Навігація
У Мексиці набагато простіше зорієнтуватися на вулиці, ніж в Україні. Достатньо дійти до будь-якого перехрестя – і ти уже знаєш, як називаються вулиці: та, на якій стоїш і сусідні. Завжди, у будь-якому місті, на кожному перехресті у Мексиці висять таблички з назвами вулиць. Це правило. І це ДУЖЕ допомагає.
Так само зручна і транспортна інфраструктура. У транспорті написані всі станції, всі пересадки, а також те, куди треба вийти, щоб добратися до автовокзалів. У тролейбусах написано, які станції виведуть вас до метро. Просто і дуже зручно. Хоча, звісно, не так зручно, як у Європі.

Великі порції кави та іншого питва
Якщо у  Мексиці береш «маленьку» порцію кави, то будь певен, що ти її ледве вип’єш. Раз з переляку я взяла середню порцію. А от «кафе ґранде» не зважувалася купити ні разу. Я не знаю, хто здатен випиту таку порцію.. Маленька кава у Мексиці – це 300 мілілітрів. Повних. У нас же купуєш капучіно і ту чашечку страшно в руці тримати, така вона маленька… До поїздки в Мексику я цього не помічала навіть, а зараз кидається у вічі і дратує.
Те саме і з соком фреш. У них є таке мірило питва – копа. Це така півлітрова чаша. Тож фрешу зазвичай ллють не менше за півлітра. Менше – дуже зрідка, у дорогих ресторанах. В Мексиці в принципі не міряють фреш по сто грамів, як у нас. Якщо вже ллють, то ллють щедро. "Трішечки, але відро".

images
Клімат
Який тут клімат! Тепло і гарно) Правда, я в Мексиці бувала тільки влітку, наступного року хочу взимку полетіти, порівняти. Але те, що я бачила: сонце, сонце, сонце! Навіть якщо у  якомусь регіоні стає холодно, день їзди -  і ти на морському курорті. Це неймовірно. Чудовий настрій гарантовано!

Read more... )
Одна з тих історій, яка зробила поїздку в Ізраїль незабутньою!
Розповідає один чоловік, єврей, гід.
- У мене науковий керівник був ну просто феєричною особою! Лінгвіст, професор літератури. Його як людину характеризує той випадок, коли він приїхав у Лос-Анджелес, знайшов у "жовтих сторінках" телефон Рея Бредбері, зателефонував і напросився на чашку кави.
Так от, він дуже мав велику любов до Шотландії. Стільки років про неї мріяв, вивчав літературну спадщину, і зрештою туди потрапив.
І ось їде він гірським серпантином. А воно дощ, мряка, ніц не видно. Раптом автомобіль глохне і більше не заводиться. Мій керівник виходить, те-се - не знає, що робити. А отже треба йти за поміччю. І от іде він тим серпантином, вже спускається вечір. Зрештою, дотьопав до якогось села. Пам'ятав же, що шотландці дуже скупі і закриті до чужинців, але що мусив робити? Постукав у двері якоїсь хатки. Відкриває стара баба. Він їй: так і так, машина зламалася, треба якось переночувати десь, я весь змок...
Баба, мало не зціпивши зуби, пускає його в дім. Наливає йому якогось ріденького пішла і кладе дві тонесенькі черстві скибки хліба. Чоловік поїв, говорити нема про що, баба втупилася в нього і дивиться. І мовчить. Зрештою, чоловік не втерпів і каже:
- Як казав великий шотландський поет Бернс про гостинність тутешніх людей, **** (і цитує його вірш про гостинність, я цього вірша по пам'яті не відтворю:))
Баба одразу наче ожила:
- Ви знаєте Бернса? - вражено спитала вона.
- Ну звісно!
- А напам'ять?
- Можу і напам'ять! - і чоловік продекламував кілька строчок.
Баба ошелешено на нього подивилася, потім покликала якогось свого внучка, чи кого там, і щось шепнула на вухо.
За деякий час у хату повалив люд. Принесли м'яса, вина, накрили стіл. Навіть прикотив хтось голову сира. Чоловіка мало не поставили на стілець і змусили читати вірші Роберта Бернса. На очах у слухачів були сльози :)
Зрештою, місцеві чоловіки уже під хмелем почали доколупуватися до єврея:
- Ну скажи, ти ж шотландець! Ти не можеш бути не шотландцем!
- Так, я шотландець! - визнав гордо єврей.
А один дідок підійшов до нього, обійняв, і мало не ридаючи сказав:
- А Роберт Бернс - живий! - і з надією: - Живий, правда ж?
1.
    Потяг 298 Київ-Севастопль. Їду в купе із чоловіком, жінкою та їхньою дитиною-підлітком, років 12. Я не спала перед тим ніч, втомлена, лягаю на верхню полицю. Пару раз говорю зі своїм чоловіком по телефону, вони чують, що я україномовна. Бачать, що у мене на сумці жовто-блакитна стрічка. Я взагалі з ними не розмовляла. Між тим, ссідові по купе чи то переклинює через мою україномовність, чи йому просто насрати на мої почуття як носія мови, але він регулярно починає скалити зуби на все українське. Раз у раз він веде з донькою такі розмови, як от: "У этих хохлов....", "Ты что, щира украйиночка?" - "Нет, папа, конечно!" - "Ну смотри мне! Может ты еще и Юльку жалеешь, бедняяяяжечкаа, в тюрьме сидит!" "Вы знаете, как по-украински "тряпка"? Ганчирка! Бугагага! А форточка? Кватырка! (це казала дружина, яка мову видно знає) Приколись! Гагага!"
      Судячи по ШОКАННЮ та ГАКАННЮ це якийсь Харків їхав. Чи Дніпропетровськ.
      О поясніть мені, ЯК? По-перше, де ще, крім України, бачено, аби людина пишалася тим, що не знає якоїсь мови, а тим паче своєї! Щоб під*юськувала дитину проти українського. Щоб так по-бидлячому поводилася. При тому ж чоловік, коли вирішував кросворд, то знав назву корабля Ясона, тобто ж освічена наче людина... "Всі вони - нещасні люди. Вони відрізають собі величезний шмат життя і знання. І вони не потрібні. Ні у Росії, ні на цій землі" - думаємо ми, думаю я про цих людей.
    Та останнім часом я інакше почала думати. Що перебуваю у ілюзіях стосовно "цієї землі", бо наша земля - це вже бидлоземля, де дві третини країни просто люди без коріння, без поваги, без нічого. 
    Я казала про моє найперше і найшокуюче "враження від повернення", коли я, начитавшись фейсбуку, поверталася з Непалу і мала пересадку на рейс, на який стеклися співвітчизники з Непалу та Індії. Я ходила у залі очікування між рядами в надії почути хоча б десь українську мову, але я її не почула. Тоді мені сяйнула думка: а за що ми боремося? кому це потрібно? Цим людям нічого не потрібно. Грамотні російськомовні люди і так розуміють, що російською їм розмовляти не забороняють, і виступають за українську. Але грамотних людей мало. В країні, де майже всі мають вищу освіту, освічених людей ох який низький відсоток.
    То що ми маємо? Людей, які зневажають цю культуру і цю мову, не знаючи до ладу ні того, ні іншого. Вони і не хочуть знати! Бо їм це не потрібно. І "чємодан, вакзал, расія" - це вже не їхній варіант. Бо не вони тут чужинці. А ми. ЦЕ МИ ТУТ ЧУЖІ! Розумієте, в чому проблема?

2.
    Татарина Опаса свого часу "вижили" крутелики з Нового Світу, де він мав свою домашню кухню на узбережжі. Тож він вимушений тепер мати цю кухню у селі неподалік від Судака, якщо з*їхати з траси і трохи заглибитися.
    Гостей зустрічає бабуся ОпА. Вона така стара, що усі чоловіки-мусульмани, заходячи в дім Опаса, цілують їй руку в повазі. Але у неї світяться очі. Вона вибачається, що трохи трусяться руки (їй 82!), але зараз піст, а отже вона має встати о третій ночі і не їсти аж до дев*ятої вечора, коли зайде сонце.
    Опа приносить на таці каву. "Сейчас я покажу вам, как готовят кофе по-татарски". Вона накладає спершу у чашку пінку з турки, потім заливає кавою. Дає густі вершки - переварені, аж жовті, як застигла сметана. Кожен свій рух вона супроводжує розповідями про їхні традиції, культуру, звичаї. Її син опас теж не відстає: "У нас так прийнято..." "Так заведено, що...", "А ми, татари, робимо це так...", "А знаєте, у нас є легенда..".
    Коли вони говорять, то хочеться мовчати і слухати. Те, як вони люблять свої традиції. Те, як вони тримаються роду. Сім*я опаса була вивезена у Казахстан, де вони зазнали дуже багато митарств. А потім повернулися на свої землі. Вони люблять цю землю... Вони з ніжністю садять трави і спеції. Вони є носіями кухні, фольклору, традицій. Як це відчувається! Ця любов до землі, до свого! Я прониклася неймовірною повагою до Опи, Опаса і їхнього сімейства. І розумію, чому хочеться цій Жінці цілувати руку..

    Це були враження одного дня. Для мене - дуже промовисті.
Одна справа знати і читати про БеркоШколу. Інша справа - побачити, хай навіть на світлинах. Надибала оцей альбом:
https://plus.google.com/photos/115568541412131459186/albums?banner=pwa
І після цього віддавати дітей у звичайну школу?! Аааааааааааааааааааа.............!!!!!!! Це не люди, це ЛЮДИЩІ!!! Які таке роблять! Боже, які молодці!!!!
Навіть не знаю, з чого почати)) Певно з того, що досі не вірю, що я зараз без лінз. Стільки років це було неймовірно, це було нереально - просто сидіти за компом без додаткових приладів для корекції. А зараз я бачу... Жадібно читаю вивіски на вулиці, інколи на автоматі шукаю окуляри, бо не можу ніяк звикнути. Казково!
      Поганий зір був у мене з дитинства. Щоправда, до школи я ще пам*ятаю, як тато проводив мені "індіанський" тест на зір - треба було порахувати кількість крихітних зірочок між основними яскравими зірками Ковша. І я рахувала і мала прізвисько Зоркій Глаз. А потім була операція, я заразилася коньюнктивітом, пішли ускладення...
Read more... )
:)

***
Заморочений сірий кіт
Запитав дуже тихо й боязко:
"Коли зникне нарешті світ,
То залишиться тільки Боярка?"

А чувак на підстилі з трав,
Той чувак, що давно не голиться,
Відповів: "Дак уже зникав,
Залишалася тільки Бобриця".

***
Я лежав у пітьмі і співав,
Я лежав у пітьмі і свистів.
Я хотів, щоби вечір тривав,
Я хотів, щоби вечір летів.

Але ніч надійшла й обняла
Мій будинок, дерева і став.
Я устав і присів край стола,
Я сидів у пітьмі і мовчав.

[livejournal.com profile] gal4enja 

так:)

Nov. 18th, 2010 11:52 pm


ех..

У стронговського стягла.

так

Nov. 13th, 2010 12:06 pm


Взагалі, пруся від робіт [livejournal.com profile] smugasta 
Меллон махала руками і дуже емоційно розповідала: "Ти не уявляєш! Це якийсь інший світ! Це... це щось неймовірне!!" Вона нещодавно повернулася зі зйомок репетиції балету, де пробувалася у якості фотографа. Меллон розповіла, що їй хотілося вжатися в стінку від побаченого. Що це був надзвичайний експіріенс...
За деякий час Меллон запропонувала познімати балет і мені. Людям там художність не потрібна, їм хочеться чітких фотографій для стенду і сайту. А оскільки фінансово фотографа з гарною камерою і світлом люди не тягнуть, то пробують різних недоучок - а раптом попадеться хтось, у кого випадково вийде? Тоді можна буде того когось брати у якості фотографа на виступи...
По телефону Тетяна розповідає, що "та світло тут у нас!". Я дуже в цьому сумніваюся, і коли заходжу до зали, то остаточно переконуюся у своїй правоті. Тьмяні білі радянські лампи, що ллють тошнотне світло крізь гратки.. Знаєте, такі лампи, які у лікарнях зазвичай? Тут навіть читати було б не комфортно, не те, що фотографувати. Тіні лягають негарно, фот не тягне... Приречено прикручую спалах - зрештою, художності чи атмосферності від мене не вимагається. Лише чітка фіксація руху...
Дитяча група - діти як діти. Але потім поступово збрідаються старші дівчата, жінки. Вони стають до станка і все змінюється. Лунає жива музика, і ось люди починають плавно, витончено рухатися. Я сиджу, вся така незграбна, затиснена, згорблена.... І мені хочеться заховатися якнайдалі. Ось, здавалося б, звичайнісінька дівчина. На таку не звернув би увагу в метро, аби вона сиділа осьо так, як я: голова в плечі, суєтливі рухи. Але вона стоїть з ідеальною спиною, тягне шию, плавно рухається. І запускає якийсь магічний механізм. Тих чарів не видно, вони розбрискуються непомітно, але ось я вже зачарована, не можу відвести погляду то від тієї, то від тієї... Господи, які вони прекрасні!!! Скільки втратили ми, жінки, скоцюрбившись біля моніторів. Скільки справжнього і забутого у тих жінках... Які вони надзвичайні.
І коли я їхала додому, я згадувала про Меллон. Так, її реакція, моя реакція... Нас занурили у паралельний світ!
А якби я була чоловіком, то убила би себе об стіну)

small0838.jpg balet picture by Melnychenko

А це двохвилинна перерва. Взагалі це неймовірно... Як люди контролюють кожен м'яз свого тіла. Не помітно, наскільки вони виснажені. Лиш піт, легке почервоніння обличчя. Але бездоганна відточеність і сила рухів. І ось перерва, і ніби листя падає.... Люди втомлено опускаються, розслабляються (але не всі!), ти дивишся на них і думаєш: які ж вони виснажені!...

small0838.jpg balet picture by Melnychenko
Мені трохи прислали казочок, оповідань і віршиків для журналу. Я просто... я не знаходжу слів! З одного боку розумію, що у той журнал вони, здебільшого, не прокатять. Надто багато якоїсь...філософії, мудрості. У журнал треба приземленіше. Але ж найкращі казки авторські якраз із цією душею, духовністю! І мені так хочеться їх видати збіркою. Бо я хочу читати такі казки і віршики своїм малим! Це просто... просто надзвичайно!
Над дитячими віршиками Олесі Мамчич взагалі ридаю з щастя)) Ииии!
Оце ж дав Бог таланту стільком людям!
Чому ж на полицях немає таких дитячих книжечок?
Якщо хрещений твоєї дитини біолог, а ще гірше, якщо і його дівчина ще більший біолог, то походи в гості можуть закінчитися поповненнями в сімейному зоопарку. І хоч я щиро мрію про бордоського дога, або хоча б пацючка, сьогодні принесла додому двох маленьких мадагаскарських равликів. Як мені повідомили, равлики ці гермафродити, а хто буде папочкой, а хто мамочкой - вирішують під час сексу (і в цьому я їм заздрю!). Ще вони жеруть овочі і кріп, а ось бананами їх краще не годувати. Тепер лишилося купити акваріум і ґрунт, бо поки вони маленькі, а потім виростуть такі:

Мадагаскарские улитки

Ще мені пообіцяли потомство у 200 равленят, так що одне потомство - і вся френдстрічка у равликах!


ВСЯ СЕРІЯ ТУТ.
БІЛЬШЕ НА САЙТІ

Це - щось. Це - дитинство. Це дитинство, яка ми пам'ятаємо. Це справжнє.
Ціни, до речі, такі самі, як і у наших "смазливих" фотографів. Ридаю і плачу від захвату. Як люди досягають такого рівня?
Не можу втриматися, тож розкажу про мамину квартиру в Броварах. Це та квартира, у яку переїде мама і її чоловік, а ми, в свою чергу, в'їдемо у їхню стару на Харківську. Саме на ремонт цієї квартири ми давали гроші, а я віддала на неї всю свою "одноразову допомогу".
Мамин чоловік Толік - дизайнер. Оформлює експозиції у Музеї війни, музеї Чорнобиля. Він - майстер на всі руки в тому плані, що з абсолютного сміття робить круту дизайнерську річ. Йому підвладний простір. Ми зафукали квартиру в Броварах, бо вона була тісна, з банальним "совковим" плануванням: вузький коридор і дві кімнати, більша і менша. Востаннє ми бачили цю квартиру, коли там були голі стіни. Чорнова стяжка. Потім був ремонт, і я просто пам'ятаю, З ЧОГО робився ремонт. Мамини розповіді про вічні "залишки", "дешева наша плитка" і т.д. Купувалися матеріали шматками, биті, найдешевші, "гівняного кольору". Я уявляла тіхій ужас, але вірила в диво, бо Толік здатен з нічого робити ЧУДЕСА (хто був в гостях на маминій квартирі старій, той мусить пам'ятати, що люстри робляться з старих парасольок і дуршлаків, годинники - з дисків, столи - зі швейних машинок...)
І ось ми заходимо і омліваємо. Квартира ще сира, тут не поставили двері, навалено мотлох (у мами з Толіком нема грошей на переїзд машинами в кілька ходок, то вони возять "партіями" на маршрутках). Так от, оця тісна квартира просто перетворилася у щось неймовірне, наче там є простір у просторі! На жаль, у мене нема ширококутного об'єктива, аби ОХОПИТИ усе те, але я зробила трохи знімків, аби хоч трохи показати, що там. Заздалегідь вибачаюся за гівноякість фотографій.

Отже, вхід до квартири номер 114 з під'їзду ...

Read more... )
"в містах навпаки - до людей часом важко достукатих (дододитсья долати перевони у вигляді тих же консьєрожок, залізних дверей та скепсису в очах, викликаного надлишком малолітніх "аскерів", що крім "дайте, дядьку, п*ятака" ні на що не спроможні). Але коли всі ці перепони пройти - виходить щось неймовірне. люди дивуються, для них це щось іншопленетне іноді..." - це ділиться враженнями Оленка-Меллон.
Я цілком згодна з нею. Колядування - це як автостоп. Це той страх подзвонити в двері, це радість від того, що за дверима знаходяться хороші люди... а ще хвилину назад ти не знав про їхнє існування! І тепер ось ти знаєш, що це жінка Галина, і що у неї онучка Вікторія, і хоч онучка і не тут, але бабуся просить повіншувати, адже чому б зайвий раз не закликати добрі сили до людини, яку любиш? ;)
Ще ходимо в суботу. Раптом хтось надумав і хоче нас бачити - ми прийдем!
Я взагалі дуже ревниво і дуже прискіпливо ставлюся до дитячого фото. Мені дуже важко "вгодити" :) Наприклад те, що пропонують наші платні хвотографи за гроші (800 грн за 2 години зйомки на природному освітленні+обробка - це такі ціни. Я поки пару раз називала ціну в 250 грн - ніхто не клюнув, хоча на одну зйомку йде від 6 годин - десь 2 години на зйомку + від 4ьох годин на обробку.) мене зазвичай повєргаєт в униніє. Дуже мало гарного фото. Якийсь тіхій ужас. Що може бути гірше, ні нафарбовані діти? Або діти в темних окулярах? Або модніци на каблуках? Як взагалі можна псувати дитячу красу і безпосередність?
Але хочу поділитися кількома посиланнями, які просто... ну просто...ах:) Я дуже люблю цих фотографів. Оце щойно підчепила з френд-стрічки:

А? А? Супер!!!!! Автор [profile] tanya_volkova
Дайте мені небеса ручки не з попки, аби так робити!!!
Або ось прекрасний фотограф: Олеся Углова [livejournal.com profile] ouglova
Це взагалі для мене взірець. І по кольору, і по техніці і - головне! - по настрою.


Щось сьогодні головна тема френд-стрічки - Сашко Положиньский.
Він просто нереальний молодчинка. За нього голосувала б не замислюючись;) Те, що він робить - щиро і зі справжньою любов'ю до цієї країни. Як мало таких людей!
http://sashko.com.ua/

Вперше «Веселка» (в оригіналі – Rainbow Gathering) відбулася у 1972 році, і відтоді з’їзд хіппі відбувався щорічно по всьому світі, збираючи у одному колі під одним небом до 30 тисяч осіб. І лише у 2009 році «Веселка» приїхала в Україну. Оминути цю грандіозну подію наша сім’я не могла, і ми вирушили в Карпати, аби долучитися до міжнародної спільноти миролюбних ідеалістів...
Взагалі, поїздка якось не складалася від самого початку. Спершу по дорозі на Свірж нам у шкло втрапив камінь, і шкло тріснуло. А за ніч, від перепаду температур, тріщина розповзлася. Потім Свірж гучно тріснув і сам. Ми напросилися в гості до Іванки у Львів, оскільки необхідно було тріщину засвердлити. Потім нарешті вибралися в Карпати… Але дорога до омріяної «Веселки» давалася тяжко: настрій на нулі, навігатор бреше, бездоріжжя… Ми їхали і їхали, втрапили кудись геть не туди (місцеві, дякувати їм, скерували нас у правильному напрямку), ночували бозна-де і знову дерлися до «Веселки», хоча, відверто кажучи, хотілося махнути на все рукою і рвонути на Азовське море. Але ми були вперті, адже у голові відлунювали розповіді тих людей, які вже на європейській «Веселці» побували. Коротше, мало бути щось надзвичайне.
Read more... )

 (600x399, 158Kb)

Read more... )

Ура! Сьогодні ми, в останній день, таки пішли колядувати. Але краще пізно, ніж ніколи! Цей рік відзначився і запам*ятався тим прекрасним, чудовим настроєм, який усіх нас (я сподіваюся!) супроводжував. Це було,... як же це називається, бо вже й забула... а! ЩАСТЯ! Дякую вам, любі мої, що ми таки зібралися і таки поспівали. Хай же буде цяя зустріч поміж нами не остання!
Дуже шкодую, що не змогли ще всі разом десь посидіти-погуляти, бо ж треба було малого додомцю забрати... але все одно!
Ось є трішки фоток на пікасі:
http://picasaweb.google.com.ua/dutan.kymel/PeZaZK#
Правда, оскільки Снейк міг знімати лише тоді, коли ми пили, то майжєе на всіх фотках ми п*ємо!

 (700x465, 336Kb)

Я вже колись писала захоплено про цих людей [livejournal.com profile] vizaviz . Саме подивившись, як молоде подружжя із щойнонародженим дітьом (місяць йому був) облазило вздовж і впоперек всю Нову Зеландію (гори), я зрозуміла, що діти - це не такі вже й слабкі істоти, і що вони звикнуть жити так, як живуть їхні батьки.
Але тоді ж сталося кілька обломів. Облом перший - на мандри потрібні гроші, а в нашій ситуації їх ось саме на мандри і не вистачало. Облом другий - на мандри потрібен час, а відпустка ну просто ганебно коротка, і якщо з*їздити на всі фестивалі, то на щось глобально-мандрівниче не вистачить часу. Ну, і грошей. Рада я була б замість Європи злітати в Непал, але де візьмеш стільки грошей хоча б на квитки? Ну, і облом третій: де б знайти інших людей з дітьми, таких самих підірваних? Знаю, бродять Україною хіпани з дітями, але я надто вже далека від цієї тусівки, аби зійтися із цими людьми. Вони всім хороші, і волохатий старий хіпан, котрий носить у слінгу аж чорне від засмаги півричне дитя - це круто. Але коли я бачу, що у того дитя хворобливо роздутий живіт, і воно волає з болю як різане, а таткові це все по цимбалах - хочеться того хіпана убити, бо що занадто, то нездраво. А я хочу золоту середину. Але гарні молоді батьки серед знайомих невитягабельні навіть у сусідню область на Шешори, не кажучи вже про глобальні поїздки світом.
Ідеальний варіант: мати друзів, із якими їздити і які з часом обростуть дітьми. Але таких друзів нема. Це мені, власне, найбільше болить. Але що поробиш. Я вже навіть і звикла їздити сама. Просто згадується той ідеальний варіант, як був на Шешорах... Коло дорослих, чай, свічки, багаття, бонги, сопілки, гітари... Середина кола застелена сіном, і там тусять дітки до року, яких нянчить усе коло.  Це були діти усіх одночасно. Це було прекрасно!
Ось просто дві фотографії. Ах, скільки об*їздили ці люди з дитиною!
фоти )
Дитина віку Ярославського!

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 21st, 2017 08:40 am
Powered by Dreamwidth Studios