gohatto_n | Entries tagged with arian routes

Про петрогліфи у Індії мало знають. Зазвичай доводилося показувати картинку. Та часом навіть люди, які жили поруч із такими каменями, лише здивовано піднімали брови.

Деякі люди вірили, що малюнки на каміннях з'явилися волею природи (як варіант - волею Будди). Але більшість не надавали їм взагалі ніякого значення. Як результат - абсолютно байдуже ставлення до цих пам'яток. Лише раз я раптово побачила охоронну табличку, де було вказано, що цей камінь під захистом і просять людей не нищити малюнки. Однак ця самотня каменюка була нічим проти масштабів руйнувань. Скажімо, від Лє у напрямку Кару є дві огороджені колючим дротом зони, де споруджується зрошувальна система. Там каміння з петрогліфами розрізане на блоки і використане у загатах на Інді. Там можна полазити і познаходити вцілілі каміння, чим я і займалася.

Ділянка Інду, на якій зустрічалися петрогліфи, становить 262 кілометри. В основному вони були по лівому березі, але зустрічалися і на правому (як у випадку із поворотом на Алчі). Уявлення зеленого не маю, як давні люди перебиралися через Інд. У цьому місці він досить широкий і бурхливий.
Із картографуванням виникли проблеми, які я досі не можу вирішити. По-перше, у Гімалаях не ловив GPS. Не хотів визначати поточні координати. По-друге, гуглівська карта недостатньо деталізована. Групи петрогліфів розташовуються іноді на відстані 500 метрів - кілометр одна від одної. Крім того, записуючи місцерозташування, я орієнтувалася на кілометрові стовпчики, які показують відстань до найближчого села. Цих сіл і близько немає на гуглі. Буду шукати трекінгову карту, але вона досить умовна. Поки не вирішила, що робити. А поки - запрошую у "мій світ", так би мовити :)

Зараз, гортаючи свої записи, я згадую слова мудрого Аслана про те, що тут, на висоті, все здається ясним і зрозумілим, але внизу у голові буде каша, тому запам'ятай, дівчинко, те, що треба запам'ятати! Коли я записувала таким чином місцерозташування пам'яток, мені видавалося усе цілком-цілком зрозумілим))) І де моя ясність зараз?!
sm_DSC_7457

Ночувала я в наметі на березі Інду. Всього у поїздці провела 10 днів (доки не навернулася з мотоцикла). Не завжди в Інді була питна вода. І дуже коли рідко були дрова (по суті, може раз чи два вдалося назбирати якихось бур'янів). Місцеві живуть на кізяках!
( турист )
Ладно, поїхали!
Деякі петрогліфи геть стерлися. Щоб проявити малюнок, трохи накручую його у фотошопі. Деякі картинки обвожу у окремому шарі і виношу вниз, аби краще було видно. Мене особисто вражає, я б так не намалювала:

sm_DSC_7183

Біля нижнього бика, якщо так придивитися, то видно щось, схоже на колеса і воза. Я маю ще малюнки, де я більш чітко видно віз і воли. Якщо грубо обвести саме цей малюнок, то буде щось таке:

viz-7183

А це взагалі якась фантазія. Люди, люди у колесах, кози, всього наліплено. Мисливець з луком..
smDSC_7185

Придивіться до "центрального" з пальцями розчепіреними, цей чоловік явно сидить на бикові верхи. Якщо обвести центральну композицію, то вийде ось таке (я зменшила):
vershnyk_7185

( ще петрогліфів! )

Їдучи передгімалайськими покрученими дорогами з міста Шрінагар до міста Джамму, я не можу втриматися, аби не поділитися тим, що глибоко вразило мене останніми днями. Мова йтиме про кашмірські шалі і вишитий одяг. Ця тема ніяк не стосується проекту, але я трохи занурилася в неї, бо думала писати статтю для «Рукотворів». Але у Шрінагарі знову були непорядки, хтось кинув каменем у людину в формі, тож даунтаун, де, власне, сконцентрована міська біднота і величезний відсоток майстрів, був закритий. А без цього не вийшло зробити фотографії, а без фотографій якось і статтю нема куди приткнути.

Хотіла я писати у такому дусі, мовляв, ох і ах, знамениті шалі з підшерстку козенят, такі тонкі, що можна протягнути через обручку (це буквально стало рекламним слоганом продавців шалей)! Мене, звісно, дещо бентежив той факт, що у таких же шалях, як я два роки назад купила в Кашмірі («пюр пашміна, мадам!») ходить пів-Києва і засипані базари третини Мексики. Хотілося ж розібратися, де Китай заритий, і восхвалити справжнє кашмірське мистецтво. Але тема показала себе з такого боку, що навряд чи я ще колись куплю шаль на сувенір. І не лише шаль…

Штат Джамму і Кашмір досить злиденний, та ще й у постійних конфліктах серед мусульманського населення. У штаті три джерела прибутку – сільське господарство, ремесла та туризм. Двадцять років назад у Шрінагар були введені війська. Мені важко пояснити, проти кого борються місцеві мешканці, але аж ніяк не проти іновірців, як мені здавалося. Схоже, вони борються проти влади. «Влада не дала нам ні пенні», - бубонять чоловіки на терасі, потягуючи цигарки «Голден флейкс». Вони щось довго пояснюють про електрику, замикання, ще про щось, але суть їхнього обурення висковзує від мене. Так чи інак, але місцеві повстають проти військової присутності, військові як метод покарання – закривають місто, і чекають, поки люди «почнуть співпрацювати» (буквально так пояснив військовий, коли я допитувалася, коли ж відкриють місто). Люди співпрацювати не хочуть, «камінь, що летить з вікна, ніяк не підписаний», бунтівників виявити важко і потерпає все місто. З року в рік.

А до чого тут шалі? Шалі робляться там, за закритими ставнями і дверима даунтауна, що блимає на вулиці вибитими вікнами. Займаються рукотворними роботами як чоловіки, так і жінки. Вони прядуть тонку шерсть (сировину купляють, овець і кіз в місті не дуже розведеш), тчуть і вишивають шалі й одяг, тчуть килими, вирізають з дерева, роблять пап’є-маше. Жіноча справа, в основному, це прядіння, ткання шалей та вишивка. До речі, це тенденції останнього часу. Бо раніше, власне, ткання для жінок було табуйоване. Вони могли тільки прясти.

( Read more... )

Арійська долина видавалася місцем доволі розкрученим. Я про неї читала в книжках та інтернетах, бачила багато реклами турфірмочок, мовляв, організовуємо тури до аріїв… Тобто мені бачилося, що там буде якийсь попсовий туристичний рай: з магазинами, гестхаузами, інфраструктурою. Тому я й поставилася спустивши рукави до харчів у дорогу та купівлі газу для пальника: ну не встигла то і не встигла купити, поїм у забігайлівках…Але дзуськи. Там, куди я поїхала – реальне середньовіччя.

Петрогліфи
По дорозі в арійську долину петрогліфів багато, і чим ближче до Пакистану – тим більше. З подивом виявляю, що буддистів явно дратують ці петрогліфи. На повороті до монастиря Алчі вони понабивали зверху на давніх малюнках свої ступи: чіткі, яскраві. Перед полем з петрогліфами зупиняється автівка, і задумливий індієць-гід виводить двох туристочок показувати вибиті ступи. Я одразу біжу до них: якого періоду ці новіші малюнки? Як ви їх взагалі називаєте? Індієць стинає плечима: «Я сам це вперше бачу… Колись чув історію, що ці малюнки з’являються самі по собі, вірніше, за божественної сили, люди тут ні до чого…»

Взагалі петрогліфи тут різні за часом і за стилем. Таке враження, що люди просто не могли пройти повз темне патиноване каміння.

( Read more... )

Зрештою, я йду. Виходячи з села мене зачіпає якийсь пацан, я говорю з ним і тут розумію, що він говорить англійською. «Хей, ти говориш англійською! Мені треба допомога з перекладом пісень! У тебе є мейл?» - потім я роззираюся довкола: і справді, чо це я. Тут навіть електрики немає. Доріг немає. Магазинів немає. Який інтернет?
За їжею з’їздила у магазинчик у Бейму. Купила банку консервованих грибів і сиру. Вночі якась зараза сир сперла – мавпа? Собака? Ночувала під кордоном з Пакистаном, бо там була річка і – нарешті! – дрова. А наступного дня випадково познайомилася із хлопцем, йому років 15… Сам перепинив мене, почав розповідати про петрогліфи. Він мусульманин. Вчиться в Лє. Я спитала: «Ти знаєш мову брок-па?». Він відповів ствердно. «А у тебе є мейл?» - «Так!» Здавалося б, якихось 20 км від Дха, а вже у людей є мобільний інтернет… Записала його контакти, спробую переслати пісні…

Розпитую його. «Тут живуть люди, вони не такі, як ми, вона арійці». – «Ну як і я!» - сміюся. Він робить круглі недовірливі очі: «Да???». Не розуміє, що ж таке я мелю.

… Сьогодні день відсипаюся, відписуюся, стрижуся, перуся і миюся. Дізнавалася вартість треків… матко-бозко! По 17 тисяч рупій за 5-ти денний трек! Це я іду, несу речі і плачу такі гроші! Йти самій без гіда в Гімалаї страшно (хоча…). Тож дешевше знову орендувати моц і поїхати до останніх кочовиків, до Тцо Морірі. 252 км в один бік, дорога по складності десь така, як в Нубру. Але я вже почуваюся майже тертим калачем. 4 дні дороги, два дні там. Нормально.

А за ремонт моца мені виставили рахунок в 2000 рупій! Написали ретельно список усіх ушкоджень: подряпини спереду, подряпини на захисті ніг, погнутий «сайленс кавер». Певно, я створила прецедент, що оплатила це. Бо потім мене перестрівали люди, робили великі очі і казали: «Я чув, що з тебе взяли екстра-гроші за ремонт моца… як ти його розбила? Як це сталося?».

P.S. Я чесно довго намагалася вставити фотки... На жаль, це анріал за такого зв*язку.

Чи могла я у самих сміливих фантазіях уявити, що ~~буду спати з Бредом Пітом~~ буду їхати по гімалайських серпантинах на мотоциклі?! Я боялася, я 10 днів боялася, але зрештою орендувала мотоцикл "Пульсар" і поїхала... Ох, що то була за їзда! 95км за перший день у пошуках петрогліфів! Емоції зашкалюють. Я! Та, яка боїться навіть у комфортабельній альтеї їздити, раптом сіла на.. оу... це щось ірраціональне.
Ранок почався не так рано, як я думала. Стартувала я десь близько 9ої, коли вже трафік дайбогенький. Місто якось проминула, з лівостороннім не було проблем, просто весь час повторювала формулу "лефт із райт". Але вже на виїзді з міста навернулася так, що думала - кінець мені. Мій страх і жах - величезні військові вантажівки... Я якраз обходила якогось в*ялоїдучого, як раптом побачила, що паралельно мене обганяє вантажівка... (якщо ви не знаєте, то у індійських моциків дзеркала відкручені, тож це було "внєзапно"). І так само внєзапно піді мною опинився пісок, я запанікувала і гепнулася прямісінько під вантажівку. Пам*ятаю чітка думка: "до колеса 10 см, не зачепить...". Обпекла ногу, не знаю, як я умудрилася...Помогли мені підняти моц (сама я не можу).
Далі було страшно, але я сама винувата, моя типова реакці - паніка. Зупинилася в забігайлівці, попила чаю, подумала) І поперла далі. Забігаючи наперед скажу, що грохнулася ще раз. Коли пішов град) Так само, злякалася слизької дороги і на спуску здуру натисла ручне гальмо.. ну мене і перекинуло. Знову ж таки, пощастило, що були люди... сама я не можу підняти махіну.
Так от. Це була якась водійська ініціація. Після пригоди з вантажівкою переді мною були настіпні випробування: серпантини і закриті повороти; потім почалася буря, страшенний боковий вітер буквально здував з дороги...каравани військових вантажівок; завалена камінням дорога, яку розчищали екскаватори і я між цим всим маневрувала; дощ; мокрий сніг; і нарешті град! Але найстрашніше - вечірня година-пік у азіатському місті. Я досі не розумію, як одуплилася... Як взагалі це проїхала. І навіть даїщники місцеві мене не зупиняли)))

Хух. А тепер по справі. Я зібрала сьогодні дуже багатий матеріал петрогліфів. Не знаю, як я їх розгледіла під час їзди... Вони не були позначені на карті, це було дві ділянки типу ірігейшин сістем, частина вже порізана на блоки, частина повикорчовувана і поперекидувана.. Але які там малюнки! З найцінніших знахідок - кибитка запряжена волами і такі воли... чи яки... у них наче на хвості сонце, а роги так перекручені як спіраль днк)) Я такого ще не бачила! Ну і купа кіз, сцен полювання і т.д.
На жаль, далі Кару я не поїхала, бо просто це і так було занадто для мене... 95 км для першого дня. І вже й не поїду, завтра в інший бік шукати, а далі - арійська долина. Правда виявилося, що про Гесера я тут не запишу, бо це пісні зимового циклу...
Ух, щось я наповнена емоціями! Дівчата-хлопці, вибачте, що без фотографій... Зникаю на тиждень від завтра. Завтра о 5:00 вирушаю вниз по Інду.

Всю дорогу до Маналі я була дуже серйозна і похмура. Думала про те, що треба починати проект. Я дала собі багато часу, аби втягнутися, майже тиждень. Між тим, ті місця, в яких я мала би інтенсивно працювати, лишаються нерозгаданими за спиною. Бо ж часу у мене не так вже й багато. Я їду і вирішую прибути в Маналі. Написати ряд листів, а далі вирушити в у долину Спіті, яка стала відкритою буквально недавно, і ще повна екзотики.

Маналі мене жахає, як і майже будь-яке індійське місто. І хоч цього разу індійці мені попадають якнайкращі, ще ніхто не дурив, а всі лише допомагали, але це не зробило мене індієфілкою. Так, Індія прекрасна країна, але лиш до того часу, поки там не з’являються люди. Люди тут здатні загадити будь-що, будь-яку красу.

Отже, у Маналі житло знайти не вдається, я їм у ресторанчику європейського типу (упиваюся солодким лассі як наркотиком – вже відчувається брак молочки) і рушаю на автостанцію дізнатися про автобус до перевалу Ротанг Ла, бо для стопу уже якось і пізно – четверта. А на автостанції мені радісно повідомляють, що найближчими днями у них страйк. Дивлюся на вказівник – до перевалу 51 км. Тю, руков подать, два дні дороги. І йду. І стоплю.

Стопиться у Індії прекрасно. У якийсь момент крокую через гірські села з рюкзаком, ніхто не їде, люди мало пальцями не тицяють і сміються з мене, а на мені – 20 кг ваги. Рятує лише прекрасний рюкзак, на якому ці 20 кг і не відчуваються.

( Read more... )

Ще позавчора здійснила відчайдушну спробу видертися на височенну гору, 2600 метрів, аби дійти до храму Бізлі Махарев. Там, казав Скиба, «стягнули вони менгіри з усієї округи». Розпитуючи місцевих я дізналася, що є наче якась стежка.. Місцеві направляли і показували, хоча частина казала «імпосібле». Один дядечко, наглядач якогось храму, розказав все дуже детально: від великого дерева вгору, за село, а далі направо, а далі наліво, і там зустрінеш руїни древнього храму і ще джерело, а далі йди собі ген-ген туди.. і це буде єдиний шлях. Коли він розповідав, то казав «клаймбінг» і перепитував, чи точно я знаю, на що іду, і чи все у мене є з собою, і чи в Україні є гори. Я дала ствердну відповідь і пішла.

«Велике дерево» - дерево, під яким споруджено святилище. Голова божества (нага?) зроблена дуже давно, але присобачена до нового каменю. Там же ще квітка видовблена з каменю (такі пізніше я побачу видовблені на менгірах), камінь із набалдашником і камінь, схожий на ракушку.

Далі я вийшла за село і зрозуміла, чому це називається клаймбінг, а не трекінг. Бо в якийсь момент стежка скінчилася і почався повний треш, я дерлася на гору, як коза, спарена з ігуаною. Немилосердна спека просто вбивала. Всіма правдами і неправдами я долізла до середини гори і геть втратила будь-яку стежку, навіть козячу. Подумала, що це була гарна прогулянка, принаймні, на руїни я подивилася, і вирішила стартонути у храм з Куллу. Там автобус підвозить добряче на гору, а далі 2 км йдеш на гору сам.

Ну, це було важкенько. Зате вид з гори відкрився неймовірний! Піді мною розляглися долини Куллу і Парваті, дві річки з цих долин зливалися в одну: блакитні і чисті води Беасу та мутна, коричнева вода Парваті.

У храмі жінки гарно співали, танцювали в екстазі. Поруч із храмом якісь старі статуї , до яких підходять, торкаються до них і до себе: два коня (вочевидь раніше були ще вершники..), жертовний камінь, «ступа». Ще поруч із храмом високе дерево, біля якого рясно повтикано тризубців. Взагалі ці тризубці тут скрізь, біля кожного храму. Їх можна купити навіть на базарі, будь-якого розміру, викувані з заліза.

Помічаю дядечка, який, як я виявила ще в автобусі, говорить англійською
- Що означає це? – показую на тризуб.
- Тризуб? – він каже, звісно, не «тризуб», але Тришу́ла,. – Це зброя Шиви, якою він… - далі приєднується ще його дочка, звучить багато незнайомих слів з індійської міфології, після чого я обіцяю собі почитати ці всі їхні епоси, бо не можна ж бути таким бевзем..

( Read more... )

Напевне, журналісти подумали, що ми такі:

Злякалися і не прийшли. Натомість був таки зал, повний кльових людей. Просто небайдужих, друзів, музикантів) Тому і фоток у нас немає. Це все - прінтскріни з відео.

Photobucket

Я дуже задоволена. Звісно, з точки зору "розкрутки" сенсу від презентації, на якій не було журналістів, наче і мало. З іншого боку, ці всі люди були такі класні, все було так душевно і добре, що просто.. УХ!
( Read more... )

Була музика, були пісні, була наша "вистава", були смаколики, була розповідь..
Я так виклалася, що ледве доповзла додому, якщо чесно. Але воно того було варте!

«Проводи в дальню дорогу» – цей давній український обряд буде показано у рамках презентації мандрівного проекту «Дороги міфів». 29 травня о 16.00, за адресою Ярославів вал, 9, наші гості долучаться до вбирання «дерева побажань», послухають давніх пісень, вип’ють по чарочці та потанцюють. Музики від гурту «Варйон» і ватага «Цінькоторечки» перенесуть древній обряд проводів у дорогу у саме серце сучасного міста.

Шість місяців. Суворі гори. Загублені села. Майже стерті караванні дороги. Мінімум комфорту. Дві мандрівниці самі у тих краях, які вважаються страшними і непривітними. Який в цьому сенс?

«Дороги міфів» - це дослідницько-мистецький проект журналістки Насті Мельниченко та художниці Влади Сошкіної. Авторки проекту мають на меті пройтися одним з можливих міграційних шляхів індоєвропейців через такі країни, як Індія, Пакистан, Афганістан, Таджикистан, Узбекистан, Казахстан, Росія та Україна. Чому індоєвропейці? Згідно з даними археології, антропології та лінгвістики, степи над Чорним морем були східним крилом того ареалу, де формувалася праіндоєвропейська народність. Це були ті люди, які приручили коня та винайшли колесо, а потім розселилися у трьох напрямках по Євразії. Вони дали світові уявлення про тричленний поділ суспільства (на жерців, воїнів та землеробів) та подарували спільну для багатьох народів систему давніх вірувань. Зараз країни, де живуть нащадки тих славетних людей, розділені кордонами та релігійною нетерпимістю. За цією ворожнечею ми забуваємо, що вийшли з одного коріння.

Задача нашого проекту – по маленькій крихітці зібрати те спільне, що між нами лишилося. Ми будемо робити це збираючи фольклор, фіксуючи давні археологічні пам’ятки, фотографуючи. Відмовившись від комфортних умов проживання та пересування, ми переселимося на півроку до наметів та пересядемо на віслюків, коней, мотоцикли, велосипеди… і власні ноги. Наша задача – знайти прадавні караванні шляхи, і, слідуючи ними, робити свою дослідницьку справу. Статті з нашого проекту з’являтимуться у низці українських видань. Результатом «Дороги міфів» стане документальний фільм про мандрівку і тематична фотовиставка. Перша учасниця – Настя Мельниченко – вирушає в дорогу 30 травня 2012 року, аби пройти ділянку Індія-Ладак. За 3 місяці, у серпні, у Пакистані до неї приєднається Влада Сошкіна. У переддень старту проекту запрошуємо вас на нашу презентацію!

Детальніше про проект на нашому сайті:
http://road-of-myths.com/

Контакти:
Настя Мельниченко – 0669134477
dutan.kymel@gmail.com

Інформаційна підтримка:

Матеріальна підтримка:
нема ;)

А для тих, хто не-журналісти, а дуже навіть наші небайдужі друзі, одразу кажу: згідно із давніми традиціями, на проводи гості приносили на стіл хто що міг. Тому пропоную нам не відступати від цієї прекрасної традиції))

Отже, сьогодні отримала на руки паспорт із останньою візою. Розумію, що треба ЩОСЬ РОБИТИ, хоч щось робити, готуватися, 12 днів же тільки лишилося... А у мене аналітичний параліч. Треба розібратися, як робити жпс-прив'язки, як записувати стерео-звук; треба поміняти карабіни на рюкзаку... треба піарити проект врешті-решт! Між тим, я цілі дні нічого не роблю. Просто сиджу. Копняк, мені потрібен копняк!

Друзі, наш проект почнеться ось-ось, і нам потрібна реальна допомога. Обмін банерами, який мені пару раз пропонували - це, звісно, чудово. Але це не зігріє нас у Гімалаях.
Що таке реальна підтримка? Це коли Оля Гаврилова робить неймовірний ролик! Це коли хлопці із MakeMyTrip дають фахові і детальні консультації стосовно віз і перетину кордонів. Коли WildHost надає безплатний хостинг для сайту. Коли

zelena_zaraza робить сайт. Це - підтримка.

Що нам справді потрібно:
- можливість вести платні мандрівні блоги. За тегом "мандрівки" є приклади того, як я веду блог. Це цікаво ;)
- можливість публікувати статті з мандрівки. ЗМІ, агов!
- допомога у відкритті віз: пакистанської та афганістанської. Або фінансування цих віз.
- допомога із авіаквитками (у випадку, якщо не вдасться подолати кордон Індія-Пакистан по землі). Всі авіаквитки ТУДИ є, але я не виключаю можливість, що буде необхідно перелітати з Непалу в Китай і вже звідти вирушати до Пакистану.
- штатив для фотоапарата;
- легкий намет; взагалі туристичне спорядження. У нас все є, але може бути краще. Скажімо, я ношу свій чудовий рюкзак ще з тих пір, як мені було 19. Тобто 8 років. Зараз є значно легші наплічники. Як і значно легші трекінгові черевики)
- гроші)

Що ми пропонуємо:
- якісні, цікавенні статті. Не тільки у форматі "пішли туди, сіли там", а й різноманітні тематичні. Це та журналістика, за яку хочеться платити.
- у форматі блогу це будуть відверті, не ретушовані історії. Як завжди у мене ;)
- Піар наших партнерів на туристичних сайтах і блогах.
- Можу наліпити ваш логотип на футболку :) За окрему хорошу винагороду можу наліпити на лоба чи Владі на грудь!
- Згадуватиму партнерів на прес-конференціях та у фільмі.

Все - єдино!

Прекрасна, незрівнянна, чудова Оля Гаврилова

lokly створила для нашого проекту обличчя - неймовірний промо ролик! Презентую його тут!
УРА! )))

Між тим, вчора я вперше відчула неабиякий кайф від тренування на мотоциклі. Кайф від того, що вчишся, що починаєш відчувати машину, що тіло саме починає розуміти, яку позицію треба прийняти, аби легше маневрувати... Нарешті складається враження, що починаєш їхати від поруху тіла, а не від скрипу в голові на тему "як же так не відпустити надто різко щеплення, щоби не заглохнути??". Інструктор, щоправда, очікує більшого, але "нє плохо". Напевно, плохо - це коли взагалі...на місці стоїш.
Нога у мене на задній тормоз не попадає, ну серйозно, мені здається, я просто не можу до неї дотягнутися, я промазую. Нога коротка, чи що? Ну і так, без падіння не обійшлося, знову на піску. Хоча уже за внутрішніми відчуттями повертати значно легше, повертання ідуть тілом, а не тільки кермом. Певно, Денису воно що було погано, то і лишилося погано, але внутрішньо я відчуваю великий зсув) у голові) не у техніці. Нє, і у техніці трохи є.
Смішно, ще жодного разу не їздила по асфальту. Але і правильно: нащо мені асфальт у Гімалаях? Мені б по щебню поїздити, по каменючках. Бо багнюка, калюжі і пісок теж трохи не гімалайський формат ;)

Зайшла в магазин туристичного спорядження "Номад", ~~і мене переконали~~ і я зрозуміла, що хочу цю палатку:

Схема и размеры
Зі знижкою 2000 грн, вага - 2300 у повній комплектації. Тільки у мене нема 2000 грн)) От що сумно.
Про сам магазин. Він знаходиться на "Дружбі Народів", за Будинком Меблів. Сподобалося, як консультували. Дуже детально все розжовували. Продавець явно знає, про що каже. А ще у них є сайт.
За пост мені не платили (а жаль;)). Мені подобається їхня назва - НОМАД!
Ох... Хвилююся я. "Дороги міфів" невблаганно наближаються, а у мене не відновлені водійські права, нема легкого намету (важких є аж дві штуки!), нема штативу, карточки... Старий намет важкий, ну нічого. Треба буде на ньому замінити карабіни. Не кажучи вже про те, що пора б щось почитати про індоєвропейські міграції.
Сьогодні піду у міліцію) Буду просити бумажку, що у мене права вкрали.

Владка на днях намалювала героїв майбутнього презентаційного ролика "Дороги міфів"! Ось вони, вітайте:

Руки-ноги-обличчя рухається. Коник скаче і махає хвостом)
Насправді закохано розглядаю карту Гімалаїв, подаровану бозна-коли Меллон. Нарешті вона знадобиться))

Влада, а ти ота кльова із блокнотами в нижній спідниці і в кедах? :)) А хто ото на коні? Якийсь мужчіна, напомінающий бритого Массімо!

Друзі, ось сайт нашого проекту "Дороги міфів", який починається 30 травня 2012 року. Починаючи від цієї дати я з Владою Сошкіною

my_shedow проїдемо через Індію (+ Непал-Китай поза проектом) - Пакистан - Афганістан - Таджикистан - Узбекистан - Казахстан - Росію та Україну. Ми їдемо без грошей, з квитком туди, з рішучістю, з надією зібрати ще індоєвропейські пласти фольклору та зафіксувати археологічні пам'ятки тих часів, надибати відголоски тодішніх традицій і т.д. Ми будемо їхати на мотоциклах, велосипедах, конях, віслюках та пішки.
Будь-яка фінансова чи речова підтримка вітається! А ще я буду писати кльові статті та дослідження, вестиму блог... і це буде цікаво, так-так! Тому не соромтеся, купуйте))

Наразі нам потрібен:
- двоспальний легкий намет.
- штатив.
- гроші)
- пристрій для GPS-фіксації
- допомога у створенні презентаційного ролика

Також досі функціонує спільнота

road_of_myths

Коли складала маршрут на "Дороги міфів", то орієнтувалася на якісь теорії, думки вчених і т.д. А можна було просто подивитися на ареал проживання сучасних дардів - носіїв мови, яка найближча, наскільки я розумію, до т.зв. індоіранської, або, як вчив Залізняк, "бореальної прамови".

Знайшла - о, диво! - у вікіпедії толкову статтю про дардів російською мовою. Мда, Нуристан. Як же мені треба в Нуристан. Аби ще переконати в цьому Пакистанське посольство. Коротше, треба буде нарешті детально розробити маршрут, нанести всі точки на карту. Розберемося із цими дардами...
Я, правда, досі не уявляю, як з ними спілкуватися. Вони навіть не тибетською говорять...
Але гляньте на ці фото. Чи вам не зносить дах, що така краса живе в Ладаку, між індійцями і тибетцями? Мені особисто - зносить.

Ну і "мого" хлопчика ви вже бачили, певно:
( Read more... )

Я не знаю, як зробити так, аби мій блог висів не на головній сторінці, а у вкладці "блог"... І я взагалі не орієнтуюся у цьому сайті (Уляяяяноооо!)... Але я типу як писатиму там про підготовку до "Дороги міфів" і про поїздку. Отже, слідкуйте за новинами)))
(а гроші давати можна уже зараз, так!)

Учора довго не могла спати, відшуковуючи у собі той магічний вогонь, який змушує мене підриватися і робити неможливе. Я думала про "Дороги міфів", про те,скільки всього треба зробити. Я їду туди, і не відмовлюся від ідеї. Так, самій на такий термін їхати страшно. Але щиро вірю, що дорога не лишить самою, а буде підкидати гарних людей.
Тільки мені потрібен вогонь.
Я так горіла в Мексиці, потім горіла Різдвом. Зараз відчуваю пустку, і сил та запалу недостатньо навіть аби написати замовлені статті, хоча мені завжди журналістика була в неабияку радість. Легше горіти з кимось, все-таки. Ну але то неважливо. У консерваторії щось не так, то хто ж мені лікар?
Смутно уявляю проблеми...
1. віза Індія та Пакистан. Думаю робити два паспорти, у одному відкривати Індію, у іншому Пакистан. Але чи відкриють Пакистан у пустому паспорті? чи індію? тим паче, за умови one way ticket? І як викрутитися із цим ван вей? Павло колись через роботу мутив фейковий зворотній квиток, треба буде Нята попросити вчинити так само.
2. Перетин кордону... Там ці всі закриті зони, де треба пермішн. Тобто треба таки написати лист-прохання у консульства, попросити лист підтримки. Крутий буде "науковий проект" - me, myself and I.
3. Проблема грошей. Вічна проблема грошей. Мені є лише на квиток. На візи немає (у Пакистан та Афганістан візи, собаки, по тищщі гривень кожна). Це означає, настя, що харе втикати сумливо в інтернет, іди і пиши статті, зараза!!! Ще можна дитячі речі попродавати. я б прикраси продала, але у мене жодної золотої прикраси нема. І борг Уляні за срібні прикраси, гг))) І техніки нема такої, що мені непотрібна. Хоч на панель іди :) але чи в ціні 27ми річні ? ;))) Жартую, звісно.
4. Якось майже все купила (або купив мені Нято, дякую тобі, Нято, а ти кажеш, що я не пишу про тебе позитивно!), крім трєногі для фотоапарата. Але тепер постає питання, як мені нести речі, палатку, камеру, мікрофон, стійку, ноутбук, об'єктиви... ? Мені здається, я квакну.
5. Відновити права і піти у мотошколу.

А взагалі прикро, звісно, що така тьма бажаючих враз розвіялася. Я знала, що всіх затягне кудись життя... або ви думаєте, що я взагалі монстр, з яким їздити неможливо? Монстрячість з'являється у відповідь на неадекват, друзі. Улічка, скажи їм, бо Настічку обіжають...
Вболівайте за мене, будь ласка. Мені страшно. І дуже потрібна ваша підтримка.
Проект почнеться не в березні, а у травні. До березня я не встигну все це підготувати.

Ось побувала на майстер-класі у Льоньки на Обирку, і прийняла душею та серцем: таки до водопою привести можна, але пити не заставиш. Я морально готова до подорожі втрьох. Хочеться опустити руки щодо фільму, але якийсь забитенький нереалізований режисер всередині мене вимагає знімати. Я ж навіть у карпенка-карого хотіла на режисуру поступати, але Ланчак відмовив, гг)) Мовляв, жінка ніколи не буде режисером))
Отже, по проекту. Що зроблено і що не зроблено.
1. Написана концепція, перекладена англійською мовою. Написаний шаблон листа до консула. Перекладений. Написаний англійською сценарій.
2. Вийшли на контакт із індійським дослідником міграційних шляхів, оце будемо йому писати.
3. Майже зроблено сайт.
4. Розроблене лого.
5. Читається спеціальна література.
Але..
1. Поки не почали займатися листом підтримки.
2. і листом підтримки від мінкульту.
3. Я не бралася за коней. Хоча дехто з команди вже замовляє сідло спеціальне:) Але на цьому тижні буду брати пару уроків верхової їзди.
4. Не писали спонсорам, не писали у спеціалізовані видання. Чекаю на вихід сайту.
Почала купувати спорядження...
Найбільша проблема: де взяти камеру?! Грошей нема взагалі на це, все під копійку прораховано.
Але я спокійна. Я спокійна, коли думаю про Дорогу. Я цим живу. Я купа труднощів, але вірю, що подолаю їх. Все буде добре, обов'язково буде. Дякую вам, тим, хто підтримує ідею...

Склала собі список необхідних закупів, які треба зробити хоча б до осені...
1. зимовий надлегкий спальник;
2. нормальний туристичний одяг
3. армійський рюкзак на літрів 80
4. намет двоспальний
5. надувний матрацик замість каремату
6. газовий пальник + посуд
7. гарний складний ножик
8. налобний ліхтар
9. нетбук (бажано все-таки маленький ноут)
10. було б гарно гріючу термобілизну...
Читаючи про -15 у травні в гімалаях стая как-то нє по сєбє.