gohatto_n | Entries tagged with під склом

Перехід силовиків на наш бік зробив би перелом у протистоянні. І дуже багато людей тішать себе такою можливістю.
АЛЕ. Ніхто не перейде на наш бік, не треба себе дурити даремними сподіваннями.

Пам'ятаєте цю картинку Ложкіна?
vkp0w-3xlcq
У своїх автостопних мандрівках я часто зустрічалася із відстоюванням совка. Бо там хлєб по 10 копеек і отдих в Сочі каждоє лєто, а сєйчас что?? Я завжди розповідала про відсутність свободи поглядів і про репресії. І навіть не помічала того, що для людей це не було аргументом в розумінні "жахливості" совка.

І тільки зараз я збагнула, що цінність свободи не тільки не очевидна для величезного пласту людей, вона ще й їх панічно лякає.

Я завжди сприймала людську психіку як щось незмінне, як даність. Тобто розуміння було, що психіка людини розвивається, і що середньовічна людина і сучасна людина – це різні люди. У ранньому середьовіччі люди он не розуміли часу. А донедавна взагалі не було розуміння цінності індивіда і його внутрішніх поривань. Але загалом уявлення було таке, що людина поступово еволюціонує від первісної темності до сучасної «прошареності». Звісно, в очі кидався «совковий менталітет», це було очевидно не лише у порівнянні «вони і вони», але і «я і вони», тобто я теж є носієм совкового менталітету, будучи затиснутішою і похмурішою за типового європейця. Але насправді люди, які народилися і виросли в совку, мають менталітет ранньосередньовічної людини. У радянської людини була чітка прив’язка до певного, ідеологічно правильного, життєвого сценарію. Все його соціальне, економічне життя було чітко регламентоване гласними або негласними правилами. Держава була чимось великим і всесильним, таким собі богом, який поглинав людину. Індивідуум не важив нічого, він був «гвинтиком». Те саме було у житті середньовічної людини, яка народжувалася у межах певного «класу» і могла діяти лише строго у межах цього класу. Іншого сценарію не могло бути в принципі.
(Да, це по Фромму).
А ми ж усі знаємо, як страшно людині брати відповідальність на себе. Як хочеться бути причетним до чогось великого. Свято вірити, що «хтось» (Сталін, Янукович..) знає, що робить. Раз він при владі, значить не просто так. Приклад такого мислення – моя свекруха. Пару років назад кажу: «вам перестали надбавки до пенсії платити!» А вона: «Ну, они же знают что делают. Значит, так надо». Обурення – нуль. Бо «вони» - знають. І все правильно вирішують.
Це ілюзія, що ті, хто стоять вище, мають доступ до якихось сакральних знань. Але як же приємно тішити себе такими ілюзіями!
Так от, тим людям, які за гарні добові морозять яйця на Грушевського, нахрен не треба ваша свобода і вільне вираження себе. Їм треба гарантію відпочинку в Сочі і ковбаса дешева. Будучи залишені самі на себе, вони почуваються тривожно і невпевнено. Їх жахає самотність і те, що рішення треба приймати самостійно, а не жити так, як приписано кимось, хто має доступ до «сакрального знання». Тому їм життєво необхідна тоталітарна держава і лідер-диктатор. Для внутрішнього комфорту і зникнення тривожності. Їм НЕ ПОТРІБНА СВОБОДА. Для них "честь і гідність" - лиш пустий звук. Важить те, що можна помацати: машина, бабло, айфон. Це викривлена психіка, друзі. Це як люди, які пройшли війну, кладуть у чай 5 ложок цукру. Це як люди після голодомору ніколи не викинуть окраєць хліба і навіть крихти хлібні обережно згребуть зі столу і знайдуть їм застосування. Так само і тут... моживість купити айфон чи шубу - це як покласти у чай 5 ложок цукру, цим самим ствердивши, що все ще ок, що закрома повні. Купляєш айфон - значить все гаразд, ти крутий, ти стоїш на ногах. Це викривлена психіка з часів голодного дитинства. Наше покоління - родом з 90-их. Я досі доїдаю РЕТЕЛЬНО все, що на тарілці, навіть якщо не лізе. А хтось буде готовий убивати і калічити заради прибутку, бо завтра може не бути - відберуть, відіжмуть... Духовне не має цінності, духовне - для лохів.
Цей народ скалічений бідністю і радянським минулим... Як же душа болить.

Останнім часом помічаю тенденції у чоловіків (та і у жінок, в принципі) до роздумів: "Справжнього кохання не існує...тебе обов'язково зрадять і розіб'ють серце. Більше ніколи не буду у це ув'язуватися, годі!"

Я маю знайомого, якого знаю вже років 11, і от пару років назад дізналася, що він повністю відгородився від будь-яких почуттів. Він навіть не дає собі шансу щось відчути. Такі люди вважають себе сильними.

А я подумала: ніфіга це не сила. Почуття та глибина переживань подібна шквальному вітру на високій скелі. Цей вітер б'є у груди людині. І сильна людина вистоїть перед цим вітром. І побачить, як хмари розійдуться над морем і на хвилі впаде промінь сонця. А ховатися від почуттів - це все одно як залізти у бункер, сидіти там і казати: любові нема, любові нема, любові нема... Так, вітер не зіб'є тут, в підземеллі, з ніг, навіть гулу його не буде чутно. Але це не означає, що вітру нема. Вітер є. Але сюди не долітає. Разом із болем та силою стихії, здатною кинути об землю. Разом із присмаком солі на губах і наповненими повітрям грудьми та блиском сонця на морських хвилях. Тут, у бункері, є лише затхле повітря і 4 стіни.

Я теж останнім часом зневірилася у любові. І боюся, що до вітру знову домішаються скалки, які я вдихну і які порвуть мені легені і заллють їх кров'ю. Але якщо раптом подує - я все-таки ризикну і вийду. У бункері - НУДНО!

Свого часу по Інтернету ходило два подібних за духом тексти. Один з них стосувався «яяя-покоління», а інший (не певна щодо точності формулювання) був стосовно Інтернет-нарцисів. Чоловік навіть підсовував мені текст про Інтернет-нарцисів і таки змусив піти до психотерапевта із відповідним запитом, бо ж «всі мої проблеми саме від цього».

Суть в тому, що, мовляв, виросло покоління людей, які милуються своїм образом в Інтернеті і патологічно залежні від «лайків», від схвалення в Інтернеті. Вони повноцінно функціонують лише коли отримують ці лайки і схвальні коменти, а один злобний коментар здатен їх скинути у вир тяжкої зневіри. Мовляв, геть патологічною є ця залежність від інтернетів… І що треба шукати ресурс для впевненості в собі не в лайках, а "унутрях", тобто в собі. Щоб самооцінка не скакала, а була стабільна. Типу «Я кльова, бо я знаю, що я кльова. І цінність моя в тому-то й тому-то, а не в чужих лайках». Не певна, що саме так було в тій статті, але щось типу того. Отака красіва теорія.

Я спершу засмутилася, впізнавши у цьому нарцисі себе. Але нещодавно зрозуміла, що хочу написати на захист Інтернет-нарцисів. Бо те, що відбувається з нами - цілком нормально і закономірно.

Страх сепарації, страх самотності – один з основних екзистенційних страхів людини. Недарма раніше існувала страшна кара – вигнання. Адже для людини «тяжкий вигнання хліб» був іноді гірше за смерть. Людину відділяли від її спільноти, комуни...Це було, безперечно, дуже важко перенести. Та істина, що ми приходимо в світ абсолютно самотніми і абсолютно самотніми з нього йдемо – вона навалюється час від часу усвідомленням страшної сили. Спілкування, сім’я, діти, друзі – це лише відволікання уваги від страшної правди: ми абсолютно самотні. Хоч вий. І тому людина так прагне до злиття із кимсь: з Богом, з коханим… зі спільнотою на Майдані, з комуною, спільнотою, родом.. Божественне відчуття – чути серцебиття сотень людей поруч і думати: я не один!

Екзистенційні страхи, хоч і усвідомлюються наче, але все-таки мають здатність завдяки якомусь каталізатору враз «накривати» із небувалою силою. Я це на собі відчула на прикладі страху смерті.

З темою смерті познайомилася у 18 років, коли захопилася Кастанедою. Смерть виступала порадником у багатьох складних ситуаціях і дуже навіть продуктивно. Потім прийшло захоплення екзистенціалістами, в останні роки це Ірвін Ялом і Еріх Фромм. І весь час я думала про смерть і про те, що я усвідомлюю свою конечність. Навіть дещо змінила у своєму житті, пам’ятаючи про те, що чорновика нема, я живу на ЧИСТОВИК. Це страшне розуміння, вдумайтеся. Ніхто вам не дасть змоги пережити ваше життя ще раз!!

І от стається інсульт. І у мене ВРАЗ виникає реальний страх смерті. При тому у таких ситуаціях, що зроду-віку не подумала б, що буду боятися. Мене накривало, коли я плавала в океані: «А раптом мені паралізує півтіла, а я так далеко від берега і глибоко? І рятівників нема…. І я втону». Мене накривало в горах: «От у мене «горячка», а раптом інсульт? І як мене спустять до лікарні, якщо ми піднімалися 5 годин?!». Я навіть боялася бджіл – «а раптом на мене нападе рій бджіл???». Люди, ну хто у здоровому глузді буде боятися рою бджіл побачивши самотню бджілку на квіточці?! Та я в житті своєму нічого не боялася, от чесно) Крім мутлів (нічних метеликів). І тут такий розковбас.

Це я до того, що побороти страх самотності у всесвіті не так то й просто. Він просто в нас є. І викликає тривогу. Яку треба постійно чимось глушити, аби повернутися до психічної рівноваги.

І ось тут у нас під рукою опиняється Інтернет. Інтернет, де ти збираєш собі групу однодумців (100, 200, 1000 осіб), яких вважаєш «своїми». Тобто ви наче належите до однієї групи «своїх», «свідомих», «шарящих»… І от долучаєшся до цієї групи, активно береш участь у її житті… Серце б’ється в унісон, тривога відступає. Краса:) наркотик...

Далі. Про лайки. От що мене дивує. Психологія говорить про необхідність для людини «позитивних прогладжувань»: фізичних і вербальних. І вона ж говорить про «ненормальність» залежності від лайків. Зараз я кажу про психологію просто тому, що про лайки писав якраз практикуючий (пардон за дієприкметник) психолог.
І от уявімо людину, таку впевнену в собі, із гарнім отим самим ресурсом «унутрі». І вона собі живе сама у квартирі, виходить на вулицю, але там всі проходять повз. У неї нема близьких друзів і родичів. І так минає рік, два… Яка б ця людина не була впевнена в собі, та її «накриє». Їй буде хотітися, аби хтось обійняв. Або просто порадів за її успіхи на роботі. Або сказав перед презентацією: не хвилюйся, ти впораєшся! А якщо цього не буде рік і два, то людина, попри всю свою впевненість внутрішню, впаде у глибокий смур.
Тобто людина, у якої ломка без дружньої підтримки – це цілком зрозуміло і в голові вкладається, а людина, у якої ломка без лайків – не ок і «треба лічить» і прокачувати впевненість в собі ще більше? Щось тут не складається…

Особливо якщо врахувати, наскільки у людей життя проходить в Інтернеті. Вже давно треба розвивати якусь «мережеву психологію» чи щось таке. Я особисто вже й забула, коли востаннє просто тріпалася по телефону «за жизнь». Як раніше, пам’ятаєте? Коли на ліжку лежиш, ноги вище голови задрав і говориш по півгодини мінімум з подругою… Зараз нема такого. І з друзями час рідко проводжу. Зате в Інтернеті, на спільнотах – постійно. Компенсую відсутність живого спілкування. Зараз, по суті, єдиним моїм «реальним» спілкуванням є тренування. Так мені дах їде від кількості інформації, яка ломиться у мої зледачілі перед монітором органи чуття: тут же і запахи, і рухи тіла, і погляди, і слова… Я реально п’янію від всього цього з незвички!! :)

Тобто типова Інтернет-залежна людина, як я, мусить знаходити нові канали для «позитивних погладжувань» у своєму житті. Для того, аби відчувати психологічний комфорт. І внутрішній ресурс впевненості в собі тут ні до чого. Людині НЕОБХІДНО знати, що вона не сама і що її підтримують. От цим новим каналом і стають лайки.
А виставляння свого життя напоказ (селфи, їжа, задокументований кожен пук) – це компенсація дружби. Ви помітили: чим закритішими стають люди у особистому спілкуванні, чим важче вони виходять на інтимний рівень цього спілкування, тим «інтимнішими» стають соцмережі? Не моя думка, але ти ніби кричиш в мережу: «дивіться, я живу!! Я є!!». І мережа тобі відповідає: так, ти є, ми це зацінили, все пучком! кіп гоінг!
Висновок у цій тєлєзі, написаній у 3:45 ночі, такий: Інтернет-нарцисизм є не збоченням, а природнім пошуком нових способів підтримання психологічного комфорту індивіда, який в силу тих чи інших обставин діє в умовах дистанційного міжособистісного контакту. Новий час вимагає нових моделей поведінки і нових «звичок» нашої психіки. Лікується такий "розлад" регулярним реальним позитивним погладжуванням: по голові, цьомчиками, обнімашками і словами підтримки.
І нєфіг на нас гнать.

Водій-грузин Гоча викручує кермо і японський джип дереться ще вище до перевалу. «Это прекрасно знать русский язык. Это то, что позволяет нам общаться между собой. Я очень благодарен русскому языку за это. Но ситуация в Украине мне непонтна. Как так: языковая проблема? Это все равно что в мой дом, где моя семья и мое добро, приходит другой человек и говорит: я здесь хозяин! Вот что бы вы сделали в такой ситуации? Думаю, целым и невредимым он бы из этого дома не выбрался».

В Батумі мовна ситуація не така однозначна, як Сванеті, де є своя мова, окремо грузинська і опціонально – для туристів – російська. У Батумі багато грузинів поміж собою говорять російською. Коли ми цікавимося у молоді, чому старші поміж собою спілкуються так, то молоді лише стинають плечима: хтось не помічав, хтось не цікавився.

У Тбілісі барменша Ріма, з неосяжним бюстом та вірменським корінням, говорить чистою російською, майже без акценту. Ми розповідаємо їй про бойкот «Рошену» за російськомовні обкладинки, вона називає це «дурістю». «Я говорю на русском. Хотя почти всю жизнь живу в Грузии. У нас в школу ходили все грузины… (називає кілька прізвищ на «швілі»), но все разговаривали на русском, и до сих пор так. Я только потом узнала, что есть такие этносы, как осетины, сваны… Никто в школе об этом не говорил, была сплошная уровняловка и русский язык. Теперь, конечно, русский мне ближе».

Ріма бідкається, що її онук взагалі не говорить грузинською. Син Олег кривиться, мовляв, він все життя живе і працює в Грузії не знаючи грузинської – і нічого. До того мені здавалося, що тільки у нас зустрічається «мовна глухота» - жити у країні і не знати мови. А, виявляється, глухі бувають і в інших країнах. «У нас на роботу беруть у такій послідовності знання мов: російська, англійська, грузинська. Але молодь така тупа, дибіли, приїжджають з села, тільки грузинську і англійську знають!» - каже Олег (ми з подружкою хмикаємо).

У Кутаїсі слухаю, як в ресторані співають грузини. Похитуючись, звідти виходить один п’янючий, але інтелігентного виду дядько. «Где моя машина?» Я питаю номери машини і помагаю її знайти. Чоловік дивується, каже, що лишав її не там. Я висуваю припущення, що машину могли перенести. Чоловік лишається біля мене покурити. «Вот раньше я учил русский. Выучил. А сейчас какой мне учить? Французкий? Английский? Тогда было понятно: учи русский. Теперь ничего непонятно. Мне 45».

А потім додає: «Знаете, умереть по-новому нельзя. А вот жить по-новому – вот это задача».

Одна з тих історій, яка зробила поїздку в Ізраїль незабутньою!
Розповідає один чоловік, єврей, гід.
- У мене науковий керівник був ну просто феєричною особою! Лінгвіст, професор літератури. Його як людину характеризує той випадок, коли він приїхав у Лос-Анджелес, знайшов у "жовтих сторінках" телефон Рея Бредбері, зателефонував і напросився на чашку кави.
Так от, він дуже мав велику любов до Шотландії. Стільки років про неї мріяв, вивчав літературну спадщину, і зрештою туди потрапив.
І ось їде він гірським серпантином. А воно дощ, мряка, ніц не видно. Раптом автомобіль глохне і більше не заводиться. Мій керівник виходить, те-се - не знає, що робити. А отже треба йти за поміччю. І от іде він тим серпантином, вже спускається вечір. Зрештою, дотьопав до якогось села. Пам'ятав же, що шотландці дуже скупі і закриті до чужинців, але що мусив робити? Постукав у двері якоїсь хатки. Відкриває стара баба. Він їй: так і так, машина зламалася, треба якось переночувати десь, я весь змок...
Баба, мало не зціпивши зуби, пускає його в дім. Наливає йому якогось ріденького пішла і кладе дві тонесенькі черстві скибки хліба. Чоловік поїв, говорити нема про що, баба втупилася в нього і дивиться. І мовчить. Зрештою, чоловік не втерпів і каже:
- Як казав великий шотландський поет Бернс про гостинність тутешніх людей, **** (і цитує його вірш про гостинність, я цього вірша по пам'яті не відтворю:))
Баба одразу наче ожила:
- Ви знаєте Бернса? - вражено спитала вона.
- Ну звісно!
- А напам'ять?
- Можу і напам'ять! - і чоловік продекламував кілька строчок.
Баба ошелешено на нього подивилася, потім покликала якогось свого внучка, чи кого там, і щось шепнула на вухо.
За деякий час у хату повалив люд. Принесли м'яса, вина, накрили стіл. Навіть прикотив хтось голову сира. Чоловіка мало не поставили на стілець і змусили читати вірші Роберта Бернса. На очах у слухачів були сльози :)
Зрештою, місцеві чоловіки уже під хмелем почали доколупуватися до єврея:
- Ну скажи, ти ж шотландець! Ти не можеш бути не шотландцем!
- Так, я шотландець! - визнав гордо єврей.
А один дідок підійшов до нього, обійняв, і мало не ридаючи сказав:
- А Роберт Бернс - живий! - і з надією: - Живий, правда ж?

Любите зазирати у вікна? А рідні країни цих вікон вгадаєте? :)
Це ми з Меллон уже давненько фоткаємо вікна у різних країнах. Меллон, викладай свої фотки :))
(ех, шкода, що фотки зі старих подорожей так і похоронилися у старому ноуті...)

1.

( Read more... )

За кермом старої газельки сидів чоловік, він одразу представився: «Владимир с Донецка». Нам виявилося по дорозі кілометрів із 500, і я тішилася, що аби добратися до місця не муситиму міняти машину. Але 500 кілометрів обіцяли багато розмов, і я знала ту тему, яка обов’язково постане: тема мови.

Володимир щирий, простий і віруючий. Пропрацював водієм вже багато років. Ностальгує за Радянським союзом та за молодістю, коли міг собі дозволити об’їздити автівкою пів-Росії не замислюючись про гроші та пальне. Кілометри поволі спливають, і нарешті болюча тема дається взнаки. Спершу це просто невдоволення тим, як «криво» переіменували населені пункти на Донбасі. Але потім звучить щось геть нове:
- Я ж монастирям допомагаю. То там говорю зі знаючими людьми, яких дуже поважаю. То вони мені розповіли, звідки взялася українська мова. Знаєте такого Петра І? він дуже розумна людина був. І якось йому в голову прийшло, що гарно було би, аби люди говорили на різних мовах. Одразу по людині видно було б звідки вона. От він сів і придумав діалекти: український, білоруський, литовський.. різні діалекти російської. Потім через монастирі поширив маніфести, де було сказано, кому на якій мові говорити. Люди вивчили і з тих пір говорили. Отак втече кріпосний від господаря, приб’ється в інше село, а по говору одразу чути, звідки він! Як ви ще інакше поясните те, що люди по-різному говорять? То все Петро І!

Тож я вважаю, друзі, що нам треба оцінити красоту гри церковників від МП. Це просто феєрично.

Раніше ніколи не ставила могорич, але сьогодні поставила пляшку заробітчанам за те, аби провели електрику. Пляшку заробітчани вжили, але електрика так і не запрацювала. Був момент, коли "індикаторна" зарядка засвітилася, але коли я прийшла із чайником до розетки, то вона вже не працювала. Заробітчани були п'яненькі, все крутили щось і тицяли тестером, знімали і накручували ізострічку і бубніли: "Нє, ну всьо ж пиздато, то чого ж тоді всьо хуйово?". Кінчилося тим, що я махнула рукою і кажу їм: "Ідіть собі, завтра подивитеся, може воно за ніч відстоїться".

Там прийшов хлопчик, гарний, мов картинка. 19 йому. Не п'є, не курить. Ідеальна статура. Я все думала: "От як гарно на людину будівництво впливає!". А він, виявляється, в качалці займається. Ну він "завис" у мене. Сам з села з-під Чернівців. Все дивувався, що я знаю, що таке Чернівці і де вони.
- Оце я нічого не плачу тут. А до того жив на Славутичі. Платив 400 гривень. То хочу туди назад вернутися. Тут нудно. Цигарковий дим і самі п'янчужки. А там річечка, турніки... Окунувся, попрацював на турніку, пішов на рибалку. Мені нудно, я четвертий день тут. Не хочу тут жити.
Кажу, а там діскотєки, клуби? Він питає, чи я ходжу і чи можу порекомендувати. Та яке там, не ходжу я. "То ти домосєд?" Я сміюся сама собі: ага, щаз. Домосєд.
Жаліється, що міста не знає і не знає, куди піти. Я пропоную йому заходити в гості. Він чує що мені 28 і страшенно дивується. Каже, на вигляд 23. Його це дуже вражає, зразу так з повагою дистанціюється))
Кажу:
- Може я тобі якихось книжок привезу? Почитаєш, цікаво буде!
- Нііі! Я не по цих справах. Я не читаю, ні. То не для мене. Взагалі не читаю. - і такий від мене як чорт від ладана :)

І дивлюся на нього і думаю: такий гарний, такий статний, і добрий, і не дурний, і без шкідливих звичок... А сам собі закриває світ.

Останнім часом забагато повідомлень про те, як безневинних людей за ідейні переконання забирають у "каталажку", чи не так? Це вже стало інформаційним "шумом": побили жінку, яка роздавала їжу протестувальникам під УкрДомом; міліція побила адвоката, який намагався провести "швидку" до клієнтки, якій менти відмовляли у медичній допомозі; голодувальників на порозі лікарні зустрічали і допитували слідчі; активістів-мовників заарештували там, там і там... Ці повідомлення "лайкаються" і поширюються на автоматі. Їх уже фіксуєш на рівні "О, іще один" і обурено скривишся: "В країні повний бєспрєдєл!".

Цей інформаційний потік, у якому ми, свідомі громадяни, мітингувальники, протестувальники та і просто так люди крутимося, мені нагадав атмосферу, яка панує в Росії. Якщо ви бували там останнім часом, то мусили б звернути увагу на постійні нагадування в метро: "В зв'язку з загрозою терористичної атаки..." На кожній станції, постійно, безперервно нагнітається страх. Та чи тільки в метро, чи тільки в столиці? Ні! Навіть в Іркутську чи Улан-Уде висять і звучать оголошення про тероризм і вибухи. Здавалося б це і добре: попереджають людей. З іншого боку, тут убивається два зайці: влада і хороша, бо дбає про громадян, і має змогу створити у людей відчуття постійної небезпеки. І, відповідно, того, що людині потрібна влада. Яка захистить, звісно ж.

В Україні ми вже дійшли до тієї критичної точки, коли все нові і нові злочини влади не сприймаються гостро, як мали би сприйматися. Будь-який антилюдський "інформпривід" у нормальних обставинах міг би стати поштовхом до революції, масових (!) протестів і такого іншого. Але злочини, які здійснюються зараз в Україні, грають ту саму роль, що і російські попередження про тероризм: ми знаємо, що це може статися з кожним. Не важливо, б'єш ти російськомовні бігборди чи просто носиш жовто-блакитну стрічку; належиш до політичних сил чи екстремістських організацій, а чи просто наливаєш протетувальникам борщ - ти можеш бути наступним. Не важливо, є у твоїх діях кримінал чи нема. Ти маєш чітко запам'ятати, аж до асоціацій і рефлексів: українське = небезпечне, за тебе візьмуться, тебе перетре Система, тобі обламають роги. Тож НЕ ВИДІЛЯЙСЯ! І якось так поступово голова втягається в плечі, і людина, не обтяжена юнацьким максималізмом, ще сто разів подумає, йти їй на протест чи ні. Нащо воно їй треба? Вдома сім'я, робота приносить копійчину... Та і не романтики ми вже, аби за ідею іти на барикади!

Он навіть тролі перейняли тактику залякування. Коли починаєш нахабніти, починаються прозорі натяки приналежності до силових структур, потім вже і сама структура випливає, ідуть фрази на зразок: "Если ты попадешь ко мне на разговор, количество твоего свободного времени увеличится в разы! Я гарантирую это!" або Тебе будет просто достаточно позвонить по указанному номеру (дає номер, закріплений з святошинським ру мвд). А далее все станет ясно как Божий день. И пока что тебя никто не пугает. На первом этапе будет "разговор по душам". або "Послушай, журналист! Можно дать тебе совет? Веди себя скромнее, и все у тебя будет хорошо!" І хоч на 90% я переконана, що це не більше, як трольська технологія, проте вона якраз і показова: підкреслити, що ті, хто дуже виступає за мову чи українське, матиме проблеми з "верхами", владою і т.д.

Що нам робити? Перш за все - НЕ БОЯТИСЯ. Нас більше. По друге, пам'ятати сумне минуле. Пам'ятати ті часи, коли просто зникали незгодні люди (зато ковбаса була дешева і путівки працівникам безплатно видавали!). коли відбувалися отакі процеси, як от над Бродським. Пам'ятати, що всі ці повідомлення про закатованих сьогодні людей - це не шум, це реальні люди, реальні долі. Ми повинні підтримувати одне одного у таких ситуаціях. І замість обіду піти під якесь там РУ і вимагати пояснень. Не у Фейсбуках. А в "реалі". І постійно говорити, переконувати, пояснювати ситуацію людям, які далекі від інтернетів. Дати їм зрозуміти, що люди зникати знову будуть. А от дешевої ковбаси уже не буде. І путівок не буде. Не ті часи. І усвідомити, що вас залякують зумисне, що це не більш, як технологія. Невсеремося!

Підходжу до ятки, замовляю сміттєві пакети на 120 літрів - виносити будівельне сміття з майстерні. Дядько-продавець мило зі мною спілкується, а коли я даю йому гроші, то замість здачі лізе до себе в сумку і витягає пом'яту футболку. Розправляє її з гордістю, показує надпис: "Я спілкуюся українською! Хочу, аби мої діти спілкувалися українською!". "Де взяли таку?" - питаю. "Перед Домом роздавали!" - ще більше пишаючись відповів він. І сяє просто. Наче серед натовпу зустрів "свого".

Між тим, gazeta.ua передрукували мій мовний пост, зробивши щось наче колонку. Колонка викликала висєр емоцій у тролів. Я вже думала про це, тепер думаю знову і знову: скільки людям мають платити за тролінг, аби вони просто топталися ногами по рідному? За скільки б ви продалися? От пише чувак, каже, що вчився у 86 школі - а це ж дуже хороша школа наче. Я жила біля цієї школи 18 років, на Хрещатику,25. Гарні там діти вчилися. Ну і пише грамотно. Але пише ахінею. Скільки коштує зрадництво? П'ятсот доларів? Тисячу? Дві?

1.
Потяг 298 Київ-Севастопль. Їду в купе із чоловіком, жінкою та їхньою дитиною-підлітком, років 12. Я не спала перед тим ніч, втомлена, лягаю на верхню полицю. Пару раз говорю зі своїм чоловіком по телефону, вони чують, що я україномовна. Бачать, що у мене на сумці жовто-блакитна стрічка. Я взагалі з ними не розмовляла. Між тим, ссідові по купе чи то переклинює через мою україномовність, чи йому просто насрати на мої почуття як носія мови, але він регулярно починає скалити зуби на все українське. Раз у раз він веде з донькою такі розмови, як от: "У этих хохлов....", "Ты что, щира украйиночка?" - "Нет, папа, конечно!" - "Ну смотри мне! Может ты еще и Юльку жалеешь, бедняяяяжечкаа, в тюрьме сидит!" "Вы знаете, как по-украински "тряпка"? Ганчирка! Бугагага! А форточка? Кватырка! (це казала дружина, яка мову видно знає) Приколись! Гагага!"
Судячи по ШОКАННЮ та ГАКАННЮ це якийсь Харків їхав. Чи Дніпропетровськ.
О поясніть мені, ЯК? По-перше, де ще, крім України, бачено, аби людина пишалася тим, що не знає якоїсь мови, а тим паче своєї! Щоб під*юськувала дитину проти українського. Щоб так по-бидлячому поводилася. При тому ж чоловік, коли вирішував кросворд, то знав назву корабля Ясона, тобто ж освічена наче людина... "Всі вони - нещасні люди. Вони відрізають собі величезний шмат життя і знання. І вони не потрібні. Ні у Росії, ні на цій землі" - думаємо ми, думаю я про цих людей.
    Та останнім часом я інакше почала думати. Що перебуваю у ілюзіях стосовно "цієї землі", бо наша земля - це вже бидлоземля, де дві третини країни просто люди без коріння, без поваги, без нічого.
Я казала про моє найперше і найшокуюче "враження від повернення", коли я, начитавшись фейсбуку, поверталася з Непалу і мала пересадку на рейс, на який стеклися співвітчизники з Непалу та Індії. Я ходила у залі очікування між рядами в надії почути хоча б десь українську мову, але я її не почула. Тоді мені сяйнула думка: а за що ми боремося? кому це потрібно? Цим людям нічого не потрібно. Грамотні російськомовні люди і так розуміють, що російською їм розмовляти не забороняють, і виступають за українську. Але грамотних людей мало. В країні, де майже всі мають вищу освіту, освічених людей ох який низький відсоток.
    То що ми маємо? Людей, які зневажають цю культуру і цю мову, не знаючи до ладу ні того, ні іншого. Вони і не хочуть знати! Бо їм це не потрібно. І "чємодан, вакзал, расія" - це вже не їхній варіант. Бо не вони тут чужинці. А ми. ЦЕ МИ ТУТ ЧУЖІ! Розумієте, в чому проблема?

2.
Татарина Опаса свого часу "вижили" крутелики з Нового Світу, де він мав свою домашню кухню на узбережжі. Тож він вимушений тепер мати цю кухню у селі неподалік від Судака, якщо з*їхати з траси і трохи заглибитися.
Гостей зустрічає бабуся ОпА. Вона така стара, що усі чоловіки-мусульмани, заходячи в дім Опаса, цілують їй руку в повазі. Але у неї світяться очі. Вона вибачається, що трохи трусяться руки (їй 82!), але зараз піст, а отже вона має встати о третій ночі і не їсти аж до дев*ятої вечора, коли зайде сонце.
    Опа приносить на таці каву. "Сейчас я покажу вам, как готовят кофе по-татарски". Вона накладає спершу у чашку пінку з турки, потім заливає кавою. Дає густі вершки - переварені, аж жовті, як застигла сметана. Кожен свій рух вона супроводжує розповідями про їхні традиції, культуру, звичаї. Її син опас теж не відстає: "У нас так прийнято..." "Так заведено, що...", "А ми, татари, робимо це так...", "А знаєте, у нас є легенда..".
Коли вони говорять, то хочеться мовчати і слухати. Те, як вони люблять свої традиції. Те, як вони тримаються роду. Сім*я опаса була вивезена у Казахстан, де вони зазнали дуже багато митарств. А потім повернулися на свої землі. Вони люблять цю землю... Вони з ніжністю садять трави і спеції. Вони є носіями кухні, фольклору, традицій. Як це відчувається! Ця любов до землі, до свого! Я прониклася неймовірною повагою до Опи, Опаса і їхнього сімейства. І розумію, чому хочеться цій Жінці цілувати руку..

    Це були враження одного дня. Для мене - дуже промовисті.

А от ще я давно хотіла спитати індієфілів: за що ви любите Індію? Я чую лише ахи та охи, інколи закиди в стилі «той, хто не любить Індію, просто не доріс як людина»… Я тут втретє. Відверто кажучи, позитивні зміни у сприйнятті сталися. Я дуже розчулена тим, як індійці готові допомогти. Не можу перерахувати, скільки разів люди, медики, зупиняли мене і перепитували, що з ногою і чи точно я прийняла усі медичні засоби для обеззараження і загоєння. Купу разів люди зупинялися і піднімали мені мотоцикл, помагали, коли він глючив, перевіряли тиск в шинах, … коротше, всіляко підтримували. Але з іншого боку, моя нелюбов до країни лишилася.

Тут брудно. Тут не міняють простирадла в готелях і викидають сміття просто на землю чи у річки (це не стосується Ладаку).

Тут зневажають білих і зневажають своїх. Про білих Латіф у відвертості подався, мовляв, за що ж нам таке, це ж як паводок, вони нахлинуть сюди, а ми мусимо їх обслуговувати і гнути спини, але нічо, вони підуть, а Індія вистоїть! Своїх вони зневажають – та хоч приклад з попереднього посту, де посередники наживаються на тяжкій праці своїх же! Сама кастова система мені глибоко неприємна і неприйнятна. Делійці, господарі світу, реально бикують у кафешках Ладаку, бо вони ж круті, а тут працює бидлота…

Тут розводять на гроші. Мене це вибішує. Останні два приклади. Замовила вечерю в гестхаузі, там типу сімейна вечеря, готують на сім’ю і постояльцям дають. Тобто загальний казан рису і всіх цих підливок-овочей… Я сильно отруїлася, кажу, що їсти не буду. В кінці перебування мені виставляють рахунок у 150 рупій (а це нехіло як для простого дала) за їжу, яку я не їла. Хоча вони її з’їли, звісно ж.

Або у книжковому. Прошу дозволу відфоткати один текст, вони не дають. Я пропоную заплатити символічно. Пропоную 50, 100 рупій. Ні. Просять 300! 300 рупій за що? Ви розумієте, я за право перефоткати одну главу книжки по текстилю (яка сама по собі коштує 5000 і тому я її купити не можу, а бібліотек тут нема) плачу майже стільки, скільки майстриня отримує за місяць… Мене тоді ця ситуація дуже висадила. Не могла два дні заспокоїтися. Продавці видно тішилися, як намахали «лоха». Я ж то платила за знання. А вони тупо брали гроші, бо вважають білих лохами, готовими платити за нічого.

Мене злить ставлення до жінок. Нас, людей із заходу, вважають «розпустними». Вичитала у одному індійському журналі, що у них спільний термін для позначення «проституток» і західних жінок. Мовляв, ми всі куримо, п’ємо, одягаємося у короткі речі, ведемо себе відверто, а отже ми проститутки. Та ще й яловичину їмо.

Дратує їхня шумність, шум скрізь. Бібікання, крики, нерозуміння приватного простору. Так, ментальність. Але ця ментальність несумісна з моєю. Бо коли я сиджу напівгола в кімнаті, і хтось стукає в двері, і я кажу «вейт е секонд» щоб вдягнутися, а чувак вламується в двері, бо йому треба щось мені сказати… І таке не раз було і не два, вони просто не розуміють, що інколи не хочеться, аби тебе смикали, аби питали звідки ти і як тебе звати, аби підсідали за столик…

Про туристичну мафію я взагалі мовчу і плачу.

Тепер от з острахом думаю про Непал і Пакистан, це ж та сама Індія, певне. Я сита по горло Індією… І хоч сумарно мені тут днів 8 лишилося (це до Непалу і перед Пакистаном), але я не хочу тут бути і цей час. Якби не петрогліфи, я б сюди НІКАДА не сунулася б повторно.

А хтось знаходить тут мудрість! Я вважаю, що такі люди шукають юпі-мудрість, таку, просто додай води. Ви у нас знайдіть мудрість. У наших філософів і мудреців. Без 500 баксів на квитки. Я повторю ще раз слова одного чоловіка-брахмана, які він сказав, ще коли я вперше тут була: справжні просвітлені не спілкуються з туристами і не продають «мудрість» за гроші, а сидять самотньо в лісах і пустелях. І Ошо теж казав розумну штуку, що легко медитувати, сидячи в Гімалаях, а ви промедитуйте-но на базарній площі!

До речі, писала я це все ще в автобусі. А зараз я в Джамму. Це моє персональне пекло. Аби не складнощі з отриманням пакистанської візи, я б забила на все і втекла в чисту і милу серцю Україну. Індія – це навіть гірше, ніж Монголія. В Монголії хоча б від людей втекти можна.

У мене дуже корисний журнал, я сюди пишу про те, про що не нагуглиш одразу;) Отже, аби зробити дублікат прав, робимо наступне:

- Йдемо в міліцію і пишемо заяву, у якій розказуємо, де і як було провтикано права. Ушлі люди умудрялися дати кому треба на лапу і отримати довідку про втрату одразу. Я хабарі давати не умію, тому пройшла процедуру сповна. Я написала все, що сталося у день, коли у мене витягли гаманець, включно із тим, який був той гаманець, яка була сумка і куди я їхала. Я йшла за місцем проживання і витрачала час, а ви можете одразу йти за місцем "скоєння злочину". Тобто якщо у мене права витягли на шляху на Петрівку по дорозі на тренування, то міліція вирішила, що цим має займатися Оболонський відділок. Вони прийняли у мене заяву і перенаправили на Оболонь. Теоретично, за 10 днів я мала отримати письмову відповідь про те, чи була порушена кримінальна справа чи не було. Звісно, я нічого не отримала впродовж місяця, лише лист про те, що справу переадресовано. Аби не сподіватися на такий лист, краще одразу візьміть номер вашої заявки, аби знати, під яким номером воно фігурує у справі.

- За 10 днів ви можете отримати рішення по вашій справі. Я отримала пісюльку, у якій написано, що складу злочину не виявлено, справу не порушено, а я звернулася у міліцію виключно для фіксації втрати посвідчення водія.

- Далі проходите медогляд, якщо ваш уже недійсний (тобто якщо ви його проходили більш як два роки тому)

- Далі йдете у МРЕВ за місцем прописки. З собою маєте: папірець з міліції, паспорт, дві фотокартки, свідоцтво про закінчення школи, екзаменаційну картку водія (я її не взяла, але інспектор мене пожалів і дав заповнити нову) та меддовідку. По телефону ще називали копію паспорта, але "нє прігоділось". Заповнюєте папірці - отримуєте тимчасовий талон. Нові права вам видадуть аж через два місяці, з чим я себе і привітала. Просила пошвидше, аргументувала закордоном - не допомогло.

- Далі ви через два місяці приходите з талоном і ЗАМОВЛЯЄТЕ права (що за маячня? чому одразу не можна замовити?). Тоді ж оплачуєте 350 грн, здається (не факт, що 350).

Хотіла ще категорію А, але мені сказали "завтра здаєте екзамен" і я шось злякалася. Ну, я могла б за ніч вивчити, але все одно отримати карточку до поїздки не встигну. Крім того, сказали здавати практику на власному транспорті, а де б я взяла той мотоцикл?
Ось такі пироги. Ось так це робиться "офіційно". два місяці! блін.

1. - Подзвонили мені о пів на восьму ранку: терміново на роботу! В Музеї ВВВ буде знімати Янукович привітання ветеранам. Приїжджаю. Завішай, кажуть, оте вікно чимсь, от чим хочеш - а завісь. Бояться, що з висоток Януковича встрелять. Я поки завішував вікно, то двічі майку від поту викрутив. Там же нічого не пристосовано. кріплень нема, вказівки лиш дають: вище, нижче, вліво, вправо. Що не несу, а охоронці на кожен рух: куди несеш? що вішаєш? а це нащо? Та хоч би драбину поміг нести той здоровидло, мені ж 60 років! Потім нас двічі крізь рамки пропустили і розігнали геть по норах, аби ми не висовувалися. Я сиджу у кабінеті, чую: щось відбувається. Визирнув обережно, а воно стоїть, а навколо нього спина до спини охоронці суцільною стіною. Йому ж ворожка нагадала, що встрелять на третьому році правління. То воно й боїться. Під кожним кущем на вулиці охорона була. Я скільки там працюю, різні президенти були - а ніколи такого не було. З Ющенком за руку здоровалися і фотографувалися.

2. - Оце возимо через кордон продукти з Польщі, коли тричі, а коли двічі на тиждень. Просимо туристів, аби взяли собі сумки, бо можемо тільки на 50 євро харчів ввезти. А що робити? Я сама військова, і чоловік військовий. Я 25 год солдатом була, зв'язковим. Маю пенсію 1000 грн. А син в армію пішов, у Стрийську часть. То там всі такі, каже, мазані. Просто так не їдять. Печення по 4 грн не купиш. Все купуй по 15 грн хот-доги, а по 8 грн каву. На тиждень 200-300 грн висилаю, ще ковбасу яку, сало. Був у Рівному на ученнях, то нам пришлося купити спальник, рукзак і берци такі зимні. Все купуємо, від держави нічого нема. Мені син каже, що за ці 7 місяців, що служить, я б уже по грошах двічі його "відмазала" б. Але він хотів служить, це ж і я, і чоловік, і дочка теж військові. Каже: "Я, мамо, все терплю, все роблю". А я не понімаю, що там твориться у тій часті. Я 25 років маю військового стажу. Хочеться піти туди і розказати, що і як правильно.

3. - Я б з радістю прийшла до вас, тільки я зараз в Почаєві. Я навіть Богу тут не потрібна, бо не до тої церкви ходжу! Оце заспокоїтися не можу, реву, як дурна. Тут вважають, що я "недостойна благодаті", і не сповідають, і взагалі. І це все говориться так, наче ти повне гівно, а не людина! Щоб я ще колись переступила поріг церкви Московського Патріархату!

Якось Хосе причепився був з цим питанням ну просто так, що капець. Пару днів вичавлював з мене, хто ж моя "тотемна тварина".
Оце подивилася на черговий вприск тотемного божевілля від Меллон і хочу спитати у вас:
Хто ваша тотемна тварина?
або так:
З якою твариною ви себе асоціюєте?
І з якою твариною асоціюєте мене?

Коменти приховано.

Було вже темно, височезний і майже порожній автобус з Дагестану і до Ростова зупинився, аби випустити кількох пасажирів на покурити-попісяти. Ми з Северином буквально щойно застопили його, але все ж вийшли розім'яти ноги, бо за плечима було майже два дні шляху. До мене вихором підлетіла якась дівчина, почала щось тараторити без умолку, вчепилася в рукав, каже: "Піди зі мною в туалет, я боюся!!!". Я покірно іду, ну мало що там у дівчини за страхи. Потім вона повертається і говорить-говорить, я не звикла до такого вихору у своєму виваженому дорожньому просторі.
У автобусі я не встигла сісти, як вона хапає мене за руку: "Идем, мне нужно тебе рассказать тайну! Давай сядем где-то далеко, сзади! Чтобы мама не слышала!" Манерою поведінки, імпульсивністю вона мені нагадує підлітка. У світлі фар мені здалося, що вона старша, але тут, у темряві салону, її високий голос, її емоційність і спосіб говорити - ну років 15, не більше.
Ми сідаємо назад, очі у неї горять: "Знаєш!... Мені!... Так сподобався водій!! Мені просто дах рве!! Такий парєнь! ОБОЖЕШТОМНЄДЄЛАТЬ???!!!!" - а далі ціла разка подібних висловів і волань в темноту ночі.
- Е.... Ну так ..ее...спробуй підійти до ньо...
- ТИ ЩО?! Я не можу!! Я не можу підійти перша! Це категорично заборонено! Він має підійти! Але він не може! Бо там моя мама! Ти що, якщо мама побачить... обожештомнєдєлать???
- Расіда, а скільки тобі років? - раптом не витримую я.
- 23... - відповідає Расіда.
Наступні пару годин пройшли феєрично. Перші півгодини я була переконана, що мене розігрують. Що мене знімають на приховану камеру. Що хтось незримий спостерігає мої реакції. Я нездатна описати тут те, що вона говорила і як вона говорила. Але я була глибоко шокована. Я спілкувалася із мусульманами раніше, але з чоловіками. Вона стала першою жінкою-мусульманкою, з якою ми їхали поруч і говорили. Я такого не очікувала.
На десятій чи п'ятнадцятій хвилині нашого знайомства вона сказала, що незаймана. Потім одразу видала всі чутки, що вона чула про втрату незайманості. А потім схопила мене за руку, зиркнула своїми великими чорними очима, і пристрасно попросила розповісти, наскільки боляче це було. Я спершу ухилялася, мовляв, народжувати болячіше. Але Расіда не відступала. Слова давалися мені важко, бо одна справа - прибрехати щось подружкам, прикрасивши все якнайкраще, а інша - розповісти інформацію цій дівчині. І що я їй мала казати, крім того, що вона не повинна приміряти чужий досвід на себе? Вона реагувала так бурхливо і наївно, що я почала шукати в салоні приховану камеру. Мені не вірилося, що між двома жінками 23 і 27 років можуть бути такі діалоги... Їй наче махнули прапором і дали добро говорити про секс, за 5ть крісел від мами, за спиною у парня, до якого вона не могла підійти і просила тепер мене взяти його телефон...
Історія Расіди сумна. Вона юрист-економіст, а ще - викладач лєзґінкі. Шість років назад покохала дагестанського мєнта. Вони п'ять років спілкувалися, але належали до різних етнічних груп. Саме тому його батьки були категорично проти зближення дітей. Він її нещадно тероризував, але це нічого, їй більше "нікто нє нужен". Їй заборонено було спілкуватися з хлопцями взагалі, як і всім дагестанським дівчатам. Колись вона написала якомусь знайомому смс "Все у тебя в жизни будет хорошо" і випадково вислала своєму парню. Піднявся грандіозний скандал, повний принижень: "Ти б ще перед ним труси зняла!!!" Коли до неї мали їхати свати і про це дізнався парєнь, ох, що там було.. А потім, через п'ять років її очікування, він враз сказав їй, що любить тільки матір і брата, і це єдина любов на все життя. А до жінки у нього любові нема й не буде. Вона побачила у нього на шиї дивну штуку, і одразу зрозуміла, що то його матір відворожила його від неї. Бо всі казали, що та матір до чаклунок ходила. І ось, повісила на шию. А ще там хтось був, якась баришня, то теж чаровниця. Расіда бачила у неї в офісі на столі книжку "Чорна магія", зачитану таку...
Для дівчини розрив з хлопцем став трагедією. Вона випила 80 таблеток (якісь для розрідження крові). Її ледве відкачали. Але вона повністю підірвала собі здоров'я. Вона не може нічого їсти, крім кашок. Її шкіра, волосся - вся краса зникла (за її словами). Вона стала "оддутловатой", інакшою зовні і зсередини. Вона їхала у Ростов на лікування, хоч уже рік пройшов після того випадку.
- Слухай, у мене є мрія. Я буду мати роботу оце зараз, і всі гроші відкладу, і зроблю собі пластику у Баку. Я буду найкрасивішою! Я виберу обкладинку журналу, прийду і скажу: зробіть мені так! І буду бездоганною! І він пошкодує, що він мене кинув! Ти приїдеш до мене через рік - і не впізнаєш мене!
Расіда розповіла, що для неї дві найважливіші речі у житті: 1. мама; 2. бути красивою. І це незиблемо. Чи варто говорити, що всі мої розмови навколо того, що чоловікам не краса важлива (а вона красива! серйозно!), розбивалися об стіну нерозуміння? Що розмови про те, що тиранія до шлюбу тільки усугубиться після шлюбу для неї нічого не значили? Нехай буде тираном, але тільки він мені потрібен!
Вона розумна. Це видно. Вона не пустишка, вона має мозок, має клепки в голові. Але її цінності, її погляд на життя... все вкорінено залізобетонно. Зацикленість на зовнішньому, повне нехтування усім своїм в собі, окрім краси, відкидання чогось високого заради підліткових "хочу щоб був зі мною", цілковита орієнтація виключно на чоловіків, чоловік - як центр всесвіту...Їй 23, але їй 15. Вона розумна і харизматична, вона могла би перевертати землю. Але вона вирощена зручною. Вона зручна. Він хмурить брови - вона ріже вени чи п'є таблетки. Вона вбахає своє здоров'я і статки заради того, аби бути найкрасивішою для нього, вона буде бездоганним лицем, лицем з обгортки, яке сподобається йому, бо сама вона не знає, що хоче. Хоче бренд, хоче глянс. Вона прибіжить, щойно він махне рукою. Вона буде народжувати дітей, терпіти геть усе, буде зносити знущання заради того, аби він був з нею... І вона буде щаслива. Їй не потрібен етот ваш фємінізм. Їй не потрібні права жінок. Якщо у неї забрати це життя - вона буде глибоко нещасною. Вона слухала мене, мої думки і стримано та напружено посміхалася: "Ну, я понимаю, что у каждого может быть свое мнение..."
Скільки ж їх там, зручних таких... Ох, Расіда-Расіда...
Розповіла про подружку. Подружка посміла втекти з коханим, а не з тим, кого вибрали батьки. Вони втекли, їх оголосили в розшук, його - в уголовний. Вони розглядають варіант, що вона прийде в міліцію і скаже, що пішла добровільно... Бо зараз, якщо вона вернеться - її хай і не уб'ють (сім'я "прогресивна"), але дуже сильно поб'ють. А його посадять. Аби змити позор. Бо посрати на почуття, коли є ШАРАМ.
Ну, а закінчили ми на тому, що там у всіх поголовно є коханки. І коханці, відпорвідно. І про це всі знають. Але якщо хтось дізнається "навєрняка", то уб'ють. І я сиділа, говорила, слухала. Думала про прірву. Думала, що всі різні... і всі такі схожі.

Майже північ, сиджу на зупинці обкладена "клумками", на колінах замотана у мою куртку дитина - він заснув у дорозі і навідріз відмовився йти ногами, спить непробудно. Втомилася нести його, великий рюкзак за спиною і маленький мало не в зубах, то викликала Нята на підмогу. Чекаю.
Якийсь мужик серйозного виду раз і другий проходить повз, придивляється. Зрештою підходить, пристально дивиться в очі і мовчить.
- Що ви хотіли?
Мовчить.
- Ну, що ви хотіли? (Думаю: може запропонує поміч у цій ситуації із сонною дитиною і купою речей?)
А дядько:
- За сотку поработаешь?
У мене очі такі одразу - 0_0 (?!?!?!?)
- Ну... За сотку поработаешь?
- Дядьку, ви що, здуріли?! Я не працюю, ідіть собі! Ідіть, ідіть!
Дядько вагається, але зрештою поволі відходить. А я сиджу така прифігівша: МЕНЕ ОЦІНИЛИ В СОТКУ!!! Ви уявляєте? Мене! Оцінили! В сотку! Це менше, ніж оцінюють останніх хвойд на відрізку Полтава-Пирятин, там притрасові красотулі 150 мають! Не витримую, кричу вслід:
- Щось не дуже ви мене оцінили!!
Дядько одразу вертається в розвалочку, і:
- А за сколько работаешь?
- Ідіть-ідіть! Не работаю!
А ви кажете: автостоп небезпечний! Кавказці заклопотані! Дівчина сама їде, ужас-ужас! Ага. Здрастуй, Україно))

Ми повернулися.

На мою підняту руку спиняється сіра хонда. Всередині сидить красивий харизматичний чоловік, який радо запрошує сісти. На вигляд йому років 45 (хоч, як з'ясувалося потім, йому 50), чорне, неначе смола, волосся, смаглява шкіра, вуса... Наче якийсь румун.
Погляд чіпляється за його руки і шию. Таке я бачила хіба у анекдотичних картинках! На одному зап'ястку він має товстий золотий браслет, на іншому - годинник з чистого золота. На пальцях три важких масивних персні (золоті). На шиї - грубий ланцюг. Все це золоте і всипане інкрустованим камінням... і я розумію, що це брильянти.
Автостоп мене захоплює не лише відчуттям свободи, а й тим, що дорога зводить із такими людьми, з якими ніколи не пересікся у повсякденні. Я їздила з багатьма крутеликами, їздила з бандюками. Хтось при мені діставав товстезні пачки грошей, хтось розповідав про закупівлю нелегальної зброї у Мукачево та бандитські розборки, хтось згадував про друк підробних грошей. Ці люди, люди іншого світу - кримінального і страшенно заможного. Вони мають все, але їм бракує відвертості. Їм хочеться викричати у яму про те, що король має віслючі вуха. Їм хочеться відкрити душу. І для цього бездоганною "мішенню" стає випадкова попутниця. Я знаю це. І люблю розкручувати на ромову. Спершу обережні відсторонені теми, потім вони починають розказувати про життя, про свою філософію, про злети і падіння... Це краще за найзакрученіший серіал!
Водій "хонди" розповідає, що колись закінчив донецьку консерваторію як вокаліст і контрабасист. Тепер він донецький бізнесмен, власник виробництва якихось станків. Він віруючий. Блискучий оповідач. Працював на Хасана і ще двох російських крадіїв в законі (імен не запам'ятала). Капітал сколотив на замороженому юпі. Якийсь час десь чи то в Краснодарі, чи ще де, грав на весіллях. А тоді, після розвалу совка, популярним напоєм на весіллі був хоуммейд "юпі": вода, харчовий барвник, цукор. Одного разу якась господарка дістала юпі з холодильника, а він замерз. Вона його ножем потовкла - вийшов наче солодкий фруктовий "сніг". Ось цю ідею і використав. Він винайняв машину з холодильником, розфасував юпі у такі продовгуваті штуки, якими на шахтах породу підривають (виміняв на горілку на шахті), і розвозив по пляжу. При собівартості у 3 копійки він продавав "сніг" за 30. Гроші гребли лопатою...
Життя складне і заплутане. Купа особистих історій, які я, певне, не в праві тут описати. Але про свої коштовні золоті прикраси він розповів.
"Це машини, це все мої хонди. У мене жодного разу не було ніякої машини, окрім як хонди. Вони мені життя рятували неодноразово, і тепер стали моїми амулетами. Коли я розбивав машину або коли приходив час її міняти, я продавав її і купував одну з цих речей. Одягав і вже не знімав. Ось це ... (показує на перстень) моя перша. Я їхав вночі, втомлений, видимість погана була. Раптом серед дороги вигулькує причеп, лишений прямо так... Без стопів, світловідбивачів, аварійних знаків. Я різко викручую, але все ж причеп зчесує машині бочину, мене крутить і виносить на зустрічну, там стикаюся із джипом... Моя машина стала вужча на 50 см, удар з боку водія. Отямився я перший раз тоді, коли хтось обчищав мої кишені. Далі - у лікарні. Наді мною трудилася моя Оксаночка... Зараз вона чудовий хірург, працює у Люксембурзі. Тоді вся моя голова була всипана осколками скла і заюшена кров'ю. Прозорі скалки неможливо було побачити, і сім годин Оксаночка діставала їх таким чином: вела по рані медичним інструментом, і коли я починав корчитися від болю - діставала скалку. Мені було тяжко, я вже не міг...Вона відволікала розмовами, за ці 7 годин ми поговорили про все. Казала: ну будь ласка, ну терпи, я тільки по рефлексу і можу визначити, де в тобі скло.
Але в якийсь момент мені стало темніти в очах від виснаження. І тоді вона сіла на кушетку, розстібнула халат... Там були прекрасні груди, з чудовими сосками. Вона каже: тобі має цього вистачити ще на 15 хв. І схилилася наді мною, і мене вистачило ще надовго..."
Потім вони стали коханцями)
Мені сподобалися його філософські погляди на життя. Він казав: "Бог відміряв кожній людині певну довжину життя. Ми не в стані змінити час, відведений нам. Але Бог ніяк не обмежив ширину життя. І є такі щасливі люди, ширина життя яких набагато перевищує довжину. І це правильно, адже саме так і треба жити"
Або:
"Ось кажуть: Бог карає. Завжди кара уявляється, як позбавлення чогось: чи удачі, чи матеріальних цінностей, чи здоров'я. Насправді карою є те, що деякі люди просто не можуть бачити широко. Вони не бачать дуже багатьох можливостей в житті, краси життя, краси людей... Вони обмежені настільки, що навіть не знають, що десь є щось іще. І вони щасливі у своїй обмеженості і не усвідомлюють її. Але це найбільша кара"
Ось така людина. І я безмежно вдячна за цю можливість: послухати і поговорити.

Сьогодні спостерігала чергу до Ломбарду. Стояли бабульки і одна молода дівчина.

Коли знайшла повідомлення у

muzyka_sniv про виділення на "археологічні дослідження та музеїфікацію" залишків Десятинної церкви 13 мільйонів 400 тисяч гривень, то відчула, що тема з душком. А тема, як виявилося, смердить політично-церковним смородом так сильно, що хоч стій, хоч падай. Сьогоднішні відвідини десятинки та інтерв'ю із керівником розкопок одного із загонів увігнали мене у стан шоку. Це, друзі мої, пиздець. Я просто не знаю, як справитися з емоціями. Як почати обдзвонювати ініціаторів цієї хуйні. Ініціаторів, таємничу "людину, що приходила, з адміністрації президента", як обдзвонювати і бути коректною, нейтральною, стриманою?
А пару десятків бетонних свай і бетонну платформу до нового року не хочете? Так, бетонних свай в унікальну пам'ятку древньої архітектури, в унікальну археологічну пам'ятку... А зверху що? А зверху, друзі мої - церква для московського патріархату. Он, уже заміри роблять!
З 14 мільйонів гривень археологи не отримали ні копійки.
Вони за безкоштовно працюють уже кілька років. І зараз, у холоди, вони теж працюють. Аби максимально встигнути спасти. Чи будемо ми допомагати рятувати???

Хочете побачити, як виглядає, блядь, законсервована під ковпаком пам'ятка? Який це ковпак, що має захищати розкоп? Полюбуйтеся
!( Read more... )