Ніколи не зрозумію, як наші люди з головою вдаряються в східну релігію. Вчу мула-мантру. Красива. Але для мене це навряд чи стане колись чимось більшим, ніж прекрасна мелодія. А хтось переконує себе, що це його. Голиться, читає мантри. Він, Іван Бульба з міста Монастирище, читає мантри, голиться і курить аромопалички. Мені це не вкладається в голові. Ну буддизм я ще можу зрозуміти, він якийсь універсальний. Але всілякі політеїстичні релігії? Але індуїзм?
        Кактус чудово росте на піску. Рогоза прекрасно переносить болото. Але рогоза ніколи не виросте на піску, а кактус згниє на болоті. І скільки б Іван Бульба з міста Монастирища не вірив у те, що він трушний індус, він все одно не стане індусом. Не тому, що індуїзм поганий. А тому, що кактус не росте на болоті, а рогоза у пустелі.
      Вже стільки говорено-переговорено про різницю східного і західного мислення. Про відмінності східної і західної філософії, мистецтва, музики. Але все одно Іван з Конопель переконаний, що його західний менталітет змахом чарівної палички перетвориться на східний. Бо багато хто переконаний, що західне - означає "погане", а отже треба від нього відректися і звернути очі на Схід. Та це не так. Слід шукати свободи і просвітлення у своїй системі координат. У тій системі координат, у оточенні тих смислових кодів, які присутні нам з народження, по праву крові, які ми вбираємо з кожним вдихом. Вона не гірша, ця система координат. Просто вона може схиляти людей тяжіти до споживацького мислення, скажімо. Так само, як східна система координат може схиляти до пасивності, байдужості. І не якоїсь "просвітленої" відстороненості, а саме до цілковитої "хати скраю".
     В чому лежить наша сила? Для когось це християнство, але не обов'язково. Сила лежить у нашому відчутті світобудови, де свої зв'язки між речами, свої причинно-наслідкові зв'язки, і це може відбивати чи християнство, чи агностицизм, чи щось, що ви самі собі придумали, але що визріло тут, на цій землі, на цьому піску або на цьому болоті, залежно від того, кактусом ви себе вважаєте чи очеретом!
    Можна сто разів проспівати мулу-мантру. Можна розуміти переклад кожного слова. Але ця мантра ніколи не нестиме того для нас, що нестиме наша молитва чи заклинання. Бо наші слова несуть для нас ОТАКЕНИЙ багаж значень, символів, емоцій, навіть якщо свідомо ми їх не зчитуємо. Якщо ви читаєте давні заклинання чи прокльони - хіба не йдуть мурашки тілом? Ви можете не вірити в заклинання, але мурашки по спині побіжать, бо ось це - магія слів. Так само, як для індійців магія слів лежатиме у мантрах.
    Я вірю в нашу цивілізацію. Ми специфічні, але не такі вже й погані. І ми можемо дати раду і з нашою жадібністю, і кровожерливістю, і споживацтвом. Недаремно ми стільки тисячоліть оце тут тусуємося! То чому розумні люди, замість того, аби "прокачувати" нашу цивілізацію, йдуть прокачувати східну? Та ну, друзі! Подумайте) Тут теж є що робити і чим захоплюватися!
Отже, ми з самого ранечку моніторили 223 округ. Я приєдналася, щоправда, десь об 11. Які спостереження?
1. Явних порушень нема. Влада діє хитріше. Київ - це показове "європейське" місто зі спостерігачами та іноземними гостями. Робити явні порушення - це дати опозиції всі карти в руки. Ні, в Києві основні махінації, скоріш за все, робилися або до голосування, або на етапі підрахунку голосів.
2. Були наче "порушення", але це, скоріше, через необізнаність працівників. Скажімо, не всі знали, що списки виборців, які голосують на дому, мають бути у ВІЛЬНОМУ ДОСТУПІ. У деяких дільницях такі списки висіли. А у деяких їх тупо не було. На одній з дільниць ці списки не показали навіть спостерігачам. А спостерігачі, у свою чергу, не знали, що повинні ці списки перевіряти. Також були "порушення" із вільним доступом для спостерігачів у місця спостереження за видачею бюлетенів. Але це теж було не зі зла, а по нєзнанію.
3. Вразив низький рівень підготовки спостерігачів. Більшість просто пасивно сиділа. Не знала, на що звертати увагу. Не дивилася. В очі не знала закону про вибори. Двічі зустрічали дуже активних спостерігачок від "Батьківщини", де справді просто "землю рили" дівчата. Ще у кількох місцях зареєстрованих опозиційних спостерігачів не було на місці.
4. Вразив взагалі низький рівень знань процесу. Мені як журналісту перешкоджали просто дивитися. Аналогічні сигнали поступали нам від "Спільної справи" як мобільній групі. Зазвичай допомагало посилання на закон Про вибори і закон Про пресу. Часто від ЗМІ вимагали реєструватися (а цього можна не робити).
5. "Спільна справа" на організацію шкутильгає. Хоч ми були наче від "Спільної справи", проте всі нагальні питання ми вирішували через "Опору" або через "Свободу" (до слова: ми не голосували за "Свободу", але дуже вже у них все гарно організовано!). У "Свободи" координатор сидів на камерах, миттєво підключався до проблемної дільниці і допомагав нам правильно реагувати.
Також трохи засмутила мотивація деяких учасників мобільних груп. Вони очікували, що буде "треш" і "драйв", що буде цікаво. Коли ж моніторинг виявився рутиною, учасники норовили пошвидше здриснуть.
А у вас що? :)
... У мене навіть складається враження, що їм та картопля з борною кислотою до смаку. Принаймні, їдять вони її радісно, і морди мають задоволені. Поки ніякої смертності від цієї їжі я не помітила, тільки помітила, що вони, бідосі, нарешті можуть наїстися.
Бо перед тим же я все протруїла, то вони настрьомалися і впроголодь сиділи.
А пасту, від якої раніше дохли, так їдять теж, звикли. І у пастках роблять кубла.
Ну я вже не знаю, може я скоріше ноги простягну, ніж вони. Бо щось мені четвертий день пшикати отрутою невесело, відчуваю, що скоро буду пахнути рейдом, а не жінкою.
Друзі, Оленка Максименко [livejournal.com profile] v_dorozi написала статтю, яка проливає світло на те, що зараз твориться навколо археологічної спадщини України. Стаття довга, але дуже цікава. У "Тижні" вона виходила у скороченій версії.

Міжнародна науково-практична конференція «Введення культурних цінностей в фінансово-економічний обіг держави: пошуки науково-практичного балансу» прояснила і поглибила намічену тріщину, що утворилась між антикварами й колекціонерами та представниками держаних музеїв. Захід міжнародного рівня відбувся таємно від музейників, тих із них, хто намагався туди потрапити, не пустили без пояснень. Єдиним представником профілю став Павло Довгошия, директор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» (Довгошия не має профільної освіти, не є фахівцем музейної справи і його попередній професійний досвід не пов’язаний із музейною роботою).

Нашуміле звільнення керівників музею – лише верхівка айсбергу. Музейна тема сьогодні подібна до пацієнта, в якого уражене серце, нирки, підшлункова, легені та інші органи, всі болячки зумовлюють одна на одну та неясно, котра з них була первинною. Із глибшим зануренням в тему недуг виходить за рамки суто культурологічної проблеми, переплітаючись із політикою, економікою та суто людським фактором. Рясний квіт чорної археології, не менш чорний антикварний ринок, нелегальні вивезення предметів історичної цінності за кордон (чого варта лише нашуміла колекція ПлаТар!)... список можна продовжувати до нескінченності. 

Історія хвороби  

Наприкінці 90-х Державний комітет України по туризму, із Валерієм Цибухом на чолі, підготував законопроект про розпродаж музейних фондів в ім’я розвитку туристичної галузі України. Екс-гарант не дав ходу цьому законові, позбавивши заморських гостей-колекціонерів захопливої атракції.

«Дубль-два» стався за десять років. Дмитро Табачник, голова «Гільдії антикварів» та, на той момент, віце-прем’єр-міністр із гуманітарних питань, лобіював закон, який дозволяв вивіз за межі країни культурних цінностей будь-якого рівня, починаючи з 17 сторіччя. Кисень «благому» наміру перекрив Мінкульт з подачі Голови Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України Юрія Савчука.

Третя спроба, що відбувається зараз, подається під соусом «оновлення некомпетентних кадрів» до «Євро-2012». І, хоча дійсно музейний менеджмент залишає бажати кращого, а стихійно звільнені керівники (за неофіційними даними) були свого часу там само, як їхні наступники зараз, стихійно і без досвіду роботи в музеї на ці посади призначені, навряд запропонований на конференції проект закону «Про національну культурну спадщину» ситуацію врятує.

«З точки зору археології, чи, скажімо, нерухомих пам’яток культурної спадщини (відомо, що зараз країна багато втрачає – зносять старі пам’ятки архітектури, будують хаяти) він прописаний дуже добре, – говорить мистецтвознавець-контролер, представник Головного управління культури Ольга Безп’ятова. – Але те, що стосується 59 – 70 статті стосовно вивезення культурних цінностей, то ситуація кричуща. Завдяки цим статтям, культуру цієї землі, починаючи з Трипілля, ми будемо вивчати за кордоном, якщо приймуть цей закон. Таке враження, що частину законопроекту, де йдеться про археологію, писали юристи, люди, які хочуть зберегти національно-культурне надбання, а ту частину, де йдеться про вивезення, писали зовсім інші особи із іншими цілями! Порушена структурність закону, логіка». Окрім вільного ввезення-вивезення, паралельно із законопроектом, пропонується встановити вартість музейних цінностей за «Системою Тамойкіна» (Технологія ТЕС).

Піддослідні кролики і група підтримки

Новітня система, що розроблялась, за словами її творців, протягом 14-ти років та визнана фахівцями Росії, Канади, Литви, Австрії, а також такими організаціями, як ЮНЕСКО, Інтерпол, Спілка юристів, Міжнародна поліцейська асоціація та різними громадськими організаціями, була випробувана на музеї «Переяслав». Щоправда, для згаданого вище директора це закінчилось мікровійною – спаленою автівкою й архівами, внаслідок чого він відмовився «брати на себе якісь ціни». «Експеримент полягав в тому, що паспортизацію, маркування, класифікацію, оцінку і систему обліку проводили за трьома різними методиками, - розповідає Михайло Тамойкін. – Наші продукти виявились найбільш ефективними за всіма параметрами. Після цього ми отримали можливість через кабінет міністрів скликати міжнародну конференцію». 


Read more... )
     Те, що я напишу - дуже важливо усвідомити.
   
      Час апатії минув. Нема уже часу махати віртуальними вилами в інтернеті і нарікати на життя. Треба збагнути, що ми виросли у країні, де нас було привчено перекладати відповідальність на когось. На Сталіна, на партію, на погані кліматичні умови. На будь-що, тільки не на самих себе. Зараз ми перекладаємо відповідальність на погану владу, на "не таких" виборців... Але найгірше те, що відповідальність ми перекладаємо на поразку Помаранчевої революції. Мовляв, от тоді я був свідомий! Але все виявилося даремно! І тепер всі спроби - даремні! А отже, сенсу ставати свідомим нема! Буду апатичним та аполітичним!
    Друзі, це - найхибніший висновок і найхибніший урок. Коли дитина починає ходити, вона сотню раз впаде, перш, ніж ступить впевнено. Ми раз упали. Але це не означає, що тепер ми маємо довіку лежати і дивитися, як чужі нам люди, загарбники цієї землі, нищать культурну спадщину, обкрадають людей, загноюють школи, внз, медицину, вводять хабарницькі податки, які аж ніяк не впливають на функціювання країни, захоплюють будь-який бізнес, якому вдається стати на ноги, душать малий бізнес у зародку... Наша країна хвора. Вона хвора від голови і до ніг. У неї уражений мозок та органи. В ній сидить вірус. З вірусом дуже важко боротися. Пора активізувати імунітет. І не важливо, що на цій агітці написано про Андріївський узвіз. Ви ж розумієте, що справа не у Андріївському узвозі? Туди можна підставити і перекреслити червоним будь-що. Що б ви не взяли у цій країні, вдумайтеся лише, БУДЬ-ЩО!!! - і ви виявите, що воно нищиться, паплюжиться, руйнується! Покращення може не торкнулося вас особисто, але воно торкнулося когось із ваших друзів, і воно дихає вам у потилицю. І завтра воно прийде і у ваше життя.
    Не важливо, яку політичну силу ви підтримуєте. Ця акція організовується волонтерами. І вами. Кожним з нас. Не думайте, що ХТОСЬ прийде на акцію. На акцію маєте прийти ОСОБИСТО ВИ. Це ваша особиста відповідальність. Бюджетник ви чи підприємець, російськомовний чи україномовний, підтримуєте ви нищення будівель в центрі Києва чи засуджуєте, цікавить вас Узвіз чи не цікавить. Ми маємо активізувати імунну систему країни і виригнути геть цей вірус.
Я закликаю вас: прийдіть на мітинг. Приведіть з собою хоча б п'ять інших людей: батьків, братів, друзів, коханих. Ми не маємо право бути байдужими чи аполітичними (і під цим я не маю на увазі підтримання когось з політиків), тому що це країна, у якій виростають наші діти.

Ми повинні стати на ноги і піти! Наша дитина уже 20-ть років вчиться ходити! Її ЧАС НАСТАВ.

uzviz3_small.jpg
Міліція наша... ух. Згадую веселі рожеві будівлі міліції в Грузії! У нас відділок зовсім не веселий і геть не рожевий.
Вхід - заґратований. Перш, ніж я зайшла - мене встигли двічі послати в МРЕВ (хоча я ніби умію викладати суть справи, але мене не розуміли). Потім сказали "ок, чекайте" і я лишилася стояти в дверях, у ґратах, між двором і приміщенням. Ну, мене ж не запрошували в середину) Потім суворий дядько гримнув, аби я зайшла і чекала. Я зайшла і чекала. Жодного стільця!
Потім дядько дуже довго писав "пояснення", без жодної посмішки чи "людської" реакції. Бурчав, може я була п'яна і в мене забрали ці права... Я кажу: може вам номер прав дати? може база є якась?
Ні, бази нема. Яка база! Старанним почерком дядько міліціонер дуже довго писав моє пояснення. Сказав: ну, ви так довго чекали, не подавали заяву.. але тепер ще довше чекати результату.
Я кажу, мовляв, а якось швидше? Я не маю надії відновити права, мені треба довідка від вас для МРЕВ щоб зробити нові!
Ну... - каже дядько, ви ж виявили втрату на Лайоша Гавро, а значить ми перенаправимо у Оболонський відділок через 3 дні, а там 10 днів будуть приймати рішення, що робити далі, а потім вам пришлють лист, а потім бла-бла-бла-бла.
І щось мені підказує, що даремно я на моцику вчуся. Не буде прав - не буде моцика.
http://kiev-blacklist.livejournal.com/151344.html
І взагалі, настрій цілий день кепський, голова болить, працювати не виходить, відпочити теж.
П’ята ранку, безсонна ніч, безцеремонні крики над вухом за більш, ніж годину до прибуття: «Встайом-здайом пастель!». Перед тим, ввечері, диво гаркнуло на мене: «Шоб сразу на место положіла» - це коли я взяла ковдру. Мене аж викручує від російської мови і хамства, але я терплю. Аж доки о п’ятій ранку не вирушаю попросити кави з молоком. Провідниця набирає кави і запитує: «а дєньгі я шо, отсюда должна брать?» Вона не каже: «Заплатіть, будь ласка, зараз» (или “Пожалйста, заплатите сейчас»), вона одразу, моментально починає хамити. Я дивлюся на неї здивовано, вона продовжує: «платіть ти вопщє собіраєшся?!». «Чого ви мені тикаєте»? – «А што такоє?» - «Мені 27 років, чого ви мені тикаєте?» - далі – увага! – «Ух какіє ми нєжниє!» - каже вона людині, яка здуру заплатила 100 грн за квиток.
Я сиджу і не можу зрозуміти… Як? Як взагалі можливе таке хамство на пустому місці і за мої ж гроші? І як з цим можна боротися? Наші люди хамлять одразу і в буденному режимі, це як «ви там на обідах по півдня відсиджуєтеся, а у мене ноги мокрі!». Цих людей нічим не переконаєш, бо вони завжди праві за замовченням. І вони не розуміють, що таке сфера послуг та обслуговування клієнтів.
Знаєте, але є й протилежне. По дорозі до Львова був чудовий провідник, який вітав пасажирів, а будив вранці легким дотиком і «вставайте, пані, будь ласка, бо ж поїдемо з вами назад до Києва» - і це за 20 хв до прибуття, а не о п’ятій ранку. Такому хочеться дякувати і пам’ятати.  

У Львові придбала журнал «Просто Неба» . Там півфрендстрічки на останній сторінці (компенсація безінтернетного життя), там, як виявилося, чудові есеї, якими хочеться надихатися. Там Катя Бабкіна пише про еміграцію всередину себе, і одразу згадується про це в контексті всюдисущого хамства. Один мій друг купив свого часу машину, аби максимально відгородитися від цього, аби культивувати свій маленький світ зі своїми правилами. У цьому ж журналі мексиканець Хав’єр Санчез, який мандрує з 1991 року і був дуже багато де, говорить про Україну, де живе уже 9 місяців: «Перші кілька місяців я відчував фрустрацію навіть коли купував квитки. Ніхто, абсолютно ніхто не намагався мені в цьому допомогти, в тому числі й самі касирки. (…) Люди такі холодні – в магазинах, аптеках, банках – завжди серйозні і ніколи не усміхаються».
Мене докоряли у одній дискусії у ФБ, бо що перебріхую, що у нас люди відкриті і щирі насправді. Ні, у нас країна хамства. Одвічного і довічного.
Кажуть, що дарованому коню у зуби не заглядають, але я все ж хочу трохи поколупатися у тих зубах, бо хоч наша поїздка на лижі у "Ізкі" була проплачена, проте дуже багато грошей ми вклали самі, а отже вправі пообурюватися з приводу якості українського відпочинку.
Отже, свого часу за статтю про Грузію ми з сім'єю виграли поїздку на еко-курорт "Ізкі", що на Закарпатті. Ми обрали їхати туди взимку, аби мати змогу покататися на лижах і долучити до цього діла дітей. Одразу скажу, що прийняли нас дуже гарно, поселили, навіть не перевіривши документи, були дуже ввічливі, пішли проти правил і дали нам в номер чайник... (може тому, що ми були типу у трохи "особливому" статусі?). Хоч курорт і називається ЕКО, проте, наприклад, енергозберігаючими лампочками вони не користуються. Пакети для сміття теж могли б про око взяти такі, які розкладаються у землі. А так у нас модний ярлик "еко" вішають на все, що на природі. І засирають цю природу.

Проживання. Номери чудові. Ми жили у "Стандарт +", це 550 грн за ніч + 100 грн за додаткове ліжко для дитини. Ці гроші нам оплачував організатор конкурсу чи й самі Ізкі, я не знаю. Номери теплі, затишні, зручні, у них прибирають. Дуже сподобалося.

Прокат. Прокат лиж обійшовся у 100 грн/день з людини, позитив у тому, що у них були дитячі черевики навіть 26 розміру. Проте мені довелося міняти лижі, які вперто не хотіли одягатися. При чому коли я перший раз прийшла їх міняти, мене запевнили, що "самадура" і що треба тут поколдобить, там поквецять і все буде добре. При тому, що раніше у мене проблем із одяганням не було. Після того, як я 20 хв стояла на схилі і намагалася їх вдягнути, я психанула і пішла ще раз міняти. Там знову мені показали, що "самадура", але, зрештою, хтось крикнув "та що, поміняти їй важко, якщо вона хоче?" - і мені дали нові лижі. Нові лижі одягалися без проблем і без колдобіння.

Витяги. На курорті два бугельних і один крісельний витяг. Дітей пускають лише на маленький бугель. Великий бугель працював лише півдня з тих чотирьох днів, що ми там були. Один підйом на крісельному коштує 15 грн, черг нема, підйом триває 12 хв (за годину встигаєш піднятися/спуститися 3 рази). Ми вирішили взяти абонемент на півдня, це коштувало 100 грн для низького сезону (з 15 січня). Півдня - це з 13 до 17. Чоловіка не пустили на витяг о 16.50, мовляв, закрито. Наступного дня ми взяли абонемент на день, це з 9 до 17, вартість 160 грн. Для нас було принципово почати кататися рано, бо ми чергувалися з дітьми, і поки діти вставали і снідали, один з нас вже міг години півтори покататися. Отже, чоловік пішов на 9.00 на витяг - голяк, не працює. Витяг почав працювати...парам-пам-пам! - об 11.00!!! це аргументували тим, що "людей мало". Так чому ж ви продаєте тоді абонементи на певні години?! Ввечері, після обіду, я повернулася кататися о 16.30... На підході до підйомника дядько показав, що закрито, людей він тупо розвертав. Оскільки наш "абонемент на день" почався на 2 години пізніше, закінчувати на півгодини раніше я не хотіла і іпішла сваритися. Нічого не знаю, кажу, у мене на абонементі написано до 17.00. Далі дядько видає геніальну для нашого сервісу фразу: "Ви там розсиджуєтеся в теплі по півдня, а я тут на холоді стою! У мене ноги мокрі! Тому закрито!" Вибачте, але я не зрозуміла, чому мені докоряють тим, що я йду на обід і гріюся? Чиї це взагалі проблеми, що у дядька на витягу ноги мокрі? Але я таки досварилася і мене пустили на витяг, дуже знервовано. Думала, дядько мені підзатильника дасть.

спуски, харчування, для дітей.. )

А ось ще про "бізнес по-українськи" на цю тему від Лани Світнакової.
Я знаю, періодично у мене з'являються пости на цю тему. Але щоразу, стикнувшись із диким ставленням до дітей у нашому суспільстві, я не можу стриматися. Вчора цілий день сварилася з людьми через малих.
Нехай ще зі скрипом витримую постійні зауваження бабусьок до дітей у музеях. Коли ми водили шведку Луіз по музеях, її найбільше враження: "Чому дітям не дають бути дітьми?" Коли ми вдруге прийшли у фольклорну школу в музей декоративно-прикладного, моїх малих уже зустрічали здалеку. Малі ще нічого не встигли зробити, як їм уже вичитали наперед. Ну але то складно із музеями.
Вчора день взагалі був дуже сварливий у мене, гризлася з усіма. Почалося з метро. Зайшли, народу купа, ніхто не уступає. Зрештою, уступає нам уже жінка в літах, я віднєкуюся, вона наполягає. Сідає Северин і Ярослав. Проїжджали Дніпро, Северин, звісно, розвертається дивитися. Я ледве встигаю зловити його ногу, аби не черканув ногою по штанях тьотки по сусідству. Ще нічого не сталося, а вона починає обурюватися. Потім вертається назад і таки зачіпає її ногою. Ну там такий вибух стався! Тьотка починає на мене волать, що "Воспитывать детей надо!", хоча я не розумію, чим процес "воспітанія" має бути пов'язаний із тим, що дитині цікаво подивитися у вікно. Не буду описувати мої відповіді, але я, звісно, не мовчала. Почала з іздіватєльського "етажерібьонок!", але тьотка була не в курсі інтернетівських мемів...ну і далі понеслося. Тьотка апелювала, що вона свою дочь, бачте, воспітала, вот дочь сідіт (дівчинці років 16), а я така розтака. Гарно ж, кажу, ви доньку виховуєте, що мамі з двома дітьми уступає місце літня жінка, а ви тупо ігноруєте. "Да, я так воспитываю!" - гордо відповіла тьотка.
Але я вже була гнівна і готова гризтися далі. Так воно і сталося.
Соромно, звісно, але останнім часом мене тільки зачепи на людях. Наче проривається якась дамба і починає литися словесне гівнище. Раніше я дуже соромилася на людях, ніколи не відгаркувалася, завжди потім ішла і плакала.Тепер не стримую себе...
Потім на секонді була. Пішла за куртками. Бо, наскільки я зрозуміла, чоловік помилково віддав на Білорусь не малі речі (бо вони всі так і лишилися), а кульок із "актуальними" куртками, спакованими на літо.
Діти, ясне діло, є діти. Бігали, гралися в "гончих" машин. Продавщиці на них цитькали і проганяли, але тут я можу зрозуміти: вони втомлюються від цілоденного лементу. Прийшли в якийсь павільйон, там іграшки продаються. Доки малі відволіклися на іграшки - біжу на куртки дивитися. А що такого? Дорослі часто дивляться ті іграшки, я теж. Прибігає якийсь араб, лементує: "Забєрітє дєтєй от ігрушек!!!" - і вириває у них з рук ті іграшки, хоч діти НІЧОГО не зробили, просто дивилися на столі. Я забрала дітей, малі знайшли нову забавку: лазять навкарачках по павільйону. Там брудно - ну піпець просто. Вони ухайдокані по саме неможу, зате їм весело. Так кожне робило мені зауваження. Звідусіль: заберіть дітей!, мамаша, оні же грязниє!, как так можна, ви смотрітє, дєті лазят, а єй всьо равно! Кінчилося тим, що якийсь араб накинувся на мене: Да я бы у вас этих детей забрал! да вы вообще не в состоянии за ними присматривать! Даааа, кажу, ви наче й не наш, а ведете себе вже як типова пострадянська бабулька. Ну і давай ми всі сваритися знову...
Блін косий, ну нервів у мене на це все нема.
Вибачте, ну яке кому діло, в грязюці мої діти чи ні? Я купую їм штани по 10 грн, у мене вдома пральна машина, я ношу з собою вологі серветки - це все вирішує проблему брудного одягу чи рук. Завдяки Оксані і "Жилі", завдяки "ямамусі" і друзям із дітьми, я опинилася у якійсь ізоляції, де нормально ставляться до дітей. До дітей, які лазять по землі, які не соромляться задавати питання у транспорті, які зацікавлені і включені. Згадалося, як ми сиділи у "цукерні" і робили "щеплення від дітей", як я це називаю. Бо там був Ярослав, Марко, Левко, - це наші з Яриною; а поруч сиділа Міртагрофман зі своїми двома і Свєта зі своїми двома. І ці всі діти повзали по землі, каталися, гралися, бігали, дуріли. Вони були дітьми! Тому коли після такої "ізоляції" стикаюся із реальним ставленням, мені стає дико.
Коли ми сидимо у транспорті, місце поруч з нами займають останнім. Коли заходимо в поїзд, людьми розповзається страх: "тільки не в наше купе..." Колись дуже посварилися із тіткою в купе. Ми купили два місця, мама везла одного і я везла одного. За правилами перевезення один дорослий може везти одну дитину до 5ти років. Але тьотка на нас накинулася! Чому вона має страждати через наших дітей? Діти ще нічого не зробили, я їх зумисне випровадила в коридор, аби вони не товклися в купе, так і тут я винувата - не слідкую! Люді тєрпят, а оні, бєзсовєсниє! Вот я єхала, прошлий раз тоже бил дєцкій сад, так там мама сразу рєбьонку (дівчинці, звісно) сказала сідєть на мєстє і молчать, чтоби нє мєшал! Хоча, знаючи свого Ярослава, то можу сказати, що він він себе дуже навіть гарно тоді... Коротше, хворі люди на всю голову.
Або ось я взагалі не розумію виразу: "Нічого, ось заговорить малий, то ти не будеш знати, куди дітися від цих розмов". Я цього не розумію, чесно. Мені цікаво, коли діти говорять і коли вони задають питання. Я обожнюю пояснювати Ярославу і засмучуюся, коли він не задає сотні питань з якогось приводу. Натомість у транспорті постійне цикання на дітей, аби вони "закрили рот" і не говорили. Їх вбирають у рюшечки і не дозволяють повзати по землі. Зате куплені іграшкові пістолети і жувачки з чіпсами наше суспільство не смущають.
Говорили на цю тему із Сонею, яка водить донечку Євпраксію у фольклорну школу. Пракі із міжнародної сім'ї, здається, румунка там мама. Розповідала, як українська бабуся повела дитину у природничий музей у Відні. Дитина вирвалася і полізда на скелет динозавра, почала закривати і відкривати йому рота. Баба мало не впала від жаху, а працівники музею сміються - це ж весело!
Ну от, власне.
Ггг, оце знову півдня довбалася із безплатними сайторобками. Фігня якась, нічого не виходить.
Продовжила свій домен ще на рік)
Ггг, і чоловік у мене, знаєте, веб-програміст.
Блін, ну це пиздець, ну обідно до сліз. Чи піти на спільноту "віддам за секс", бо мені прямо нема що запропонувати за сайт. Зйомка нікому не потрібна, так. 
Ну я ж не хочу щось наворочене, просто фотки + статті.
Блін, ну не йошкін кот, а?
(писалося для gloos.ua, хоча не знаю, чи опублікують)

      Изюминку города, когда-то пешеходную улицу Андреевский спуск с 22 сентября перекрыли зеленым забором, закрыв на реконструкцию. В связи с этим новосозданная организация «Общественный совет "Андреевский спуск"», в которую вошли представители работающих на спуске галерей и мастерских, созвала пресс-конференцию и попыталась донести до общественности: ремонт дороги к Евро-2012 лишь прикрытие для незаконного захвата исторических зданий улицы и передачи их в собственность частных лиц и компаний.
 
      История с Андреевским спуском началась еще в 2006 году, когда киевская власть заявила о «реконструкции» улицы. Прозвучало решение Подольской районной администрации Киева с инициативы Ивана Салия и легкого согласия Леонида Черновецкого закрыть спуск на два года в связи с проведением «спасательных работ». Тогда многие специалисты из области искусства и архитектуры, при поддержке художников и общественных деятелей, выразили категорическое несогласие. Ведь для реконструкции исторической улочки нужен был грамотный подход, работа многих профессионалов, а у нас, как всегда, решения и проекты принимались за закрытыми дверями. Тогда же нашумело еще две истории. Первая – случаи рейдерского захвата помещений на Андреевском (вспомнить, хотя бы, «армянское кафе»), выселение художников из мастерских, отказ киевской власти продлить договора аренды для галерей. Вторая – желание «выжить» со спуска художников и мастеров, продающих свои работы на улице. Шум в СМИ, акции протеста и смена власти сыграла на руку «творческой» стороне конфликта, и активные действия в сторону спуска прекратились.
      Хотя не совсем. Скажем, мало кто уже помнит, какой была брусчатка на спуске до 2006 года. Все помнят только то, что имеем сейчас: залитую бетоном и асфальтом грязную дорогу. Такое сделали с брусчаткой для того, чтобы грузовики могли без проблем подъехать к объекту строительства – большому и массивному дому на Андреевском, 20б. Наблюдая такую безрадостную картину с брусчаткой на «украинском Монмартре», общественность уже не протестует против ее замены на современную плитку. Хотя еще пару лет назад мысли о снятии брусчатки, камни к которой, по словам археолога Л.Зализняка, вытачивали из «ледниковых» валунов, казалась дикостью. Создается впечатление, что брусчатку заливали грязью умышленно, ведь практически все киевляне признали: да, спуску требуется капремонт. Общественность успокоилась – этого и добивались.
Read more... )
Я уже уявляла, як прийду у жежешечку і напишу: друзі, я помилялася! Крим чудовий! Це доводить наша вилазка у прекрасні гори у травні, це доводить моя співпраця із чудовими кримчанами, і, звісно, це доводить наша остання сімейна поїздка! Але йух вам, а не гарний відпочинок чи хороший сервіс. Крим повернув до гіркої реальності агонізуючого совка та кидаловних дев'яностих, де ти усім "должен", де тебе обдирають як липку і де ти завжди будеш приїжджим лайном. Це той Крим, який я терпіти не могла всі ці роки. І майже рік позитивної роботи із Кримом виявився безсилим щось змінити...
Наше помешкання з двома басейнами виявилося зовсім не тим, чим уявлялося з опису. Хоча деяким критеріям воно відповідало: дуже далеко від людей і цивілізації. Але йти до найближчого магазину 2 км з дітьми пішки по розпеченому асфальту і під палючим сонцем було задоволенням сумнівним... Басейни були огородженою каламутною річкою, і лізти туди ми не ризикнули. Озеро-водосховище настільки загадили місцеві, що стало страшно за безлад у їхніх головах: сміття викидається у воду, яку потім п'ють.. Туди лізти і купатися ми не ризикнули. Річка заросла такими чагарями, що спуститися туди було практично нереально. Раз спробували - і більше не схотіли, після подертих колін, рук та зірваних спин.
Накрутки, здирання грошей за кожен бздох... Пропонує господар козяче молоко для дітей - я погоджуюся. Куштую те нереально-дороге молоко і думаю: або на кримських колючках кози почали давати солодке коров'яче молоко, знехтувавши досвідом поколінь моїх полтавських кіз, котрі виростали на соковитих травах і при цьому давали дуже...специфічне на смак молоко, або ж мене тримають за лоха. Але я таки лох, бо заплатила втридорога за магазинне коров'яче молоко... Може там було трохи домашнього коров'ячого, але мало.
На нас кричали. Весь час. За те, що "надто довго" вибираємо морозиво. Що не так стоїмо. Що не туди йдемо. Що не так стоять сумки.
Коли на камері схову написано 10 грн за місце, і ми впихуємо три сумки в одне місце, у нас намагалися зідрати 30 грн. Мої скандали і похід до директора нічого не дали: "Ой, у нас ошибка... там написано "за место", но на самом деле - за сумку".
Їхнє ставлення до дітей, які усім заважають, і на тебе тиснуть, аби ти їх ізольовував, бо вони несуть буцімто лише дискомфорт. У купе був цілий скандал із кримчанкою, але про це і згадувати не хочеться...
Мої прекрасні враження - від трав, від моря, від стиглих черешень. Від татар. Чомусь спілкування із ними завжди поки дуже приємне - чи то мені щастить? Дуже наповнені враження від поїздки з дітьми верхи у гори. Але попри це все я розумію, що кримський курорт - це останнє місце, куди б я захотіла поїхати. Хіба в саму глушину.
Тітка зранку вилетіла крізь мороз і сніг: прорвало трубу у майстерні. Двері розбухли і не закриваються, вся стіна розкисла, з даху лилася вода, мов з душу... Найгірше - величезна колекція робіт "попливла", багато років щоденної тяжкої праці.
Тітка стоїть розгублена, не знає, куди бігти і що рятувати. Роботи уже наче винесла, але як же вони тепер?
Бригада рятівників стоїть і матюкається. Матюкаються дядьки смачно, зі щирою ненавистю до труби і старого будинку, у якому розташовані майстерні.
- Мне эта, блядь, труба, уже вот здесь сидит! В печёнке! Я, блядь, нихуя делать не буду! Каждую неделю в этот ёбаный дом вызов! Я, блядь, все, пишу сегодня заявление на отпуск! Я НЕ БУДУ ее чинить!
Начальство не без знущання:
- Кто тебя в отпуск отпустит? Нужно что-то делать, вон, вода хлещет!
- Пусть Шурик ремонтирует. В понедельник!
- Шурик, блядь, уехал. Нахуй ему эта труба нужна?
- Тогда пусть Миша подстрахует.
- Аааа, хехе, нихуя, я Мишу попросил тебя не страховать, разбирайся сам!
- Нет, сука, я в отпуск пойду. Заебала жта труба!!!
Робітники "аварійки" роздосадовнао виходять, зі стелі ллється вода. Тітка розгублено хапається то за розкислі книжки по мистецтву, то за якісь ще не евакуовані роботи.
- Це вже не вперше... - нарікає вона.
- Так чого ж ви досі всі не скинулися і трубу не поміняли????
Ну але відповідь очевидна. Майстерня казена, чого нею займатися? Ніхто і пальцем не ворухне. Тим паче, яке скидатися, коли у інших не прориває?
Ну і ЖЕК туди ж. Сто раз приїдуть на виклик, замість того, аби один раз поремонтувати на совість...
Так і живуть.
Чому мовчать ЗМІ? Вчора було три акції. Масштабні за УПА і мову, а ще оті білі футболки, по ідеї, мали би ходити. Чоловік пише:
Вчорашніх мітингів ніде в новинах нема. Є тільки танк, шо підпалило Братство.  Про мітинги нема ніде: уп, кореспондент, проуа. Десь може є, хз. Але цим трьом діагноз.
Був великий мітинг, але для тих хто там не був - його зовсім не було.  Було б там навіть 100 тис - це неважливо без освітлення в ЗМІ. Для читача новин, що не був на мітингу, і не має друзів, що були на мітингу, вчора була тільки акція Братства з спалення пам"ятника на Шулявці і купа "інформприводів" згенерованих президентом, урядом і депутатами".
 Я знайшла дві новини на Главреді:
http://www.glavred.info/archive/2010/10/14/211937-14.html
http://www.glavred.info/archive/2010/10/14/174952-16.html
 Нято пише: "Ну що сказати, піздєц нам. Ось він, результат вчорашніх масштабних мітингів. Сухе згадування зі свободою на першому місці, не інакше. При тому що в захист мови заявку подавала УНП  і сцену ставила УНП. А їх навіть не згадано. "Прошли спокойно" - ось він результат".

А ви що скажете? Хтось висвітлював зі ЗМІ?

"ДЕСЯТИНКА" ПІД ЗАГРОЗОЮ!
Десятинна церква – унікальна пам’ятка середньовічної архітектури, яка має світове значення. Вона була першим кам’яним християнським храмом Русі, і той культурний спадок, що дійшов до наших днів, мусить належати всім людям, незалежно від віросповідання, конфесії, національності. Усі знахідки давньої історії Києва, зроблені на десятинці, а також фундаменти, рови чи поховання, мали б увійти до складу музею європейського рівня. Мали б…

      Зараз нависла пряма загроза існуванню пам’ятки: у фундаменти Десятинної церкви, а також унікальні за своїм багатством культурні шари, в яких, зокрема, є древнє язичницьке кладовище, хочуть вбити кілька десятків бетонних паль, на яких буде споруджено підмурок церкви Московського патріархату. Це має бути зроблено до нового року!
           На пам’ятці з 2005 року працюють археологи. Останні два роки вони не отримують ні копійки грошей за роботу. Вони працюють лиш для того, щоб встигнути врятувати якомога більше. Гроші, які виділяються буцімто на розкопки, розкрадаються, або використовуються не за призначенням. 

Суть проблеми: 8 вересня 2010 року Кабмін видав розпорядження, згідно з яким "для проведення археологічних досліджень та музеєфікації залишків фундаментів Десятинної церкви" виділяються бюджетні кошти на суму 13 мільйонів 400 тисяч гривень. Ці гроші треба «освоїти» до нового року. Однак археологи, які з 2005 року працюють на розкопках, останні два роки не отримали ні копійки за свою роботу. Вони працюють безплатно – просто бо не можуть кинути пам’ятку, яка, будучи відкритою (розкопаною), зруйнується і буде втрачена для науки і для країни.
           Археологи отримали інформацію про розпорядження з третіх рук, бо ні паперів, ні грошей в руках не тримали. Люди, які приходять до них з Адміністрації президента, не афішують своїх прізвищ і посад. Коли керівники арх. експедиції почали дізнаватися, що мається на увазі під «музеєфікацією», на яку виділено гроші, то з’ясувалося, що мається на увазі закладення підмурку для церкви московського патріархату: бетонні палі та бетонна плита на них. Тобто 14 млн бюджетних коштів віддається певній церковній конфесії! При цьому унікальна пам’ятка древньої архітектури й історії нищиться.
          Віталій Козюба, керівник Володимирського загону архітектурно-археологічної експедиції Інституту Археології:
        «Цей Московський патріархат, заклавши свою церкву, вирішив, вочевидь, застовпити місце. Ще в ті часи вони казали: «Ось коли наші прийдуть до влади!..» І навіть були такі розмови: «Держава вам не платить, так давайте ми вам заплатимо, і ви якісно все зробите. І вам буде добре, бо отримаєте гроші, і нам буде добре, бо ми отримаємо ділянку у своє користування». Звичайно ж, такі бартери абсолютно сумнівні і на них ніхто не йшов».
          Науковий світ в перебуває у глибокому шоці, оскільки через відсутність фінансування дослідження йшло дуже повільно (ці всі роки копало буквально 3-4 науковці за безкоштовно), і роботи ще непочатий край. Закладання церкви зруйнує пам’ятку.
          Віталій Козюба:
         «Якби у нас були державні кошти, ми могли б досліджувати значно якісніше. Адже коли 2-3 людини працюють – це одне, а інше – коли можна десяток ще людей найняти, аби вони хоча б землю викидали для нас. Все швидше було б. У нас так виходить: одна людина копає, чистить поховання, об’єкти вибирає, фотографує, малює, ці матеріали заносить до камеральної обробки. Одна аспірантка обробляє цю масу матеріалу. А ось той же звіт науковий вже нема кому робити, бо це ж треба таблиці, ілюстрації. Але ж головне завдання досліджень, в тому числі й археологічних, це отримання інформації і якісна її подача. Археологія це унікальна наука, яка досліджуючи знищує об’єкт дослідження. Один раз розкопаний культурний шар вдруге розкопати неможливо. І тому дуже актуальним є питання фахового, якісного дослідження, щоб мінімум втратити інформації і максимум її залучити до обігу». 
Віталій Козюба, як і решта археологів, вважає, що краще було б Десятинку не розкопувати, аби нині фундаменти не руйнувалися. І, тим паче, не були поховані під церквою.  

На території Десятинки дуже багато ще не досліджених ділянок. А під церквою вони просто будуть зруйновані, або ж, як і у Михайлівському, ці всі фундаменти, рови, поховання фізично будуть існувати, але будуть недоступними для дослідження. Насуваються холоди, і копати буде неможливо… А до нового року вже має стояти підмурок.   

Олексій Комар, один з археологів, що копає Десятинку, розповідає про ситуацію з фінансуванням:
           «У 2005 році, гроші, які виділялися на музеєфікацію, повинні були б йти на Укрпроектреставрацію – це організація, яка будувала Михайлівський собор, Успенський, Пирогощу. Оскільки ці гроші були виділені одразу на цю організацію, то й мови не йшло про якусь «музеєфікацію». Адже і Михайлівський, і Успенський, і Пирогоща за документами проходять як музеї, а ніякі не культові споруди, якими вони по суті стали після «музеєфікації».
          Наступний факт сплив тільки цього року. Укрпроектреставрація, для того, щоб прибрати ось цей ангар [О.К. на увазі зруйнований ангар над розкопками], і списати його, і передати комусь на баланс, сказала: дайте нам 5 млн грн.. Питання: якщо в 2005 році було виділено 8 млн грн., другий рік від кабміну прийшла цифра 7 з половиною млн., сума яка складається у мене – це 15, 5 млн грн.. Якщо з цих грошей Укрпроектреставрація хоча б щось отримала, то давайте вирахуємо: ангар обійшовся у 300 тис на проектування і 600 тисяч на саму споруду. Археологія обійшлася Укрпроектреставрації, тому що вона вимушена була нам платити, не уряд – десь у менше мільйона за ці два роки (2005-2006). Виходить, що з цих 5 млн 1 мільйон вони потратили на ангар, ще мільйон – на археологів. Виходить, що 3 млн вони беруть за свої послуги: техніка, паркан поставить, бетон прибрати. Залишається проста арифметика: 15,5 млн - 5 млн – де решта 10? Але найбільша цікавість в тому, що і цих 5 млн Укрпроектреставрація не отримала, нам вони платили свої власні, а не урядові, кошти! Виходить, що жодна копійка з 15 млн, виділених урядом Юлії Тимошенко, навіть до Укрпроектреставрації не дійшла! І зараз до нас приходить людина з Адміністрації, і питає, скільки нам заплатили за археологію. Ми кажемо: ми державна організація, підіть в інститут археології і запитайте, скільки нам платили за останні два роки. Нуль».

 За словами археологів, під час розкопок знайдено дуже багато унікального, безцінного матеріалу. Археологи пропонують спорудити класний музей, де будь-хто, незалежно від віросповідання чи країни проживання, зможе отримати неупереджену інформацію про старий Київ, Старокиївську гору, Десятинку. Однак їхні проекти та ідеї щодо музею ніхто не чує.

Натомість Київ має це:

Шановні журналісти! Я досі не пристроїла ні в яке видання цю тему! Якщо ви можете мені з цим допомогти, то буду дуже вдячна. Повірте, написати про проблеми археології статтю найкраще зможе саме журналіст-археолог, якому не треба "вникати" в незнайому тему! Допоможіть мені виступити автором статті, а то абідна как-та. :)

Недавно [livejournal.com profile] gontas  штовхнув воза щодо продажних українських дівок.
Як ілюстрація - останні сіські мєсяца у Тьоми в жж, де якісь київські курви, замість того, аби клацнути свої цицьки на фоні килима у своїй хрущовці, вилізли і роздяглися на Майдані. Тим самим породивши коментарі такого штибу: "В Киеве походу все телки раздеваются. Наверное там можно неплохо отдохнуть".
Ось дала б в морду. Серйозно.
По ходу, нашим дівкам від безнадьоги дах рве. Але внутрішньої культури і гонору не вистачає задіяти задля досягнення мети щось, окрім тіла або смазливої морди. Ну, але це ж і культивується уже дуже давно. Нескоро заговоримо про рівноправ'я і про те, аби жінку перестали розглядати виключно як м'ясо для трахання. Про це свідчать хоча б шедеври реклами "Даю в розстрочку до 15ти разів" із зображенням жінки (відзначився Технополіс. До речі, із сайту Сумно? хвоточка бігборда кудись зникла), а також геніальні слогани "Розсунь палички", "Візьми до рота" і "Оближи шари" від Якіторії.
І, що цікаво, жодна ж душа не накатала скаргу кудись (куди?), а лише похіхікують всі потрошку. А що ще лишається робити? Українські жінки - продажне м'ясо, готове облизувати шари і росзувати "палички" задля кращого життя.


http://exler.ru/bannizm/24-09-2010/20.jpg

 



Вчора питаю свекруху: "Як ви можете голосувати за людину, яка не знає, хто такий Чехов?" Свекруха загадково посміхається і відповіді не дає. Ледь стримуюся, аби не запитати: "А ви самі хоч знаєте, хто це?", бо боюся, що виявиться, що не знає.
Бідна, бідна Україна... Яка глибина трагедії. Який чіткий поділ на дві частини. Так було завжди. Вивчаю археологію, то в яку культуру не плюнь: або Лівий берег, або Правий. Одиничні випадки, коли два береги були об'єднані. Завжди були "ми" і були "вони", ліве і праве. І зараз чітко видно, де "ліве" - дивлюся на мапу розподілу голосів.
Вибори показали кілька очевидних трагедій нашого народу (еліти зачіпати не буду).
1. Найвищий прояв існування народу - це нація. Нація - це коли у етносу з'являється самосвідомість. Я - українець. Для мене, чи там для тьоті з Тернополя, це органічно і природно. А свекруха каже: "Да нам на юге все равно, русские мы, украинцы или еще кто". Уявляєте, аби донецький хтось сказав: "Я - українець"? Та у нього язик зламається вимовити таку крамолу. А якщо якась інтелігенція (псевдо?) і скаже щось подібне, так з купою обмовок і зауваг. Тобто нині маємо ситуацію, коли захід і центр є НАЦІЄЮ, а південь і схід - це ЕТНОС. Тобто просто споріднена (антропологічно, спільним походженням) група населення, яка проживає на чітко окресленій території.
І так історично склалося, що частка етносу в країні більша, ніж частка нації. І цей етнос вчора визначив нашу долю.

2. Друга проблема: відсутність класичної освіти. Те, що люди навчилися читати і писати - нічого не означає. Люди не знають історії, літератури, мови. "А зачєм, ми і так живьом!" І саме тому їм не видається чимсь диким віддати голос за людину, яка є абсолютно, непробудно і непростимо безграмотною! А ви думаєте ті, хто голосував, знають різницю між геноцидом і генофондом? Якщо перше слово вони чули по тілівізору, то другого не знають точно. Як і Чехова чи Ахматову. Їм неприємно, що сміються з Януковича, який робить такі ляпи. Їм здається, що це сміються з ни[, адже вони теж не знають цих речей - "і нічьо, живут!". Господи, але як може налізти на голову те, що країною керуватиме цілковитий неук??? Як взагалі він міг потрапити так високо? Адже природно, коли в правлячі еліти пробиваються люди, котрі справді кращі за інших, коли вони талановитіші, коли пашуть як папи карли! Чому тільки у нас розум чи таланти не грають ніякої ролі?  У нас на першому місці не розум-освіта, а - хитрість і цинічність.

3. Третя проблема - відсутність моралі. В "Корреспонденті" гарне задали питання одному чуваку: Чому ті, хто приходить до влади, тільки й того хоче, що накрасти побільше? Чому ні у кого нема амбіцій витягнути країну з дупи? Справді... чомусь усі кандидати мають одну мету - награбувати, нахапати у своїх інтересах. Нікому не хочеться стати героєм, увійти в історію, прославити свій рід. Це все йде з низів, де люди так само абсолютно не хвилюються за долю країни, за долю ближнього і навіть за долю майбутніх поколінь. Кожен сидить у своєму болоті і не хоче і пальцем ворухнути для якогось химерного "загального блага". Я не віруюча, але в цьому плані респект віруючій Західній Україні - у них не стоїть так гостро питання моралі, бо є мораль християнська, на відміну від Півдня-Сходу. Але загалом, країна в агонії, бо такі речі, як красти на всіх рівнях, іти по трупах, топити ближнього в багні, не гребувати засобами для досягнення мети - це речі загальнонаціональні! Це наше горе!

Господи, як мені боляче. За те, що країна вибрала такого чільника... Боже, надоум цих людей. Що має статися з ними, аби вони прозріли? А діти їхні... Ростимуть такими самими неуками. І все буде по колу. Бідна, бідна країна.
Хай би розділилася на Україну та російську автономію, на націю та етнос - всім було б краще.
Тут вся френдстрічка, коментатори на УП і іже с німі пісяються: уууу, це була фатальна помилка Яника - не прийти на дебати! Тепер він втратив купу виборців! Тепер показав своє істінноє ліцо! Тепер він програв!
А дзуськи, друззя. У мене зараз в хаті живе типовий представник Януковського електорату з південних регіонів (в лиці свекрухи), так от яка у неї реакція була на те, що кандидат не прийшов в ефір: "Не прийшов? ну і правильно! Що з цією брехухою говорити?"

Думаю, у більшості януковців реакція буде саме така, і кандидат нічого не втратить.
Ось є такі люди... Які тусуються в якомусь проекті... Але замість того, аби цей проект розробляти, вкладатися в нього, валять в інший проект - де вже все зроблено, де слава на тарілочці. Не знаю, мене такі розклади дуже засмучують. Якщо ж всі будуть йти на готовеньке, то, зрештою, не буде тих, хто буде починати. Ось.

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 21st, 2017 08:50 am
Powered by Dreamwidth Studios