![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Легенда про Перлину і Дракона
Mar. 4th, 2013 05:44 pm Жив собі один Чоловік. Був він такий, як усі: не гірший і не кращий. І мав собі бажання, яке багато хто має: стати наймогутнішим у світі. І так це бажання засіло йому в голові, що не відпускало ані вдень, ані вночі.
Одного дня Чоловік вирішив піти до Мудреця і спитати, як стати всемогутнім. Таким, щоб усяка людина, і звір, і скарб, і земля, і навіть усі знання цього світу були йому підвладні. Вислухав його Мудрець і каже: «Є такий засіб! Піди сам-один у таку-то печеру на такій-то горі і три роки там просидь». Чоловік висміяв Мудреця, мовляв, де таке видано, щоб від сидіння самітником у печері люди ставали всемогутніми? Та Мудрець більше не мав жодних порад, тож Чоловік вирішив спробувати.
Видерся собі на гору, зайшов у печеру і замислився: «Не може такого бути, щоб це була просто печера! Напевно, десь тут заховані скарби неземні, які дадуть мені владу!» Бо, як і багато людей, той Чоловік думав, що всемогутність приходить із багатством. Він заходився нишпорити по печері, зазирати у кожен куток, піднімати кожен камінь, порпатися у пилюці під ногами – нічого. Це дуже розгнівило Чоловіка! Він кинувся ще раз усе передивлятися, і ще, і ще, день за днем, тиждень за тижнем. Він обстежив усі підземні ходи і закапелки, проте нічого не знайшов.
Одного вечора, лежачи між сном і дійсністю, Чоловік уявив собі картину: він, мов божевільний, бігає по печері, перевертає кожен камінь і гарчить із люті, наче звір. «Як смішно я виглядаю!» – подумав Чоловік, побачивши себе збоку, і сам собі всміхнувся. Так він переміг жадобу і навчився з себе сміятися.
Чоловік більше не шукав у печері захованих скарбів. Йому стало цікаво дивитися на себе збоку, тож він заплющив очі і занурився в себе. День за днем, місяць за місяцем перед його очима поставали минулі роки, люди, розмови, події – неначе на сцені театру. Кожну пам’ятну подію він нанизував у спогадах, мов намистинку, спостерігаючи за тим, що він казав, як поводився і що думав. Та картина ця була невтішною. Він не вмів слухати і не вмів чути, ставився до людей із погордою і думав лише про те, як би вигідніше обернути кожну справу на свою користь. Коли, бувало, хтось зачіпав його гордість, він страшенно гнівався й ображався; простити іншого йому було важко. Однак тепер Чоловік умів із себе сміятися, а отже, побачив усю сміховинність своєї поведінки та вчинків. Так він поборов пиху і чванливість, жалість до самого себе і зневагу до інших. Навчившись дивитися на себе збоку, він побачив збоку й інших людей. І зрозумів, що він такий самий, як вони, а вони такі самі, як він.
І коли примари минулого відступили, Чоловік уперше по-справжньому роззирнувся. Печера була йому знайома кожним камінчиком, бо він безліч разів перебрав їх до одного. Проте лише зараз він ніби вперше побачив, що в печери є вихід, з якого відкривався неймовірний краєвид: осяяні вершини гір, зелені долини, тонкі стрічки річок і сріблясті хмари, що вкривали землю тінями, мов мережкою. Чоловік так захопився цією красою, що почав дивитися на світ. Щодня, від світанку і до заходу, він губився у красі видноколу. Аж доки одного разу щось блиснуло на вершині найвищої гори. Це щось блищало у вранішньому промінні сонця, і Чоловікові страшенно схотілося дізнатися, що це таке. Але годі було думати про те, щоб дістатися верхівки найвищої гори! І хоч скільки Чоловік вигадував, як туди можна вилізти, а нічого придумати не міг. Його це спершу гнівило, потім засмучувало. Зрештою, він примирився і просто щодня милувався далеким сяйвом. Він зрозумів: щоб щось гріло серце, не обов’язково ним володіти. І щовечора, лягаючи спати, він уже не почувався самотнім, хоча дивне сяйво було так само далеко.
Одного ранку Чоловік прокинувся, глянув на світанкове сонце і зрозумів, що щасливий. Він радів від того, що є цей світ і що є він. Його не мучили внутрішні демони злості, жадоби і заздрощів. За його плечима не стояли постаті ворогів і примари образ. Любов до світу заповнила його вщерть, йому захотілося вийти з печери, вдихнути на повні груди, вмитися чистою водою і пройтися зеленими травами. Він не розумів, навіщо йому бути всемогутнім, коли в ньому є стільки любові і радості. А отже, і печера більше не була потрібною.
Та коли Чоловік ступив за край печери, він ураз збагнув, що його ноги стали великими лапами, а за спиною виросло два важких крила. Чоловік обернувся на Дракона. Він засміявся, адже тепер міг літати. Розправив крила і полетів поміж хмар, перевертаючись і радіючи цьому польоту. І сам незчувся, як долетів до верхівки найвищої гори, прямісінько до таємничого сяйва. А коли прилетів, то побачив, що на камені лежить Перлина невимовної краси і чистоти. Перлина теж побачила Дракона. «Драконе, як добре, що ти прилетів! Цей світ такий прекрасний, і я так хочу відчути його, ввібрати, побачити. Візьми мене на свої крила!»
Дракон радо погодився і взяв Перлину. Вони летіли світом, доки не облетіли кожен куточок. Коли на землю спадала ніч, Перлина світила сріблястим сяйвом і вказувала шлях. Дракон спрямував свій політ у далекий Всесвіт, і хоч через які холодні простори вони летіли, долаючи відстань між світами, Перлина завжди гріла свого Дракона пульсуючим теплом. Ці світи відкривали їм картини небачені, знання незвідані та відчуття єдності всього сущого.
Коли ж Дракон із Перлиною повернулися додому і стали ногами на землю, Дракон перетворився на Чоловіка, а Перлина – на Жінку. Вони зажили разом у любові та щасті: Дракон захищав Перлину і давав їй крила, Перлина гріла Дракона і світлом вказувала шлях.
Чоловік знав, що Мудрець стримав свою обіцянку: перед ними двома тепер був увесь безмежний Світ.
-----------------
Цю легенду написала для останньої "Жили". Візуальний образ - Маші Будії.
Перед тим мені стався переворот стосовно Чоловічого і Жіночого. Дуже багато думала про це. Наповнювалася цим.
Коли я писала легенду, то справді в це вірила. Але я не врахувала того моменту, що інколи дракон може впустити свою перлину. І перлина розіб'ється на друзки. Опинитися долі, та уже не матиме ані тих м'язів, аби летіти самостійно, ані внутрішнього сяйва, аби освітити собі шлях.
Одного дня Чоловік вирішив піти до Мудреця і спитати, як стати всемогутнім. Таким, щоб усяка людина, і звір, і скарб, і земля, і навіть усі знання цього світу були йому підвладні. Вислухав його Мудрець і каже: «Є такий засіб! Піди сам-один у таку-то печеру на такій-то горі і три роки там просидь». Чоловік висміяв Мудреця, мовляв, де таке видано, щоб від сидіння самітником у печері люди ставали всемогутніми? Та Мудрець більше не мав жодних порад, тож Чоловік вирішив спробувати.
Видерся собі на гору, зайшов у печеру і замислився: «Не може такого бути, щоб це була просто печера! Напевно, десь тут заховані скарби неземні, які дадуть мені владу!» Бо, як і багато людей, той Чоловік думав, що всемогутність приходить із багатством. Він заходився нишпорити по печері, зазирати у кожен куток, піднімати кожен камінь, порпатися у пилюці під ногами – нічого. Це дуже розгнівило Чоловіка! Він кинувся ще раз усе передивлятися, і ще, і ще, день за днем, тиждень за тижнем. Він обстежив усі підземні ходи і закапелки, проте нічого не знайшов.
Одного вечора, лежачи між сном і дійсністю, Чоловік уявив собі картину: він, мов божевільний, бігає по печері, перевертає кожен камінь і гарчить із люті, наче звір. «Як смішно я виглядаю!» – подумав Чоловік, побачивши себе збоку, і сам собі всміхнувся. Так він переміг жадобу і навчився з себе сміятися.
Чоловік більше не шукав у печері захованих скарбів. Йому стало цікаво дивитися на себе збоку, тож він заплющив очі і занурився в себе. День за днем, місяць за місяцем перед його очима поставали минулі роки, люди, розмови, події – неначе на сцені театру. Кожну пам’ятну подію він нанизував у спогадах, мов намистинку, спостерігаючи за тим, що він казав, як поводився і що думав. Та картина ця була невтішною. Він не вмів слухати і не вмів чути, ставився до людей із погордою і думав лише про те, як би вигідніше обернути кожну справу на свою користь. Коли, бувало, хтось зачіпав його гордість, він страшенно гнівався й ображався; простити іншого йому було важко. Однак тепер Чоловік умів із себе сміятися, а отже, побачив усю сміховинність своєї поведінки та вчинків. Так він поборов пиху і чванливість, жалість до самого себе і зневагу до інших. Навчившись дивитися на себе збоку, він побачив збоку й інших людей. І зрозумів, що він такий самий, як вони, а вони такі самі, як він.
І коли примари минулого відступили, Чоловік уперше по-справжньому роззирнувся. Печера була йому знайома кожним камінчиком, бо він безліч разів перебрав їх до одного. Проте лише зараз він ніби вперше побачив, що в печери є вихід, з якого відкривався неймовірний краєвид: осяяні вершини гір, зелені долини, тонкі стрічки річок і сріблясті хмари, що вкривали землю тінями, мов мережкою. Чоловік так захопився цією красою, що почав дивитися на світ. Щодня, від світанку і до заходу, він губився у красі видноколу. Аж доки одного разу щось блиснуло на вершині найвищої гори. Це щось блищало у вранішньому промінні сонця, і Чоловікові страшенно схотілося дізнатися, що це таке. Але годі було думати про те, щоб дістатися верхівки найвищої гори! І хоч скільки Чоловік вигадував, як туди можна вилізти, а нічого придумати не міг. Його це спершу гнівило, потім засмучувало. Зрештою, він примирився і просто щодня милувався далеким сяйвом. Він зрозумів: щоб щось гріло серце, не обов’язково ним володіти. І щовечора, лягаючи спати, він уже не почувався самотнім, хоча дивне сяйво було так само далеко.
Одного ранку Чоловік прокинувся, глянув на світанкове сонце і зрозумів, що щасливий. Він радів від того, що є цей світ і що є він. Його не мучили внутрішні демони злості, жадоби і заздрощів. За його плечима не стояли постаті ворогів і примари образ. Любов до світу заповнила його вщерть, йому захотілося вийти з печери, вдихнути на повні груди, вмитися чистою водою і пройтися зеленими травами. Він не розумів, навіщо йому бути всемогутнім, коли в ньому є стільки любові і радості. А отже, і печера більше не була потрібною.
Та коли Чоловік ступив за край печери, він ураз збагнув, що його ноги стали великими лапами, а за спиною виросло два важких крила. Чоловік обернувся на Дракона. Він засміявся, адже тепер міг літати. Розправив крила і полетів поміж хмар, перевертаючись і радіючи цьому польоту. І сам незчувся, як долетів до верхівки найвищої гори, прямісінько до таємничого сяйва. А коли прилетів, то побачив, що на камені лежить Перлина невимовної краси і чистоти. Перлина теж побачила Дракона. «Драконе, як добре, що ти прилетів! Цей світ такий прекрасний, і я так хочу відчути його, ввібрати, побачити. Візьми мене на свої крила!»
Дракон радо погодився і взяв Перлину. Вони летіли світом, доки не облетіли кожен куточок. Коли на землю спадала ніч, Перлина світила сріблястим сяйвом і вказувала шлях. Дракон спрямував свій політ у далекий Всесвіт, і хоч через які холодні простори вони летіли, долаючи відстань між світами, Перлина завжди гріла свого Дракона пульсуючим теплом. Ці світи відкривали їм картини небачені, знання незвідані та відчуття єдності всього сущого.
Коли ж Дракон із Перлиною повернулися додому і стали ногами на землю, Дракон перетворився на Чоловіка, а Перлина – на Жінку. Вони зажили разом у любові та щасті: Дракон захищав Перлину і давав їй крила, Перлина гріла Дракона і світлом вказувала шлях.
Чоловік знав, що Мудрець стримав свою обіцянку: перед ними двома тепер був увесь безмежний Світ.
-----------------
Цю легенду написала для останньої "Жили". Візуальний образ - Маші Будії.
Перед тим мені стався переворот стосовно Чоловічого і Жіночого. Дуже багато думала про це. Наповнювалася цим.
Коли я писала легенду, то справді в це вірила. Але я не врахувала того моменту, що інколи дракон може впустити свою перлину. І перлина розіб'ється на друзки. Опинитися долі, та уже не матиме ані тих м'язів, аби летіти самостійно, ані внутрішнього сяйва, аби освітити собі шлях.
![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif){kind=small}
