Отже, ми з самого ранечку моніторили 223 округ. Я приєдналася, щоправда, десь об 11. Які спостереження?
1. Явних порушень нема. Влада діє хитріше. Київ - це показове "європейське" місто зі спостерігачами та іноземними гостями. Робити явні порушення - це дати опозиції всі карти в руки. Ні, в Києві основні махінації, скоріш за все, робилися або до голосування, або на етапі підрахунку голосів.
2. Були наче "порушення", але це, скоріше, через необізнаність працівників. Скажімо, не всі знали, що списки виборців, які голосують на дому, мають бути у ВІЛЬНОМУ ДОСТУПІ. У деяких дільницях такі списки висіли. А у деяких їх тупо не було. На одній з дільниць ці списки не показали навіть спостерігачам. А спостерігачі, у свою чергу, не знали, що повинні ці списки перевіряти. Також були "порушення" із вільним доступом для спостерігачів у місця спостереження за видачею бюлетенів. Але це теж було не зі зла, а по нєзнанію.
3. Вразив низький рівень підготовки спостерігачів. Більшість просто пасивно сиділа. Не знала, на що звертати увагу. Не дивилася. В очі не знала закону про вибори. Двічі зустрічали дуже активних спостерігачок від "Батьківщини", де справді просто "землю рили" дівчата. Ще у кількох місцях зареєстрованих опозиційних спостерігачів не було на місці.
4. Вразив взагалі низький рівень знань процесу. Мені як журналісту перешкоджали просто дивитися. Аналогічні сигнали поступали нам від "Спільної справи" як мобільній групі. Зазвичай допомагало посилання на закон Про вибори і закон Про пресу. Часто від ЗМІ вимагали реєструватися (а цього можна не робити).
5. "Спільна справа" на організацію шкутильгає. Хоч ми були наче від "Спільної справи", проте всі нагальні питання ми вирішували через "Опору" або через "Свободу" (до слова: ми не голосували за "Свободу", але дуже вже у них все гарно організовано!). У "Свободи" координатор сидів на камерах, миттєво підключався до проблемної дільниці і допомагав нам правильно реагувати.
Також трохи засмутила мотивація деяких учасників мобільних груп. Вони очікували, що буде "треш" і "драйв", що буде цікаво. Коли ж моніторинг виявився рутиною, учасники норовили пошвидше здриснуть.
А у вас що? :)
Коли я вивісила пост із картинками "Фемінізм - це...", то багатьох і тут, і у вконтактіку зачепила картинка "бути секс-символом, маючи маленькі груди".
sex_symvol
Когось шрябонуло саме "секс-символ", як поняття, яке не має тулитися до фемінізму, а хтось не зрозумів взагалі у чому прикол і у чому проблема.
А проблема ось у чому (дякую [livejournal.com profile] adamnet за наводку):

sex_symvol2

Звісно, це модель із видатними формами, власне, глянути на її фотосети, то там тільки форми і видно. Проте ця картинка є дуже показовою, квінтесенцією тієї інформації про сексуальність, яка вбивається нам в голови звідусіль. "Справжня сексі - каже нам глянець і реклама - це жінка з цицьками". Якщо у жінки нема цицьок - це якесь нєдоразумєніє ("і взагалі, раз ти це пишеш, ти просто заздриш!"). Просто зверніть увагу на рекламу - і ви побачите. Просто почитайте "думку громадськості" у Лєбєдєва в ЖЖ під постами із цицьками - прозрієте. Жінка без грудей - мужик, недорозвинута, недотрахана і т.д.
Я люблю жіночі груди. Це красиво. Люблю, коли там багато і коли воно гармоніює із стегнами. Але це не означає, що людина з малими грудьми є несексуальною чи недо-жінкою. Як відкоментував мені один наче й розумний пан, "у ДІЙСНО здорової дівчини і сідниці опуклі (якщо дивитсь на ЇЇ тіло профіль) й пружні, і перси пишні (відповідно до ЇЇ складу тіла)".
Дякую, я кінь, якому зазирнули в зуби. І явно нездоровий кінь.

Власниці "пишних персів" (я не наїжджаю, я вас люблю!) просто не можуть зрозуміти, як живеться людям без цих самих персів. Різницю я відчула, коли три роки проходила із третім розміром. Але нам, дівчатам, все одно, ми не міряємося, у кого більше, а у кого менше. Я маю на увазі, звісно, розумних дівчат. Мало того, ми, розумні дівчата, спілкуємося із такими чоловіками, які обирають жінок не за цицьки і цим чоловікам теж, за великим рахунком, байдуже. Між тим, якщо вийти з нашої "резервації", на нас чекатиме жорстокий світ. Оця сама думка громадськості. Реклама, яка тисне і диктує нам вигляд "сексі". Скажімо, у школі мене трохи встигли почмирити за цицьки, після чого перші півроку свого статевого життя із постійним хлопцем, з яким ми жили разом, я не роздягалася. Ніколи. А як живеться тим, хто не має такого розумного оточення, як ми з вами? І чому навіть ми, розумниці із першим розміром, купуємо ліфчики на поралоні і почуваємося ніяково на пляжі, коли на нас нема пушапу чи вкладочок у купальнику?..

О, тут на допомогу з'являється Індустрія Краси. "Я повиривала кутні зуби - гарно, любий?". Дуже промовистим є фотопроект Зена Нельсона "Любіть мене", який багато років знімав оцю саму індустрію краси та її ..користувачів. АЛЬБОМ. Скільки ж жінок калічать себе задля того, аби відповідати вигляду секс-символу?

Власне, ось до чого та картинка. І от чому секс-символ приплетений до фемінізму.
Гарне чоловіче ім'я: Бедришко, Бедрих. Були такі представники русинської шляхти у 15 ст, за Литви. Бедрих нині зустрічається у сербів (це я так трохи погуглила). Ще сподобалися імена Вишко, Ґнєвомір, Олешко, Гринько, Пломен і - мімімі! - Рогозка.
Це з книжки про подільську шляхту Віталія Михайловського.
Буде у мене третій син - назву Бедришком :))

У нас взагалі з турками історія ще цікавіша, ніж з Поляками і Москвою. То вони на нас, то ми на них… То ясир поженуть, то Вишневецький той ясир назад віджене. Тож не дивно, що турки міцно закарбувалися в українській cвідомості  як представники країни борделів, яким українські дівчата потрібні лише для етого самого, а часом може ще на органи. Мама Дарини, відправляючи її сюди, спершу думала, що я є постачальником «м’яса» для цих самих борделів чи органів, а потім, подивившись мої фотки, все-таки пройнялася довірою до мене, але аж ніяк не до турків. І такі приклади –  куди не плюнь.

Між тим, якщо турок –  нормальний чоловік, то, зачепивши випадково жінку на вулиці, він перепросить. До жінок ставляться з повагою, поступаються місцем у транспорті. Але вести себе теж треба відповідно. Прямий погляд від нас їм в очі, як ми виявили, є ніби закликом до знайомства, висловленням інтересу. Тому, дівчатка, очі потупили – і сидимо мовчки.

Турція дуже європеїзована, багато дівчат ходять у маєчках і з непокритими головами, хіба ноги прикривають більше, ніж ми. Тож туристки в шортах і патлаті не викличуть якогось подиву, а цілком зіллються з натовпом. Але це в містах. У селах жінки ходять у одязі з довгим рукавом, хустці та довгих легких штанях. Часом ми не парилися і ходили через села в шортах (хоча я прикривала голову все одно). Лише раз старша жінка винесла з дому хустину і пов’язала Дарині голову, дуже по-доброму, наче показуючи, що так буде ліпше.  Дарина не прониклася :)

У містах-курортах з турками робиться щось дивне. Вони починають сприймати нас як «наташ». Таке враження, що відповідне ставлення є тільки до слов’янок (подейкують, що багато наших співвітчизниць відробляє собі відпустку наданням деяких послуг). Якщо це курорт, де мало росіян, то зазвичай достатньо строгого погляду або різкого жесту, виявлення невдоволення. Тоді турецькі мужчини переходять на нормальний режим спілкування. Але у всіляких Анталіях чи Кемерах це ужас-ужас. Досі пересмикує від спогадів про огидного тіпочка в інтернет-кафе, який наче розглядав малюнок на моїй спідниці, і це перейшло в обмацування стегон. Довелося просто піти геть, бо окрики не допомогли. Так само він обмацав і Дарину, до речі.

Read more... )
1.
    Потяг 298 Київ-Севастопль. Їду в купе із чоловіком, жінкою та їхньою дитиною-підлітком, років 12. Я не спала перед тим ніч, втомлена, лягаю на верхню полицю. Пару раз говорю зі своїм чоловіком по телефону, вони чують, що я україномовна. Бачать, що у мене на сумці жовто-блакитна стрічка. Я взагалі з ними не розмовляла. Між тим, ссідові по купе чи то переклинює через мою україномовність, чи йому просто насрати на мої почуття як носія мови, але він регулярно починає скалити зуби на все українське. Раз у раз він веде з донькою такі розмови, як от: "У этих хохлов....", "Ты что, щира украйиночка?" - "Нет, папа, конечно!" - "Ну смотри мне! Может ты еще и Юльку жалеешь, бедняяяяжечкаа, в тюрьме сидит!" "Вы знаете, как по-украински "тряпка"? Ганчирка! Бугагага! А форточка? Кватырка! (це казала дружина, яка мову видно знає) Приколись! Гагага!"
      Судячи по ШОКАННЮ та ГАКАННЮ це якийсь Харків їхав. Чи Дніпропетровськ.
      О поясніть мені, ЯК? По-перше, де ще, крім України, бачено, аби людина пишалася тим, що не знає якоїсь мови, а тим паче своєї! Щоб під*юськувала дитину проти українського. Щоб так по-бидлячому поводилася. При тому ж чоловік, коли вирішував кросворд, то знав назву корабля Ясона, тобто ж освічена наче людина... "Всі вони - нещасні люди. Вони відрізають собі величезний шмат життя і знання. І вони не потрібні. Ні у Росії, ні на цій землі" - думаємо ми, думаю я про цих людей.
    Та останнім часом я інакше почала думати. Що перебуваю у ілюзіях стосовно "цієї землі", бо наша земля - це вже бидлоземля, де дві третини країни просто люди без коріння, без поваги, без нічого. 
    Я казала про моє найперше і найшокуюче "враження від повернення", коли я, начитавшись фейсбуку, поверталася з Непалу і мала пересадку на рейс, на який стеклися співвітчизники з Непалу та Індії. Я ходила у залі очікування між рядами в надії почути хоча б десь українську мову, але я її не почула. Тоді мені сяйнула думка: а за що ми боремося? кому це потрібно? Цим людям нічого не потрібно. Грамотні російськомовні люди і так розуміють, що російською їм розмовляти не забороняють, і виступають за українську. Але грамотних людей мало. В країні, де майже всі мають вищу освіту, освічених людей ох який низький відсоток.
    То що ми маємо? Людей, які зневажають цю культуру і цю мову, не знаючи до ладу ні того, ні іншого. Вони і не хочуть знати! Бо їм це не потрібно. І "чємодан, вакзал, расія" - це вже не їхній варіант. Бо не вони тут чужинці. А ми. ЦЕ МИ ТУТ ЧУЖІ! Розумієте, в чому проблема?

2.
    Татарина Опаса свого часу "вижили" крутелики з Нового Світу, де він мав свою домашню кухню на узбережжі. Тож він вимушений тепер мати цю кухню у селі неподалік від Судака, якщо з*їхати з траси і трохи заглибитися.
    Гостей зустрічає бабуся ОпА. Вона така стара, що усі чоловіки-мусульмани, заходячи в дім Опаса, цілують їй руку в повазі. Але у неї світяться очі. Вона вибачається, що трохи трусяться руки (їй 82!), але зараз піст, а отже вона має встати о третій ночі і не їсти аж до дев*ятої вечора, коли зайде сонце.
    Опа приносить на таці каву. "Сейчас я покажу вам, как готовят кофе по-татарски". Вона накладає спершу у чашку пінку з турки, потім заливає кавою. Дає густі вершки - переварені, аж жовті, як застигла сметана. Кожен свій рух вона супроводжує розповідями про їхні традиції, культуру, звичаї. Її син опас теж не відстає: "У нас так прийнято..." "Так заведено, що...", "А ми, татари, робимо це так...", "А знаєте, у нас є легенда..".
    Коли вони говорять, то хочеться мовчати і слухати. Те, як вони люблять свої традиції. Те, як вони тримаються роду. Сім*я опаса була вивезена у Казахстан, де вони зазнали дуже багато митарств. А потім повернулися на свої землі. Вони люблять цю землю... Вони з ніжністю садять трави і спеції. Вони є носіями кухні, фольклору, традицій. Як це відчувається! Ця любов до землі, до свого! Я прониклася неймовірною повагою до Опи, Опаса і їхнього сімейства. І розумію, чому хочеться цій Жінці цілувати руку..

    Це були враження одного дня. Для мене - дуже промовисті.


Їдучи передгімалайськими покрученими дорогами з міста Шрінагар до міста Джамму, я не можу втриматися, аби не поділитися тим, що глибоко вразило мене останніми днями. Мова йтиме про кашмірські шалі і вишитий одяг. Ця тема ніяк не стосується проекту, але я трохи занурилася в неї, бо думала писати статтю для «Рукотворів». Але у Шрінагарі знову були непорядки, хтось кинув каменем у людину в формі, тож даунтаун, де, власне, сконцентрована міська біднота і величезний відсоток майстрів, був закритий. А без цього не вийшло зробити фотографії, а без фотографій якось і статтю нема куди приткнути.

Хотіла я писати у такому дусі, мовляв, ох і ах, знамениті шалі з підшерстку козенят, такі тонкі, що можна протягнути через обручку (це буквально стало рекламним слоганом продавців шалей)! Мене, звісно, дещо бентежив той факт, що у таких же шалях, як я два роки назад купила в Кашмірі («пюр пашміна, мадам!») ходить пів-Києва і засипані базари третини Мексики. Хотілося ж розібратися, де Китай заритий, і восхвалити справжнє кашмірське мистецтво. Але тема показала себе з такого боку, що навряд чи я ще колись куплю шаль на сувенір. І не лише шаль…

Штат Джамму і Кашмір досить злиденний, та ще й у постійних конфліктах серед мусульманського населення. У штаті три джерела прибутку – сільське господарство, ремесла та туризм. Двадцять років назад у Шрінагар були введені війська. Мені важко пояснити, проти кого борються місцеві мешканці, але аж ніяк не проти іновірців, як мені здавалося. Схоже, вони борються проти влади. «Влада не дала нам ні пенні», - бубонять чоловіки на терасі, потягуючи цигарки «Голден флейкс». Вони щось довго пояснюють про електрику, замикання, ще про щось, але суть їхнього обурення висковзує від мене. Так чи інак, але місцеві повстають проти військової присутності, військові як метод покарання – закривають місто, і чекають, поки люди «почнуть співпрацювати» (буквально так пояснив військовий, коли я допитувалася, коли ж відкриють місто). Люди співпрацювати не хочуть, «камінь, що летить з вікна, ніяк не підписаний», бунтівників виявити важко і потерпає все місто. З року в рік.

А до чого тут шалі? Шалі робляться там, за закритими ставнями і дверима даунтауна, що блимає на вулиці вибитими вікнами. Займаються рукотворними роботами як чоловіки, так і жінки. Вони прядуть тонку шерсть (сировину купляють, овець і кіз в місті не дуже розведеш), тчуть і вишивають шалі й одяг, тчуть килими, вирізають з дерева, роблять пап’є-маше. Жіноча справа, в основному, це прядіння, ткання шалей та вишивка. До речі, це тенденції останнього часу. Бо раніше, власне, ткання для жінок було табуйоване. Вони могли тільки прясти.


Read more... )

Розказати цю історію – рівносильно написати «я ідіотка», але правди ніде діти, бо так і є. Я умудрилася знайти проблеми на свою голову на рівному місці, де ніщо не передбачало біди.

А сталося це так. Після шестигодинного вибирання по бездоріжжю через перевали у 4800 метрів я нарешті виїхала на рівну дорогу – на асфальт. Не знаю, як то сталося, але в якийсь момент у мене виключилася увага, я почала ловити гав, а отямилася тоді, коли мій моц на швидкості десь з пісят км/год летів у напрямку урвища, за яким воркотів Інд. Часу вписатися у поворот не було, і мені нічого не лишалося, як екстрено вигальмуватися, тобто, по суті, власним носом. Правда, падати мене давно вчили, і носа я берегла, натомість гальмувала руками і колінами. Гепнулася я добряче, чую – боляче страшенно. Дивлюся на ногу – штанина в хлам, звідтіля виглядає біле («йооо, до кістки прорвала..»). Перчатки теж порвані, лікоть саднить, лажа. Якісь машини проїжджають, зупиняються, питають, чи потрібна допомога. Я в стані шоку, всіх відправляю, мовляв, все гаразд. Таки хлопці з вантажівки якоїсь вилазять, піднімають моц, я на нього сідаю і кудись від’їжджаю. Потім десь стаю, дістаю аптечку, в якій звісно ж нема бинта («Я у всі поїздки брала бинт, жодного разу не знадобилося, то навіщо зараз братиму?»). Я виливаю на рану перекис, перу  в бутильованій воді  з милом бандану, примотую її пластирем. Тут відчуваю – щось мені недобре. Нудить і в туалет по великому хочеться. «Адреналін виходить» - думаю я собі, згадуючи точно такий стан на пологах. Ще в голову лізуть жарти про адреналін коричневого кольору)) Встаю, аби відійти хоч трохи і проблюватися, і тут у мене все пливе і я осідаю… в очах темніє, нудить страшенно, лягаю на каміння і згадую «Битву націй», де медсестра ноги чуваку піднімала і холодом обдувала. Ноги підняти я не можу, але якимсь чином розстібаю куртку і далі туман-туман… Лежала я на тому узбіччі не знаю скільки, недовго. Потім стало легше, облилася водою, поповзла до Інду срати, пардон) Після цього стало взагалі добре, відчуваю, що їхати можу, головне якось ногу зігнути. Пам’ятаю, що у найближчому селі є військова залога, а у них мусить бути медик. Пам’ятаю, важко було сісти)) А ще важче було ногу зігнути, згинала з «АААААА!!!!!» (наступну добу добирання до Лє кожен маневр на мотоциклі у мене супроводжувався «АААА!!!», або «ААААА, б***, якого х*** зупинився серед дороги, як же я тепер на першу переключуся, ААААА???!!!»).


Read more... )
У мене дуже корисний журнал, я сюди пишу про те, про що не нагуглиш одразу;) Отже, аби зробити дублікат прав, робимо наступне:

- Йдемо в міліцію і пишемо заяву, у якій розказуємо, де і як було провтикано права. Ушлі люди умудрялися дати кому треба на лапу і отримати довідку про втрату одразу. Я хабарі давати не умію, тому пройшла процедуру сповна. Я написала все, що сталося у день, коли у мене витягли гаманець, включно із тим, який був той гаманець, яка була сумка і куди я їхала. Я йшла за місцем проживання і витрачала час, а ви можете одразу йти за місцем "скоєння злочину". Тобто якщо у мене права витягли на шляху на Петрівку по дорозі на тренування, то міліція вирішила, що цим має займатися Оболонський відділок. Вони прийняли у мене заяву і перенаправили на Оболонь. Теоретично, за 10 днів я мала отримати письмову відповідь про те, чи була порушена кримінальна справа чи не було. Звісно, я нічого не отримала впродовж місяця, лише лист про те, що справу переадресовано. Аби не сподіватися на такий лист, краще одразу візьміть номер вашої заявки, аби знати, під яким номером воно фігурує у справі.

- За 10 днів ви можете отримати рішення по вашій справі. Я отримала пісюльку, у якій написано, що складу злочину не виявлено, справу не порушено, а я звернулася у міліцію виключно для фіксації втрати посвідчення водія.

- Далі проходите медогляд, якщо ваш уже недійсний (тобто якщо ви його проходили більш як два роки тому)

- Далі йдете у МРЕВ за місцем прописки. З собою маєте: папірець з міліції, паспорт, дві фотокартки, свідоцтво про закінчення школи, екзаменаційну картку водія (я її не взяла, але інспектор мене пожалів і дав заповнити нову) та меддовідку. По телефону ще називали копію паспорта, але "нє прігоділось". Заповнюєте папірці - отримуєте тимчасовий талон. Нові права вам видадуть аж через два місяці, з чим я себе і привітала. Просила пошвидше, аргументувала закордоном - не допомогло.

- Далі ви через два місяці приходите з талоном і ЗАМОВЛЯЄТЕ права (що за маячня? чому одразу не можна замовити?). Тоді ж оплачуєте 350 грн, здається (не факт, що 350).

Хотіла ще категорію А, але мені сказали "завтра здаєте екзамен" і я шось злякалася. Ну, я могла б за ніч вивчити, але все одно отримати карточку до поїздки не встигну. Крім того, сказали здавати практику на власному транспорті, а де б я взяла той мотоцикл?
Ось такі пироги. Ось так це робиться "офіційно". два місяці! блін.
Vyrushaju! Nastrij patriotychnyj! Ja stala patriotom Rusi u skladi Lytvy))) Nadyxnit'sya i vy!

Listen or download Старый Ольса Грюнвальдская битва for free on Prostopleer



Poxmuryj syluet:


Ona:


Vjazaty namitku vslipu ja tak i ne navchylasya.
   От прийшов троль у пост про сраку. І написав, мовляв, оужас, як вам не соромно! Троль і троль, думаю я. Але ні! У "Дівчатах" отримую коментарі: "Гм......Настю, це ж спільнота, не всім учасницям приємна і доречна ця тема, можливо все є є певна і етика і подібні теми писати в своєму блозі?", або "Розумію, що це репертуар Насті-та вже переборчик".
   
    Здавалося б, срака (попа, дупа, задниця, м'яке місце, п'ята точка) є такою самою частиною тіла, як рука, нога чи ніс. Те саме стосується і піськи, але цю частину тіла я сьогодні не зачіпатиму. Нам так само було б прикро бути без сраки, як без руки чи ноги. Мало того, аби ми позбулися сраки, то дуже швидко померли б від інтоксикації. А ось без руки і ноги вижили б. То чому на сраку накладене таке табу?
    Я не знаю про дохристиянські часи, але можу сказати про христиняські. Християнство завжди косо дивилося у бік сраки. По-перше, бо через сраку виходило "диявольське". Якщо вірити давнім українським легендам про створення світу, то Бог зліпив з глини людину та й поставив сушитися. А Диявол взяв і обплював Боже творіння. Стала вся людина обхаркана... Бог побачив то, засмутився і вивернув людину навиворіт, сховавши усі нечистоти всередині. Саме тому у людини в нутрощах чортове харкотиння - кров, киші, сеча і лайно.
    Потім християнству по всій Європі аж заклинило на "поганості" дупи. Дупа асоціювалася не лише з диявольськими "нечистотами", які аж ніяк не личили істоті, створеній по образу Бога (адже у Бога, зрозуміло, ніяких виділень не мусило бути), а й з марнуванням сімені, здійсненим содомитами. То ж великий гріх був, якщо людина не давала життя своїм сіменем, тобто практикувала мастурбацію, оральний та анальний секс. На ці три речі було накладене невимовне, просто неймовірне ТАБУ. Почитайте Р.Мюшамбле "Оргазм і Захід" (вид. Темпора), якщо зможете вгристи поганючий і невичитаний переклад. У 16-17 ст гомосексуалів спалювали на вогнищах, пізніше - неймовірно жорстко засуджували.
    Мені хотілося б розвинути цю тему, але я ніколи не займалася вивченням прийняття свого тіла і його окремих частин в контексті історії, тому краще б на цю тему сказали фахівці... Може тут є фахівці?
    У будь-якому разі, чи розумієте ви, ті, хто так лякається природніх частин тіла, що ви просто відсікаєте від себе частину самих себе?
    На тему прийняття гарно писав Ошо: "В вас есть гнев, секс, жадность - не вы создали их; это такие же жизненные реалии, как глаза или руки. Можно придумывать им различные имена, называть уродливыми или прекрасными, но убить их невозможно. Ничего невозможно убрать из существования, ничто не может быть разрушено. (...) Трансформация случается при тотальном приятии всего своего существа. Тогда, совершенно неожиданно, все встает на свои места; принимается и трансформируется и гнев, и жадность. Тогда, без какой-либо попытки отсечь нечто от вашей сути, перестраивается все ваше существо".
    А стосовно сраки у фольклорі, то це слово вживалося дуже багатогранно. Це була і срака як така, і Срака як Концепт) Тож давайте приймемо сраку як таку і сраку як концепт, і буде нам щастя! Нам все одно з цим жити, хочемо ми цього чи ні. Ми можемо не "пожимати руку" нашому члену, але від того він не зникне, а сідушка на унітазі буде обсциканою. Ми можемо кривитися на сраку, але від того вона не перестане бути привабливою для інших, не перестане (надіюся!) нести своєї функції очищення організму, як і не почне срати фіалками. Ми такі, які ми є. Давайте любити себе повністю!

І, до речі. Секс у селах БУВ!
Хтось мені розповідав про якийсь музичний проект, коли виконавці грають класику для дітей. А оскільки увагу дітей втримати важко, то роблять це із прибаутками, танцями, іграми. Діти вбирають музику радісно і у найприроднішій формі - під час забави.
Учора я пішла на зйомку у філармонію. Сказати, що я шокована пережитком совка - це нічого не сказати.
Прекрасний концерт "Божичів", надзвичайний різдвяний настрій. На сцену періодично вибігають маленькі дітки, співають пісні, водять козу, тікають за куліси. Потім через гримерку повертаються в зал, адже хочуть послухати пісні. Раптом у величних стінах лунає крик торговки: "Да сколько можна бегать!! Ану успокоились! Вы что, у себя дома?!" Я стояла у двох метрах від тих дверей, діти не бігали, діти тихо виходили в зал може рази три, аби долучитися до прекрасного, але на них накричали, наче на скотину.
Оксана телефонує сьогодні, мовляв, хотіла піти на концерт, але... у філармонію не можна з дітьми. З дітьми до семи років, уточнюють мені в залі. Так, я розумію ті нафталінові концерти, де не можна аплодувати у перервах між композиціями, але коли на сцені колядницька ватага, з прихлопом і притопом, то чому дітям вхід заборонено?
А чи не задумалися ви, чому ніде у пресі філармонія не фігурує? З журналістами у філармонії ще тугіше, ніж із дітьми. Перш за все, там не можна фотографувати (не фотографувати зі спалахом, а фотографувати просто!). Знімати можна лише з однієї точки. Мене туди провели як оператора, я була фотографом нелегальним. Сказати, що я почувалася гнаною собакою - нічого не сказати. Як же бракує мені хоч якогось журналістського посвідчення! Спершу стала свідком, як залотітка ганяла хлопців-операторів за те, що вони посміли притулити камеру до колони. Потім, під час концерту, я навпочіпки проповзла у проході між рядами аби зняти хоч один кадр з ракурсу по центру, а не збоку. Перепросила кивком у слухачів, знімала сидячи, аби не заважати. Спершу на мене накинулася якась слухачка, звинувативши, що я знімаю зі спалахом ("Вон же вспышка была!!!"), і ніякі клацання їй в інтілігєнтноє ліцо не переконали її, що я не брешу і знімаю без спалаху. Потім прибігла залотітка і почала мене виганяти реально як якесь гівно: "Пошла отсюда! Здесь нельзя ходіть! Нєльзя ползать! Ану вон! Сєйчас охранніка позову, он тєбя виставіт!!!". Це при тому, що як журналіст я там була єдина (крім двох операторів) і що, типу, я ж про їх заклад писати маю.
Стала у дозволеному місці, під колоною. Почали смикати нервові глядачки, бо я їм, бачте, заважаю дивитися. Але я працюю, що мені робити? Мені замовили зйомку! Місця для преси не передбачено, і куди мені? Оператори сміялися: "А ти ховайся, типу ти нє у дєл, а потім наскоком так ОП! - і клацаєш. І знову ховаєшся!". А коли йшла залотітка, вся преса реально починала ховатися і втискатися у колони)) У другому відділенні взагалі я повернулася до колони і виявила, що там сидить працівник філармонії, видно, аби я навіть у "легальному" місці не могла стояти.
Ну і я так і не зрозуміла, чому можна знімати біля правих колон, а біля лівих не можна?
Настю Кандиріну з Сашком теж ганяли по залу за те, що вони посміли прийти і підперти найдальніші колони. "Ви мєшаєтє!!!". А "Божичам", наскільки мені відомо, не дозволили показати зі сцени народні танці.
Вибачте, але після такого ставлення мені взагалі, ну ні грамулічки, не хочеться іти у філармонію. "Божичі" забезпечили їм абсолютний аншлаг, квитки розмели за ціною 80, здається, гривень, та яка філармонія бачила це? Між тим, все, що почувалося живим, тут хотіли роздушити, як таргана.
Мені особисто гидко. І прикро за те, що така чудова річ, як музика, лишилася у користуванні накрохмалених нервових бабів з горделивим видом. Я все сказала.

УПД. Коментують на фейсбуку глядачі: Myroslava Oksentyiuk
а ми такі раді що нам дали слова до пісень та псальмів,в надії трохи підспівати-на це ж було й розраховано?...то ці залотітки підходили до пенсіонерок, які зі сльозами згадували свою молодість і тихенько підмугикували рядки пісень, нападали на них зі словами-"да кагда же ви роты позакрываете, слушать не учили"?...у мене був шок...а поряд малі діти стояли-то пришлось затуляти їх аби не попали під руку цій совєтскій женщіні((...
Вадима, автора коментаря про ситуацію з Культом Ра "випадково" побили на вулиці якісь пацики.

П.С. Вадим в лікарні.
Вам подобається сидіти на підвіконні, заховавши ноги у теплу шкуру і попивати запашний чай? Подумайте, що стоїть за зовнішнім лоском. Нарешті перша ластівка: колишній працівник написав на сторінці Культу Ра у ФБ, що там відбувається насправді.

Текст коментаря:

 Я працював я в Культі Ра і знаю справжню ситуацію. Прочитавши на теренах Інтернету красномовну статтю пана Ваврика Олександра, виникло бажання прокоментувати деякі
тези.
«Тому першопочатково у мене виникла ідея зробити саме таке місце, в якому б оболонка відповідала внутрішній сутності»
Зовні демонструються одна картина, що ж стосується внутрішнього – окрім емоційного середовища (неконтрольовані істерики Олександра Ваврика, звинувачення, постійне
незадоволення, емоційний тиск, негативне ставлення до працівників…).
- Зафіксовані грубі порушення трудового кодексу – більшість працівників працюють, не маючи ніякого юридичного підтвердження цього факту.
- Замість того, щоб тихо їм дякувати (за те що, люди дійсно самовіддано працюють, щиро поводять себе з гостями, приносять закладу кошти і економлять власнику
на податках…) Олесандр Ваврик увів, такі собі «добровільні внески на розвиток українського язичництва», тобто штрафи. А за такі дії передбачена адміністративна,
матеріальна і кримінальна відповідальності. Жоден роботодавець, при жодному порушенні НЕ МАЄ ПРАВА накладати грошовий штраф на працівника. В даному
випадку, ще й на працівника, який офіційно не оформлений. Закон про працю. Стаття 147. Штрафи накладаються за «незгоду з керівництвом», за «запізнення на збори»
(збори, які проводить власник щопонеділка. На яких він читає персоналу велесову книгу, розповідає про карму, про те,що всі вони діти Сонця…а через півгодини після зборів починаються реалії життя), штрафи «за неповагу до керівництва»…і тому подібне САМООУПРАВСТВО. Що , до речі, також – стаття!
- Олександр Ваврик вирішив проявити себе як орган законодавчої влади, і примусив персонал підписати угоду про нерозголошення інформації. Вчинок цей не є правомірним і законним ( також - адміністративна та кримінальна відповідальності)
- Працівників звільняють день в день з роботи. Без попередження. Їм недоплачують заробітну плату. Після звільнення людина ще мусить місяцями колінкувати за своїми власними грошима. Є більше десяти випадків, коли працівників, вибачте за жаргон,
але просо кинули. Розвели.
- Працівників залякують. Були факти , коли людина хотіла забрати зароблені кошти, а їй, натомість, розповідали про силу магічних ритуалів, якими захищений заклад. І тому, хто приносить зло закладу (забрати своє – це трактується як зло) буде неодмінно
покараний вищими силами
. Це також – чистої води кримінал, вибачте!
- Працівникам ПОГРОЖУЮТЬ!!! Погрожують позбавленням життя, нанесенням тілесних ушкоджень, шкодою майна. ( Кримінальний кодекс України. Стаття 129, Стаття 195)
- Траплялись випадки фізичного побиття персоналу!!! За «незгоду з керівництвом». Є свідки цих правопорушень. Тут, як на мою думку, коментарії зайві взагалі.
Read more... )
      Якось мені довелося потрапити на лекцію Оксани Кісь і там мені відкрилися очі на дуже очевидні речі, а саме - на культивування образу Берегині, стандарту якої ми, жінки, мусимо відповідати. Перш за все, це образ жінки-матері. "Головна смислова домінанта образу Берегині – абсолютизація жіночих репродуктивних функцій. Есенціалістське розуміння основного “природного” покликання та, відповідно, пріоритетности материнської ролі жінки, властиве патріархатному дискурсові..." Далі образ включає господиню дому, берегиню домашнього вогнища. Далі це йде незмінна патріотичність і релігійність. І, звісно ж, жінка скромна, ніжна, любляча, всевіддаваюча і т.д. Особливо цей образ популярний у Західній частині України, там справді такі жінки))
      Але суть не в тому. А в тому, що цей образ впливає на науку, скажімо, етнографію. Пам'ятаю, як купила книжку Марка Грушевського "Дитина...". Книжка видалася мені прекрасною, аж доки я не почитала оригінал, виданий у 1906 році. А там... Там стільки всього! Там пишуть про місячні, мастурбацію, перші злягання на вечорницях, гру "в притули", вставляння на "півшишечки"... Це ж просто неймовірний матеріал! Який був абсолютно процензурований, ну просто зовсім! І вони це називають "передруком"? Чи просто образ скромних україночок, які дають у свої 18 років потертися членом між ніжок, зовсім не відповідає образу жінки-матері?
      У книжці "Молодь. Молодість. Молодіжна субкультура" у вступному слові редакція грозиться: ну все, тепер будемо казати всю правду-матку. Тепер буде йтися і про деякі не дуже приємні штуки! І у деяких матеріалах справді йдеться про нормальні молодіжні стосунки в українському селі. Але половині авторів таки муляє образ Берегині. І знову і знову йдуть роздуми: у нас завжди цінувалася цнотливість, блабла, та дівчата були такі скромні, блабла... та нікада в жизні! та вечорниці не могли бути джерелом розпусти!
      Я взагалі не розумію, що значить "розпусти"? Нормальне молодіжне спілкування.
І це за незалежності. А ось читаєш збірки пісень, видані за СРСР. То там будь-які спогади "про ето" тупо не записували. Корегували реальність. Популярна пісня: "хто ж тобі постеле при дорозі постельочку? ой, є у мене широкий лист буркунини, ти мені, дівчино, при дорозі люба й мила" - цих слів як корова язиком злизала. Ох, як мене злить це замовчування. Просто не знаєш, кому вірити і де є адекватна інформація. Хочу мати доступ до етнографічних архівів, ох, хочу...
      Аби читати, скажімо, таке:
"Дівчата і хлопці, які любляць ця, так умісті сплять літом і зімою. Сплять вони так і балакають різні штуки, цілуюць ця. Хлопиць її за цицьку лапа і там ще за кой-що. А як хто помирщи ця, так буває там і всяка всячина". (Борисівка, 1892, записав Павло Тарасевський)
      Отак ото.
Та то все була приказка, казка нас чекала попереду. Хоча про ту казку й не так вже цікаво писати, як про попередню. Між тим, ми з Уляною вирішили робити ноги з цих ваших Монголій. Ніколи не думала, що буду мріяти потрапити в Росію. Тоді ж я зняла це розмите (бо всі «оператори» роз’їхалися раніше), повне відчаю відео:Довго чи коротко, але ми доїхали до Хатгала і знайшли автобус до Мурона. Але звідтам виїхати тим шляхом, яким виїхала Меллон, нам не вдалося. Ціни заломлювали просто казкові, грошей у нас не було… Про гроші – то окрема пісня. У Монголії понеділок – вихідний. Тобто не працює жоден банк. Банкомати там рідкість, і часто теж не працюють. Якщо вдається знайти обмінник, то треба пам’ятати, що в Монголії не приймаються купюри старіші 2000 року, а іноді 2006. Крім того, офіційний курс діє лише для крупних купюр, типу стодоларових банкнот. Для 20, 10, 5 баксів курс суттєво менший. Гей, ви, люди, котрі були в Монголії! Чому жодна холера про це не написала? Ми були з доларами, але обміняти їх не могли. Тугриків майже не лишилося. На автостанції нас просто висміяли, коли ми пропонували платити начебто ту ціну, за якою виїхала Меллон. Шляхом відчайдушних суперечок ми вторгували поїздку в Улан-Батор за 50 баксів (на щастя, водій не подивився на рік купюри) + 8 тисяч тугрів. Вертатися в УБ нам навіть з доплатою не хтілося, не те, що за гроші, але думка про повернення в Росію і гіпотетичну Грузію затьмарила нам голову…

DSC_0881_.jpg

Попереду була ніч, 600 км бездоріжжя і монгольський громадський транспорт. Що це таке – описати неможливо. Це треба просто пережити. Read more... )
Доки змоги обробляти фотографії я не маю, розкажу-но про туалети. Туалетна тема глибоко турбувала мене всю поїздку, і тому я не можу оминути її стороною.

Монголія, як відомо, країна степова. Тому люди звикли робити все на виду. У юрті сплять всі покотом, спарюються невідомо як (хоча Мел розповідала байки про увіткнуту посеред степу парасольку, яка буцімто попереджає про злягання усіх довкола), ну і кущиків, аби справити нужду, тут немає. Ми для цього діла використовували каремат, який брали з собою в поле і споруджували такий-сякий прихисток. А ось монголи звикли ставитися до своїх туалетних справ значно простіше за нас. Коли ми розбили палатку у дворі Ням-очура десь між юртою і сортиром, то господар дому вирішив сходити посрати. Закрившись у туалеті, він почав дуже голосно віддаватися процесу. Пердіти, крехтіти і видавати такі звуки, від яких у нас з Мирослав-Іванівною вуха самі собою звернулися у трубочку. Ми подумали, що це просто особливість Ням-очура. Мовляв, господар дому, тому і не смущається. Однак дуже скоро і неоднократно могли спостерігати таку картину: хтось іде в туалет срати, лишає двері нарозпаш, і починає так гучно ТУУУЖИТИСЯ і КРЯХТІТИ і ЧАВИТИ ГІВНО! І ми вже наче й не знаємо куди дітися...
Із пісянням теж просто: сіли в кружок і сцють. Чоловіки своїм кружком, жінки своїм. І вони просто не здатні зрозуміти, чому іноземці никаються туди-сюди не знаходячи собі місця. Бо проблема сховатися задля справляння природньої потреби монголам не властива в принципі! Тому моя пантоміма на тему посцяти в кафешках викликала радісний регіт. Тому мене неодноразово посилали сцять надвір. Ну ось просто надвір, у місто, не у туалет! Хоча туалети, звісно, є. у 5% випадків кафешка матиме туалет. Там дві дірки: для сцяння і для срання. Мене завжди цікавило: невже справді монголи сцють і сруть у різні дірки? Обидві дірки продовгувасті, тільки у одній прорізана пімпочка для потоку сечі. Краса!
А ось Росії-матушці сортири не потрібні, адже там ТАЙГА! ви думаєте, в Україні проблема з туалетами? нічого подібного! У нас вони є в кафешках, на заправках, в ТЦ... у Росії цього нема. Кафешки без туалетів, на стоянках часто туалети платні, і це особливо доставляє під час срачки. Коли наш друг САД мав срачку (яку лікував водкою з сіллю), то ізволіл просрать рублів 100 чи навіть 200 за ніч! Мало того, дехто примудляється при цілодобовому режимі роботи закривати туалети на ніч. Я так і сказала одним таким у кафешці: відкрийте, бо піду за кафе і насру, вам же вонятиме! Але вони не відркили і я насрала, як і багато відвідувачів до того. Але у більшості випадків навіть сумнівне задоволення сходити у сортир із підкатаними штанами, аби не перемазюкатися, було нас недоступним. Ми срали у тайзі, у полях, у соняшниках, у посадках.... Критерієм вибору стоянки ставав доступ до кущика, за яким можна укритися і дати волю "почуттям". Звісно, у європейській Росії із цим простіше. Але мені у голову не вкладається: невже цим всім заправкам і кафешкам приємно мати засрану околицю?
Монгольські та Російські туалети, вірніше, їх відсутність, пробуджувала у мені патріотизм. Воістину, с чєго начінаєца родіна?
      Московський ранок на прекрасній квартирі Уляниної тітки Галі зустрів запахом кави і безкінечним виттям машини під вікнами. Я двічі закривала вікно, але воно не рятувало від сирени. Довелося встати.
        Ми виїхали з Києва о 8.30 ранку, а прибули в Москву близько 23 вечора. Кажуть, що новачкам і дурням щастить, а оскільки у нас була повна комбінація, то ми не лише швидко доїхали, а й мали унікальних, прекрасних попутників… певно, настільки вдалого стопу у мене ще не було, адже кожен водій був прекрасний.
       Спершу нас підібрав позитивний дядько Василь. Він працював кілька років у Латинській Америці, розповідав, як повернувшись назад цілував землю у Борисполі… Під веселі розмови він довіз нас у Кіпті.
       Далі зупинилася чорна тонована Тойота кемрі, і нас впустив всередину блакитноокий чоловік. Він живе на колесах фактично, їздячи по всій Україні та налагоджуючи сільгосптехніку. У нього… семеро дітей. І він виховує їх сам. Та найбільше вразило його ставлення до життя і людей, якесь унікально-щире, відкрите.. Якийсь такий неймовірний гуманіст. Ми доїхали із ним до Глухова.
Далі нас накрив дощ. Я дістала подарований дощовик-пончо і перетворилася на таку собі гору з величезним горбом позаду і попереду. Уляна була не краща. Ми безнадійно мокли на майже порожній трасі, ніхто не хотів брати мокрих хлющів у салон. Зрештою, якимось дивом спинився бус, у якому сиділо двоє хлопців із Глухова. І хоча вони не їхали аж до кордону, але довезли нас туди…
          Ми поїли борщу, написали смски, поповнили рахунок і вирушили в Росію.
Read more... )
Останні розмовні заняття з англійської були у нас із носієм - симпатичним канадійцем Джейсоном.
Джейсон розповідав і запитував, і по ходу справи почали з нього "лізти" враження від України. кілька разів згадана "водка" і "самогон" змалювали нас як алкоголіків. Скарги щодо шаленої накрутки цін на товари іноземцям охарактеризували нашу "гостинність". А кількоразове попередження, що він категорично проти шлюбу мало, по ідеї, упередити спроби ласих до еміграції дівчат підбити клина...
Але, гадаю, заняття з нашою групою доклало ще одну вагому цеглину до характеристики українців. Говорили ми про різні забобони, чари і міфологію. І ось зайшлося про амулети. Виявилося, що українці якось амулети не дуже то й носять. Це Джейсона дуже здивувало. І він почав нас випитувати про кролячі лапи. А ми сидимо, очима лупаємо - чого він у ті кролячі лапи вчепився? Нарешті Джейсонові терпець урвався, і він каже: "Ну як же! Я коли заходжу у супермаркет, то там кролі зі знятою шкурою, а лапи... лапи завжди з шерстю!" Джейсон вирішив, що це для того, аби робити з них амулети. Типу, купив кроля - і все сімейство при лапах.
Довелося відкрити очі канадійцеві у білих штанях на правду наших голодних 90-их, коли замість кролів все норовили продати обідрану кішку. І "цілі" лапи стали доказом того, що на прилавку все-таки кріль, а не кіт.
Гадаю, це його вразило...
Оля прислала листа з посиланням: почитай, мовляв, і скажи, що думаєш. Я відкрила, прочитала "пролог": "Мы сделали эту книгу для детей и родителей. В их руках она может стать инструментом сексуального просвещения и воспитания. Прежде всего, она продемонстрирует родителям, что естественная сексуальность развивается только тогда, когда дети от рождения окружены любовью и заботой семьи, живут в среде, которая не подавляет сексуальность...." і т.д.  Почитала про авторів (фотограф і психолог). Неспішно почала прокручувати вниз... побачене шокувало мене на якомусь несвідомому рівні, я просто відмовилася дивитися картинки далі. Красиві фотографії. Але потужний блок під назвою "дитяча порнографія" не дозволяв ставитися спокійно.
Згодом я заспокоїлася і додивилася книжку до кінця. Думала, що фейк. Погуглила - ні, не фейк. Справді, ця книжка була випущена у 1974 році.
"Мы придерживаемся того мнения, что только четкое и реалистичное представление о сексе может помочь детям избежать чувства страха и вины, связанные с сексуальностью. По этой причине мы выбрали фотографию как средство".
Дивлячись фотографії вже на "тверезу" голову, почала розуміти, що це прекрасно. Що сексуальність, секс, ласки, вагітність, годування груддю - все подано максимально природно, без недомовок, адаптацій і розшаркувань. І, що головне, цілісно. Батьківство і секс задля задоволення не розділений, він гармонійно поєднується. А цільова аудиторія, власне, і не розділяє! І сприймає абсолютно природно: ось буває морозиво абрикосове, а буває ванільне; ось так можна помастурбувати, а так полизати...
Це книжка 74 року минулого сторіччя! Вже тоді її могли сприйняти німці, а ми... більшість з нас!... сприйняти її не можемо досі. Чи показала б я таке своїм дітям? Коли я думала про сексуальне виховання, то саме в такому ключі його і уявляла. Тільки, показуючи, треба дуже гарно зіграти абсолютно рівнобедренне ставлення. Бо запідозрять :)
Надихає загальний тон: батьківство - це прекрасно!
Да, і фотографії ДУЖЕ КРАСИВІ!

А ось про книжку у Вікіпедії. Зокрема, про звинувачення у дитячій порнографії.





Вчора віддали японську передачу. Про проблеми двомовності в Україні, і про молодь в ліце міня (пишаюся!), яка б'ється головою об стінку - намагається трохи просунити питання української культури, традиції і мови.
Японська передача спокійна, у нас вони динамічніше зняті. Цікаво, що пряму мову учасників не дублюють, а просто дають субтитри. Багато з відзнятого не увійшло. Зате є інтерв'ю коротеньке з Ростиком і Владою. В кадрі багато Артема, Мірки та Яринки. Народ, якщо вам треба - перепишу фільм, тіки дайте диски!
Непогано записано, як ми співаємо колискові. Хоч ми їх і співали вперше.
Але дуже цікава штука. На самому початку беруть коментарі у звичайних перехожих. Коментарів всього два. І другий з них дала мама дівчини, з якою ми кілька років надзвичайно тісно спілкувалися. А потім різко і повністю припинили спілкування (рівно рік як!). І ось ця мама розповідає, що старша донька розмовляє українською (приємно чути!), а молодша - російською. І я вирішила, що з багатомільйонного міста записати саме цей коментар - не просто збіг, а якийсь...знак, чи що? Написала тій дівчині смс, але номер не дійсний. Тож... якщо хтось досі спілкується з Ягенкою, то передайте, що у мене є передача з коментарем від її мами :)
Кілька кадрів з фільму )

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 26th, 2017 08:38 pm
Powered by Dreamwidth Studios