Я завжди була страшенно закомплексована. В школі хлопці, м'яко кажучи, не балували мене своєю увагою. В універі мені нагодився Сергій, який, по суті, шар за шаром почав знімати з мене комплекси. і було що знімати! Я терпіти не могла в собі усе. Великий ніс, криві ноги (спеціально викривляла їх при ходьбі в інший бік), малі груди, рідкі зуби, завелику задницю ... коротше, весь набір дівчини-підлітка. Єдине, що мене влаштовувало, так це шкіра. У мене ніколи не було прищів.
Після народження Ярослава я здійснила давню мрію - виправила собі зуби, які вперто не бажала виправляти моя мама, вважаючи, що "і так красива". В той час я сильно схудла (до вагітності була повнішою) і мала омріяний третій розмір грудей. Це був шик. Це була мрія. Я літала, мов на крилах, і охмуряла все і всіх. Уявіть собі це оп'яніння владою, жіночою владою, яке ніколи не було доступне. Не тому, що я була якась гірша. А тому, що була закомплексована.
І от зараз наступив момент, коли все потроху починає відхлинати. Що обличчя уже не як в шестнадцать лєт і навіть не як в двадцять чотири. Що підтримувати себе в формі, а особливо після чотирьох місяців малорухомого життя через ноги, стає дедалі важче. А ще у мене після операції почало косити око, вже рік як. При чому мірі лікування не допомогли, а лікарка сказала: "Ну, що зробиш. Це не аж така косоокість, щоб оперувати. Приходьте через рік".
Зараз це виглядає так:
Read more... )
Уявіть собі відчуття: у дівчинки почали по одній забирати цукерки. Це було жахливо. Я хотіла назад) Терпіти не можу речі, на які я не можу впливати. А на ці речі я не могла впливати. Я почала уникати людей і дивитися в очі, мене з головою накрило оце відчуття закомплексованого підлітка.
Але минає час, і я розумію, що все-таки мають бути й інші цінності. Що, зрештою, треба уміти брати чимсь іншим. Що, може, треба прокачати скіл шарму, чи що? Коротше, поволі у моїй голові щось перемакітрюється на цю тему. Захотілося навчитися приймати свій вік. І набути якоїсь... зрілої жіночності, чи що?
Зате встигла сфоткатися з професійним візажем від Тані Далматової.
Буду милуватися на старості,гг.
Read more... )
П.С. Щоб не видаватися тупим кісо, у своє оправдання скажу, що за день прочитала три наукові статті про аварів, а ще сторінок зі сто книжки про Юстиніана та кампанії Велізарія :)
Vyrushaju! Nastrij patriotychnyj! Ja stala patriotom Rusi u skladi Lytvy))) Nadyxnit'sya i vy!

Listen or download Старый Ольса Грюнвальдская битва for free on Prostopleer



Poxmuryj syluet:


Ona:


Vjazaty namitku vslipu ja tak i ne navchylasya.
Ну от, сьогодні я мала перше заняття на мотоциклі, їзда по ґрунту, готуюся до проекту. Інструктор суперський, дуже терплячий. Я - сцикло. Щойно сідаю за ТЗ, як починає накривати страх, який поселився після аварії. Але я вже навчилася зціплювати зуби і ховати страх якнайдалі, аби він не тьмарив мені розум. Але варто зупинитися і "відпустити" себе, як починається перелякане "обожещоятутроблюнащоменіцездалоооося?!" Ейфорія від їзди межувалася із настраханим "та коли ж це скінчиться, хочу додому!!!". Загалом - супер) Найтяжче мені було зі зчепленням, пару десятків разів я глухла. Впала разок, інструктор зауважив: "А я вже почав дивуватися: як це так, що студент не падає? а тепер бачу, що все в межах норми!"
Пару разів моц сильно кренився (чи мені так здавалося?) на роз'їждженому ґрунті, якимсь чином мені вдавалося "вигребти" і не впасти, і те єдине падіння було вже тоді, коли я мала зупинитися.
Сподо. Дуже.
Відчуття кращі, ніж машина)
bzzzzzzzzzzzz )


УПД. Це тільки у мене на компі ці фотки безбожно витягуються по висоті?...
Навіть не знаю, з чого почати)) Певно з того, що досі не вірю, що я зараз без лінз. Стільки років це було неймовірно, це було нереально - просто сидіти за компом без додаткових приладів для корекції. А зараз я бачу... Жадібно читаю вивіски на вулиці, інколи на автоматі шукаю окуляри, бо не можу ніяк звикнути. Казково!
      Поганий зір був у мене з дитинства. Щоправда, до школи я ще пам*ятаю, як тато проводив мені "індіанський" тест на зір - треба було порахувати кількість крихітних зірочок між основними яскравими зірками Ковша. І я рахувала і мала прізвисько Зоркій Глаз. А потім була операція, я заразилася коньюнктивітом, пішли ускладення...
Read more... )
Ось, Люда знову виклала мене:

Настя

І я щоразу не можу повірити, що це я, що я виглядаю, як доросла і взагалі.
Але ж в душі я підліток, ну ні на секунду не доросла. І невже я така строга і стервозна? Але ж характер який! Страшно й підійти до такої, ггг))
У зв*язку з цим День СВ проведу у режимі електровіника (стільки всього встигнути!!!), і ні крапулі не романтично. А шкода...
Всі навколо хворіють, і ми не стали виключенням. У Северина болить вухо, при чому пішло загострення, бо він злосно його розчухує. На Ярослава напав кашель, оце спить зараз і все собі бухи та бухи. Не піде в садочок знову... У мене ж традиційно горло "зависло" у хворобридкоболючому стані, і це все ніяк і не виллється у сяку-таку серйозну хворобу, і не припиниться. А тут же Карпати на носі: їхати, ні? А якщо когось з нас скрутить, а до лікаря далеко? А якщо ми лишимося, і нас не скрутить, я ж собі не пробачу, що профукала таку класну поїздку!
Між тим, ми сьогодні виповзли в місто, бо ж репетиція вертепу "на місцях". А оскільки вже виповзли, то вирішила я дитині створити святковий настрій. І ми поїхали за новорічними кульками (хоч і не було потреби), дощиком (не було потреби тим паче) і ліхтариками. Ярославу то було щастя! Ще б. Коли я була маленька, то це було неначе диво. Оці всі лотки з кольоровими кульками... А мама все не хоче купувати і не хоче. Ці лотки з кульками в ЦУМі у мене викликали такий самий захват, як стоси тонких дитячих книжечок у Пасажі в книжковому. Тільки книжки пахли дуже по-особливому, а кульки не пахли. Зате сяяли.
Я, будучи підлітком, ходила в цум і мріяла про той час, коли зможу накупити іграшок. Стільки, скільки хочу. І яких хочу. І лише в минулому році я вперше накупила...
Тож так. Природне бажання, аби наші діти мали те, чого не мали ми. Чого не мала я, бо чоловік-то мав. І ось я дозволила Ярославу вибирати ті кульки, які він хотів. Щоправда, з них лише одну повісила на ялинку, бо решта по кольору не підійшли. У Ярослава зараз любов до фіолетового та рожевого, тож дощик і кульки він вибрав саме такі...
І ось така у нас вийшла ялинка. "Кавіва-кавіва" - як каже Ярослав. Не ялинка - а мрія мого дитинства. І кожна кулька улюблена і найкраща!

...Коли їхали на репетицію вертепу, то бачила, як біля смітника порпалося двоє бомжів - чоловік та жінка. У чоловіка на голові була дідоморозівська червоно-біла шапочка.
"Скоро новий рік", - подумала я.
Коли я була маленькою дівчинкою, то ніяк не могла вибрати, ким бути: журналістом, археологом чи психологом? Ще хотіла бути ветеринаром, але потім передумала. І ось, коли настав час вступати до вузу, я подумала: аби стати археологом, я все одно не здам історію... це ж так страшно. Про психологію подумала: та там такі конкурси, так все корумповано... І пішла на журналістику.
А потім ще пішла на археологію. А потім - трошки - на психологію. Для могилянців змога прослухати сертифікатну програму - щось буденне. Для мене ж, випускника Шеви, це було як чудо! Неймовірно: вчитися на археології, але прослухати річний курс психології! Досі дуже радію, що пішла на сертифікатку. Майже всі прослухані курси дуже сподобалися (окрім останньої психодіагностики, яку я зненавиділа щиро і надовго). Тільки тепер, у 25 років, я зрозуміла: треба було поступати на психологію. Журналістика мені дуже подобається, але необхідність писати "для дяді" відверту пургу просто вбиває. Археологія - дуже цікаво вчити-читати, але ось ця... ем... вузькоспеціалізована тусовка, яка боїться відступитися на крок від своєї колії. Нє, я люблю міждисциплінарників. Люблю широкі світогляди, науку на межі наук. Безперечно, це можливо в археології (і необхідно!), але таких людей... чмирять. А ось психологія... мені просто уявлення перевернула. Так от, виявляється, яке задоволення можна отримувати від навчання!
Не сказала б, що стала "розумніша", "підкованіша" на психології. Насправді, саме корисним був тільки один курс - з посередництва в конфліктах (пам'ятаю, як сварилася по телефону з чоловіком на парах, а кума шипить поруч: "ну ти хоч на посередництві в конфліктах можеш не сваритися?!"), зате решта - дуже класні для ознайомлення. Тепер, принаймні, я знаю, куди хочу рухатися далі. В мріях заглибитися у вікову психологію (ну, це понятно) і у психодраму. Таке.
Це я до того, що вчора здала останні два іспити з психології і тепер маю "бумажку" :)
Сьогодні Ярославу виповнилося два рочки. Він у мене вже козацюра! Купили двадцять повітряних кульок з гелієм - щастя було на весь вечір!
Ярослав говорить багато, рахує до трьох, знає купу літер і взагалі молодчинка. Щоправда, дещо вредний і жадібний, але я вірю, що це пройде))



Read more... )

хвотко! )

Хочу бути Анджеліною Джолі. Бути такою красівою, виношуючи близьнюків. При цьому зніматися в кіно і мати многадєнєг і Бреда Піта. І мандрувати і жити повноцінним життям (що знову впирається у Анджеліну Джолі, бо вона красіва і актріса і має многадєнєг :)
Взагалі сьогодні якась суцільна тема материнства, і даже якась дуже позитивна. Я все очікую, що ось-ось в моєму мозгу щось переклацне і відбудеться якась переорієнтація на дітей. І не буде постійної ломки...
Всі навколо вагітніють і це прекрасно! Буквально за останні пару днів дізналася, що з френд-стрічки двоє гарних людей завагітніло, хоча їхнім першим дітям ще нема навіть двох рочків. Це означає, що материнство починає сприйматися як щось позитивне та радісне. Хоча Єлена правильно пише, дуже тонко підмічує про материнство і сприйняття себе мамою. Я скажу: ППКС, це правда. Я така. Кожен день для мене - це боротьба з собою та світом, спроба довести комусь і собі, що я не отупіла, що я цікава і що зовсім не хочу говорити про дітей. Насправді ця постійна боротьба дуже виснажує, хочеться, аби змінилося власне сприйняття. Як хочеться бути просто мамою! Отримувати кайф! Так ні. Я знаю, що буде дуже важко знайти роботу з двома дітьми. Бачу, що всі друзі-знайомі порозбігалися, бо я вже не та тусовщиця, якою була раніше. Це типу як негатив. Мда. Але ж як прекрасно розповідати Ярославу казку про білу машину і трактора! і як чудово угадувати, які очі матиме Северин.


 

Я там був, мед-горілку макарони з куркою їв, але, по суті, фестивалю не бачив. Хоча, як мені здалося, фестиваль виріс. Якось стало живіше, наповненіше...
Але з двох годин дня і до вечора я просиділа з рештою дівчат під сценою в очікуіванні хороводів. Ще ми плели вінки і співали. Але співати так і не довелося, щось там перегралося. Тож вся ця затія була даремною, від нас вимагалося просто водити хороводи.
Звільнившись, ми з чоловіком відчули, що більш ні на які виступи-заходи-майстер-класи йти не можемо. Двоє дітей виснажують нас шокапєц, тут навіть після простої поїздки в супермаркет хочеться надовго відкинути копитця та відпочить. А фестиваль - то надто якось складно. Тож ми поїхали, навіть не дочекавшись вечірнього спалювання "відьми", на яке лишилися наші "Цінькоторечки". Бо завтра... далека дорога!
А ось мене сфотографували і я собі нравлюся, да:
фотофотофотото! )
І спасибі величзне тим добрим людям, котрі сиділи з дітьми, доки ми гоцали! Без вас не було б того кайфу! Алінка, маю гарні знімки Яринки!

Звертаюся до тих, хто їде на Трипільське кодло. Чи хтось міг би дві годинки приглядіти за моїми дітьми, доки ми там типу виступатимемо на хороводах?.... Може й годинку.

Варто було няні піти у відпустку, як почали мутитися всякі цікаві теми. Ось, наприклад, раптово перенесли на завтра зйомки одного цікавого етно-проекту, у якому я мала взяти участь у якості масовки дєйствующєго ліца. Але няня у відпустці, а мама відмовилася із малими сидіти, і я оце надулася, як миша на крупу. Бо з одною дитиною могла гори звернути, а з двома щось лажувато виходить...

Малий вже тиждень у мами. Вирішили, що він у неї побуде, доки я не розгребуся з навчанням (бо дуже важко тягнути археологію+психологію у передсесійний рефератний період...). Малий останнім часом став дуже мамським. Після дня з нянею зустрічав мене криком "мама!" і біг обніматися. Засинав, мамкаючи і мамкаючи... Сентименти, але це мене просто нереально до нього прив*язало. Бо раніше я не була у його любимчиках, він більше тягнувся до баби і до тата.
Мама розповіла, що вчора ввечері її чоловік, повернувшись з роботи, не відкрив двері своїм ключем, а подзвонив (бо руки були зайняті покупками, не хотів ритися у пошуках ключа). І малий зірвався з місця з криками "мама! мама!", а коли за дверима виявився Толік, то почав плакати...
Оце мене реально порвало на кавалки :( Почуття провини, що залишила його. Що не забрала, як він звик, після двох днів перебування... А як він плакав, коли ми з Нятом заїхали в гості до них... А потім він був впевнений, що ми його заберем, а ми пішли, лишивши його з бабами. І він так ображено плакав, що я почувалася останньою зрадницею.
Неправильно це все! Нащо я звалила на себе стільки? По суті, нічого по-людському не виходить. Ні материнства повноцінного, ні навчання. Розриваюся між тим і тим. З іншого боку, це я зараз така розумна. А коли сиділа в академці, то вила від власного отупіння і відірваності від світу. Мені легше валитися з ніг від втоми і виснаження, ніж сидіти в чотирьох стінах. Такі ось протиріччя...
Ярчик, я і прабаба )
Мамі не робила подарунки своїми руками ще з часів молодшої школи...
Чесно кажучи, якби кума не подзвонила і не пропіарила мені іграшкову квітку як кращий варіант для подарунку мамі, то я б і не згадала, що комусь щось треба дарувати)) Оскільки моя мама навряд чи буде у захваті від плюшевої квітки, то треба було щось вирішувати. Їхати до мами завтра зранку, часу на обирання подарунку нема... Але є вечір і два непереглянуті фільми. І вирішила я пошити мамі м*яку іграшку. Але кума порадила зробити щось практичніше, наприклад - капшук для мобільного. То я пошила капшук. Ціною мозолів на пальці, оскільки наперстка у мене, звісно ж, нема. Єдине, що шкодую: сама собачка малесенька, і через ці крихітні детальки вилазять мої ручні стьожки де-не-де. Машинка врятувала б (напевно)!
Вийшла така собі собачка-інвалідка, бо духу на пришивання лап уже не вистачило. Пальчик бо-бо!

 (400x300, 80Kb)
з двох сторін капшук )

Вона, кстаті, в оригіналі у теплих тонах, а тут я щось з балансом білого нахомутала... Вона насправді "веселіша"!
Ніколи мене так не перло від навчання, як від курсу практичної психології. Ні грамулі не шкодую, що взяла собі цю сертифікатну програму. Пари проходять так легко, наче насіння лущиш. Цікаво страшенно! Спершу, коли слухала лише один предмет, то списувала це на талант викладача. Тепер, з часом, розумію, що таки ні: мене пре від цього, бо це ЖИВА наука. Дасть Бог сили, то таки провчуся ці півтори роки на психології:))
Ну ось чому я не поступила на психологію після школи? Ще у випускних класах терзалася: журналістика, психологія чи археологія? І обрала на журналістику. Чого? Біс його знає. Тепер потроху втілюю усі три свої освітні мрії, і бачу, що таки не туди пішла. Журналістика пре, але сама кухня не радує, бо правда нікого не цікавить насправді. Археологія цікава, коли читаєш сам собі книжки. А дні на парах я просто перетерплюю, вимучуюся... Буквально пару цікаво поданих предметів, а решта - мрак. І коли намагаєшся якось цей мрак оживити, то одразу ставлять на місце: то просять не вплутувати сюди етнографію чи там літературу (колись посміла висвітлювати середньовічне слов*янське двовір*я через апокрифічну літературу!), то знижують оцінку за "ненаукову" мову... Чмирять!)) А психологія - це ж так цікаво! Не спрацювала моя інтуіція у виборі професії, коротше.
Тим часом захворіла на типову хворь: ставлю собі та оточуючим різні діагнози. Сумна у мене картина вимальовується щодо себе))
За прогнозом у тій місцині, куди ми їдемо, буде - 20 і вологість 90%  :))))))
Бугага?

Насправді я дивлюся в майбутнє з оптимізмом! Бо краще такі пригоди, ніж ніяких. Ніж скніти в ярмі, так би мовити.
Хоча тут ще дуже смущає те, що мої вібрами, хоч прекрасні з усіх сторін, але щось ніяк не холодостійкі. Оце думаю, краще їхати у чоботях з хутром і не мерзнути, але боятися навернутись, чи сміливо пертися в гори, але .... ну, на - 10 у вібрамах ноги "відвалювалися".
Ще вчора купила субі супер-пупер теплі штани для "холодного" трекінгу :)) Правда... на два розміри більші, ніж мені треба, бо інакше пузо не влазило.
Ось, здавалося б, живемо не так вже й бідно. Нормальний такий середній клас, необтяжений кредитами. На все найнеобхідніше вистачає. Але є речі, які мені хочеться до коліків. І які я не можу собі дозволити, хоча вони й мають не захмарну ціну. Ці речі щоразу боляче чиркають моє серце, а очі світу не бачать за буквами ХОЧУ.
1. Це тухлі, виставлені на продаж у цьому блозі:
http://stardust31.livejournal.com/
Де мені подобається половина аж до запаморочення...
2. І ось ця, блін, грузинська емаль, хай її, це ж умудрилися мені показати:
http://gruzia-emal.livejournal.com/

Я взагалі не шмоточніца, а дуже навіть отряха, але є речі, які виводять мене з рівноваги. Та я розумію, що це все витребеньки, і взуття я маю за 200 грн, а без емалі прекрасно можна обійтися, і тому попускаюся. Але інколи страшенно хочеться мати тумбочку із зайвими кількома тисячами стабільної валюти, аби могти дозволити собі маленькі жіночі радощі))
І захотілося мені солоної риби. Ну до чортиків. І купила я великого жирного ляща. І засіла його їсти. Розривала руками, занурювала мордяку у жирні солоні нутрощі і рвала зубами мнясо....
І тут подзвонили з телебачення. Мовляв, ми під домом. Вони раніше вирішили приїхати.
Я думала, що вони в хату зайдуть знімати, ну і сполоснула руки аби-як і побігла їх зустрічати. А вони мене запакували в машину і повезли.
І ото я всю дорогу і всю зйомку смерділа рибою. Мені аж від того смороду блювати хотілося. Для повноти картини ще треба було наїстися часнику. Позоріще!!!

А ще я вам ввечері розкажу офігезну жизнєнну історію, від якої волосся стає дибки. А наразі мені не вистачає деякої інформації.
Настя довго і ретельно копирсається на самому глибокому дні самої глибокої полиці, доки під завалом паперів у маленькій коробочці не знаходить охайно складені банкноти - гонорари за місяці і місяці фрілансерської роботи.
Настя: Оооо, я нарешті, НАРЕШТІ назбирала собі на об*єктив! Я нарешті за свої власні гроші куплю ніконовський об*єктив! Я назбирала!
Снейк (знищуюче): Так! Ггг. НА НАЙДЕШЕВШИЙ НІКОНОВСЬКИЙ ОБ*ЄКТИВ!
 (700x499, 65Kb)
Дорога.
До кордону з Білорусією – черга в 13 годин. Ми набираємося нахабства та їдемо проситися без черги: “Пане прикордоннику, зважте на немовлятко”. Уже вечір, ми виїхали з Києва аж о 17 годині, попередньо майже 5 годин (!!!) простоявши у пробках. Нам всього-навсього треба було о 12 дня забрати паспорти з візами в Шенген (хо-хо-хо!), а потім з’їздити за довідкою в банк. 5 годин пробок.
Через кордон нас пропускають, і ми помічаємо, що багатогодинна черга є лише перед нашим пропускним пунктом – в обидві сторони. Білоруси ж справляються з напливом водіїв швидко та легко, машин нема зовсім.
Після кордону за кермо пересідаю я, і мене одразу ж зупиняють гаїшники. Грошей білоруських у нас нема, але мусимо платити штраф. Дочекалися патрульної машини, я похмуро думаю про те, що ось, нарешті, і мене спинили за перевищення. Роблю наївні очі і зображую повну покору долі, розповідаю про українські +20 км, тремтячою рукою віддаю права (даїшник сказав, що забере права у Гомель, а ми по дорозі назад мусимо заїхати і заплатити штраф, раз у нас зараз нема грошей), з тугою дивлюся на Ярослава, якого хтось з наших витягнув з машини пробздітися. Зрештою даїшник пожалів мене і відпустив зі строгим “ат-ат-ат”. Попередив, що у Білорусі можна перевищити тільки на 10 км.
У той день ми проїхали 600 кілометрів. Шість сотень кілометрів по абсолютно порожній трасі. Тоді ми списали це на вечір і ніч, але коли поверталися назад в Україну – а це був ранок – то кількість машин не збільшилася суттєво і значну частину шляху ми пиляли у гордій самотності. За шість сотень кілометрів нам зустрілося лише 3 (ТРИ!!!) заправки однієї й тої ж білоруської компанії.

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 28th, 2017 02:33 am
Powered by Dreamwidth Studios