Feb. 19th, 2011

Тітка зранку вилетіла крізь мороз і сніг: прорвало трубу у майстерні. Двері розбухли і не закриваються, вся стіна розкисла, з даху лилася вода, мов з душу... Найгірше - величезна колекція робіт "попливла", багато років щоденної тяжкої праці.
Тітка стоїть розгублена, не знає, куди бігти і що рятувати. Роботи уже наче винесла, але як же вони тепер?
Бригада рятівників стоїть і матюкається. Матюкаються дядьки смачно, зі щирою ненавистю до труби і старого будинку, у якому розташовані майстерні.
- Мне эта, блядь, труба, уже вот здесь сидит! В печёнке! Я, блядь, нихуя делать не буду! Каждую неделю в этот ёбаный дом вызов! Я, блядь, все, пишу сегодня заявление на отпуск! Я НЕ БУДУ ее чинить!
Начальство не без знущання:
- Кто тебя в отпуск отпустит? Нужно что-то делать, вон, вода хлещет!
- Пусть Шурик ремонтирует. В понедельник!
- Шурик, блядь, уехал. Нахуй ему эта труба нужна?
- Тогда пусть Миша подстрахует.
- Аааа, хехе, нихуя, я Мишу попросил тебя не страховать, разбирайся сам!
- Нет, сука, я в отпуск пойду. Заебала жта труба!!!
Робітники "аварійки" роздосадовнао виходять, зі стелі ллється вода. Тітка розгублено хапається то за розкислі книжки по мистецтву, то за якісь ще не евакуовані роботи.
- Це вже не вперше... - нарікає вона.
- Так чого ж ви досі всі не скинулися і трубу не поміняли????
Ну але відповідь очевидна. Майстерня казена, чого нею займатися? Ніхто і пальцем не ворухне. Тим паче, яке скидатися, коли у інших не прориває?
Ну і ЖЕК туди ж. Сто раз приїдуть на виклик, замість того, аби один раз поремонтувати на совість...
Так і живуть.
Готуємося до виступу 24 числа у Могилянці. Задля уникнення конфузу, попросила перенести наш виступ із затишної серединки на третій номер, аби не ганьбитися після "Божичів" і Сусанни. Хто б міг подумати, що це буде так тяжко? Здавалося б, три дівки зі слухом і голосом, ну та вийдіть, заспівайте. Ага. Як уже спів не у крові, як у наших бабів (а моїх - прабабів, бо ж баби уже гарацкіє), то нічого не вийде. Кожна пісня - як народження їжака. У них такий діапазон між голосами, що нижнім голосам занизько, а верхнім - зависоко. Після тих низів бере спазм, після верхів - зривається голос. Проходимо пісню, наче мінне поле. В очікуванні "отої страшної ноти"... Я уже відмовилася співати дві пісні зі своїм виводом. Щось переглючило і не можу тягнути.
А потім слухаєш тих бабів. А їм по 80 років. І вони беруть оці всі партії так просто, так легко, так без напрягу. Чому ми, дівки-молодиці із "дзвінкими" голосами, не можемо так легко і невимушено брати ті верхи на "відкритому" голосі? А баби сидять, розслабившись, вживаються у ситуацію. Та коментує, та сльози ллє. І хто б з них думав про правильність ноти чи про те, щоби її сягнути?
Вони геніальні. Як можна відкараскуватися від цього? Як можна не бачити цієї краси? Така потужна співоча культура... Вимирає. Останні відголоски. А ми, наступники... просто пижимося, а виходить пшик. Ніц не виходить.
Якби ж збиратися разом вечорами... Люди живуть у інтернетах, пісня не ллється.
Сумно...

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 23rd, 2017 09:38 am
Powered by Dreamwidth Studios