gohatto_n

"Жінкам не потрібна ієрархія для того, щоб взаємодіяти, вони чудово роблять це і хаотично. Чоловікам же потрібна дуже чітка ієрархія і розуміння функцій кожного учасника, жорстка структура, інакше вони один одного руйнуватимуть. Ось чому будь-які чоловічі колективи, хай то буде армія, спортивна чи робоча команда, обов’язково потребують жорсткої структури: її відсутність буде для них руйнівною." - з інтерв'ю із психологом Марією Будею, ЖИЛА 5.

Першого вересня я запропонувала Меллон жити разом у сільській хаті. Я довго думала на цю тему. Тут справа не у лезбійських пристрастіях - я не сприймаю Меллон як сексуальний об'єкт. А у тому, що жити з Меллон справді класно. Ми обидві заробляємо однаково хреново, а отже ніхто не вважатиме, що "тягне" сім'ю. Ми обидві любимо і жити не можемо без мандрівок, а отже ніхто не буде дутися на іншого за мандри і буде можливим сімейний відпочинок. Ми обидві не любимо суто "бабські" обов'язки (ніхто нікого не заставлятиме). Я не ревнуватиму її до сексу з іншими чоловіками, вона мене теж. Як на мене, ідеальний план. Я не вимагатиму від Меллон "жіночності" (якої в неї "не знаходять" чоловіки), бо як на мене, то вона чудова: вона надійна, ідейна, віддана, з правильними поглядами на дуже багато речей. У неї велике добре серце і неабияка хоробрість. Чоловіків, як вона, я стрічала одиниці. Коротше, Меллон - прекрасний партнер для співжиття і ведення спільного побуту.

То, як то кажуть, "я знал". На той момент я ще не замислювалася над цим всим серйозно. І от вчора переглянула лекцію професора Yuval Noah Harari, у якій він розбирає і розвінчує теорії щодо того, звідки виникла домінація чоловіка над жінкою. І от, однією з трьох ключових теорій є те, що жінка через свої біологічні функції (виношування дітей, годування їх груддю, піклування) на кілька років стає залежною від чоловіка. І що, йдучи за покликом основного свого інстинкту, жінка готова прийняти будь-які умови від чоловіка, аби тільки він забезпечував її і її дитину всім необхідним. Так вона і потрапляє в сабміссів стосунки, які потім закріплюються на рівні звичаєвого права, а потім і законодавчо (ну, про це не було в лекції, це вже я мизль продовжую). І от професор каже: так, це біологічна даність, що жінка "випадає" з життя у перші роки після народження дитини. Це справді не гендерна, а статева відмінність, тут вже нічого не поробиш. Але тоді виникає закономірне питання: чому жінка потребує допомоги чоловіка, а не іншої жінки? І одразу наводить приклад устрою шимпанзе бонобо і слонів, де за самицями після пологів дбають інші самиці.І у цих "суспільствах" (бонобо і слонів) якраз є матріархат. Хоч самці і сильніші фізично за самок, але самиці мають таку систему зв'язків і взаємопідтримки, що вони не дають самцям домінувати. Самці весь час тратять на з'ясовування стосунків поміж собою, доводять, хто кручє. І херять усі соціальні контакти і зв'язки. А в цей час у самиць уже "всьо схвачено".

Ну і я, разом з професором, починаю думати: а дійсно, чо це ми не об'єднуємося з іншими жінками? Можна відійти від малої парної сім'ї і думати не лише про 1+1. Можна думати про комуну, спільноту... Колективне виховання дітей - а що, так було! Є примітивні народи, де є різні мами... біологічна, ще якась там. Одна народила, інша стає гуру, третя грається, четверта разом із першою, кормить груддю... Такі діти ніколи не позбавлені уваги і не страждають від відсутності матері. Такі мами не випадають із соціального життя, продовжують собі займатися збиральництвом і тусить з іншими людьми. Всі ресурси приносяться "в коло", тож нема бідних і злиденних. Виглядає чудово, чи не так?

Я почала думати на цю тему. І тут мені згадалося обговорення в нашій затишній групі "дівчата ІНТИМ" про стосунки між двома жінками. Так от, кілька дівчат висловило думку, суть якої можна передати так: в стосунках істеричка має бути лише одна і це я! Фу, з бабами жахливо, я ж по собі знаю ці всі глюки, істерики і приколи. А прикиньте, одночасно ПМС у обох? і т.д. в цьому ж дусі.

І тут мені відкрилося, чому ми не об'єднуємося: внутрішня мізогінія! У світі завжди чоловіче - краще за жіноче. Як би ти не пижився, то якщо ти жінка, ти все одно "гірший". Суспільство виманає від чоловіків бути "справжніми чоловіками", так само, як і від жінок. ТІльки якщо чоловік буде в цьому успішний, то отримує куди більше плюшок, ніж "справжня" жінка. Коротше, да. патріархальне суспільство. Але помилкою буде вважати, що лиш чоловіки так ставляться до жінок. Внутрішня мізогінія дуже сильна. Ми не можемо уникнути її,бо нам з дитинства свідомо і несвідомо вбивають в голову, що жінка "гірша" (не таким прямим текстом, звісно). "Не нюняй, ти ж не дівчинка" - кажуть хлопчикам в садочку. Або мій син: "Не хочу бути дівчинкою!" - "Чого?" - "Вони всього бояться, весь час плачуть". От звідки це у дитини, яка МОЯ дитина? Дівчатка це теж чують від дитинства. Потім виростають. І навіть ті,хто носить "гендерні окуляри", ті все одно страждають на внутрішню мізогінію. Наприклад, для мене секція боротьби, куди ходять самі жінки - гірша за чоловічу. З двох секцій я виберу чоловічу,а не жіночу. так само, військовий вишкіл для жінок мені здається "несправжнім", несерйозним. У людей без гендерних окулярів все куди сумніше. Тут і "сама виновата", і цькування "не таких" жінок (раніше - у селах, допустимо, нині - в інетренті) і зневага до жінок як до істеричок, дурочок, емоційно неврівноважених.

Інший популярний стереотип і приклад моєї власної внутрішньої мізогінії: це твердження про те, що "всі жіночі колективи" - гадюшники. Я працювала у кількох жіночих колективах, і лише в одному був гадюшник. Вчора я проаналізувала, в якому ж. Це був центральний РАГС і то справді була жесть. Але я от подумала: купа малоосвічених жінок.... ясно, що мені було там не комфортно? Чи було б мені комфортно серед купи малоосвічених чоловіків? Аналогічно ні. не сказала б, що мені дуже затишно на будівництві чи в компанії далекобійників. Коротше, справа тут не в статі, а в освіті і культурі. Інші колективи - газети і журнали, інформагенції, український жіночий фонд - буди дуже хорошими і комфортними.

Мені стало цікаво, наскільки є підстави до ставлення до жінки, як до неврівноваженої істерички. І я запитала себе і жіночу спільноту, чи влаштовували вони особисто істерики іншій жінці (за винятком тих жінок, які позиціонують себе по відношенню до вас як Дорослий: мам, старших сестер, бабусь, учительок). Поясню, чому так. Бо при спілкуванні, коли ти звертаєшся до іншого на рівні  Дорослий-Дорослий, а інший говорить до тебе як Дорослий-Дитина, то виникає ота сама перехресна транзакція, коли спокійно обговорити нереально нічого (це все по транзактному аналізу Берна). Вам, насправді "дорослому", в не "дитині", лишається тільки "докричатися" до іншого, який вперто бачить у вас дитину. Отакі "дитячі" механізми спрацьовують. З чоловіками те саме, до речі. Чоловіки дуже часто ставляться до нас, як до Дитини, а ми до них намагаємося "докричатися". При ставлення Дорослий-Дорослий істерик не може бути нікаг. Навіщо, якщо можна просто поговорити?

Наразі опитування тільки запустила, але уже бачу прогнозовані відповіді: жінки не закатують істерик іншим жінкам, якщо ці жінки ставляться до них як рівня до рівні. Тобто внутрішня мізогінія і стереотип "жінки-істерички" є витвором розуму, не більше, як черговий imaginery order, створені для того, аби цементувати наше суспільство і координувати/керувати великими масивами людей. Але НАВІЩО? Хто і навіщо створив цей "уявний порядок"? Я не вірю у теорії змови, тож не повірю, що це було "зумисне", скоріше це склалося випадково. Внаслідок якихось збігів, причин. Розгадати їх ще треба, поки не знаю, чому так склалося.

Виходить, що причина існування патріархату і причина залежності жінки від чоловіка (а також наявність у жонатого чоловіка безкоштовної прислуги) - це не якась об'єктивна причина, а це лише фікція у наших головах. І змінити це мають не чоловіки, а ми самі. Хлопчикам то зручно з таким порядком речей!

Коротше, дівчатка. Давайте любити дівчат як людей і поважати їх. Я недаремно поставила отой епіграф на початку статті. Наша сила - в єдності. Історія знає багато прикладів, коли об'єднавшись, жінки ставали просто УХ. Нам справді не потрібна ієрархія, ми і без приниження одне одного можемо чудово взаємодіяти.
 

Думаю, неодноразово ви бачили тексти про те, якою зобов'язана бути жінка, аби чоловік поруч з нею "розцвів" і став справжнім чоловіком. І чули рекомендації псевдогуру псевдоучень,  мовляв, станьте справжньою жінкою, і тоді поруч з вами буде справжній чоловік! Мені на слова "жінка повинна" і "справжня жінка" уже стійка алергія і огида. І що засмучує найбільше, так це односторонність цього учення. Чому нікому не приходить в голову, що навіть в наш час, що навіть закостеніла "феміністка" може захотіти проявити свою жіночність, якщо поруч із нею буде справжній чоловік. Тож я вирішила написати інструкцію для чоловіків, що робити, аби ваша жінка захотіла проявити свою "класичну" жіночність у всій повноті. І да, я буду вживати слово "повинен", за аналогією із текстами для жінок.

1. Нехай жінка знає, що у неї є надійний тил. Що б не сталося, у будь-який момент вона може до вас звернутися, і ви зможете сказати: "не хвилюйся, зараз ми це вирішимо". Або "все буде добре, я розберуся"

2. Беріть на себе відповідальність і приймайте рішення. Ні в якому без перекосів "я мужик, я так вирішив". Рішення повинні прийматися разом. Але часто жінці хочеться нічого не вирішувати, а хочеться платтячко. У такому випадку чоловік має прийняти рішення і спитати у жінки, чи згодна вона із таким рішенням. Взяти відповідальність - це нести відповідальність за свої рішення. Якщо ви сказали жінці, що от, зараз ми знайдемо роботу, заробимо грошей, з'їдемося разом і заведемо дитину, а  потім враз складете лапки типу "і я не я і корова не моя" - то ви не чоловік, а тріпло. Це стосується і менш глобальних рішень. Пообіцяли - виконайте. Не певні що можете виконати - не обіцяйте. А якщо вже пообіцяли, то не шукайте собі відмазок не виконати цього. Такими вихляннями ви підриваєте свій авторитет і довіру до вас.

3. Розділяйте з жінкою домашню роботу. Якщо ви ниєте, що вам важко помити тарілку чи підмести в хаті - ви не мужик. Бо справжньому чоловіку це не важко - це ж не каміння у мішках носити, зрештою. Тим паче, жінці важливо бачити, що навіть у найнеприємніших справах у неї є напарник. А не хтось, хто вважає певну роботу "недостойною" себе. У жінки одразу виникає протест: "А чому це я маю робити все найгірше??"

Мене завжди цікавило, чому людям не все одно стосовно вибору, який роблять інші люди. При чому небайдужість ця часто набуває доволі агресивних форм, хоча, здавалося б, вибір людини – це лише її справа, якщо цей вибір не заважає іншим.

Небайдужість проявляється у різній ступені. Скажімо, я люблю їсти рис паличками. А Оля любить його їсти виделкою. Коли ми разом ідемо у японський ресторан, я підніму вгору брову і внутрішнє себе привітаю з власною крутістю, бо я виглядаю «крутіше» з паличками, ніж Оля з виделкою. Але це не заважатиме нам спілкуватися. Це небайдужість мовчазна та доброзичлива.

Якщо тема вибору знаходиться «ближче до тіла», і зачіпає різні струнки душі, то небайдужості властиво виливатися у форму срачів. «Шапку ребёнку одень, дура!» - гавкне якась небайдужа бабуся. На мамських форумах варто зачепити тему щеплення, грудного годування чи домашніх пологів, як одразу спалахують святі війни, де кожен рве сорочку на тілі і бореться з тим, хто «не правий». (При чому, обмовлюся, це не стосується політики і політичних срачів, де йдеться про долю держави чи мови чи культури. Це йдеться про особистий вибір, від якого, за великим рахунком, нікому іншому ні холодно, ні жарко).

А є ще одна форма небайдужості, яку я абсолютно не розумію. Це небайдужість стосовно сексуальних уподобань. Здавалося б, що може бути інтимніше за секс? За секс, форму якого вирішують поміж собою 2+ людей? Але ні. Коли заходить про це діло, у багатьох людей одразу вмикається «режим відьма» або «режим я-мужик-знаю-як-треба».

Недавно мала розмову з однією рідною мені людиною. Вона сказала: «Я взагалі не уявляю, як можна спілкуватися з тими, хто практикує садо-мазо чи бдсм. Не уявляю!». Мені одразу в мозку похіхікало, бо чомусь у людей є стійкий стереотип стосовно того, що оці всі садо-мазо – це якісь чорти з рогами, з якими нормальне спілкування просто неможливе. Наче  ці збоченці не виходять з дому без прищепок на сосках чи *вирізано цензурою*.  

У нас взагалі з турками історія ще цікавіша, ніж з Поляками і Москвою. То вони на нас, то ми на них… То ясир поженуть, то Вишневецький той ясир назад віджене. Тож не дивно, що турки міцно закарбувалися в українській cвідомості  як представники країни борделів, яким українські дівчата потрібні лише для етого самого, а часом може ще на органи. Мама Дарини, відправляючи її сюди, спершу думала, що я є постачальником «м’яса» для цих самих борделів чи органів, а потім, подивившись мої фотки, все-таки пройнялася довірою до мене, але аж ніяк не до турків. І такі приклади –  куди не плюнь.

Між тим, якщо турок –  нормальний чоловік, то, зачепивши випадково жінку на вулиці, він перепросить. До жінок ставляться з повагою, поступаються місцем у транспорті. Але вести себе теж треба відповідно. Прямий погляд від нас їм в очі, як ми виявили, є ніби закликом до знайомства, висловленням інтересу. Тому, дівчатка, очі потупили – і сидимо мовчки.

Турція дуже європеїзована, багато дівчат ходять у маєчках і з непокритими головами, хіба ноги прикривають більше, ніж ми. Тож туристки в шортах і патлаті не викличуть якогось подиву, а цілком зіллються з натовпом. Але це в містах. У селах жінки ходять у одязі з довгим рукавом, хустці та довгих легких штанях. Часом ми не парилися і ходили через села в шортах (хоча я прикривала голову все одно). Лише раз старша жінка винесла з дому хустину і пов’язала Дарині голову, дуже по-доброму, наче показуючи, що так буде ліпше.  Дарина не прониклася :)

У містах-курортах з турками робиться щось дивне. Вони починають сприймати нас як «наташ». Таке враження, що відповідне ставлення є тільки до слов’янок (подейкують, що багато наших співвітчизниць відробляє собі відпустку наданням деяких послуг). Якщо це курорт, де мало росіян, то зазвичай достатньо строгого погляду або різкого жесту, виявлення невдоволення. Тоді турецькі мужчини переходять на нормальний режим спілкування. Але у всіляких Анталіях чи Кемерах це ужас-ужас. Досі пересмикує від спогадів про огидного тіпочка в інтернет-кафе, який наче розглядав малюнок на моїй спідниці, і це перейшло в обмацування стегон. Довелося просто піти геть, бо окрики не допомогли. Так само він обмацав і Дарину, до речі.

Розказати цю історію – рівносильно написати «я ідіотка», але правди ніде діти, бо так і є. Я умудрилася знайти проблеми на свою голову на рівному місці, де ніщо не передбачало біди.

А сталося це так. Після шестигодинного вибирання по бездоріжжю через перевали у 4800 метрів я нарешті виїхала на рівну дорогу – на асфальт. Не знаю, як то сталося, але в якийсь момент у мене виключилася увага, я почала ловити гав, а отямилася тоді, коли мій моц на швидкості десь з пісят км/год летів у напрямку урвища, за яким воркотів Інд. Часу вписатися у поворот не було, і мені нічого не лишалося, як екстрено вигальмуватися, тобто, по суті, власним носом. Правда, падати мене давно вчили, і носа я берегла, натомість гальмувала руками і колінами. Гепнулася я добряче, чую – боляче страшенно. Дивлюся на ногу – штанина в хлам, звідтіля виглядає біле («йооо, до кістки прорвала..»). Перчатки теж порвані, лікоть саднить, лажа. Якісь машини проїжджають, зупиняються, питають, чи потрібна допомога. Я в стані шоку, всіх відправляю, мовляв, все гаразд. Таки хлопці з вантажівки якоїсь вилазять, піднімають моц, я на нього сідаю і кудись від’їжджаю. Потім десь стаю, дістаю аптечку, в якій звісно ж нема бинта («Я у всі поїздки брала бинт, жодного разу не знадобилося, то навіщо зараз братиму?»). Я виливаю на рану перекис, перу  в бутильованій воді  з милом бандану, примотую її пластирем. Тут відчуваю – щось мені недобре. Нудить і в туалет по великому хочеться. «Адреналін виходить» - думаю я собі, згадуючи точно такий стан на пологах. Ще в голову лізуть жарти про адреналін коричневого кольору)) Встаю, аби відійти хоч трохи і проблюватися, і тут у мене все пливе і я осідаю… в очах темніє, нудить страшенно, лягаю на каміння і згадую «Битву націй», де медсестра ноги чуваку піднімала і холодом обдувала. Ноги підняти я не можу, але якимсь чином розстібаю куртку і далі туман-туман… Лежала я на тому узбіччі не знаю скільки, недовго. Потім стало легше, облилася водою, поповзла до Інду срати, пардон) Після цього стало взагалі добре, відчуваю, що їхати можу, головне якось ногу зігнути. Пам’ятаю, що у найближчому селі є військова залога, а у них мусить бути медик. Пам’ятаю, важко було сісти)) А ще важче було ногу зігнути, згинала з «АААААА!!!!!» (наступну добу добирання до Лє кожен маневр на мотоциклі у мене супроводжувався «АААА!!!», або «ААААА, б***, якого х*** зупинився серед дороги, як же я тепер на першу переключуся, ААААА???!!!»).