Ніколи не зрозумію, як наші люди з головою вдаряються в східну релігію. Вчу мула-мантру. Красива. Але для мене це навряд чи стане колись чимось більшим, ніж прекрасна мелодія. А хтось переконує себе, що це його. Голиться, читає мантри. Він, Іван Бульба з міста Монастирище, читає мантри, голиться і курить аромопалички. Мені це не вкладається в голові. Ну буддизм я ще можу зрозуміти, він якийсь універсальний. Але всілякі політеїстичні релігії? Але індуїзм?
        Кактус чудово росте на піску. Рогоза прекрасно переносить болото. Але рогоза ніколи не виросте на піску, а кактус згниє на болоті. І скільки б Іван Бульба з міста Монастирища не вірив у те, що він трушний індус, він все одно не стане індусом. Не тому, що індуїзм поганий. А тому, що кактус не росте на болоті, а рогоза у пустелі.
      Вже стільки говорено-переговорено про різницю східного і західного мислення. Про відмінності східної і західної філософії, мистецтва, музики. Але все одно Іван з Конопель переконаний, що його західний менталітет змахом чарівної палички перетвориться на східний. Бо багато хто переконаний, що західне - означає "погане", а отже треба від нього відректися і звернути очі на Схід. Та це не так. Слід шукати свободи і просвітлення у своїй системі координат. У тій системі координат, у оточенні тих смислових кодів, які присутні нам з народження, по праву крові, які ми вбираємо з кожним вдихом. Вона не гірша, ця система координат. Просто вона може схиляти людей тяжіти до споживацького мислення, скажімо. Так само, як східна система координат може схиляти до пасивності, байдужості. І не якоїсь "просвітленої" відстороненості, а саме до цілковитої "хати скраю".
     В чому лежить наша сила? Для когось це християнство, але не обов'язково. Сила лежить у нашому відчутті світобудови, де свої зв'язки між речами, свої причинно-наслідкові зв'язки, і це може відбивати чи християнство, чи агностицизм, чи щось, що ви самі собі придумали, але що визріло тут, на цій землі, на цьому піску або на цьому болоті, залежно від того, кактусом ви себе вважаєте чи очеретом!
    Можна сто разів проспівати мулу-мантру. Можна розуміти переклад кожного слова. Але ця мантра ніколи не нестиме того для нас, що нестиме наша молитва чи заклинання. Бо наші слова несуть для нас ОТАКЕНИЙ багаж значень, символів, емоцій, навіть якщо свідомо ми їх не зчитуємо. Якщо ви читаєте давні заклинання чи прокльони - хіба не йдуть мурашки тілом? Ви можете не вірити в заклинання, але мурашки по спині побіжать, бо ось це - магія слів. Так само, як для індійців магія слів лежатиме у мантрах.
    Я вірю в нашу цивілізацію. Ми специфічні, але не такі вже й погані. І ми можемо дати раду і з нашою жадібністю, і кровожерливістю, і споживацтвом. Недаремно ми стільки тисячоліть оце тут тусуємося! То чому розумні люди, замість того, аби "прокачувати" нашу цивілізацію, йдуть прокачувати східну? Та ну, друзі! Подумайте) Тут теж є що робити і чим захоплюватися!
    Про петрогліфи у Індії мало знають. Зазвичай доводилося показувати картинку. Та часом навіть люди, які жили поруч із такими каменями, лише здивовано піднімали брови.
   petroglifs Деякі люди вірили, що малюнки на каміннях з'явилися волею природи (як варіант - волею Будди). Але більшість не надавали їм взагалі ніякого значення. Як результат - абсолютно байдуже ставлення до цих пам'яток. Лише раз я раптово побачила охоронну табличку, де було вказано, що цей камінь під захистом і просять людей не нищити малюнки. Однак ця самотня каменюка була нічим проти масштабів руйнувань. Скажімо, від Лє у напрямку Кару є дві огороджені колючим дротом зони, де споруджується зрошувальна система. Там каміння з петрогліфами розрізане на блоки і використане у загатах на Інді. Там можна полазити і познаходити вцілілі каміння, чим я і займалася.

    Ділянка Інду, на якій зустрічалися петрогліфи, становить 262 кілометри. В основному вони були по лівому березі, але зустрічалися і на правому (як у випадку із поворотом на Алчі). Уявлення зеленого не маю, як давні люди перебиралися через Інд. У цьому місці він досить широкий і бурхливий.
       Із картографуванням виникли проблеми, які я досі не можу вирішити. По-перше, у Гімалаях не ловив GPS. Не хотів визначати поточні координати. По-друге, гуглівська карта недостатньо деталізована. Групи петрогліфів розташовуються іноді на відстані 500 метрів - кілометр одна від одної. Крім того, записуючи місцерозташування, я орієнтувалася на кілометрові стовпчики, які показують відстань до найближчого села. Цих сіл і близько немає на гуглі. Буду шукати трекінгову карту, але вона досить умовна. Поки не вирішила, що робити. А поки - запрошую у "мій світ", так би мовити :)

Зараз, гортаючи свої записи, я згадую слова мудрого Аслана про те, що тут, на висоті, все здається ясним і зрозумілим, але внизу у голові буде каша, тому запам'ятай, дівчинко, те, що треба запам'ятати! Коли я записувала таким чином місцерозташування пам'яток, мені видавалося усе цілком-цілком зрозумілим))) І де моя ясність зараз?!
sm_DSC_7457

Ночувала я в наметі на березі Інду. Всього у поїздці провела 10 днів (доки не навернулася з мотоцикла). Не завжди в Інді була питна вода. І дуже коли рідко були дрова (по суті, може раз чи два вдалося назбирати якихось бур'янів). Місцеві живуть на кізяках!
турист )
Ладно, поїхали!
Деякі петрогліфи геть стерлися. Щоб проявити малюнок, трохи накручую його у фотошопі. Деякі картинки обвожу у окремому шарі і виношу вниз, аби краще було видно. Мене особисто вражає, я б так не намалювала:

sm_DSC_7183
Біля нижнього бика, якщо так придивитися, то видно щось, схоже на колеса і воза. Я маю ще малюнки, де я більш чітко видно віз і воли. Якщо грубо обвести саме цей малюнок, то буде щось таке:

viz-7183

А це взагалі якась фантазія. Люди, люди у колесах, кози, всього наліплено. Мисливець з луком..
smDSC_7185

Придивіться до "центрального" з пальцями розчепіреними, цей чоловік явно сидить на бикові верхи. Якщо обвести центральну композицію, то вийде ось таке (я зменшила):
vershnyk_7185

ще петрогліфів! )

Стаття для "Рукотворів"

У 2010 я вперше відвідала Ладак. І з цих відвідин винесла два найбільших враження: невимовна масштабність тутешніх місячних пейзажів і жива народна культура місцевих людей. Тут досі носили старовинні костюми, і найбільш визначним елементом цього костюму були прикраси.

Жінка з племені дрок-па, село Дха, Арійська долина. У такому головному уборі, оздобленому квітами та срібними прикрасами, старше покоління ходить до щоденної роботи.

Жінки племені дрок-па привозили за сто з лишнім кілометрів ріпу та картоплю до найбільшого міста Лє, продаючи її на базарі не інакше, як одягнувши на голову химерну композицію зі срібла й штучних та живих квітів (такі композиції, до речі, носили раніше й чоловіки). Фотографувати дрок-па не дозволяли, бо вірили у те, що з фотографією можна забрати і шматочок душі. Мешканці долини Нубра, як чоловіки, так і жінки, не виходили з дому без розкішних намист, браслетів та сережок, увінчавши свій образ головним убором гонда. Цей убір прийшов на заміну попередньому, дуже популярному у цих місцях жіночому уборі під назвою перак.

За ладакськими намистами трусяться руки. Любов ладакців до коралів робить намиста часто дуже подібними до українських, і одне з таких намист органічно доповнило мій український костюм. Отже, відвідавши Ладак вдруге, захотілося написати трохи про їхні прикраси.

Символіка каменю

Я не мала на меті фотографувати ювелірні вироби, але коли подивилася на знімки звичайних людей, то виявила, що всі вони, навіть найбідніші, носять прикраси з дорогоцінних або напівдорогоцінних матеріалів. Прикраси одягаються до роботи і до свята, і вони виконують подвійну функцію: свідчать про статус людини, а також є сильними амулетами від усього на світі.

Жінки з села Бейма чекають на зупинці на автобус

Оскільки "кат" не працює, ЧИТАЙТЕ ДАЛІ ТУТ!
Здійснила свою мрію! Я ж фанат північноіндійських прикрас (до речі, скоро "Рукотвори" обіцялися вивісити мою статтю про це діло), а тепер маю неймовірну прикрасу:

neckles

Цю красу невимовну зробили у Маналі, одна з каст, ім'я якій negi (взагалі-то вони не каста, а "tribe", але їх абсорбувало місто і вони стали кастою). У мене ще сережки є.
Тільки от дивлюся я на свій гардероб... і нема що вдягнути. Жодна моя шмотка не достойна цього намиста. Надто вже шикарно воно дивиться.
Під що його одягати, крім як чорного вечірнього плаття (дякуючи Віці у мене навіть таке є, тіки під нього і взуття нема, і нагоди його вигулювати теж нема)? Коротше, обливаюся слиною..
Ще у мене є блакитне шовкове плаття, подароване колись Оксаною. Тільки воно вище коліна, а у мене коліно зараз... м'яко кажучи, неестетичне.

А от ще я давно хотіла спитати індієфілів: за що ви любите Індію? Я чую лише ахи та охи, інколи закиди в стилі «той, хто не любить Індію, просто не доріс як людина»… Я тут втретє. Відверто кажучи, позитивні зміни у сприйнятті сталися. Я дуже розчулена тим, як індійці готові допомогти. Не можу перерахувати, скільки разів люди, медики, зупиняли мене і перепитували, що з ногою і чи точно я прийняла усі медичні засоби для обеззараження і загоєння. Купу разів люди зупинялися і піднімали мені мотоцикл, помагали, коли він глючив, перевіряли тиск в шинах, … коротше, всіляко підтримували. Але з іншого боку, моя нелюбов до країни лишилася.

Тут брудно. Тут не міняють простирадла в готелях і викидають сміття просто на землю чи у річки (це не стосується Ладаку).

Тут зневажають білих і зневажають своїх. Про білих Латіф у відвертості подався, мовляв, за що ж нам таке, це ж як паводок, вони нахлинуть сюди, а ми мусимо їх обслуговувати і гнути спини, але нічо, вони підуть, а Індія вистоїть! Своїх вони зневажають – та хоч приклад з попереднього посту, де посередники наживаються на тяжкій праці своїх же! Сама кастова система мені глибоко неприємна і неприйнятна. Делійці, господарі світу, реально бикують у кафешках Ладаку, бо вони ж круті, а тут працює бидлота…

Тут розводять на гроші. Мене це вибішує. Останні два приклади. Замовила вечерю в гестхаузі, там типу сімейна вечеря, готують на сім’ю і постояльцям дають. Тобто загальний казан рису і всіх цих підливок-овочей… Я сильно отруїлася, кажу, що їсти не буду. В кінці перебування мені виставляють рахунок у 150 рупій (а це нехіло як для простого дала) за їжу, яку я не їла. Хоча вони її з’їли, звісно ж.

 Або у книжковому. Прошу дозволу відфоткати один текст, вони не дають. Я пропоную заплатити символічно. Пропоную 50, 100 рупій. Ні. Просять 300! 300 рупій за що? Ви розумієте, я за право перефоткати одну главу книжки по текстилю (яка сама по собі коштує 5000 і тому я її купити не можу, а бібліотек тут нема) плачу майже стільки, скільки майстриня отримує за місяць… Мене тоді ця ситуація дуже висадила. Не могла два дні заспокоїтися. Продавці видно тішилися, як намахали «лоха». Я ж то платила за знання. А вони тупо брали гроші, бо вважають білих лохами, готовими платити за нічого. 

Мене злить ставлення до жінок. Нас, людей із заходу, вважають «розпустними». Вичитала у одному індійському журналі, що у них спільний термін для позначення «проституток» і західних жінок. Мовляв, ми всі куримо, п’ємо, одягаємося у короткі речі, ведемо себе відверто, а отже ми проститутки. Та ще й яловичину їмо.

Дратує їхня шумність, шум скрізь. Бібікання, крики, нерозуміння приватного простору. Так, ментальність. Але ця ментальність несумісна з моєю. Бо коли я сиджу напівгола в кімнаті, і хтось стукає в двері, і я кажу «вейт е секонд» щоб вдягнутися, а чувак вламується в двері, бо йому треба щось мені сказати… І таке не раз було і не два, вони просто не розуміють, що інколи не хочеться, аби тебе смикали, аби питали звідки ти і як тебе звати, аби підсідали за столик…

Про туристичну мафію я взагалі мовчу і плачу.

Тепер от з острахом думаю про Непал і Пакистан, це ж та сама Індія, певне. Я сита по горло Індією… І хоч сумарно мені тут днів 8 лишилося (це до Непалу і перед Пакистаном), але я не хочу тут бути і цей час. Якби не петрогліфи, я б сюди НІКАДА не сунулася б повторно.

А хтось знаходить тут мудрість! Я вважаю, що такі люди шукають юпі-мудрість, таку, просто додай води. Ви у нас знайдіть мудрість. У наших філософів і мудреців. Без 500 баксів на квитки. Я повторю ще раз слова одного чоловіка-брахмана, які він сказав, ще коли я вперше тут була: справжні просвітлені не спілкуються з туристами і не продають «мудрість» за гроші, а сидять самотньо в лісах і пустелях. І Ошо теж казав розумну штуку, що легко медитувати, сидячи в Гімалаях, а ви промедитуйте-но на базарній площі!

До речі, писала я це все ще в автобусі. А зараз я в Джамму. Це моє персональне пекло. Аби не складнощі з отриманням пакистанської візи, я б забила на все і втекла в чисту і милу серцю Україну. Індія – це навіть гірше, ніж Монголія. В Монголії хоча б від людей втекти можна.


Їдучи передгімалайськими покрученими дорогами з міста Шрінагар до міста Джамму, я не можу втриматися, аби не поділитися тим, що глибоко вразило мене останніми днями. Мова йтиме про кашмірські шалі і вишитий одяг. Ця тема ніяк не стосується проекту, але я трохи занурилася в неї, бо думала писати статтю для «Рукотворів». Але у Шрінагарі знову були непорядки, хтось кинув каменем у людину в формі, тож даунтаун, де, власне, сконцентрована міська біднота і величезний відсоток майстрів, був закритий. А без цього не вийшло зробити фотографії, а без фотографій якось і статтю нема куди приткнути.

Хотіла я писати у такому дусі, мовляв, ох і ах, знамениті шалі з підшерстку козенят, такі тонкі, що можна протягнути через обручку (це буквально стало рекламним слоганом продавців шалей)! Мене, звісно, дещо бентежив той факт, що у таких же шалях, як я два роки назад купила в Кашмірі («пюр пашміна, мадам!») ходить пів-Києва і засипані базари третини Мексики. Хотілося ж розібратися, де Китай заритий, і восхвалити справжнє кашмірське мистецтво. Але тема показала себе з такого боку, що навряд чи я ще колись куплю шаль на сувенір. І не лише шаль…

Штат Джамму і Кашмір досить злиденний, та ще й у постійних конфліктах серед мусульманського населення. У штаті три джерела прибутку – сільське господарство, ремесла та туризм. Двадцять років назад у Шрінагар були введені війська. Мені важко пояснити, проти кого борються місцеві мешканці, але аж ніяк не проти іновірців, як мені здавалося. Схоже, вони борються проти влади. «Влада не дала нам ні пенні», - бубонять чоловіки на терасі, потягуючи цигарки «Голден флейкс». Вони щось довго пояснюють про електрику, замикання, ще про щось, але суть їхнього обурення висковзує від мене. Так чи інак, але місцеві повстають проти військової присутності, військові як метод покарання – закривають місто, і чекають, поки люди «почнуть співпрацювати» (буквально так пояснив військовий, коли я допитувалася, коли ж відкриють місто). Люди співпрацювати не хочуть, «камінь, що летить з вікна, ніяк не підписаний», бунтівників виявити важко і потерпає все місто. З року в рік.

А до чого тут шалі? Шалі робляться там, за закритими ставнями і дверима даунтауна, що блимає на вулиці вибитими вікнами. Займаються рукотворними роботами як чоловіки, так і жінки. Вони прядуть тонку шерсть (сировину купляють, овець і кіз в місті не дуже розведеш), тчуть і вишивають шалі й одяг, тчуть килими, вирізають з дерева, роблять пап’є-маше. Жіноча справа, в основному, це прядіння, ткання шалей та вишивка. До речі, це тенденції останнього часу. Бо раніше, власне, ткання для жінок було табуйоване. Вони могли тільки прясти.


Read more... )

Хочу окремо написати про їжу, але не про місцеву і «необхідно спробувати», а про нашу, українську, звичну.

Коли довго не вдома, то організм починає вимагати чогось без присмаку тутешньої екзотики. Без присмаку каррі, чи перцю. Чогось чистого. А у моєму випадку – мені дуже бракувало молочних продуктів, а особливо сиру. І з часом я знайшла в Лє кілька точок, де можна утішити внутрішнього страждальця.

Скажімо, є така точка – Niyaz Milk Product. Вона знаходиться на Main Bazar поблизу мечеті. Якщо іти в бік виїзду з Лє, в бік автовокзалу, до мечеті, то вона буде по ліву руку – невеличкий відкритий магазинчик з рожевими стінами. Тут можна купити кисляк і кисломолочний сир, 150 рупій/кг. Цей сир ніжно-солоний, його можна їсти без нічого, а можна бадяжити з зеленню або варенням. Їсти просто так або класти на хліб.

Друга точка – це непальський ячий сир, 100 рупій за 100 грам. Дорого, але варто того. Його продають в German Bakery, що знаходиться в буквально 5ти метрах вниз по бічній вуличці від великої червоно-чорно-білої вивіски “Yak Travels” (якщо іти від мечеті і від виходу з міста, то ви в неї упретеся). Сир по структурі схожий на гауду (твердо-в’язкий), з відчутно вираженим запахом (але не нав’язливим) і солодкуватим смаком. Саме воно для поїдання під чайчик, з салатом, з картопелькою (це якщо у вас є газовий пальник і ви можете себе інколи потішити просто картопелькою). Тут же, у цій бейкері, ви можете купити справжній хліб. Альтернатива – хліб для тостів, який іноді продається у магазинах. Але тут, спечений у пекарні європейського типу, він неймовірний, із хрусткою скоринкою, такий невимовно-смачний (45 рупій білий хліб і 35 рупій чорний).

Третя сирна точка – магазини органічних продуктів, я таких бачила парочку на мейн базарі. Тут продаються сухофрукти, всякі трав’яні чаї, абрикосове варення, лущені кісточки і сік (Ладак спеціалізується на продуктах з абрикосів, тут крім абрикосів майже нічого нема). Тут можна купити «органічну гауду» (не знаю, що робить її органічнішою за звичайну гауду), голова у 500 грамів коштуватиме 375 рупій.

Якщо ви не в Лє, то можна брати консервований сир. Це збочення, але воно смачне, на смак схоже на варіації нашого плавленого сирка. У них цих плавлений сирок може називатися «чедер», але все одно це плавлений сирок :) Купляла три різновиди консервованого сиру (100-150 рупій), всі – достойні.

Тепер кавоманам. З нормальною кавою тут напряг, уявлення ладаків про каву дуже умовні, навіть про розчинну каву, якої сиплять три крупинки на чашку розведеного згущеного молока :) Так званий filter coffee наливають точно у тій самій бейкері, у ресторанчику при ній (40 рупій). Це заварна кава, неміцна, але непогана. Тут же продається мелена кава, але я не ризикнула платити 400 рупій за кота в мішку. Зате цілий кавовий світ відкривається у OpenHandCafe. Пояснити, де воно знаходиться, я не можу. Бо знаходиться воно у чорта на рогах, знайти дуже важко. Вчора я реально шукала цілісінький вечір, доки знайшла його, хоч вони наче й порозвішували по місту реклами з мапою, але там така мапа… Орієнтир – міст. Якщо знайти міст, то там треба питати у місцевих про це ОпенХендКафе. У ньому продається ВСЕ. Там стоїть кавовий апарат, і вони бадяжать від еспресо-капучіно і до якоїсь кави на індійських спеціях (але я вже чути не хочу про індійські спеції). Там дорожче, ніж у інших кафе – капучінко маленьке коштує 55 рупій. Але там таке «маленьке»… таке дуже індійсько-маленьке, як відро.  

Тепер м’ясоманам. Я не їла м’ясо майже місяць. І коли зрозуміла, що компенсую все це діло шоколадом, то вирішила таки знайти місце, де м’ясо б готували не вегетаріанці, де воно було б справжнім (а не якась штука у картонних коробках «реді ту юз») і, що головне, зберігалося б у холодильнику (так-так… головне – не бачити, як зберігається тут м’ясо, тоді одразу перехочується його їсти). Є кафе «La Terasse», воно знаходиться по праву сторону від Як Тревелс. Там взагалі дуже достойне кафе. Величезні склянки чаю за 10 рупій, дуже широкий вибір їжі, все приготовано смачно і великі порції. Так от, у них є широкий вибір страви з курятини. Правда у 90% випадків вам принесуть щось, де буде купа капусти, шпинату і спецій, і там буде загублено один-два крихітних слідочки курки. Тому одразу замовляйте курячий шашлик (200 рупій). Там просто м’ясо)

Ще вчора стала відкриттям вулична їжа – мусульмани виходять на вулиці з переносними мангалами і смажать шашлики. Я спитала, що за м’ясо – баранина. Шашлики крихітні, маленькі шампурики і там десь 5 шматочків маленьких. На смак – дуже м’яке м’ясо, соковите, але воно не солоне і злегка віддає якимись спеціями. Дуже злегка. В основному це чистий смак баранини і баранячого жиру. Я не знаю, як вони його роблять м’яким, але ніякого маринаду не відчувається. Один шашличок коштує 25 рупій (!!!), до нього дають шматочок палянички (типу роті) і нарізочку з редьки і імбиру (наскільки мені вдалося ідентифікувати на смак).

Смачний чай я так і не знайшла.

Ще можна купувати зелень і робити салат. Дуже-дуже солодка тут редька, її можна гризти просто так. Картопелька – 15 рупій/кг. Шпинат, зелений салат, горіхи – це все продається на базарі, можна робити салатець. Для чаю купується на базарі м’ята, в органік шопах – мед.  Я дуже шкодую, що тут немає змоги користуватися кухнею, доводиться готувати на газовому пальнику, а чай заварювати кип’ятильником. У консервах ще можна купляти рибу  - макрель чи тунець. 

А от тут: Що ми їмо в Мексиці

Поїхати до осередку справжніх кочових племен було моєю ідеєю-фікс ще в часи перших відвідин Ладаку, але тоді у нас з чоловіком не вистачило часу. Зараз мала час і натхнення витратити 4 дні суто на дорогу, аби добратися до цього високогірного краю, до озера, що лежить на висоті 4600 метрів. Під китайський кордон. Тут простягаються споконвічні кочів’я людей, які, як говорили путівники, частково осіли у «резиденції» Корзок. Про ці племена ще Реріх, здається, писав, що вони приходять в Лє невідомо звідки, говорять на іншій мові і виглядають інакше…

Це мало бути цікаво.

Дорога тягнулася довго вздовж Інду, потім звернула праворуч. У якийсь момент таке-сяке покриття зникло, був лиш щебінь, де-не-де занесений піском. Дорога така вбита і неприємна, що люди попрокладали багато альтернативних «напрямків», через піщаний грунт. Сама місцина – пустельні рівнини, дороги-напрямки – чимось нагадувала Монголію.

Отак виглядає часом "дорога", доводиться чекати.

Красота неопісуєма.

Це не Тцо Морірі, це озерце на шляху до.

З’являлися чоловіки, що гнали отару, з’являлися білі шатра кочових сімей. Біля якогось сидить сім’я. Я підходжу до них. Чоловік вичинює шкуру, жінка і дитина прядуть, ще двоє жінок тчуть. Нитки грубі, веретено крутиться так швидко, що око не встигає помітити рух. Люди не монголоїдної зовнішності, принаймні, ця зовнішність дуже специфічна. Обличчя вимазане якоюсь масною фарбою. Я підходжу ближче, розглядаю, як вони тчуть. Від них сильний запах тваринного жиру, як від монголів. Розмовляти ми не можемо, тільки жестами. Я прошу їх поспівати, вони сміються, віднікуються. Зрештою, під роботу заводять одну коротеньку пісеньку, яку раз у раз обривають гучним сміхом. Намагаюся показати жестами, що хотіла б придбати у них сиру. Намарно.


Read more... )

Розказати цю історію – рівносильно написати «я ідіотка», але правди ніде діти, бо так і є. Я умудрилася знайти проблеми на свою голову на рівному місці, де ніщо не передбачало біди.

А сталося це так. Після шестигодинного вибирання по бездоріжжю через перевали у 4800 метрів я нарешті виїхала на рівну дорогу – на асфальт. Не знаю, як то сталося, але в якийсь момент у мене виключилася увага, я почала ловити гав, а отямилася тоді, коли мій моц на швидкості десь з пісят км/год летів у напрямку урвища, за яким воркотів Інд. Часу вписатися у поворот не було, і мені нічого не лишалося, як екстрено вигальмуватися, тобто, по суті, власним носом. Правда, падати мене давно вчили, і носа я берегла, натомість гальмувала руками і колінами. Гепнулася я добряче, чую – боляче страшенно. Дивлюся на ногу – штанина в хлам, звідтіля виглядає біле («йооо, до кістки прорвала..»). Перчатки теж порвані, лікоть саднить, лажа. Якісь машини проїжджають, зупиняються, питають, чи потрібна допомога. Я в стані шоку, всіх відправляю, мовляв, все гаразд. Таки хлопці з вантажівки якоїсь вилазять, піднімають моц, я на нього сідаю і кудись від’їжджаю. Потім десь стаю, дістаю аптечку, в якій звісно ж нема бинта («Я у всі поїздки брала бинт, жодного разу не знадобилося, то навіщо зараз братиму?»). Я виливаю на рану перекис, перу  в бутильованій воді  з милом бандану, примотую її пластирем. Тут відчуваю – щось мені недобре. Нудить і в туалет по великому хочеться. «Адреналін виходить» - думаю я собі, згадуючи точно такий стан на пологах. Ще в голову лізуть жарти про адреналін коричневого кольору)) Встаю, аби відійти хоч трохи і проблюватися, і тут у мене все пливе і я осідаю… в очах темніє, нудить страшенно, лягаю на каміння і згадую «Битву націй», де медсестра ноги чуваку піднімала і холодом обдувала. Ноги підняти я не можу, але якимсь чином розстібаю куртку і далі туман-туман… Лежала я на тому узбіччі не знаю скільки, недовго. Потім стало легше, облилася водою, поповзла до Інду срати, пардон) Після цього стало взагалі добре, відчуваю, що їхати можу, головне якось ногу зігнути. Пам’ятаю, що у найближчому селі є військова залога, а у них мусить бути медик. Пам’ятаю, важко було сісти)) А ще важче було ногу зігнути, згинала з «АААААА!!!!!» (наступну добу добирання до Лє кожен маневр на мотоциклі у мене супроводжувався «АААА!!!», або «ААААА, б***, якого х*** зупинився серед дороги, як же я тепер на першу переключуся, ААААА???!!!»).


Read more... )
Арійська долина видавалася місцем доволі розкрученим. Я про неї читала в книжках та інтернетах, бачила багато реклами турфірмочок, мовляв, організовуємо тури до аріїв… Тобто мені бачилося, що там буде якийсь попсовий туристичний рай: з магазинами, гестхаузами, інфраструктурою. Тому я й поставилася спустивши рукави до харчів у дорогу та купівлі газу для пальника: ну не встигла то і не встигла купити, поїм у забігайлівках…Але дзуськи. Там, куди я поїхала – реальне середньовіччя.


Петрогліфи
По дорозі в арійську долину петрогліфів багато, і чим ближче до Пакистану – тим більше. З подивом виявляю, що буддистів явно дратують ці петрогліфи. На повороті до монастиря Алчі вони понабивали зверху на давніх малюнках свої ступи: чіткі, яскраві. Перед полем з петрогліфами зупиняється автівка, і задумливий індієць-гід виводить двох туристочок показувати вибиті ступи. Я одразу біжу до них: якого періоду ці новіші малюнки? Як ви їх взагалі називаєте? Індієць стинає плечима: «Я сам це вперше бачу… Колись чув історію, що ці малюнки з’являються самі по собі, вірніше, за божественної сили, люди тут ні до чого…»

Взагалі петрогліфи тут різні за часом і за стилем. Таке враження, що люди просто не могли пройти повз темне патиноване каміння.

Read more... )

Зрештою, я йду. Виходячи з села мене зачіпає якийсь пацан, я говорю з ним і тут розумію, що він говорить англійською. «Хей, ти говориш англійською! Мені треба допомога з перекладом пісень! У тебе є мейл?»  - потім я роззираюся довкола: і справді, чо це я. Тут навіть електрики немає. Доріг немає. Магазинів немає. Який інтернет?
За їжею з’їздила у магазинчик у Бейму. Купила банку консервованих грибів і сиру. Вночі якась зараза сир сперла – мавпа? Собака? Ночувала під кордоном з Пакистаном, бо там була річка і – нарешті! – дрова. А наступного дня випадково познайомилася із хлопцем, йому років 15… Сам перепинив мене, почав розповідати про петрогліфи. Він мусульманин. Вчиться в Лє. Я спитала: «Ти знаєш мову брок-па?». Він відповів ствердно. «А у тебе є мейл?» - «Так!» Здавалося б, якихось 20 км від Дха, а вже у людей є мобільний інтернет… Записала його контакти, спробую переслати пісні…

Розпитую його. «Тут живуть люди, вони не такі, як ми, вона арійці». – «Ну як і я!» - сміюся. Він робить круглі недовірливі очі: «Да???». Не розуміє, що ж таке я мелю.

    … Сьогодні день відсипаюся, відписуюся, стрижуся, перуся і миюся. Дізнавалася вартість треків… матко-бозко! По 17 тисяч рупій за 5-ти денний трек! Це я іду, несу речі і плачу такі гроші! Йти самій без гіда в Гімалаї страшно (хоча…). Тож дешевше знову орендувати моц і поїхати до останніх кочовиків, до Тцо Морірі. 252 км в один бік, дорога по складності десь така, як в Нубру. Але я вже почуваюся майже тертим калачем. 4 дні дороги, два дні там. Нормально.

А за ремонт моца мені виставили рахунок в 2000 рупій! Написали ретельно список усіх ушкоджень: подряпини спереду, подряпини на захисті ніг, погнутий «сайленс кавер». Певно, я створила прецедент, що оплатила це. Бо потім мене перестрівали люди, робили великі очі і казали: «Я чув, що з тебе взяли екстра-гроші за ремонт моца… як ти його розбила? Як це сталося?».

P.S.  Я чесно довго намагалася вставити фотки... На жаль, це анріал за такого зв*язку.
Чи могла я у самих сміливих фантазіях уявити, що буду спати з Бредом Пітом буду їхати по гімалайських серпантинах на мотоциклі?! Я боялася, я 10 днів боялася, але зрештою орендувала мотоцикл "Пульсар" і поїхала... Ох, що то була за їзда! 95км за перший день у пошуках петрогліфів! Емоції зашкалюють. Я! Та, яка боїться навіть у комфортабельній альтеї їздити, раптом сіла на.. оу... це щось ірраціональне.
Ранок почався не так рано, як я думала. Стартувала я десь близько 9ої, коли вже трафік дайбогенький. Місто якось проминула, з лівостороннім не було проблем, просто весь час повторювала формулу "лефт із райт". Але вже на виїзді з міста навернулася так, що думала - кінець мені. Мій страх і жах  - величезні військові вантажівки... Я якраз обходила якогось в*ялоїдучого, як раптом побачила, що паралельно мене обганяє вантажівка... (якщо ви не знаєте, то у індійських моциків дзеркала відкручені, тож це було "внєзапно"). І так само внєзапно піді мною опинився пісок, я запанікувала і гепнулася прямісінько під вантажівку. Пам*ятаю чітка думка: "до колеса 10 см, не зачепить...". Обпекла ногу, не знаю, як я умудрилася...Помогли мені підняти моц (сама я не можу).
Далі було страшно, але я сама винувата, моя типова реакці - паніка. Зупинилася в забігайлівці, попила чаю, подумала) І поперла далі. Забігаючи наперед скажу, що грохнулася ще раз. Коли пішов град) Так само, злякалася слизької дороги і на спуску здуру натисла ручне гальмо.. ну мене і перекинуло. Знову ж таки, пощастило, що були люди... сама я не можу підняти махіну.
Так от. Це була якась водійська ініціація. Після пригоди з вантажівкою переді мною були настіпні випробування: серпантини і закриті повороти; потім почалася буря, страшенний боковий вітер буквально здував з дороги...каравани військових вантажівок; завалена камінням дорога, яку розчищали екскаватори і я між цим всим маневрувала; дощ; мокрий сніг; і нарешті град! Але найстрашніше - вечірня година-пік у азіатському місті. Я досі не розумію, як одуплилася... Як взагалі це проїхала. І навіть даїщники місцеві мене не зупиняли)))

Хух. А тепер по справі. Я зібрала сьогодні дуже багатий матеріал петрогліфів. Не знаю, як я їх розгледіла під час їзди... Вони не були позначені на карті, це було дві ділянки типу ірігейшин сістем, частина вже порізана на блоки, частина повикорчовувана і поперекидувана.. Але які там малюнки! З найцінніших знахідок - кибитка запряжена волами і такі воли... чи яки... у них наче на хвості сонце, а роги так перекручені як спіраль днк)) Я такого ще не бачила! Ну і купа кіз, сцен полювання і т.д.
На жаль, далі Кару я не поїхала, бо просто це і так було занадто для мене... 95 км для першого дня. І вже й не поїду, завтра в інший бік шукати, а далі - арійська долина. Правда виявилося, що про Гесера я тут не запишу, бо це пісні зимового циклу...
Ух, щось я наповнена емоціями! Дівчата-хлопці, вибачте, що без фотографій... Зникаю на тиждень від завтра. Завтра о 5:00 вирушаю вниз по Інду.

Всю дорогу до Маналі я була дуже серйозна і похмура. Думала про те, що треба починати проект. Я дала собі багато часу, аби втягнутися, майже тиждень. Між тим, ті місця, в яких я мала би інтенсивно працювати, лишаються нерозгаданими за спиною. Бо ж часу у мене не так вже й багато.  Я їду і вирішую прибути в Маналі. Написати ряд листів, а далі вирушити в у долину Спіті, яка стала відкритою буквально недавно, і ще повна екзотики.

Маналі мене жахає, як і майже будь-яке індійське місто. І хоч цього разу індійці мені попадають якнайкращі, ще ніхто не дурив, а всі лише допомагали, але це не зробило мене індієфілкою. Так, Індія прекрасна країна, але лиш до того часу, поки там не з’являються люди. Люди тут здатні загадити будь-що, будь-яку красу.

Отже, у Маналі житло знайти не вдається, я їм у ресторанчику європейського типу (упиваюся солодким лассі як наркотиком – вже відчувається брак молочки) і рушаю на автостанцію дізнатися про автобус до перевалу Ротанг Ла, бо для стопу уже якось і пізно – четверта. А на автостанції мені радісно повідомляють, що найближчими днями у них страйк. Дивлюся на вказівник – до перевалу 51 км. Тю, руков подать, два дні дороги. І йду. І стоплю.

Стопиться у Індії прекрасно. У якийсь момент крокую через гірські села з рюкзаком, ніхто не їде, люди мало пальцями не тицяють і сміються з мене, а на мені – 20 кг ваги. Рятує лише прекрасний рюкзак, на якому ці 20 кг і не відчуваються.


Read more... )

Ще позавчора здійснила відчайдушну спробу видертися на височенну гору, 2600 метрів, аби дійти до храму Бізлі Махарев. Там, казав Скиба, «стягнули вони менгіри з усієї округи». Розпитуючи місцевих я дізналася, що є наче якась стежка..  Місцеві направляли і показували, хоча частина казала «імпосібле». Один дядечко, наглядач якогось храму, розказав все дуже детально: від великого дерева вгору, за село, а далі направо, а далі наліво, і там зустрінеш руїни древнього храму і ще джерело, а далі йди собі ген-ген туди.. і це буде єдиний шлях. Коли він розповідав, то казав «клаймбінг»  і перепитував, чи точно я знаю, на що іду, і чи все у мене є з собою, і чи в Україні є гори. Я дала ствердну відповідь і пішла.

«Велике дерево» - дерево, під яким споруджено святилище. Голова божества (нага?) зроблена дуже давно, але присобачена до нового каменю. Там же ще квітка видовблена з каменю (такі пізніше я побачу видовблені на менгірах), камінь із набалдашником і камінь, схожий на ракушку.

Далі я вийшла за село і зрозуміла, чому це називається клаймбінг, а не трекінг. Бо в якийсь момент стежка скінчилася і почався повний треш, я дерлася на гору, як коза, спарена з ігуаною. Немилосердна спека просто вбивала. Всіма правдами і неправдами я долізла до середини гори і геть втратила будь-яку стежку, навіть козячу. Подумала, що це була гарна прогулянка, принаймні, на руїни я подивилася, і вирішила стартонути у храм з Куллу. Там автобус підвозить добряче на гору, а далі 2 км йдеш на гору сам.

Ну, це було важкенько. Зате вид з гори відкрився неймовірний! Піді мною розляглися долини Куллу і Парваті, дві річки з цих долин зливалися в одну: блакитні і чисті води Беасу та мутна, коричнева вода Парваті.

У храмі жінки гарно співали, танцювали в екстазі. Поруч із храмом якісь старі статуї , до яких підходять, торкаються до них і до себе: два коня (вочевидь раніше були ще вершники..), жертовний камінь, «ступа». Ще поруч із храмом високе дерево, біля якого рясно повтикано тризубців. Взагалі ці тризубці тут скрізь, біля кожного храму. Їх можна купити навіть на базарі, будь-якого розміру, викувані з заліза.

Помічаю дядечка, який, як я виявила ще в автобусі, говорить англійською
- Що означає це? – показую на тризуб.
- Тризуб? – він каже, звісно, не «тризуб», але Тришу́ла,. – Це зброя Шиви, якою він… - далі приєднується ще його дочка, звучить багато незнайомих слів з індійської міфології, після чого я обіцяю собі почитати ці всі їхні епоси, бо не можна ж бути таким бевзем..

Read more... )

02.06

Jun. 4th, 2012 07:39 pm

Куллу. Дивлюся довкола як баран на нові ворота. Так, класний текстиль, класні люди, так, зображення та статуї зміїв-нагів скрізь. Але я не знаю, з якого боку до цього всього підступитися. Мені треба від чогось відштовхнутись. Хоч якийсь орієнтир. З чогось почати. З чого? Оці старі жінки не говорять англійською. Взагалі тут кепсько з англійською. Поки думаю поколупатися у місцевому текстилі, поговорити з людьми.. як змусити себе вилізти з мушлі і почати спілкуватися? Я б оце денно і ношно сиділа б безвилазно в одному місці…

На базарі бачила – продають веретена. Така архаїка! Хочу собі веретено, справжнє! Ще шукала ресторанчик, аби випити лассі, і набрела на якесь мікро-село над річкою. Воно виглядає, наче реконструкція раннього середньовіччя серед цілком сучасного Куллу. Невеликі обійстя, розташовані хаотичною купкою. Низ викладений з каміння, верх – глинобитний чи дерев’яний. На жаль, жінки не розмовляли англійською…

Виснажливий переліт до Делі. У Делі підходжу до табло зі списком рейсів відправлень і не знаходжу свого Делі –Ле. Починаю питати, мене відправляють з одного кінця залу в інший, зрештою я опиняюся біля стойок авіакомпанії Кінгфішер. На мене дивиться дядечко жалісливими очима: «А ваш рейс скасували… Ми нічого не можемо вдіяти, хіба повернути гроші».

У мене, м’яко кажучи, шок. Надворі п’ята ранку і 36 градусів спеки, що буде опівдні, я навіть боюся уявити. Стояти в Делі я не хочу ні на годину більше, ніж це треба, аби пересісти на літак і опинитися на Півночі. З іншого боку, я розумію, що якщо мені повернуть гроші за квиток, куплений кілька місяців назад, то мені цих грошей навряд чи вистачить хоча б на половину вартості квитка з дня-на-день… Я йду до менеджера, роблю звірське обличчя. «Чому не було нотифікації?» - грізно питаю я. вона просить продиктувати мій контактний номер, куди мало прийти повідомлення, я диктую… Все збігається, але повідомлення я так і не отримала. Вони знову пропонують гроші, я відмовляюся і пропоную відправити мене в Куллу чи Джамму. Власне, ПОЧАТКОВО проект мав початися саме з Куллу. Тут, у місці, де пересікаються долини Куллу і Парваті, знаходиться крайня точка, куди доходить центральноазійський міф. Але коли я купувала квитки, то до Куллу коштувало невимовних грошей, і я придбала в Лє, який я сильно люблю, але куди мені треба не так вже й сильно. І ось менеджер дивиться на мене і питає: «Якщо ми відправимо вас в Куллу, далі ви самі в Лe доберетеся? Справді? Чесно? Ви впевнені?» Я запевняю, що так і буде. Вона видає посадочний талон і якийсь чоловік веде мене до літака: він уже завантажений, чекають тільки на мене, останню пасажирку.

Година з хвостиком перельоту – і я у прекрасному настрої опиняюся саме там, де мав початися проект. Саме там! Я розцінюю це як знак долі) Йду пішки, а Індія така Індія! Смітники, пил, спека, корови, чай… Переходжу бурхливу гірську річку.. Куллу видається малим і геть не туристичним містом, дивно.. Жодної білої людини. Поселяюся в якийсь зачуханий готель аби акліматизуватися і поспати після виснажливого перельоту. Далі гуляю, вдихаю пил. Люди говорять англійською кепсько, я не готувалася одразу опинитися в Куллу, і мої орієнтири – «мис між Куллу та Парваті з менгірами», «а там було якесь село із монастирем».. Під вечір вже знайшла інтернет-кафе. Ледве встигла виписати якісь назви, доки вирубили світло. Підійшла до хлопчика: «Як добратися туди-то?»  і хлопчик видає прекрасне: «Спершу вам треба добратися до Куллу!» - «Так я не в Куллу?» - «Ні!»

Так що я не в Куллу. А десь біля Куллу. Навіть не уявляю, як це називається ) Пригоди!

Завтра іду на височенну гору на пошуки менгірів)

...

Mar. 2nd, 2012 12:00 am
- десь так я почуваюся останні дні.
Srinagar
Озеро Дал, Шрінагар, штат Джамму і Кашмір
Я мріяла про Тибет, здається, все життя. Я мріяла про Тибет з 13-ти років так точно, коли почала зачитуватися книжками Лобсанга Рампи (можете плюватися, скільки хочете, але то було самоє оно!). Ще раніше мама, підсівши на всілякі магії та містики, вголос читала мені Александру Давид-Ноель, а потім я й сама занурилася у магічні ритуали оживлення трупів та інші не менш цікаві речі. Мені уявлявся Тибет як щось містичне, вкрите напівтемрявою, із холодними підлогами монастирів. Я марила тцампою і солоним масляним чаєм, мріяла перевдягнутися і залізти в монастир, куди, звісно ж, мудрі лами мене візьмуть, бо ж побачать, що з мене будуть люди!
Я росла і продовжувала мріяти. І ось я там, топчу ногами обоготворений пил (а пил, варто сказати, дуже в’їдлива зараза! ледве відмилася). Я там, і це після стількох невдалих спроб, протрачених не на те грошей і відкладань. Нято навіть назвав це моєю «тибетською кармою», адже я ніяк, ну ніяк не могла потрапити у омріяне місце! І так було аж до цього літа.
Дехто казав: а що буде, якщо ти дуже розчаруєшся? Якщо там все зовсім не так? Зараз, приїхавши, я можу сказати: там справді вже все не так. Але я не маю ні нотки розчарування. Я здійснила свою мрію і прожила її сповна.
Шлях до Ладаку (а чому ми вибрали не Китайський Тибет, а саме Ладак, я вже пояснювала) пролягав через Індію. Змучені після безсонної ночі в Делі та скажених перебігань з міжнародного терміналу до локального в останні хвилини (ми ж бо не здогадалися, що внутрішні рейси стартують з іншого місця, до якого ще треба під’їхати кілометрів зо 20!), ми приземлилися у Шрінагарі. Заповнюємо купи анкет, я застерігаю Нята тримати вухо востро, бо нас зараз візьмуть в облогу. Але перш, ніж ми вийшли, нас підкликав дядько зі стійки «Замовлення таксі» і поцікавився, чи ми забронювали готель. Дізнавшись, що не забронювали («Лохи!» - певно, в радісному передчутті подумав він), кашмірець почав пропонувати нам таксі і якісь готелі. (Тож порада на майбутнє: знаходьте адресу якогось готелю чи ГХ завчасно, і брешіть, що вас саме там чекають!) Тут же він повідомив нам радісну новину, що все місто закрите, надзвичайне положення, страйк і т.д. І що без послуг його таксі нас геть нікуди не випустять.
Ми якось із тим страйком розгубилися і згодилися, аби нас за 300 рупій (а це дешево, такса у них - 500) відвезли до якихось гестхаузів. Нас швиденько передали кілька раз з рук в руки, втюхали якомусь гіду… Попри протести і запевняння, що нам нічого не треба, на нас натиснули страйком… І справді, місто було мов у облозі. Купа військових, все зачинено, скрізь колючий дріт і барикади з мішків. Нас довго везли і привезли до якогось місця на озері. «Ось зараз ми сядемо в шікару (типу човен) і поїдемо до хаузбот (дім-човен)… Всі туристи тут живуть, іц вері сейф!». Ну і прямо тягнуть. Нятові кажу: «Не ведися, треба тікати», але Нято розгублений, мовляв, ти ж бачиш, місто запруджене військовими, ми ж тільки глянемо… Сто раз перепитуємо, чи не буде екстра-прайс. Таки дозволяємо засадити себе у ту шікару. Нас довозять до купи човнів, облаштованих як готелі. Знову передають у чиїсь руки (мафія натуральна!), заводять всередину, а там красота неопісуєма. Я пояснюю чувакам, що нам нафіг не нада їх вигоди і красота, нам тільки переночувати, тому підійде найдешевший гестхауз. Чуваки нас реально садять і починають пресувати. Вони нас пресували кілька годин! У нас голова від них розпухла, та ще й після безсонної ночі і цілого дня без їжі! Вже вечоріло, я їх щиро ненавиділа і не розуміла, як я, будучи другий раз в Індії, змогла втрапити на це попадалово! Я ж знала про ці всі мафії.. Чому вид військових так мене збив з панталику? Що найжахливіше, нас привезли кудись на човні, і ми були явно не в тих місцях, де є альтернатива. Зрештою, я спитала, скільки ж вони хочуть за кімнату. Вони спокійно заявили, що 3500 рупій! О, так! Це при тому, що середня ціна – 250 рупій у гестхаузі. Але чуваки нас пресували і далі, мовляв, ти, дамочка, була у Рішікеші і Ґанґотрі, а це Кашмір, тут все інакше, тут всі туристи живуть на хаузботах бікоз ітс сейф! Ми пересварювалися загалом, певно, годин 5. Голова лускала… Зрештою, ми дуже рішуче заявили, що нафіг валимо звідси і будемо спати у спальниках надворі. Власник перепужався і спитав нашу ціну. Ми сказали – 500 рупій (до того вони не згоджувалися на 700). Власник погодився.

Read more... )
Ладак - місце унікальне. Саме тут, вузькими долинами Інду (Indus) пролягав колись шлях аріїв, котрі підірвалися із наших надчорноморських степів і подалися світ за очі зі своїми кібітками, сім'ями і табунами-отарами, у пошуках нових пасовищ. Тут вони увійшли, аби потім спуститися по річці і заселити Індію. По всій долині Інду вони лишили спогади про себе - петрогліфи. Мало того, вони лишили про себе "живий" спогад, адже, з точки зору антропології, генетично найчистіша популяція арійців живе на прикордонні із Пакистаном, у Ладаку, в так званій Batalik area (для туристів відкрито лише 3 села). Ці люди, яких називають drokpa, мають кардинально іншу зовнішність, іншу мову та інший фольклор, ніж монголоїдні тибетці-ладаки чи смагляві індуси.
Окрім цього всього, я ж начиталася послідовників Реріха! Їх почитати - то куди не плюнь, а потрапиш у якусь пам'ятку старовини. І тому я була вся відкрита до поповнення своїх історичних знань.
Але - дулю.
Вже перша розмова із вертливим "менеджером" кашмірцем Ашокою закрала у серце підозру. Коли, почувши його ім'я, Нято відреагував, що, мовляв, так звали індійського царя, той не зрозумів, про що мова. Далі я вирішила розпитати, як добратися до відомої на весь гугль неолітичної стоянки поблизу Шрінагара. Ашока покліпав очима і запевнив, що і близько нічого такого у них нема. З'ясувалося, що слова neolitic чи prehistoric для нього нічого не означають (рівень англійської у нього високий). На setlement він відреагував тим, що "так, у них є табори біженців!" Я спробувала пояснити ще інакше (бо ж хотілося побачити найдревніше зі збережених місце Індії!), мовляв, veeeery ancient setlement, а він показує каталоги із якимись храмами, мовляв, лец гоу, вері ейшент, йому 300 років! Але остаточно мене добило те, що чувак, який по життю займається туристичним бізнесом, не знає, що таке "археологія" і "археолог". В Індії, звісно, скрутно з археологією, але ж не взагалі ніяк! Слово "петрогліфи" взагалі нічого не значило для нього - як і для багатьох інших, опитаних пізніше.

Read more... )


 
Ганготрі
... Потусувавшись трішки у Рішикеші, я вирішила рушати далі. Я мала ще трішки часу на Індію, тому могла з’їздити ще кудись, але серце лежало летіти в Непал! І правильно лежало, до речі. Бо тоді я ще могла вилетіти, могла добратися до омріяних місць, тільки мене мов чорти попутали. Коротше, зайшовши у затишний туристичний офіс, в якому я мала бронювати квитки, я ще не знала, куди відправлюся.
Read more... )
--------------------
Вранішній Ганготрі  (332x500, 73Kb)
Йду, фотографую...  (500x332, 126Kb)
Водоспадик  (332x500, 132Kb)
Отакого колоритного японця ми зустріли на підходах до Таповану. Японець спеціально тренується грати на флейті в горах, аби розвинути дихалку.  (332x500, 121Kb)
Суворий дядько гір  (332x500, 104Kb)
Боги, ми йдемо!  (332x500, 108Kb)
Ну хоч десь є моя нахабна морда..  (304x500, 98Kb)
Сонце заходить  (332x500, 103Kb)
...і не заходить  (332x500, 98Kb)
Столиця йоги Рішикеш
Автобус, який мав бути “туристичним де люкс”, виявився звичайним, повним галасливих індусів. Взагалі індуси якісь страшенно галасливі, і абсолютно не мають почуття такту, поваги до особистого простору. Але про це пізніше. А поки автобус ліниво поповз по Делі, збираючи біля кожного стовпа все нових пасажирів і небезпечно наповнюючись людською масою. Начитана Інтернетом, я знала, що автобуси тут часто “міняють”, і тому була готова у будь-який момент зірватися з місця і помчати битися за нове.
І справді. Як тільки ми закуняли і втратили пильність, водій дав оголошення всім вирушити до іншого автобусу. Тільки оголосив він це на хінді, і тому індуси радісно побігли вперед, лишивши нас, щось так зо 5 “білих” людей, розгублено кліпати сонними очима. Але невдовзі і ми підірвалися і побігли штурмувати новий автобус. Чому штурмувати? Бо людей було явно більше, ніж місць. А простояти всю ніч у автобусі не хотілося. Біля автобусу, який був явно гірший за наш попередній, зчинилася галаслива давка. Але водій був незворушним, нікого не пускав, і, наказавши всім попуститися, заходився всіх розсаджувати. Я чомусь наївно думала, що нас, туристів, посадять в першу чергу – все-таки це спеціальний туристичний автобус, і коштує він дорожче за простий. Але дзуськи. Нас запустили останніми, на самі задні місця. Дивом ми з Інесою потрапили на передостанні два крісла, тоді як інші туристи засунулися на останні, на яких можна було хіба що сидіти випрямивши спину. Який там сон чи комфорт?.. Але, як то кажуть, аби їхало... І воно їхало.
Read more... )

---------------------
Собаки рятувалися від спеки як і я - у Ганзі
 (500x332, 137Kb)
Для мавп продається спеціальний корм, так що мавпи поблизу Лаксман Джула - товсті та ситі.
 (332x500, 115Kb)
А ось і продавець корму для мавп:)
 (500x332, 105Kb)
Храм
 (332x500, 145Kb)
Їжа Йоди. Замовила випадково. З*їсти не змогла... Шкода, баланс білого не виставила, і на фото не вдалося передати той ядрьон-батон зелений колір...
 (500x451, 115Kb)
У одному з двориків мешкає таке миле дитя
 (332x500, 102Kb)
Скромна жінка
 (500x465, 121Kb)
Квітник жінок. Жінки зібралися слухати вечірню мантру біля ашрама.
 (500x381, 146Kb)
ТраХтор
 (332x500, 130Kb)

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 21st, 2017 08:46 am
Powered by Dreamwidth Studios