Хатгал, наша з Улянкою історія
Sep. 2nd, 2011 03:01 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
gohatto_n(Це вже записи, писані в процесі мандрівки...)
Хатгал.
Ми прибули сюди вчора, попрощавшись з іншими членами нашої команди. Меллон з Дімою вирушили в бік Бурятії, відвідувати якийсь доцан та божественного (майже) корейця з блакитними очима Антона, який пообіцяв їм вписку у юрті. Влада впала на хвоста італійському фотографу Массімо (аааааах!) і поїхала підкорювати Гобі («Чесно кажучи, я просто дуже втомилася і вирішила побути одна»), а ми з Уляною поїхали за нашим маршрутом – на озера Хувсгул, до Хатгалу…
Там думали брати коней і рушати навколо, милуватися на місцевих та історичні пам’ятки.
Похід на автовокзал нічого не дав. Проїхати 101 км до Хатгалу нам пропонували за якісь страшні суми, типу 150 000 тугриків. Потикавшись і помикавшись, ми вирішили йти вздовж доріг і уповати на попутки. Так і зробили. Пекло нестерпно сонце, кожен міліметр шкіри був просякнутий пилом… Наші наплечники тепер видавалися важучими і величезними, ми втомлено волочили ноги, виходячи з Мурона. В процесі ми побачили, що вибрали «не ту колію», пішли на іншу…
Але по «старій» їхала машина, і ми замахали руками. «Хатгал? Хатгал?» - випитував водій, і ми радісно закивали. Водій хвацько вийшов із машини і написав ціну. Ми сторгувалися за 40 тисяч (замість 150!) і за три години доїхали до озера Хувсгул – найбільшого прісноводного озера Азії.
...Ми подарували двом маршруточним дітям маленьких іграшкових динозавриків, чим викликали суцільне схвалення. І один з наших попутників – власник супермаркету на ім’я Ням-очур, журналіст із 32дворічним досвідом, запросив нас зупинитися в його юрті і розділити з ним його стіл. Це був перший успішний контакт з часу нашого в’їзду на територію Монголії. І ми радісно погодилися.
Щоправда, спати в юрті ми відмовилися, бо там стільки народу… Ну і спілкуватися доволі
важко, бо він знає російською буквально кілька слів. Розбили палатку поруч. Попили у них чай (на щастя, не традиційний!) з цукерками і печивком, поговорили наскільки могли. Запам’ятати монгольські імена практично нереально. Дружина Бурума, одне дитя (хлопчик? Дівчинка?) Хальона (запам’ятала виключно завдяки схожості із іменем Альона), старша донька названа на честь коня Пржевальського (тільки монгольське слово-відповідник), середній син «тоже лошадь» (Огур? Отгур?).
Ми запропонували допомогти у супермаркеті розставляти товар і трохи попрацювали,
за це нас запросили на «пекельну вечерю». Традиційне монгольське блюдо: баранячий жир із маленькими вкрапленнями мяса + борошно + цибуля. Я зрозуміла, що якщо не нюхати, то буде цілком навіть нічого. Уляна техніку не прохавала, їй стало погано… Головний квест був не проблюватися від цього пахучого, скажімо так, жиру. Я з’їла все. Це виявилося простіше, ніж випити солоний чай з молоком.
Вночі дуже замерзли. На ранок пішли шукати коней, але попередня зима була надто холодна і вимерло багато тварин. Усіх коней розібрали. Власниця гестхаузу, з якою ми познайомилися ще ввечері, пообіцяла нам здобути коней, якщо ми почекаємо пару днів. В принципі, це вписувалося у наші плани трішки відпочити від десятиденної дороги. Ми поснідали в кафе (нас запрошували снідати в юрту, але Уляна перед тим хрестилася у палатці, аби не переживати баранячий жир знову) і вирушили на пошуки головного: змоги помитися і випрати речі. Ви не уявляєте, наскільки люди можуть бути брудними…
Коней нарешті знайшли. Не за найвигіднішою ціною, звісно, зате нам пообіцяли дуже гарного гіда. Гід Бата і справді був непонаганий, єдиний мінус – ну взагалі не тямив англійською. Після всіх перетрубацій ми сіли верхи на двох жвавих коників: Воронця і Проглотика. Воронця, молодого і гарячого, щойно зловленого на пасовищі, віддали мені як більш досвідченій вершниці («гут хорс!»), Уляна ж сиділа на Проглотику, судомно вчепившись у сідло, страшенно боячись підігнати коня ненароком, аби він зірвався на рись. Це дуже тішило Бату, який виріс на конях, чия хода справді була «кавалерійською», і хто сидів верхи так, наче підключився до коня, як аватар.
Наша подорож верхи мала тривати 5ть днів. Коні жваві, приємні, пряли вухами. Ось лиш Бата трохи перебрав учора, і відпросився у нас поспати буквально за пару годин їзди. Розбив намет на березі моря та й завалився спати. Це виглядало настільки конкретно і надовго, що ми з Уляною заходилися поратися біля коней (я була озброєна прочитаною ще на початку літа книжкою «конний туризм» і туманно знала, що робити). Ми розсідлали і розгнуздали чотирьох коней, перевели на пасовище, вивертуючись від їхніх зубів і копит. Знявши сідло із Проглотика ми вжахнулися: під сідлом були величезні свіжі рани. Від них аж волосся стало дибки. Нам казали, що цей кінь трохи «іл», і що його буцімто замінять, але чомусь не замінили… Тоді було прийнято рішення «шото дєлать», і ми розтовкли стрептоміцин, присипали рани і заліпили марлею від мух…
Коли Бата прокинувся і зжалився над кіньми, відвівши їх до водопою, ми кинулися показувати рани, приказуючи «бед, вері бед». Але Бата не зважав. Я здогадувалася, що у номадів, які вдень і вночі верхи, зовсім інше ставлення до коней. Ніяких сюсюкань чи дбання. Наші заперечення стосовно їзди на покаліченому коні він просто не розумів. Бо не знав англійської і не розумів мови. Віддер наші «заплатки», помазав якоюсь маззю – та й по тому. Але впродовж наступних днів ці рани під сідлом не давали нам спокою. Ми все-таки не монголи. І особисто для мене прохання закруглитися раніше було пов’язане, зокрема, і з тим, що так просто-напросто не можна.
Але загалом їхалося добре. Уляна і не гнала Проглотика, а лиш приречено пленталася за нами, бравими скакунами, позаду. Її накрили жіночі радощі, і вони з Проглотиком страждали напару.
Натомість я відривалася… Воронець був легкий на підйом, а рись на монгольських конях взагалі ідеальна. Ніколи не думала, що буду настільки кайфувати від рисі! Галоп же навпаки, незручний і якийсь незрозумілий.
Вже наступного дня Бата взявся за мою «кінну» освіту. Навчив тримати вуздечку правою рукою у кулаці, і керувати на монгольський манер. У лівій руці тримається «чуу» - довгий повід для поганяння. Але у монгольському сідлі я б їхати не ризикнула – російське було бездоганне! Не було крепатури, хіба дещо понабивали собі між ніг…
Ось лиш ночі були холодними, і з кожним днем все холоднішими, аж до паморозі. Ми
замотувалися із уляною наступним чином: шерстяні рейтузи, шкарпетки, гетри, вовняні шкарпетки, піддьовка, кофта, поперек обмотати шерстяною шаллю, засунутися із головою у спальник і надихати туди…. І все одно було холодно!!! Втішали хіба дні, які дарували нарешті таку-сяку монгольську гостинність, коли ми вибиралися із тайги на люди. То Улан-Баторці, які нарешті говорять російською, пригостили нас шашликами і специфічним монгольським делікатесом – жиром коня, вирізаного зі спеціального місця біля серця. То Бата вмовить рибалок дати нам риби, то сам пригостить липкою баранячою ногою… Однак Уляна скисала, і ми вирішили не мучати її
та Проглотика: оголосили, що хочемо додому, скоротивши нашу подорож на день. В’їжджала у Хатгал я прям як номад, шкода, що мрія зняти трейлер до проекту «ДМ» провалилася із тим, що вся команда роз’їхалась.
Поївши риби, попивши пивка, покатавшись на конях і позаписувавши фольклор, ми вирішили, що Росія нам миліша за Монголію. Чесно кажучи, ми просто якось морально виснажилися. Я була роздавлена тим, що всі друзі роз’їхалися враз… Розуміла, що сама винувата, і цим сама себе корила і корила. Уляну гнітило те, що омріяна Монголія виявилася далеко не тим, на що ми сподівалися. Ми хотіли гайнути в Грузію, чи в Узбекистан, чи покататися у Бурятії, як Меллон… І тому почали рухатися у напрямку до виходу. А я все думала, як і зараз думаю: де всі вони? Як там Влада з массімо? Чи гарно було Меллон із Дімою і чи знайшли вони свій шматочок кайфу? Де там Андрій?.. Пишучи це в фурі в Алтайському краї, зарившись ногами у ковдру та чекаючи на рішення
стосовно погрузки і рейсу у напрямку Ростова-на-Дону, я думаю про те саме. Я думаю про вас і про ваші історії. І дуже-дуже хочу їх прочитати. Певно, це навіть цікаво, коли у одного початку аж стільки кінців.
Хатгал.
Ми прибули сюди вчора, попрощавшись з іншими членами нашої команди. Меллон з Дімою вирушили в бік Бурятії, відвідувати якийсь доцан та божественного (майже) корейця з блакитними очима Антона, який пообіцяв їм вписку у юрті. Влада впала на хвоста італійському фотографу Массімо (аааааах!) і поїхала підкорювати Гобі («Чесно кажучи, я просто дуже втомилася і вирішила побути одна»), а ми з Уляною поїхали за нашим маршрутом – на озера Хувсгул, до Хатгалу…
Там думали брати коней і рушати навколо, милуватися на місцевих та історичні пам’ятки.
Похід на автовокзал нічого не дав. Проїхати 101 км до Хатгалу нам пропонували за якісь страшні суми, типу 150 000 тугриків. Потикавшись і помикавшись, ми вирішили йти вздовж доріг і уповати на попутки. Так і зробили. Пекло нестерпно сонце, кожен міліметр шкіри був просякнутий пилом… Наші наплечники тепер видавалися важучими і величезними, ми втомлено волочили ноги, виходячи з Мурона. В процесі ми побачили, що вибрали «не ту колію», пішли на іншу…
Але по «старій» їхала машина, і ми замахали руками. «Хатгал? Хатгал?» - випитував водій, і ми радісно закивали. Водій хвацько вийшов із машини і написав ціну. Ми сторгувалися за 40 тисяч (замість 150!) і за три години доїхали до озера Хувсгул – найбільшого прісноводного озера Азії.
...Ми подарували двом маршруточним дітям маленьких іграшкових динозавриків, чим викликали суцільне схвалення. І один з наших попутників – власник супермаркету на ім’я Ням-очур, журналіст із 32дворічним досвідом, запросив нас зупинитися в його юрті і розділити з ним його стіл. Це був перший успішний контакт з часу нашого в’їзду на територію Монголії. І ми радісно погодилися.
Щоправда, спати в юрті ми відмовилися, бо там стільки народу… Ну і спілкуватися доволі
важко, бо він знає російською буквально кілька слів. Розбили палатку поруч. Попили у них чай (на щастя, не традиційний!) з цукерками і печивком, поговорили наскільки могли. Запам’ятати монгольські імена практично нереально. Дружина Бурума, одне дитя (хлопчик? Дівчинка?) Хальона (запам’ятала виключно завдяки схожості із іменем Альона), старша донька названа на честь коня Пржевальського (тільки монгольське слово-відповідник), середній син «тоже лошадь» (Огур? Отгур?).
Ми запропонували допомогти у супермаркеті розставляти товар і трохи попрацювали,
за це нас запросили на «пекельну вечерю». Традиційне монгольське блюдо: баранячий жир із маленькими вкрапленнями мяса + борошно + цибуля. Я зрозуміла, що якщо не нюхати, то буде цілком навіть нічого. Уляна техніку не прохавала, їй стало погано… Головний квест був не проблюватися від цього пахучого, скажімо так, жиру. Я з’їла все. Це виявилося простіше, ніж випити солоний чай з молоком.
Вночі дуже замерзли. На ранок пішли шукати коней, але попередня зима була надто холодна і вимерло багато тварин. Усіх коней розібрали. Власниця гестхаузу, з якою ми познайомилися ще ввечері, пообіцяла нам здобути коней, якщо ми почекаємо пару днів. В принципі, це вписувалося у наші плани трішки відпочити від десятиденної дороги. Ми поснідали в кафе (нас запрошували снідати в юрту, але Уляна перед тим хрестилася у палатці, аби не переживати баранячий жир знову) і вирушили на пошуки головного: змоги помитися і випрати речі. Ви не уявляєте, наскільки люди можуть бути брудними…
Коней нарешті знайшли. Не за найвигіднішою ціною, звісно, зате нам пообіцяли дуже гарного гіда. Гід Бата і справді був непонаганий, єдиний мінус – ну взагалі не тямив англійською. Після всіх перетрубацій ми сіли верхи на двох жвавих коників: Воронця і Проглотика. Воронця, молодого і гарячого, щойно зловленого на пасовищі, віддали мені як більш досвідченій вершниці («гут хорс!»), Уляна ж сиділа на Проглотику, судомно вчепившись у сідло, страшенно боячись підігнати коня ненароком, аби він зірвався на рись. Це дуже тішило Бату, який виріс на конях, чия хода справді була «кавалерійською», і хто сидів верхи так, наче підключився до коня, як аватар.
Наша подорож верхи мала тривати 5ть днів. Коні жваві, приємні, пряли вухами. Ось лиш Бата трохи перебрав учора, і відпросився у нас поспати буквально за пару годин їзди. Розбив намет на березі моря та й завалився спати. Це виглядало настільки конкретно і надовго, що ми з Уляною заходилися поратися біля коней (я була озброєна прочитаною ще на початку літа книжкою «конний туризм» і туманно знала, що робити). Ми розсідлали і розгнуздали чотирьох коней, перевели на пасовище, вивертуючись від їхніх зубів і копит. Знявши сідло із Проглотика ми вжахнулися: під сідлом були величезні свіжі рани. Від них аж волосся стало дибки. Нам казали, що цей кінь трохи «іл», і що його буцімто замінять, але чомусь не замінили… Тоді було прийнято рішення «шото дєлать», і ми розтовкли стрептоміцин, присипали рани і заліпили марлею від мух…
Коли Бата прокинувся і зжалився над кіньми, відвівши їх до водопою, ми кинулися показувати рани, приказуючи «бед, вері бед». Але Бата не зважав. Я здогадувалася, що у номадів, які вдень і вночі верхи, зовсім інше ставлення до коней. Ніяких сюсюкань чи дбання. Наші заперечення стосовно їзди на покаліченому коні він просто не розумів. Бо не знав англійської і не розумів мови. Віддер наші «заплатки», помазав якоюсь маззю – та й по тому. Але впродовж наступних днів ці рани під сідлом не давали нам спокою. Ми все-таки не монголи. І особисто для мене прохання закруглитися раніше було пов’язане, зокрема, і з тим, що так просто-напросто не можна.
Але загалом їхалося добре. Уляна і не гнала Проглотика, а лиш приречено пленталася за нами, бравими скакунами, позаду. Її накрили жіночі радощі, і вони з Проглотиком страждали напару.
Натомість я відривалася… Воронець був легкий на підйом, а рись на монгольських конях взагалі ідеальна. Ніколи не думала, що буду настільки кайфувати від рисі! Галоп же навпаки, незручний і якийсь незрозумілий.
Вже наступного дня Бата взявся за мою «кінну» освіту. Навчив тримати вуздечку правою рукою у кулаці, і керувати на монгольський манер. У лівій руці тримається «чуу» - довгий повід для поганяння. Але у монгольському сідлі я б їхати не ризикнула – російське було бездоганне! Не було крепатури, хіба дещо понабивали собі між ніг…
Ось лиш ночі були холодними, і з кожним днем все холоднішими, аж до паморозі. Ми
замотувалися із уляною наступним чином: шерстяні рейтузи, шкарпетки, гетри, вовняні шкарпетки, піддьовка, кофта, поперек обмотати шерстяною шаллю, засунутися із головою у спальник і надихати туди…. І все одно було холодно!!! Втішали хіба дні, які дарували нарешті таку-сяку монгольську гостинність, коли ми вибиралися із тайги на люди. То Улан-Баторці, які нарешті говорять російською, пригостили нас шашликами і специфічним монгольським делікатесом – жиром коня, вирізаного зі спеціального місця біля серця. То Бата вмовить рибалок дати нам риби, то сам пригостить липкою баранячою ногою… Однак Уляна скисала, і ми вирішили не мучати її
та Проглотика: оголосили, що хочемо додому, скоротивши нашу подорож на день. В’їжджала у Хатгал я прям як номад, шкода, що мрія зняти трейлер до проекту «ДМ» провалилася із тим, що вся команда роз’їхалась.
Поївши риби, попивши пивка, покатавшись на конях і позаписувавши фольклор, ми вирішили, що Росія нам миліша за Монголію. Чесно кажучи, ми просто якось морально виснажилися. Я була роздавлена тим, що всі друзі роз’їхалися враз… Розуміла, що сама винувата, і цим сама себе корила і корила. Уляну гнітило те, що омріяна Монголія виявилася далеко не тим, на що ми сподівалися. Ми хотіли гайнути в Грузію, чи в Узбекистан, чи покататися у Бурятії, як Меллон… І тому почали рухатися у напрямку до виходу. А я все думала, як і зараз думаю: де всі вони? Як там Влада з массімо? Чи гарно було Меллон із Дімою і чи знайшли вони свій шматочок кайфу? Де там Андрій?.. Пишучи це в фурі в Алтайському краї, зарившись ногами у ковдру та чекаючи на рішення
стосовно погрузки і рейсу у напрямку Ростова-на-Дону, я думаю про те саме. Я думаю про вас і про ваші історії. І дуже-дуже хочу їх прочитати. Певно, це навіть цікаво, коли у одного початку аж стільки кінців.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-09-02 06:39 am (UTC)ви, звичайно, відчайдухи ще ті.
а про Хубсугул - то хіба не Байкал найбільше прісноводне озеро Азії?
no subject
Date: 2011-09-02 06:47 am (UTC)Ось хотіла спитати. Я читала у якомусь журналі саме назву "Хубсугул" - так, як ви оце пишете. Але на кораблі (на першому фото) і на картах написано Хувсгул. І ось я думаю: як же писати в статті? Як правильно?
no subject
Date: 2011-09-02 06:56 am (UTC)Наскільки я розумію, Хубсугул - це назва російською, Хөвсгөл - монгольською (прикольна ця їхня буква "ө":).
Із Педівікії: рос. Хубсугул (ранее Косогол, иногда Хувсгел, монг. Хөвсгөл нуур, монг. Хөвсгөл далай)...
Можна на початку статті вказати обидві назви (якусь у дужках, скажімо), а далі використовувати одну з них.
А взагалі, дивує мала кількість коментів до таких цікавих постів. Тре попіарити якось. Пішов піарити.
(Шкода, що в попередніх постах - про Байкал і т.д. - фотки не читаються((
no subject
Date: 2011-09-02 07:16 am (UTC)Так, фотки чомусь перестали читатися. Це якісь глюки в ЖЖ, другий день злітає форматування при редагуванні, і кудись зникли звичні хтмл та візуальний редактори. Біс його знає, що робити. Вичікую))
no subject
Date: 2011-09-02 07:28 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 07:02 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 07:17 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 07:20 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 07:29 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 08:26 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 08:30 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 08:33 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 08:35 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 08:31 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 08:34 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 08:39 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 08:41 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 08:43 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 08:44 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 08:37 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 08:38 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 09:13 am (UTC)И вот еще, на будущее:
узнать, что седло натрет можно было еще до поездки, и попросить другое седло:
http://hauteecole.ru/ru/press.php?sid=0&id=839
http://www.nevzorovhauteecole.com/ru/press.php?sid=0&id=840
тут, конечно, описано с фанатизмом, но есть и менее радикальные описания как подобрать седло
Получается вы ездили все время на жеребцах ? или меринах ?
Как они реагировали на кобыл ?
А что монголы без хлыста не обходятся ?
У них трензеля вообще не приняты ? Все используют веревочные уздечки ?
А вообще странно... Никогда не думал, что они так плохо относятся к лошадям: уздечки, хлысты, неподогнанные седла, жир из сердца коня... Интересно, как это у других народов.
no subject
Date: 2011-09-02 09:26 am (UTC)Чесно кажучи, я не знаю, жеребці то були чи меріни. Але думаю, що меріни) Хоча вони були реально дуже жваві. Я на таких ще не їздила, було страшно, добре, хоч невисокі ті коні, то якось впевненіше почуваєшся. Кобила у нашій групі була у конюха, і Воронець весь час за нею тягнувся. Але ось Уляна у гуглтоці пише, що то теж був жеребець. Мій за ним чи нею вівся. Скажімо, якщо я хотіла вирватися вперед, то він починав нервувати, викручувати голову, повертати. Ставав неуправляємим.
Так, монголи весь час "чуукають". Але це просто текстильна типу як прив'язь, вона не боляче б'є. У мене кінь починав бігти просто коли я припіднімала руки з вуздечкою і подавала корпус вперед, або просто казала "чу". Там реально не треба нікого підганяти, вони й так жваві.
Тензеля прийняті. Вуздечки з чого прийдеться. Сідла російські і монгольські. Підпруги перетягують просто нереально, автор "Конного турізма" обридався б від такої наруги.
"жир из сердца коня" - до речі, про це ми дізналися постфактум і нам поплохєло. На що наш співрозмовник довго сміявся, чому нам погано від думки про те, щоб їсти коня, а ось від думки про їсти барана чи телятко нам погано не стає.
Знаєш, до коней реально погано відносяться. Ну... тобто вони не роблять з цього культу. Ми бачили взагалі страшну картину з Уляною. Якийсь конюх гнав коней, вони були зв'язані разом шиями дуже туго, і більший кінь буквально тягнув меншого, той хрипів і шпортався, а конюх при цьому їх нещадно лупив. Ми так і не зрозуміли, що це було, і навіщо гнати в такий спосіб і при цьому лупити, а наш гід, звісно ж, не зрозумів, про що ми питаємо. Я кажу "вері-вері бед", а він очками лупає... Ну такоє.
Кінь молодий там коштуж 250 баксів, до речі. Безцінь.
no subject
Date: 2011-09-02 01:25 pm (UTC)А ще варто відмітити той момент, що вони спокійнісінько можуть припнути коня без їжі і без води. Навіть вдома, коні стояли під деревом, з витоптаною землею, а не трохи далі, де була трава. І пленталася я позаду зі своїм ще й по тій причині, що він ніяк не міг наїстися, він бачив якусь траву і йшов до неї. Хоч один укус, але він мав його зробити, а потім самостійно наздоганяв групу. Окрім жвавості, вони ще й розумні - мій завжди самостійно вибирав коротшу і легшу дорогу, його не треба було спеціально направляти. На четвертий день ми з ним як рідні уже були)
no subject
Date: 2011-09-02 01:50 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 02:49 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 04:56 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-22 03:32 pm (UTC)