікти – лише брижки на озері реальності. Вони збаламучують плесо води, тож уже не видно ні дна, ні відображення неба у воді. Але ці брижки не мають впливу ні на товщу води, ні на небо. Зараз, у Мексиці, плесо мого життя заспокоїлося від брижок, і я дивлюся на спокійну поверхню води.

Весь світ є ілюзорним. У ньому вже стільки людських інтерпретацій і значень, що побачити його, як є – тобто без тисячолітніх накладених смислів – практично неможливо. Ми завжди бачимо стіл, замість дерев’яного прямокутника на чотирьох палках, чим стіл і є. Техніка «зупинки світу» - це вивільнення з-під цих інтерпретацій. Але оскільки осягнути цю техніку страшенно важко, то легше спростити все до усвідомлення того, що весь світ ілюзорний. Простіше приймати це як аксіому.

Єдине, що істинне – це любов. І я маю на увазі не власницьку любов між протилежними статями. Це  любов, яка наповнює серце і не має спрямування. Навіть якщо початково вона направлена на об’єкт, за деякий час вона стане всепоглинаючою, багатовекторною. Хоча ні, векторів там немає, є хвилі, які накривають все, хвилі без кінця і краю, спрямовані на кожен прояв цього ілюзорного світу J

Любов між чоловіком і жінкою – це щастя від відкриття воріт до окремого всесвіту. Відчуття від цього такі, як ніби довго брів по горах, і в якийсь момент вибрався на вершину, скелі розступилися, і перед тобою відкривається прекрасна долина, від якої захоплює подих… ти поглинаєш її очима і по щоках котяться сльози від спостереження прекрасного. Чи прийде комусь в голову заволодіти цією красою? Купити її? Прописати в документах ім’я власника? Ні. В момент спостереження відключається розум, є лише 100% сприйняття і любов (не до когось конкретного, а до СВІТУ!), і щем від прекрасного. Зупинка світу або щось на зразок. Хочеться дивитися знову і знову. Хочеться спуститися вниз і лягти у шовковисту траву, припасти вустами до солодких джерел, гладити кору дерев. Не щоб заволодіти, а що причаститися до прекрасного. Секс – це ключ, місток між місцем спостереження на горі і спуском в долину. Спостерігати прекрасно, але пройшовши по містку, ви зможете торкнутися ногами трави і пригубити до води цього нового, щойно відкритого світу. І повірте, якщо хтось з тої долини підніметься на гору і гляне на той бік, з якого прийшли ви, то його охоплять не менш захоплені відчуття.

Сенс нашого життя проявляється у кожній прожитій миті. Сенс – це наш вибір для цього конкретного моменту. Якщо ми робимо найкращий вибір для цього моменту, керуючись нашим серцем, а не розрахунком, ми наповнюємо наше життя сенсом.  

Напевно, це здасться банальним. Але проживання розуміння викладеного вище дає незрівнянне відчуття щастя. Але, як казала лисичка А, істину треба осягнути хоча б разів п’ять. Може тоді це щемке відчуття стане постійним, а не зітреться зі сходом сонця.

«Любовь есть закон»  - з’явилися написи по Києву. А що таке любов? Чи існує вона взагалі, а чи є лиш витвором трубадурів 12 ст, вшитим нам у підкірок поняттям «куртуазної любові», вигаданим у провансальській Франції за середньовіччя? Принаймні, саме такої думки притримується Дені де Ружмон у його «Любові і західній культурі». Ця книжка прийшла до мене фінальним акордом до майже річних роздумів про любов.

Що таке любов? Однозанчної відповіді не буде ніколи, бо немає точного визначення любові і кожен трактує її так, як йому заманеться. Тож говорячи зараз про кохання, я буду виходити з власного досвіду і того спектру почуттів, які я відчувала або можу собі уявити.

Коли закохуєшся, то тіло наповнюється купою почуттів. Екзальтований стан, екстаз, дуже сильне емоційне розхитування від крайньої точки щастя і до крайньої точки муки та розпачу. Нам хочеться бути з людиною, говорити з нею, чути її, мати з нею фізичний контакт. Ми захоплюємося людиною. Важко одразу сказати, чим саме. Скоріш за все, сукупнім образом коханого чи коханої. Рідко хто закохується у розум чи почуття гумору. Ні, нам подобається у людині все. І от тут десь лежить межа між дружбою і стосунками. Адже якщо ми захоплюємося людиною, перебуваємо з нею, навіть торкаємося її – це називається дружбою. Або, якщо вже аж надто захоплюємося, то це є стосунки між учителем та учнем. І ось тут з’являється дуже цікава і пісдтупна річ, яка відмежовує дружбу від любовних стосунків. А саме: нам враз хочеться володіти людиною. Щоб ця людина виділяла нас з-поміж натовпу і належала саме нам.
Чи допускає дружба виділяння з-поміж натовпу? – Так. Гарні друзі одне для одного завжди є особливими і мають сильні ніжні почуття прив’язаності. Чи допускає дружба володіння? Ні. Отже, саме володіння відділяє дружбу від любовних стосунків.

Але тут я вбачаю брак логіки. Все починалося із того, що нам подобалася людина, її особистість та індивідуальність. Вона стала такою у певному середовищі, за певних умов. А тут ми хочемо цю людину з умов витягнути, закрити під скляним ковпаком і сказати: «МОЄ». Я розглядаю крайні форми власництва, де людину обмежують у спілкуванні з друзями (особливо протилежної статі) або у занятті улюбленими справами (наприклад, жінка вважає, що чоловікові не треба більше ходити на тренування чи там страйкбол, бо «дєлом займісь»!). Таким чином людину, яку ми полюбили у її багатогранності і з усіма страйкболами та друганами, ми починаємо змінювати під себе. Тут я мушу зробити невеликий відступ і означити, чим є справжня любов. Для мене (ну і Фромма, що вже) істинною любов’ю є любов матері до дитини. Це абсолютне прийняття і всепрощення, в ідеалі – повага до людини, якою б вона не була. В ідеалі – відсутність ревнощів і осуду. Ми говоримо про нормальні вияви материнської любові, без збочень, які дуже часті, на жаль.

Так от, повертаємося до стосунків, до яких примішалося власництво. Перший варіант таких стосунків, характерний більше чоловікам, це варіант «людина-річ». «ти моя, я розпоряджаюся тобою як хочу». «З чого це я маю тебе комусь давати? Ти моя!». Другий варіант, більш притаманний жінкам: «Ти мені зручний». Ти заробляєш гроші і годуєш мене і моїх дітей. Завдяки тобі я маю статусні речі. Або: ти готуєш мені їсти і прибираєш у хаті, і я можу про це не турбуватися. Така собі взаємовигода.
Але стривайте, чи є тут любов? Є взаємовигода і є поводження як з річчю (якою можна пишатися, можна показувати, але навряд чи ви дасте улюблену річ у користування). Як казав один хлопчина: щоб перевірити, чи дійсно жінка любить, дайте їй повну фінансову незалежність. Чи багато після цього жінок лишиться зі своїми чоловіками? Ой, небагато.
Отже, є річ. Річ неживу легше дати у користування комусь,бо річ не має свідомості і волі. І хоч як ви любите свою машину, та все ж можете дати другові покататися і машина зрештою повернеться до вас. А жінку ви навряд чи дасте. Бо жінка має волю і розум, і їй інший може сподобатися більше.  І вона може обрати не повертатися назад. Отже, ревнощі здебільшого виходять із глибокої невпевненості в собі, страху, що твій партнер не повернеться назад, коли знайде щось краще. І щоб не повадно було, ревнивці одразу намагаються задушити волю парнера (психологічними маніпуляціями та насильством), аби максимально  наблизити його до, власне, «речі». Раніше це все мало зміст. Вірність у шлюбі зберігалася задля збереження статків у межах однієї родини, задля чистоти крові. А право крові тоді важило багато. У дофеодальні часи не було поняття «шлюбної вірності», бо воно не мало сенсу. Зараз це поняття теж сенс втратило. Тим паче, з винайденням контрацептивів. Але ми вперто говоримо про необхідність вірності у стосунках. Значить, питання суто у відчутті "володіння" партнером.
І яким же це все боком, цікаво, відноситься до того, з чого ми починали? Тобто до захоплення об’єктом, іншим індивідуумом у всій його унікальності? А ніяким. Та форма стосунків, яку ми маємо на даний момент, коханням не є.

А що ж таке кохання?
Як на мене, то найближчою до кохання є дружба. Дружба не терпить використання одне одного, як і не терпить привласнення. Коли ви дружите із об’єктом протилежної статі, то ви не ревнуєте його до інших і до сексу з іншими. Між тим, ви лишаєтеся одне для одного особливими, і ваші стосунки сповнені глибокої ніжності та любові. Ви приймаєте друга у повноті його проявів, захоплень і життя. У вас часто є спільні інтереси і спільні пригоди. Якщо ваш друг сходить з праведної стежинки, ви щиро переймаєтеся і намагаєтесь допомогти. Дружба прекрасна і виявляє все те, що мусить містити кохання.
У дружбі ви закохуєтеся у внутрішню красу людини, і вам не важлива зовнішня краса. Ви захоплюєтеся силою особистості, розумом, харизмою чи ніжністю і турботливістю. Ви дивитеся здаля чи зблизька, але ви ніколи не скажете «моє!» і не почнете вказувати другові, як йому чи їй жити. Саме тому дружні стосунки значно міцніші за любовні: ніхто нікого не ламає. А якщо ваші погляди не сходяться, то ви просто кожен ідете своєю дорогою.
А тепер до цього додайте секс і статевий потяг. Якщо у вас колись був дружній секс або потяг до друга, то ви зрозумієте,про що я. Дружній секс легкий, і навіть якщо щось не клеїться, і навіть якщо партнер підстьобує вас, то ви не ображаєтеся, бо не боїтеся, що друг вибере іншого друга через таку дрібничку, як «щось пішло не так». Ви не боїтеся бути собою, бо друг приймає вас на 100%. І навіть якщо ви просто маєте статевий потяг, але не втілюєте його, це все одно не забирає легкості спілкування.
Секс між друзями є ще однією формою близькості. У сексі людина відкривається найбільше, а у сексі з другом ви переходите на новий рівень близькості і спілкування: на рівень любові.
Тому я за дружній секс і за дружбу між чоловіками і жінками як за найвищу форму прояву спілкування. Те, що вона існує – безсумнівно.

А вступаючи у "традиційні" стосунки, пам'ятайте, кого ви починали любити. І любіть таким, як є. Метеликом можна милуватися, не прищеплюючи голками до картонки (перефразовуючи фльор)
        Ніколи не зрозумію, як наші люди з головою вдаряються в східну релігію. Вчу мула-мантру. Красива. Але для мене це навряд чи стане колись чимось більшим, ніж прекрасна мелодія. А хтось переконує себе, що це його. Голиться, читає мантри. Він, Іван Бульба з міста Монастирище, читає мантри, голиться і курить аромопалички. Мені це не вкладається в голові. Ну буддизм я ще можу зрозуміти, він якийсь універсальний. Але всілякі політеїстичні релігії? Але індуїзм?
        Кактус чудово росте на піску. Рогоза прекрасно переносить болото. Але рогоза ніколи не виросте на піску, а кактус згниє на болоті. І скільки б Іван Бульба з міста Монастирища не вірив у те, що він трушний індус, він все одно не стане індусом. Не тому, що індуїзм поганий. А тому, що кактус не росте на болоті, а рогоза у пустелі.
      Вже стільки говорено-переговорено про різницю східного і західного мислення. Про відмінності східної і західної філософії, мистецтва, музики. Але все одно Іван з Конопель переконаний, що його західний менталітет змахом чарівної палички перетвориться на східний. Бо багато хто переконаний, що західне - означає "погане", а отже треба від нього відректися і звернути очі на Схід. Та це не так. Слід шукати свободи і просвітлення у своїй системі координат. У тій системі координат, у оточенні тих смислових кодів, які присутні нам з народження, по праву крові, які ми вбираємо з кожним вдихом. Вона не гірша, ця система координат. Просто вона може схиляти людей тяжіти до споживацького мислення, скажімо. Так само, як східна система координат може схиляти до пасивності, байдужості. І не якоїсь "просвітленої" відстороненості, а саме до цілковитої "хати скраю".
     В чому лежить наша сила? Для когось це християнство, але не обов'язково. Сила лежить у нашому відчутті світобудови, де свої зв'язки між речами, свої причинно-наслідкові зв'язки, і це може відбивати чи християнство, чи агностицизм, чи щось, що ви самі собі придумали, але що визріло тут, на цій землі, на цьому піску або на цьому болоті, залежно від того, кактусом ви себе вважаєте чи очеретом!
    Можна сто разів проспівати мулу-мантру. Можна розуміти переклад кожного слова. Але ця мантра ніколи не нестиме того для нас, що нестиме наша молитва чи заклинання. Бо наші слова несуть для нас ОТАКЕНИЙ багаж значень, символів, емоцій, навіть якщо свідомо ми їх не зчитуємо. Якщо ви читаєте давні заклинання чи прокльони - хіба не йдуть мурашки тілом? Ви можете не вірити в заклинання, але мурашки по спині побіжать, бо ось це - магія слів. Так само, як для індійців магія слів лежатиме у мантрах.
    Я вірю в нашу цивілізацію. Ми специфічні, але не такі вже й погані. І ми можемо дати раду і з нашою жадібністю, і кровожерливістю, і споживацтвом. Недаремно ми стільки тисячоліть оце тут тусуємося! То чому розумні люди, замість того, аби "прокачувати" нашу цивілізацію, йдуть прокачувати східну? Та ну, друзі! Подумайте) Тут теж є що робити і чим захоплюватися!
Хтось мені розповідав про якийсь музичний проект, коли виконавці грають класику для дітей. А оскільки увагу дітей втримати важко, то роблять це із прибаутками, танцями, іграми. Діти вбирають музику радісно і у найприроднішій формі - під час забави.
Учора я пішла на зйомку у філармонію. Сказати, що я шокована пережитком совка - це нічого не сказати.
Прекрасний концерт "Божичів", надзвичайний різдвяний настрій. На сцену періодично вибігають маленькі дітки, співають пісні, водять козу, тікають за куліси. Потім через гримерку повертаються в зал, адже хочуть послухати пісні. Раптом у величних стінах лунає крик торговки: "Да сколько можна бегать!! Ану успокоились! Вы что, у себя дома?!" Я стояла у двох метрах від тих дверей, діти не бігали, діти тихо виходили в зал може рази три, аби долучитися до прекрасного, але на них накричали, наче на скотину.
Оксана телефонує сьогодні, мовляв, хотіла піти на концерт, але... у філармонію не можна з дітьми. З дітьми до семи років, уточнюють мені в залі. Так, я розумію ті нафталінові концерти, де не можна аплодувати у перервах між композиціями, але коли на сцені колядницька ватага, з прихлопом і притопом, то чому дітям вхід заборонено?
А чи не задумалися ви, чому ніде у пресі філармонія не фігурує? З журналістами у філармонії ще тугіше, ніж із дітьми. Перш за все, там не можна фотографувати (не фотографувати зі спалахом, а фотографувати просто!). Знімати можна лише з однієї точки. Мене туди провели як оператора, я була фотографом нелегальним. Сказати, що я почувалася гнаною собакою - нічого не сказати. Як же бракує мені хоч якогось журналістського посвідчення! Спершу стала свідком, як залотітка ганяла хлопців-операторів за те, що вони посміли притулити камеру до колони. Потім, під час концерту, я навпочіпки проповзла у проході між рядами аби зняти хоч один кадр з ракурсу по центру, а не збоку. Перепросила кивком у слухачів, знімала сидячи, аби не заважати. Спершу на мене накинулася якась слухачка, звинувативши, що я знімаю зі спалахом ("Вон же вспышка была!!!"), і ніякі клацання їй в інтілігєнтноє ліцо не переконали її, що я не брешу і знімаю без спалаху. Потім прибігла залотітка і почала мене виганяти реально як якесь гівно: "Пошла отсюда! Здесь нельзя ходіть! Нєльзя ползать! Ану вон! Сєйчас охранніка позову, он тєбя виставіт!!!". Це при тому, що як журналіст я там була єдина (крім двох операторів) і що, типу, я ж про їх заклад писати маю.
Стала у дозволеному місці, під колоною. Почали смикати нервові глядачки, бо я їм, бачте, заважаю дивитися. Але я працюю, що мені робити? Мені замовили зйомку! Місця для преси не передбачено, і куди мені? Оператори сміялися: "А ти ховайся, типу ти нє у дєл, а потім наскоком так ОП! - і клацаєш. І знову ховаєшся!". А коли йшла залотітка, вся преса реально починала ховатися і втискатися у колони)) У другому відділенні взагалі я повернулася до колони і виявила, що там сидить працівник філармонії, видно, аби я навіть у "легальному" місці не могла стояти.
Ну і я так і не зрозуміла, чому можна знімати біля правих колон, а біля лівих не можна?
Настю Кандиріну з Сашком теж ганяли по залу за те, що вони посміли прийти і підперти найдальніші колони. "Ви мєшаєтє!!!". А "Божичам", наскільки мені відомо, не дозволили показати зі сцени народні танці.
Вибачте, але після такого ставлення мені взагалі, ну ні грамулічки, не хочеться іти у філармонію. "Божичі" забезпечили їм абсолютний аншлаг, квитки розмели за ціною 80, здається, гривень, та яка філармонія бачила це? Між тим, все, що почувалося живим, тут хотіли роздушити, як таргана.
Мені особисто гидко. І прикро за те, що така чудова річ, як музика, лишилася у користуванні накрохмалених нервових бабів з горделивим видом. Я все сказала.

УПД. Коментують на фейсбуку глядачі: Myroslava Oksentyiuk
а ми такі раді що нам дали слова до пісень та псальмів,в надії трохи підспівати-на це ж було й розраховано?...то ці залотітки підходили до пенсіонерок, які зі сльозами згадували свою молодість і тихенько підмугикували рядки пісень, нападали на них зі словами-"да кагда же ви роты позакрываете, слушать не учили"?...у мене був шок...а поряд малі діти стояли-то пришлось затуляти їх аби не попали під руку цій совєтскій женщіні((...

Я люблю непарні числа, люблю "11", люблю "27", крім того, це ж "передостанній" рік у тому відрізку часу, який я собі відміряла в дитинстві, і цей рік був ЧУДОВИМ, повним, насиченим і прекрасним. Роком подорожей. Роком розборок із власним минулим, закривання багатьох внутрішніх дверей, розставлянням точок над "і" та трикрапок.
Подорожі. Я відвідала Крим для того, аби зрозуміти ілюзорність деяких образів - "не слід чіплятися за минуле і варто час від часу звіряти навигадуване в голові із реальним станом справ!" - це був урок травня. Ми були у Стокгольмі, і звідти я привезла жмуток дуже яскравих вражень: про запах бузку по дорозі додому; про прогулянки вечірнім містом: покурити на парапеті над дорогою, страшенний холод над морем, коли Андрій пішов до масонів, а Вовчик спав у кімнатці, сильний вітер, кава в севен-ілевен, наповненість.


Read more... )


2012... Маю чітку програму. Зима - сальса, іспанська, англійська, співи, тренування. Весна - активна підготовка до "Дороги міфів". Літо та осінь - мене нема, я там, далеко. І якщо мій дитячий прогноз стосовно останнього року був правдивим, то нехай мій останній рік пройде яскраво і в мандрах. Ще дуже хочу побачити Європу, поїхати з Няточком по Європі наступного року, але це якщо він згодиться мене повезти після "Дороги міфів". У проект я поїду. Поїду сама. Ну, буває. Я рада, насправді. Зі своїми драконами і глюками краще мандрувати насамоті.
Цей рік був чудовий. Наступний буде іще кращим!

 (320x240, 48Kb)Людині, аби жити, потрібна якась Ідея. А ще людину дуже тішить належність до якоїсь групи людей, бажано вузької і "обраних". Саме тому людина з дитинства долучається до фан-клубів, прагне потрапити у "елітні клуби" і клює на рекламу, яка підкреслює приналежність до певної групи "особливих".
Є один спосіб потрапити у групу "обраних", який залежить виключно від сили волі і величини бздиків. Це - різні збочення з приводу харчування. Тих збочень розвелося купа, і я кажу не стільки про вегетаріанство, до якого ставлюся нейтрально і рівнобедренно, як про всякі сироїдства, моносироїдства та ще багато чого я не знаю. Люди хай би самі ото підсідали, так вони підсаджують дітей!
Тут одразу звучить цілий хор можливих заперечень і переконань, що, мовляв, ось вася виріс - і здоровий мужик получився! Ну та інше. Але я маю свій погляд.
Те, як наш організм сприймає їжу, і якої їжі він потребує - визначено історично. Спокон віків людина мала певний набір харчування, поданий у тому чи іншому вигляді. Кожна нація на землі, кожен куточок землі, має свій "раціон". Відповідно до нього організм засвоєю чи не засвоює певну їжу. Скажімо, якщо українець поживе на раціоні чукчи часів не настільки й віддалених, то він просто скопититься від тої дієти. Скільки відомо в історії випадків, що люди, змінивши кардинально раціон харчування, невдовзі помирали! Первісні мисливці жерли по "трилітровій банці" жиру у день - і печінка нормально так справлялася. Повторимо?
Чому якута чи японця розвозить від маленької склянки горілки, а наших алкашиків і літра не бере? Бо у кожного народу - свої особливості сприйняття їжі, складені історично. У когось банани є основною їжею, а у нас вони не засвоюються як слід. Мені дуже імпонує японська теорія, що людина має харчуватися тими продуктами, які виросли на її широтах. Це - оптимальний варіант. Бо кожен організм мусить отримати "свій" харч.
Як була справа історично? Де було в історії місце тому ж сироїдству? Ну, за часів дріопітеків. Сиділи собі, листочки жували. Хочемо вернутися у часи мавп? Людина переходила до м*ясоїдства, і, як запевняє Л.Залізняк, мняско зробило із мавпи людину. Мовляв, при існуванні паралельних груп первісних людей - більш грацильних м*ясоїдів та більш грубих "вегетаріанців", перемогла і еволюціонувала саме група м*ясоїдів. Далі - первісні мисливці. Їли м*ясо аж бігом. За часів неоліту почалися каші і овочі, м*ясопродукти відступили з першого плану, але не зникли. Українці їли м*ясо по великих святах, не так вже й часто, але ніколи не були вегетаріанцями. А ось індуси - цілком собі. Упущу свої коментарії з приводу того, що я думаю про індусів, але у них же ціла культура вегетаріанського харчування! Два рази по два тижні в Індії - жодного разу не хотілося м*яса, їхній вегетаріанський набір страв повністю заміняє м*ясне! Зате меню у "Культі Ра"... буе! Не уміють наші українці робити не-м*ясні страви!
Взагалі про "Культ Ра" - то окрема пісня. Яскравий приклад збоченості на їжі на основі ЧСВ. Трипологи-арійці! Самі вегетаріанці, заставляють весь стаф не їсти м*яса, меню у них за рідкими винятками без м*яса, ще й використовують тільки "дохристиянський" набір продуктів. Ну ок, ідея ясна з "дохристиняським", зрозуміло, чому не було картоплі (але каші де?? каші ж їли! а там лише гречана! де пшенична ("пшениця-двозернятка", прям постає зі статей по археології...), де пшоняна?).. Але де м*ясо?? Ну трипільці, скажімо, їли м*ясо, але їли і не м*ясо. Але ж "арійці"! Вони ж мілітаризовані скотарі, вони тільки м*ясо і їли!
Тож  народ то тут, то там їсть сире. І не змішує, ні-ні. Прям як дріопітеки. Винайдення вогню нам ніпочьом. Але яка користь від такого харчуванню організму? Сумнівна.
НМД, оптимальний варіант для тих, хто заморочується харчуванням - виключити з раціону все ненатуральне, всі ці ароматизатори і добавки... Виключити пересмажене, забрати ці всі цукерки і цукри замінити на мед та сухофрукти, горішки. Купувати перевірену "сільську" їжу. Бути гармонійним у харчуванні. А не роздувати із буденної їжі цілий культ, задовольняючи своє прагнення бути особливим.
Чи можна виростити задумливу дитину (людину!) у місті? Ким були філософи, вдумливі люди? Як формувалися вони? Я кажу про "філософів" не як про науковців, а саме як про мислячих людей, яким доступна мудрість, уміння бачити суть.
Коли людина набуває вдумливості, відчуття спів-причетності? - На землі. Коли стоїть обома ногами між небом і землею, ланка-провідник між величним і вічним. Коли є час валятися у траві і дивитися, як пливуть хмарини. Коли є щастя бачити, як з яйця вилуплюється курча, і як спинається на ноги новонароджене козенятко. Коли знаєш, як випадає на хвощ роса, і коли прокльовуються проліски. Коли бачиш, як восени змії та вужі востаннє виповзають гріти черево на сонці. Ти спостерігаєш за цим і усвідомлюєш причини і наслідки, безперервні і потужні зв*язки між усім на світі, народження і смерть, життя у всіх його проявах, велич і єднання, мікро і макро.
Ким будуть ці діти, вирощені на асфальті?
Чи розуміємо ми з вами, що є чи не останніми представниками тих поколінь,  які їздили "в село до бабусі"? Чи є у наших дітей "бабуся в селі"? Ні, немає. У більшості уже немає. А ми ще пам*ятамо той довід. Досвід споглядання за життям.
Мої діти. Чи можуть вони споглядати? Ті самі зміни пір року проходять майже непомічиними, адже що міняється у бетоні і асфальті? Лиш температура їх нагрівання. Що спостерігають діти? Нічого. Все купується, все береться з нізвідки. Якісь абстракції: батьки заробляють гроші, за які ми можемо їсти і ходити у дитячу кімнату. Звідки береться їжа? Що таке життя і смерть? Курка несе яйця - це абстракція! Корова дає молоко - це абстракція! Як вони, ці міські діти, відчують єдність себе і світу? Якщо вони живуть відособлено, у капсулі свого "Я", а весь світ навколо створений для задоволення потреб: як основних, так і прихотей. Для цього нічого не треба робити, є лиш гроші і результат. "Я" відособлене від світу, світ пофрагментований на окремі образи: курочка кококо, яйце, зварене м*ясо - це ніяк не пов*язано! Ліс - окремо, місто - окремо, я - окремо. Чи зможе людина, зрощена таким чином, відчути свою причасність до всесвіту навколо, відчути любов і повагу до оточуючого? Яка може бути любов і повага, коли зростаєш у системі зв*язків - тобі-мені? Чи збереже наступне покоління цю землю, не відчуваючи з нею ніякого зв*язку?..
І ще й книжка під настрій: Туве Янсон, "Літня книга"... це щось) наштовхнула на роздуми.
Сьогодні доля занесла мене підібрати одного з фрілансівських хвостів і познімати виступ балету в рамках якогось там концерту. Пропустимо всі ті матюки, які я собі наговорила за те, що смикнув мене дідько взятися за діло, яким я ніколи не займалася. Дурна - вона і є дурна.
Отож, сіла я у першому ряду, обвішалася фотоапаратами, зняла Тухлі На Каблуках, аби легше було бігати, і стала чекати виступу колективу "Просвіт", який, власне, мене найняв.
Концерт виявився присвяченим Кубі й україно-кубинським відносинам. Мали виступати наші заслужені колєктіви. І, як з'ясувалося потім, - кубинські.
Перший виступав якийсь там оркестр, і, в принципі, мені сподобалося. Хоча одразу видно, що слухати класичну музику я не привчена - шило в дупі крутить. А потім... Ох. А потім була вервечка цих самих колективів, загальний образ яких такий: смутні Бандуристки у блискучих "плахтах" і у вінках зі штучних квітів; Козаки у тошнотно-яскравих червоно-синіх костюмах з кричучо-дешевої тканини, "оздоблених" золотою тасьмою і все тими ж блискітками; страшенно урочистий вигляд, море пафосу, і дуже сумні пісні: "А-а-а-а-а!" Люди у залі відповідали тому, що відбувалося на сцені: сиділи дуже урочисті, пафосні, зі страшенно серйозними лицями.
А потім вийшло якесь кубинське тріо. Ось аби вони не вийшли - я б не писала цей псот. Але ці дядьки, саме такі, якими ми всі уявляємо кубинців, такі прості, без блискіток, з двома гітарами і маракасами... вони як втнули! Вони вприснули таку енергію в зал, вони були такі!!! Такі живі, справжні, класні! Я обернулася в зал і вжахнулася: народ сидів все з тими ж кам'яними обличчями. Енергія кубинців розбивалася об стіну. Хіба фотографи, примостившись під сценою, радісно вистукували під веселі ритми.
Останнім часом мені доводилося слухати подібну музику, навіть ті самі пісні. Але у записі воно взагалі було якось ніяк. А у живому виконанні дядьки просто рвали на шматки!
І ось ішла я і думала думу. Хто і як представляє Україну у музичному плані на ось таких ось урочистих заходах? Це якийсь пласт "культури", абсолютно відірваний від реальності. Всі ці колективи, штучні квіти і дешева тканина, тужливі пісні, коли ось тААААк кривляються, співаючи, і співаючи абсолютно беземоційно... Що ВСЕ ЦЕ має спільного з українською живою піснею, з українським фольклором, з тим, що є нашим насправді? Що коли ж баба співає, то вона ж плаче, вона й сміється, вона після пісні вставе свої коментарі, бо вона проживає заспіване! Так само, як ті кубинці, які вийшли, які сміялися, які раділи, і так хотілося сміятися з ними, танцювати з ними! Вони несли щось живе, а наші... не знаю, як їх назвати?...... народні колективи несуть саму мертвиччину! Від них тхне! Нафталіном, совком, трупами! Який такий народ представляють ці народні колективи? Де і на чому виросла така творчість? З якого такого совка виріс отой страшний пафос?
Оце пишу і думаю, що надто строга до них. Певно, мені попалися просто такі ніякі народні колективи. Певно, коли вони "які", то вони беруть за душу. Але все одно лишається питання: що спільного вони мають із народними піснями, народною культурою???
(А балет, до речі, виступив класно!)
Ось треба виходити на роботу. Чоловік сміється, що я ледве покрию няню, та й то не факт, адже це ще треба знайти роботу за 500 баксів на місяць! Як ілюстрація до моїх сумних думок щодо оплати праці - ось цей пост, де за 7-8 годин роботи пропонують 900 грн (хай копіпастером, але).
Мій чоловік має гарну зарплату. Йому не дуже подобається ставлення до програмістів у них на роботі, бо на попередній було краще. Але як на мене, то про таке ставлення журналістам і не мріяти. Його поважають як фахівця і йому платять багато. Нещодавно він прийшов з роботи, затримавшись там до 21. Прийшов, сів за комп, і працював до 5ої ранку, бо хотів доробити недороблене. А о 9.30 знову поїхав на роботу. Це відповідальність. Це відданість роботі і бажання викладатися. Це правильна мотивація до роботи.
Згадуючи себе, то я забувала про роботу рівно о 19 чи 20 (залежно від того, коли був кінець робочого дня). Я не хотіла працювати більше 9 годин на день за умови зарплати у 1500 гривень. У мене не було мотивації. Інколи тема статті була цікавою, я горіла статтею, і тоді працювала. За нормального редактора, у мене лишався позитив від роботи (ненормальний статтю перекромсував до невпізнанності). Якщо ж тема була нецікава, я кисла і мріяла про кінець робочого дня. Я не розуміла, навіщо мені пахати, якщо зарплатні вистачить на комунальні і їжу. Все.
Жаль, що нема у нас в країні цієї... не знаю, як воно називається.. корпоративної культури? культури взаємин роботодавець-працівник?
Ще гірше, що нема у нас (у журналістиці, принаймні) поваги до фахівця. Бажання виплекати фахівця. Ні, легше набрати першокурсників за 900 грн на місяць. І мати собі "журналістику".
Я дуже відповідальна. Я буду пахати на ізнос, я буду викладатися повністю. Якщо буде повага і буде гідна зарплата.
Починаю шукати роботу. Побачимо, що вийде.
Я маю дуже багато прогалин у знаннях. І якщо математика - це щось для мене жахливе і таке, що не вгризеш, то до філософії якось підступитися можна. 
Тож я собі намітила за цей рік перечитати класику філософської думки. Але, варто визнати, що мозок таки розлінився. Навіть Рассел і його "Человеческое познание", яке написане дуже легко як для подібної літератури, йде туго і зі скрипом. Все-таки археологія та історія мене розлінили. Так, література там буває складана. Але я майже завжди бачу перед собою картинку. Можу це все візуалізувати. Однак з філософією.... просто відчуваю, як коліщатка в голові крутяться!
Це мене Джулай так надихнув. Хто знає, той зрозуміє. Мегарозумний дядько.
Ітак, у мене бекфокус. У нас бекфокус. Тьху. У фотоапарата бекфокус. Уже говорю про нього, як про дитину власну: "ну ось ми і покакали", гггг. Знайшла біля нас сервісний центр нікон. Подзвонила. Тьотка умудрилася на мене нарявкати по телефону. Так  тепер мені і не хочеться віддавати їм рідну свою лялю. А вдруг ті хамовиті люди будуть над ним знущаццо? Шо же дєлать? А якщо вони його поламають?!

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 26th, 2017 08:46 pm
Powered by Dreamwidth Studios