Ми тут їздили майже цілий місяць доволі активно. Ну, тобто десь 500 км на день. З паузами, звісно, але все одно. І, аби не нудитися, я накачала дітям аудіокнижки. Ми слухали "Тайну третей планеты", і у якийсь момент чоловіка почало це бісити. "Мене дратує оця нав'язувана думка, що "вєздє врагі!" - казав він.
Слухати "Чіпполіно" уже не змогла я. Ну надто там уже народні маси, які повстають проти буржуїв. Надто вже все чорне і біле, без напівтонів.
І тоді Нято замислився про таке. Наші діти, по суті, виростають на тих же книжках і казках, що і ми. А всі ті казки і книжки, які читали ми, пройшли ретельну ідеологічну цензуру. Тобто по суті, нинішня дитяча література продовжує транслювати ті ідеї, які допомогали формувати "гомо совєтікуса". Я не згодна з настільки категоричним судженням. Але, якщо в інтернеті загуглити  на тему "найкращі дитячі книжки", то можна побачити, що читає Захід. І там зовсім не те, що читають наші діти.
Ось, до прикладу. Крім "павутиння шарлотти" та Гаррі Поттера я не знаю жодної книжки.
Або ось. Це для віку моїх дітей. І я не знаю цих книжок.
Складається враження, що до нас не доходить цілий пласт дитячої літератури. Чому її не перекладають? Із класики бачу тільки "Чарлі і шоколадну фабрику"....
Коли я була мала, то терпіти не могла саме дитячу літературу. Особливо вітчизняну. Мене нереально бісило всяке моралізаторство, особливо "шкільні" всякі сюжети.
Моїми зе бест була серія "Пять юных сыщиков и верный пес", "Хроніки Нарнії", потім книжка про якогось коня чорного і "Красавец Джой" про собаку, ну і Джек Лондон і Майн Рід, але це вже не дитяча література. У більш молодшому віці мені подобався Карлсон і Пеппі.
А яким був ваш список дитячої літератури в дитинстві?



Переход от "влюбленности" к иллюзии любви-"обладания" можно часто со всеми конкретными подробностями наблюдать на примере мужчин и женщин, "влюбившихся друг в друга". В период ухаживания оба еще не уверены друг в друге, однако каждый старается покорить другого. Оба полны жизни, привлекательны, интересны, даже прекрасны -- поскольку радость жизни всегда делает лицо прекрасным. Оба еще не обладают друг другом; следовательно, энергия каждого из них направлена на то, чтобы быть, то есть отдавать другому и стимулировать его. После женитьбы ситуация зачастую коренным образом меняется. Брачный контракт дает каждой из сторон исключительное право на владение телом, чувствами и вниманием партнера. Теперь уже нет нужды никого завоевывать, ведь любовь превратилась в нечто такое, чем человек обладает, -- в своего рода собственность. Ни тот, ни другой из партнеров уже больше не прилагает усилий для того, чтобы быть привлекательным и вызывать любовь, поэтому оба начинают надоедать друг другу, и в результате красота их исчезает. Оба разочарованы и озадачены. Разве они уже не те люди, которыми были прежде? Не ошиблись ли они?

Как правило, каждый из них пытается отыскать причину подобной перемены в своем партнере и чувствует себя обманутым. И ни один из них не видит, что теперь они уже не те, какими были в период влюбленности друг в друга; что ошибочное представление, согласно которому любовь можно иметь, привело их к тому, что они перестали любить. Теперь вместо того, чтобы любить друг друга, они довольствуются совместным владением тем, что имеют: деньгами, общественным положением, домом, детьми. Таким образом, в некоторых случаях брак, основывавшийся сначала на любви, превращается в мирное совместное владение собственностью, некую корпорацию, в которой эгоизм одного соединяется с эгоизмом другого и образует нечто целое: "семью".

Когда пара не может преодолеть желания возродить прежнее чувство любви, у того или другого из партнеров может возникнуть иллюзия, будто новый партнер (или партнеры) способен удовлетворить его жажду. Они чувствуют, что единственное, что им хочется иметь, -- это любовь. Однако для них любовь не является выражением их бытия; это богиня, которой они жаждут покоряться. Их любовь неизбежно терпит крах, потому что "любовь -- дитя свободы" (как поется в одной старинной французской песенке), и тот, кто был поклонником богини любви, становится в конце концов настолько пассивным, что превращается в унылое, надоедливое существо, утратившее остатки своей прежней привлекательности.

Все это не означает, что брак не может быть наилучшим решением для двух любящих друг друга людей. Вся трудность заключается не в браке, а в собственнической экзистенциальной сущности обоих партнеров и в конечном счете всего общества. Приверженцы таких современных форм совместной жизни, как групповой брак, смена партнеров, групповой секс и т. д., пытаются, насколько я могу судить, всего лишь уклониться от проблемы, которую создают существующие для них в любви трудности, избавляясь от скуки с помощью все новых и новых стимулов и стремясь обладать как можно большим числом "любовников" вместо того, чтобы научиться любить хотя бы одного.

Сьогодні дочитала дві книжки, які читала паралельно. Випадково вийшло, що обидві книжки з розряду "гендерних студій", тільки кожна має свій певний ухил.
Мерілін Ялом, "История груди". Зачепила з перших рядків і не відпустила до останніх. Найповніше розкриття теми цицьок! Тут є і картинки, і цитати, і все на світі. Мерілін розповідає про естетику грудей, і чому колись цінувалися груди маленькі, а колись великі. Що робили жінки, аби привести груди у відповідність до моди, і що роблять зараз. Авторка говорить про "політичну грудь", як її використовували у агітації, починаючи з часів Французької революції і аж до останніх років. Вона говорить про боротьбу феміністок за "свободу грудей", тобто за те, аби тіло належало саме жінкам, а не чоловікам чи індустрії моди. Дослідниця жіночої історії, Мерілін є дружиною мого улюбленого Ірвіна Ялома. Він так часто писав про втрату дружини і про рак грудей, що я чомусь вирішила, що Мерілін померла від раку грудей. А тема її зацікавила з огляду на. Однак на сайті нічого про смерть не говориться..
Погляди на проблему у Мерілін дуже правильні, джерельна база шикарна.

1003282293

Паралельно з тим проковтнула перевидання книжки "Жінка в традиційній українській культурі" нашої дослідниці Оксани Кісь, чиї статті і дослідження мене дуже радують, і я свого часу шкодувала, що не впросила пані Оксану написати щось для "Жили". Книжка очікувано-хороша, але оскільки я її читала під шумок грандіозного етнологосрача на спільноті "Етноложікал профешинал", то не могла не сприймати книжку через відповідну призму.
Суть срача була в тому, що письменниця Лілія Мусіхіна написала дослідження "Магія українців" і потрапила у топ книгарні Є. Інші дослідниці в доволі грубій формі закинули Мусіхіній, що вона, як не-фахівець, не мала права братися за тему, за яку мають братися суто фахівці. Бо посилання неправильно оформлені, і взагалі, філологам в етнології не місце. Читаючи "Історію грудей" та "Жінку..." я думала про те, що як добре, що на заході немає "монополії на науку", і писати по жіночій історії (і не тільки) можуть люди без надрукованого в дипломі "історик" або "етнолог" або "соціолог". Інша справа, що там публіка перебірлива, і навряд чи читатиме відверте шарлатанство, тому існує якийсь читацький фільтр на таку літературу. Мерлін Ялом - літературознавець. Її книжка написана блискуче, і прочитати її можу я, може моя мама, може навіть свекруха, якщо захоче. Колосальний фактаж подано у легкій формі, і авторка без моралізаторства підводить людей до правильних висновків. Натомість "Жінку..." читати значно складніше, хоч особисто для мене звично ;) Натомість моя мама чи, тим паче, свекруха, просто відклали б книжку на етапі першого розділу. Вони ж бо не знають, що перший розділ треба присвятити історіографії питання, а яка нормальна пересічна людина буде читати історіографію? І чи знає та пересічна людина, що якщо перемотати цю нуднющу історіографію, то далі буде цікавіше? ;)
Окей, у мене профанський погляд на речі, але, знаєте, я вболіваю за популяризацію знання та підвищення загального рівня освіченості маси, а не за ваківські вимоги!
Мерілін Ялом з її "Історією грудей", Робер Мюшамбле з "Оргазм і Захід", Крістофер Раєн та Кпсільда Джета зі "Світанком сексу" - це приклади блискучої науково-популярної літератури. Яка розкриває якесь явище ємко, дуже цікаво, але без примітивізації. Гадаю, Мусіхіна десь там же (хоч я книжку і не читала), але її миттєво заклювали. І це неправильно. "Жінка..." - це для науковців та глибокозацікавлених, зданих прочитати розділ "Феміністська парадигма в культурній та соціальній антропології". Але інтереси іншої категорії читачів теж треба враховувати, для цього й існують "кроснаукові" автори, здатні написати легко і не оглядаючись на Вимоги до публікацій та фахових видань чи що там у них ще є.
Позаяк, від "Жінки.." отримала задоволення і чимало нового. Продається в "Науковій думці" на Грушевського. Дорогувато (94 грн за видання у м'якій палітурці), але таку справу треба підтримувати.

9789660250727
    Хоч княжа доба мене і не цікавить, але напорпала у "Є" книжку Олександри Козак, вона у нас викладала антропологію, і саме завдяки їй ми від тої антропології аж пищали і хотіли бути антропологами. Ну, не соціальну антропологію, а біологічну.
    Так от, оскільки я принципово купую книжки хороших людей, а тим паче такі тематичні, то оце купила і вчора всенький вечір гризла (пропускаючи аж надто тяжкі місця, бо книжка неадаптована..)
    Ну, мені, до речі, завжди було неясно, чому люди, які стільки знають, не пишуть науково-популярних книжок. Оце хіба знайшла у М.Відейка "внєзапно" цілих три популярних книжки: дві по слов'янах 5-7 ст, і одну, так само "внєзапно" - по Литві. Оце мені ще захопитися трипіллям, і можна бути фанатом Відейка)
    Так от. Книжка "Кияни княжої доби. Біоархеологічні студії", як не дивно, справила на мене ого-го яке враження. Певно, через багату уяву. Скажімо, про хана Батия. Як він київ брав. Дуже значний відсоток людей загинуло від удару в голову (а я завжди уявляла, що їх "проштрикували", як ото у кіно показують), їм тупо роздробили череп... При чому удар прийшовся ззаду, зверзу і справа, тобто люди тікали... Це не був бій лицем до лиця (тоді б удар був спереду і зліва) А оскільки зверху, то дослідниця каже, що нападники були або верхи, або убили людей, які стояли на колінах. Їх тупо добивали.. Або вони ховалися хто-де, а потім вмирали від пожежі. Ось як описано: "У північно-східній частині житла лежали рештки літнього чоловіка, в правій лопатці якого стирчав деформований предмет у вигляді залізного костура. Лівою рукою чоловік обіймав голову дитини, інша дитина лежала, притулившись до його ніг".. Поранений чоловік намагався захистити дітей, закрити їх собою, але загинув від задухи.
    Отак читаєш - і моторошно. Там ті воїни .. на них місця живого нема.
    Ще мені було цікаво про хвороби, про те, від чого мерли люди, зокрема діти (свого часу у Ллойда де Моза про це поначитувалася, здається). Таке враження, що окрім як у Верхньому місті, народ масово страждав на туберкульоз, анемію, цингу... Я й не думала, що все так плачевно. Люди їли одне й те саме і робили одне й те саме. У половини людей були уражені очі. У кожної 3-4 дитини був туберкульоз (а потім всі мерли від туберкульозного менінгіту). "За отриманими результатами, на Щекавиці причинами смерті дітей до одного року були сепсис та гострі інфекції, до 6 років - отити й менінгіти, зокрема туберкульозний менінгіт, а до 14 років - ще й цинга".
    З позитивного. Через певні ураження кісток, пишуть, стає зрозуміло, що жінки все життя працювали одноманітно, зокрема на ножному ткацькому станку. А мені чомусь перед очима ж картинка з реконструкторських фестивалів, де люди не на ножних тчуть, а на ручних. Цікаво, чи хто реконструює той тип станка? Я була свято переконана, що ножні станки з'явилися пізніше.. Може проводила аналогії з Мексикою.
    Ну і ще одне особисто для мене відкриття - різниця у антропологічному типі між мешканцями Верхнього міста та "автохтонами". Автохтони всі дрібні, а мешканці верхнього міста високі і такі потужні) Зріст чоловіків 171-180, здається. І це у середньовіччя! 180 см!! Тобто я до цього часу не уявляла, що оця знать, оці дружинники - вони прям таки були прийшлі. Думала, з місцевих повилуплювалися. А воно ні.
    Коротше) Цікаво! Якщо ви фанат фільму "Кості", то самоє оно. (я не фанат, мені просто цікаво про всяке таке читати)
    Не встигла я прочитати цю книжку Крістофера Раєна та Касільди Джети англійською, як вийшов її український переклад. Я прочитала лише половину, певно, рано ще писати відгук, але книжка мене страшенно захопила, тому змовчати не можу.
    Власне, основна ідея така, що пропагована як єдино правильна у стосунках моногамія, парний шлюб і т.д. - це є "стандартний наратив", який не має нічого спільного із нашою природою і став продуктом часів неолітичної революції, тобто переходу від збиральництва/мисливства до відтворювального господарства.       Я не думала, що знайду там щось принципово нове, адже ще з підліткового віку я цілком і повністю за цю ідею і не розумію сенсу моногамії. У книжці ж зібрано блискучий фактаж, подано купу прикладів, які підтверджують цю ідею. При чому виглядають вони не притягнутими за вуха. Ще наразі страшенно подобається, як розписані різні аспекти, які випливають з "проміскуїтету" (автори, власне, самі кажуть, що вимушені вживати цей термін, але під ним не мають на увазі чогось негативного - це просто спосіб якось назвати інакші сексуальні стосунки). Коли наводять приклади суспільств, де, скажімо, нема зациклення на "біологічному батьківстві", і за дітей несе відповідальність кожен, а діти у кожному бачать допомогу і підтримку. І такі суспільства є успішними, діти є щасливими! Батьки теж! Де (у традиційних збиральницьких суспільствах) жінка не має бути залежною від матеріальних благ чоловіка, які мусить обмінювати на еротичні послуги - нема власництва, нема бідності/багатства, встановлюються тісні позитивні соціальні зв'язки всередині громади... Коротше, дуже багато чого зачіпається, і переказати це в двох словах неможливо. Висновок - моногамія, власництво і ревнощі - це все продукт "цивілізації", аграрної цивілізації, чи як це назвати...
    Сама книжка: гарне видання, чудовий переклад. Єдине зауваження: прямо у тексті зустрічаються "підписи до малюнків", а самих малюнків нема. Пожлобилася "Темпора" на малюнки, чи що? Ну, але, принаймні, сторінки у правильному порядку зібрані і нема такої дикості, як у їхньому ж виданні "Оргазм і Захід".

Ну і деякі цитати:

    "Первістки часто ревнують, коли в родині народжуються наступні діти. Мудрі батьки завжди приділяють особливу увагу тому, щоб переконати першу дитину, що вона назавжди залишиться особливою, що поява малюка не несе жодної загрози її статусу, і що любові вистачить на всіх. То чому так легко повірити, що материнська любов - не пропозиція з нульовою сумою на балансі, а от любов сексуальна - ресурс обмежений? Еволюційний біолог Річард Докінс ставить слушне запитання (..): "Чи справді так очевидно, що неможливо любити більше, ніж одну людину? Нам вдається це у випадку батьківської любові (...), любові до книжок, їжі, вина, композиторів, поетів, курортів, друзів... але чому любов еротична єдиний виняток, який одразу ж визнають, навіть не подумавши?"

    "Нас заплутує та дезінформує нічим не обґрунтована, але постійно повторювана мантра про природність сімейного щастя, жіночої сексуальної стриманості та моногамії в мирі і злагоді до могильної плити - наратив, який стравлює чоловіків і жінок у трагічному танго нереалістичних очікувань, дедалі більшої фрустрації та приголомшливого розчарування. (...) ...ми тягнемо на собі вагу "головної тривоги сучасного кохання", а саме "очікування, що романтика та сексуальне бажання можуть тривати в парі все життя, попри численні докази зворотного".

    "Подумайте про це. Жоден примат, що живе в групах, не є моногамним, а зрада задокументована в усіх людських суспільствах, які підлягали дослідженню, - навіть у тих, де перелюбників запросто забивають камінням до смерті. З огляду на таку криваву відплату, важко зрозуміти, яким чином моногамія може бути "природною" для нашого виду. Чому так багато людей ризикують репутацією, сім'єю, кар'єрою - навіть президентськими повноваженнями - заради чогось, що суперечить людській природі?Якби моногамія була давньою, сформованою в ході еволюції визначальною рисою нашого виду, як наполягає стандартний наратив, ці повсюдні відхилення були б рідкісними, а такі моторошні заходи контролю - непотрібними. Жодній істоті на Землі не треба погрожувати смертю, щоб вона діяла в межах приписаного їй природою"

    "Коли антропологи твердять, що ніде не зустрічали "істинного матріархату", то уявляють собі дзеркальний відбиток патріархату, а таке уявлення не враховує, що жінки і чоловіки по-різному осмислюють владу і користуються нею.

    "Як би змінилися поширеність та спосіб побутування ревнощів у західних суспільствах, якби не було економічної залежності, котра перетворює сексуальний доступ до жінки на суворо контрольований товар і робить заручниками жінку та її дітей? Що якби економічна впевненість та позбавлена провини сексуальна дружба була легко доступна для більшості чоловіків і жінок, як у більшості суспільств, які ми обговорили (...)? Що якби жодна жінка не турбувалася, що зруйновані стосунки залишать її та її дітей покинутими та вразливими? Що якби пересічний хлопець знав, що завжди зможе знайти когось, щоб любити? Що якби всі ми не виросли, чуючи, що справжнє кохання має бути одержимим та власницьким. Що якби ми, як мосуо, шанували гідність та автономію тих, кого любимо?"
The Ground Beneath Her FeetДавно я не переживала такого з книжкою. Я злилася на ніч за те, що вона кінчається. Я не могла відірвати очей, а потім раптом підривалася і бігала по кімнаті. Мені приходили якісь откровення і я писала в сльозах повідомдення. Я читала Салмана Рушді "Земля під її ногами". І не заважав навіть недолугий російський переклад. Це КАЙФ. Це співзвучно зі мною. Із настроєм, із місцем... і тільки з часом промахнулися. Я закохалася у книжку поблизу міста Текіла, - того міста, з якого починається оповідка. Тут звучать улюблені мною Оахака і Сіполіте (викривлені перекладачем страшенно), тут Індія, Англія, Мексика, Америка. Тут індоєвропейський міф, теми прив'язаностей і свободи, тема кохання, кортасарівська атмосфера, ледь помітний ненав'язливий магічний реалізм, сюжетність і повнокровність Рушді... тут рок-музика, тут розчарування у Сході і у Заході, і любов до Сходу і до Заходу, тут щось неймовірне, і я щаслива, що попереду ще півкнижки. Салман Рушді прекрасний. "Опівнічні діти" ось так само захопили мене, а може і навіть менше. "Флорентійська чарівниця" теж нормально пішла, але російський переклад злив. А "Землю під її ногами" навіть він не може спаскудити. А ще знайшла кліп.
А ще, як в юнацтві, почала виписувати цитати:Read more... )Read more... )
Придбала я книжку в-ва "Дуліби", том 2 "Молодь. Молодість. Молодіжна субкультура". Перший том було присвячено дитинству і він мені вельми сподобався, тому  я виклала 152 грн і 52 копійки за тлустого томика про "Молодь". Стосовно ціни, то видавництво на сайті виставило прайс в 95 грн, тож напрошується висновок, що Книгарня Є прифігіла з накрутками.

Ця книжка викликала в мені досить суперечливі враження, і такого кайфу, як від читання першого тому, я не отримала. Перш за все, вражає різниця в якості матеріалів, зібраних у книжці. Скажімо, питання  як автор у мене викликала Марина Гримич, аж доки я не прочитала, що вона директор видавництва. Тепер питань не виникає. Шановна д.і.н. опублікувала сама себе. Приблизно 120 сторінок робота по субкультурі Пласту. Блін, ну видайте окремо книжку! Так ніхто ж читати не буде, крім Пластунів, та й то, пластунам то нащо знати, вони й так в Пласті. І ось 120 сторінок із 546 сторінкової книжки я уже не читаю. Матеріали подібного плану - "Шара, приди! Шара, приди! Шара, приди!" та "Студенческая субкультура в зеркале эпиграфики" Міхаіла Красікова. Не знаю, чому всі антропологи можуть написати про сучасність так, що це цікаво читати, а наші пишуть про банальні речі, які лежать на поверхні? Таке хіба читати у 80 років і ностальгувати за студентством..

....Спішу читати роботу все тієї ж Марини Гримич "Традиційний молодіжний фольклор: соціобіологічний підхід". Відверто - рівень реферату і "я тебе зліпила із того що било". Дослідниця з якихось небес бере пісні і підкладає їх під свою теорію. Скажімо, дається пару пісень, після яких іде висновок: "Таким чином, із поданих зразків зрозуміло, що в народній культурі не надто цінували парубків високого зросту..." Далі ідеться про те, що "українська порода" у 19 ст була низькорослою (sic!), що було зручно для землеробської праці, тому цей стандарт вважався бажаним. "Взагалі в традиційному суспільстві нормою (в даному випадку краси) є найпоширеніше". Тут я сиджу і чухаю голову, бо, вибачте, але з точки зору антропології красиве - це завжди те, що трохи відрізняється від середньостатистичного, найпоширенішого.
Не полінилася і взяла книжку "Студії з української етнографії та антропології" Хведора Вовка, який жив у 1947-1918 роках, тобто був безпосереднім учасником того самого 19 ст. Так от, що він пише: "Щодо зросту українського населення, то всі, як старіші, так і новіші, починаючи з Чубінського, письменники та дослідники визнають його вищим за середній чи високим" (виділення автора). Але М.Гримич ні Вовк ні Чубинський не указ, хм)
Добре, звернемося до фольклору, до попси:
"Ти до мене, ти до мене не ходи,
Куций, коротенький.
Бо до мене, бо до мене ходить хлопець,
Високий, тоненький.
Перестань, перестань, до мене ходити.
Є у мене, є у мене гарний хлопець -
Буде мя любити".
Там багато ще аспектів розглядається, яке не копнеш - купа питань вилізе. Але я не етнограф і не фольклорист, щоби критикувати чиїсь роботи, нє?
Зате всі інші роботи просто блискучі. Ірина Ігнатенко надзвичайно цікаво пише. Та і всі, в принципі, сподобалися. Чи не піонери у питання етносексології (про це треба буде окремо написати).
Що ще не порадувало. Видавництво "Дуліби", те саме, яке видало "Антипедагогічну поему" Люби Клименко (порнороман), у всіх відвертих місцях так позакривало пошлі слова, що я просто не можу допетрати, які слова малися на увазі. Ну ок, "хуй" ви прикрили зірочками, але чим не вгодила "срака"? А якщо це застаріле слово у етнографічному записі 19 ст, то я взагалі не можу розшифрувати його. Якого це робити?
Хоча Розділ 2 "З етнографічної класики" дуже радує. Попри зірочки і недописані слова. Шкода, що більш ніхто такого не видає.
Висновок - купуйте, якщо копаєте тему. Якщо ні - візьміть почитати)
Гаразд, вмовили. Хоч я не читала майже ніякої фентезі, окрім як Толкієна (класика) і Сапковського "Відьмак" (останнього теж дуже не хотіла читати, але відкрила книгу і, блін, засмоктало), але доведеться таки читати того вашого Джорджа Мартіна. Бо з цим серіалом не дождешся продовження! Зачепило, трясця...
Мені нарадили багато чого читати, почала я з цієї книжки, купившись чи то на відгук, чи то на рецензію на сайті: "заздрю тим, хто цього ще не читав". Читати про дітей-інвалідів у радянських дитбудинках - сумнівне "задоволення" для вразливої мене. Але автор мав, наскільки писалося, оповідати про це все з гумором і у легкій формі. Ну гаразд.
Гальєго пише про себе, своє життя, своє дитинство. Живучи з ДЦП, маючи лишень два пальці на руці, якими можна було рухати, ця людина вижила у жахливих умовах радянських катівень, де кожна дитина-інвалід була обузою, була винною, завжди винною у факті свого існування і у факті свого каліцтва.
Але я не отримала задоволення від книжки. З книжкою-то все нормально: жива мова, цікаво, вражаюче описано... Але я надто боюся...несвідомо, пекуче... буття калікою. Це панічний страх, вилитий у бажання уникати і не стикатися, хай як дико для "цивілізованої" людини це звучить.
Як би легко і невимушено не писав Гальєго, все одно крізь строчки проглядає величезна рана життя, хворобливе ставлення до всього - і це цілком закономірно. Але це страшно. Страшно, коли чорними буквами по білому паперу читаєш про прожитий, усвідомлений, пропрацьований біль, гіркий досвід, обрамлений легкою манерою письма, вдаваним відпущенням. А поруч, білими порожнечами між чорних літер, йде живий, пульсуючий біль, образа, травма. Тому ця книжка лишила дуже суперечливі враження. Я не можу її комусь радити. Але напевно її треба почитати, аби зануритися у щось інакше. Аби стикнутися із своїми власними страхами.
Які книжки вас найбільше вразили останнім часом?.. Підкиньте пару назв і авторів!
Не люблю: чорнуху, укрсучліт (практично весь - це мене ковбасить ще з часів Золотої доби, коли змушена була все це читати).
Люблю: глибоке, тяжке для читання і легке для читання, і шоп псіхологія, і всячеський екзистенціалізм, і о жизні, і щоб багатопластово, але можна і типу Ерланда Лу, і взагалі так давно не читала художки, що хоч вий. Хочу згадати ці відчуття, коли читаєш "взапій".
(від етнографії вже трохи почало вернути).
Підкажіть, будь ласка!
Ось-ось. Вже ось-ось, і наш журнал вийде друком. Вчора з Оксаною (віднині вона іменується арт-директором) вирішили, що у нас уже стадія потуг із "Жилою". Але стадія потуг через затримки із версткою дещо затягнулася. Аж так, що ми вже на місяць прострочили вихід пілотного номеру.
Наразі вже комплектуємо зимовий номер, знайшли київського верстальника, який працює швидко.
Я взагалі думала, що після "Золотої доби" позбавилася цих журнальних сантиментів. Але ні, мене накриває. Накриває нетерплячка, накриває бажання розпакувати першу пачку, вдихати запах ще "тепленького" журналу, гортати сторінки, помічати непомічені помилки, сварити себе, пишатися зробленою роботою... Він буде гарним, він буде кращим за Добу. У нього вкладали сили стільки людей. Це прекрасно.
Тримаю кулаки за цей журнал. Думаю, він буде цікавий багатьом. Він буде прекрасною альтернативою "Домашнему ребенку". Буде прекрасним чтивом для сімейних людей, для мам, яких верне від "Твоего малыша".
Він буде цупким, кольоровим, якісно видрукуваним, на чудовому папері, із окремою вкладкою для дітей. Він буде бомбовський! Хоча я й маю багато зауважень до роботи дизайнера. Але що вдієш.
Чекайте, камін сун!
Оце щойно довідалася, що Юстейн Ґордер у минулому році був в Україні, і навіть в Могилянці.
ЯК Я МОГЛА ЦЕ ПРОПУСТИТИ?!
Ну ось так завжди... ну завжди! Як же хотілося б побачити того письменника і почути, що і як він говорить!
З радістю дізналася, що є український переклад Vita Brevis. З сумом - що у м'якій палітурці. Як і "Замок в Піренеях", "У дзеркалі, у загадці", "Помаранчева дівчинка". Як взагалі можна такі речі випускати у м'яких палітурках? Особливо першу і останню... Вони мене порвали просто.
А ще дивлюся на російських сайтах кількість перекладів Ґордера і обливаюся слиною. У нас нема стільки! І близько нема.
Зате гріє серце: мені ще читати і читати. Хоча не все мене рве на шматочки, "Замок в Піренеях" взагалі щось не пропер, але - вірю - буде і розковбас на мою читацьку душу.
(Бо що ще лишається читати з улюбленців? Кутзее зійшов на пси.)
Я дуже-дуже-дуже-дуже вражена щойно прочитаною книжкою. Це книжка, яка за 142 сторінки крупного шрифту і великих ілюстрацій умудрилася зчистити з мене стільки дорослості і зашкорублого цинізму, як не могло зчистити все прочитане і переглянути за останній рік, а може й два. Це дитяча книжка. Але вона не для дітей. Вона для Дитини, котра сидить у кожному з нас.
Кейт Ді Каміло мені сподобалася одразу, ще після прочитання "Пригод Мишеняти Десперо" - там особливо гарно звучать коментарі авторки у тексті, які дуже ненав'язливо і щиро пояснюють дитині, що таке Добре, а що таке Погано, і взагалі, чому щось відбувається так, а не інакше. Потім я прочитала книжку про свинку Мерсі, ну, це зовсім для маленьких діток, легка і невимушена казочка. Але ось повість "Як слониха впала з неба" - навіть не знаю, для якого віку. Якщо для десятирічних, як герою Пітеру, то чи буде їм дивне видаватися дивним, а дива - дивами? Якщо для підлітків, то чи вистачить їм терпцю зануритися у похмуру, неспішну атмосферу зимового англійського містечка кінця минулого сторіччя? Ні, певно, ця книжка для людей, яким від 18 до 20, котрі однією ногою ще в дитинстві, але обличчям повернуті до дорослості. Ця книжка нагадає їм про обіцянки, даті в дитинстві, про ніжність та любов, про чуйність і, безперечно, про сповненість світу дивами.
...Був собі десятирічний хлопчик, самотній-самотній, який дуже хотів відшукати сестру. Був собі фокусник, який вже давно нікого не дивував, але більш за все хотів зробити диво. Була собі слониха, яка взагалі ні до чого, яка жила собі в Африці, а може в Індії, а потім опинилася у холодному містечку, і просто стояла і безмежно тужила. І це її просто-стояння, її туга, її нічогонеробіння - воно звело всі потрібні ниточки воєдино. І диво трапилося )) А малюнки Ігоря Олєйнікова + український переклад Володимира Панченка зробили занурення у це диво ще класнішим.
Угу, і я вже знаю, що куплю на наступні вільні гроші. ВСІ ПЕРЕКЛАДЕНІ ПОВІСТІ КЕЙТ ДІ КАМІЛЛО, ТАК!!!
Щось несхвальні відгуки про нову книжку Забужко. Навіть вагаюся купувати. Ось публіцистика у неї хороша, мені подобається. А художню прозу раніше вгризти не могла, і зараз, певно, теж.
Зараз читаю Італо Звево. Отаке я люблю :)
Є видавництва дитячих книжок, до яких питань нема: Абабагаламага, Видавництво Старого Лева... Є видавництва, що тільки за голову хапаєшся: вірші типу "авуборнойкраснийсвєт", химерні ілюстрації, книжки розпадаються, якість така, що жах-жах. А є видавництва загадкові. Ну ось не можна сказати про них щось однозначно. Нещодавно мене у якийсь ступор увело видавництво "Periskop". Дуже гарно, незвично оформлена книжечка "Sing Song" класика "вікторіанської" дитячої літератури Крістіни Россеті одразу привернула увагу. Дуже гарний дизайн, а всередині... Неймовірні ілюстрації (художник Дар'я Ракова). Я взагалі фанат гарних дитячих ілюстрацій, і коли бачу книжку з гарними ілюстраціями, то беру навіть не замислюючись. І цю книжечку теж взяла. А потім, вже вдома, почала читати... Ух. Ну ось є поганий переклад - поганий через недбалість. А тут поганий переклад з незрозумілих причин. Видно, що перекладач ДУЖЕ СТАРАВСЯ. Він ретельно добирав слова... Так ретельно все перекладав, що цей ретельний переклад вчитати неможливо. Навіть дорослому важко, не кажучи вже про дитину! Ярослав, який слухає книжечки з великим інтересом, цю книжечку зафукав вже на першому віршику. Читаючи, весь час ніби "спотикаєшся". Та і слова вживають в перекладі такі, що навіть начитана доросла людина не зрозуміє деяких, не кажучи вже про цільову аудиторію - це ж "A nursery rhyme book"! А оскільки поруч з перекладом подано англійський оригінал, то так і підмиває перекласти і вислати редактору - глянь же, ну глянь як можна було б! При чому видно, що книжечка зроблена з дуже-дуже великою любов'ю. Ну але як можна так облажатися з перекладом?
Про перекладача - Олександра Мокровольського - щойно трохи погуглила. По всьому виходить, що він має бути гарним перекладачем. Тоді чому ж це читати неможливо?...
Наступна книжечка цього видавництва потрапила до рук випадково. Після Россетті я  сама вже нічого не купила б. А тут свято Миколая, дітям дарують книжечки. Вхопили ми для Ярослава збірку віршів Мілна "Ходіть зі мною". На вечорі щось зайшлося про переклади, я почала фукати вголос на переклади видавництва, а поруч Росава, кстаті, зауважила, що саме у "Ходіть зі мною" перекладачів двоє, однин з них - Мар'яна Савка, і ось її переклади дуже вдалі. Так от. По книжці одразу видно, який вірш перекладала Савка. Те, що читається легко і гарно, що звучить, що можна прочитати малюку і самому отримати задоволення - то Мар'яни Савки. Решта - Мокровольського. Потім порівняла зі змістом - я все повгадувала! Де починає язик "спотикатися" - то вже почерк Мокровольського. І я ось не розумію. Таке шикарне видання: ілюстрації, папір, якість друку... Невже не можна спробувати почитати ці переклади своїм дітям? Аби зрозуміти, що їх читати дуже і дуже важко? Ось такі враження про загадковий і дивний "Перископ". Якщо вони перестануть співпрацювати з Мокровольським - буде гідний конкурент абабігаламазі і старому леву. Та я перша скуплю всі їхні книжки!
Цікаво, що у "Перископа" кожна книжка має своє лице. Це не однотипний "Ранок", де "діснеївські" ("діснеївськими" моя мама-художник називає ілюстрації, де дуже все з большими глазами і таке мультяшне) звірята кочують з книжки в книжку... Тож справа тільки за перекладом...
Я маю дуже багато прогалин у знаннях. І якщо математика - це щось для мене жахливе і таке, що не вгризеш, то до філософії якось підступитися можна. 
Тож я собі намітила за цей рік перечитати класику філософської думки. Але, варто визнати, що мозок таки розлінився. Навіть Рассел і його "Человеческое познание", яке написане дуже легко як для подібної літератури, йде туго і зі скрипом. Все-таки археологія та історія мене розлінили. Так, література там буває складана. Але я майже завжди бачу перед собою картинку. Можу це все візуалізувати. Однак з філософією.... просто відчуваю, як коліщатка в голові крутяться!
Це мене Джулай так надихнув. Хто знає, той зрозуміє. Мегарозумний дядько.
Я купила не книжку, а золото. Видавництво "Дуліби" випустило в світ перший том історико-етнологічного наукового проекту "Народна культура українців: життєвий цикл людини". Перший том, як і годиться, присвячено дітям. Побачивши велику книжку на поличці книгарні, я одразу ж забула, що знята з картки стипендія - на кеди. Купила книжку за майже 100 грн, розгорнула і вчиталася. Це - скарб. Це саме та книжка, яку так хотіла написати я замість тої маячні, яку мушу писати на диплом. Це історія українського дитинства. Щоправда, багато речей знайомих особисто для мене, бо відповідної літератури прочитала купку, а науковці, які опублікували свої статті, читали її ж. Але є дуже багато нового. Дитячі пестування, традиції, обряди... Ритуальні плачі над померлими дітьми. Дуже цікавий розділ про правила зачаття дітей в Україні. А потім видавці зробили розумну штуку. Аби "добити" книжку матеріалом (а на томик самих лише статтей не вистачало!), вони опублікували рукописи (!) Русова, присвячені іграм на Полтавщині, а також книжку Ніни Заглади «Побут селянської дитини» (1929 р).
М. Русов прекрасний тим, що ігор цілі розсипи, і всі вони - з 19 ст. Зараз підрослі діти граються "в кеча", і на цьому фантазія іссякаєт. А тут такі багацтва... Ігри для всіх статей, для будь-якого віку. Щоправда, дослідник "грішить" трохи неточністю викладу, і в багатьох місцях просто незрозуміло, як гратися. Ну, і важко читати українську мову, записану російськими буквами.
Ніну Загладу ще прочитати не встигла, але вже явно, що це буде дуже цікаво. Дослідниця робить акцент саме на дитячій субкультурі. Тобто пишучи про дитячу їжу, вона не розповідає про грудне годування і кашки-малашки, а про вишневий клей, бруньки, солодкі корінці з осоки - ну, що ми там ще їли в дитинстві? ;)
Хай вас не лякають страшні слова "збірка наукових праць". Книжка читається легко і є дуже корисною та цікавою. Нехай ті 97 гривень не стануть на заваді при рішенні брати книжку! Хоча, як на мене, ці знання треба популяризувати, публікуючи у яскравих, невеликих книжках (як ось "Поезія пестування" чи "Ходить котик по лавочці" - прекрасні книжки).

Я давненько вже не робила огляд маразматичних книжок для дітей. Між тим, у мене є два прекрасних кандидати ! Кандидат номер один - "Весела абетка" в-ва "Промінь". Ця книжечка відзначилася жахливими малюнками, де намішано 2д і 3д, все різностильово, а персонажі носять російські народні костюми. Але справжні хіти цієї книжки - це віршики. Розумні видавці зумисне не поставили прізвище автора цих геніальних витворів, інакше була б йому ганьба всесвітня... Зате є упорядник - В.П. Товстий. Може це він поскладав? Отже, на якій "поезії" мають вчитися наші діти...
Т.
Тигреня із телефоном гралося,
Телефон задзвонив - тигреня злякалося.
Знати б тигреняті, що не треба лякатись,
З друзями можна телефоном спілкуватись.

Турбувати не треба курку
Та її маляток, маленьких курчаток.
Туристи мандрують,
Курчат не турбують.

Х.
Хробак від курчатка ховається,
Бо той схопити намагається.
Хробак хитрун посміхається
Та від курчатка ховається.

Д
Дятел поживу шукає,
Водночас про друзів дбає,
Щоб птахи й тваринки
Мали на зиму хатинки.

Е.
Експрес гуде,На екскурсію зве.
На експрес всі посідали,
На екскурсію помчали.

С.
Слон на скрипці заграв,
Увесь світ здивував.
Музика лунає,
Друзів закликає.

Зате "БУКВАР" від в-ва "Освіта" отжог одним малюнком, який взриває мій мозок щоразу, як я його бачу.. Які асоціації виникли у художника після прочитання народної скоромовки "кіт котив коток по току, коток попав на лапу коту"? Слова "не бійтесь зазирати у словник" явно не для нього, тому на нещасного кота в уяві митця наїхав... асфальтоукладач. По-народному - "каток". Це і зобразили!
бідний котик... )
Хелп мі. Дуже потрібна цитата! В якомусь труді Августина я колись прочитала про те, що мужской половой член - це бе-бе-бе, бо це єдина частина тіла, яку ми не можемо підкорити і вона наче живе своїм життям (ну що я ще, крім цього, могла запам*ятати у Августіна?). але я не пам*ятаю, де саме це було написано. Я читала це в електронній формі, колись був такий диск "філософія" із зібранням відсканованих книжок, але знайти його зараз нереально. Робила виписки (зокрема про той член) - і ті виписки не можу знайти, бо то було років 7 назад. Може хтось підкаже, де шукати цю цитату, бажано в електронній книжці...

потрібно для реферату...
Терпіти не можу, коли пишуть "слобонервным и беременным не читать (смотреть)". Особливо хочеться придушити тих, хто так пише, хоч вагітним не був. Прям таки, специ великі з того приводу, що хвилює вагітних, а що ні. Коли я була вагітною перший раз, то мене взагалі нічого не гребло. І лише після народження дитини я почала дуже болюче реагувати на страждання інших дітей. На їхні муки чи на те, як хтось завдає їм болю. Але це, знову ж таки, результат не вагітності, а материнства, яке зробило знання про те, що таке дитинство - предметним.
Але я зустріла книжку, яку реально вагітним і молодим мама читати...важко. Книжка, на яку посилається багато вітчизняних істориків, котрі торкаються питання дитинства в історії - "Психоісторія" Ллойда Демоза. Напевно, це перша книжка, яку я прогортую, аби тільки не зупинятися на всіляких подробицях... з життя дітей минулого.
Безперечно, аффтор жжот. Як він живе з таким депресивним поглядом на світ? Ставлюся дещо насторожено до його умовиводів. Але він проробив величезну роботу, зібравши в одній книжці купу письмових згадок про дитинство та виховання, що датуються часом до 18 ст. (починаючи з Античності). І тут, на цих голих свідченнях, не відволікаючись на авторські інтерпритації... волосся стає дибки. Просто вимушена пропускати цілі абзаци, бо це ж читати неможливо! Про те, що з тими дітьми робили і чого не робили. Страшно просто. Не дивно, що у нього трохи дах поїхав у книжці. Він же це все читав у набагато більшій кількості... Як тих дітей били, лякали, кололи, різали, морили голодом, знущалися, вбивали і т.д. і т.п. В супроводженні промовистих описів процедур від авторів різних століть. В супроводженні коментарів щодо виховання всіляких великих умів. В супроводженні голої статистики, як от співвідношення статей (з чого видно, скільки ж, блін, дівчаток тих нещасних убивали). Коротше...жесть.

Profile

gohatto_n

November 2014

S M T W T F S
      1
2345678
910 1112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Apr. 23rd, 2025 05:18 pm
Powered by Dreamwidth Studios