![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
gohatto_nТа то все була приказка, казка нас чекала попереду. Хоча про ту казку й не так вже цікаво писати, як про попередню. Між тим, ми з Уляною вирішили робити ноги з цих ваших Монголій. Ніколи не думала, що буду мріяти потрапити в Росію. Тоді ж я зняла це розмите (бо всі «оператори» роз’їхалися раніше), повне відчаю відео:Довго чи коротко, але ми доїхали до Хатгала і знайшли автобус до Мурона. Але звідтам виїхати тим шляхом, яким виїхала Меллон, нам не вдалося. Ціни заломлювали просто казкові, грошей у нас не було… Про гроші – то окрема пісня. У Монголії понеділок – вихідний. Тобто не працює жоден банк. Банкомати там рідкість, і часто теж не працюють. Якщо вдається знайти обмінник, то треба пам’ятати, що в Монголії не приймаються купюри старіші 2000 року, а іноді 2006. Крім того, офіційний курс діє лише для крупних купюр, типу стодоларових банкнот. Для 20, 10, 5 баксів курс суттєво менший. Гей, ви, люди, котрі були в Монголії! Чому жодна холера про це не написала? Ми були з доларами, але обміняти їх не могли. Тугриків майже не лишилося. На автостанції нас просто висміяли, коли ми пропонували платити начебто ту ціну, за якою виїхала Меллон. Шляхом відчайдушних суперечок ми вторгували поїздку в Улан-Батор за 50 баксів (на щастя, водій не подивився на рік купюри) + 8 тисяч тугрів. Вертатися в УБ нам навіть з доплатою не хтілося, не те, що за гроші, але думка про повернення в Росію і гіпотетичну Грузію затьмарила нам голову…
Попереду була ніч, 600 км бездоріжжя і монгольський громадський транспорт. Що це таке – описати неможливо. Це треба просто пережити. Зазвичай це виглядає так: в уазик (який за проходимістю поб’є будь-який джип, трясця!) набивають купу ящиків, каністр, сумок, людей… Сидіти на індивідуальному сидінні просто нереально. Тобі відводиться 15 см сидушки, ти всідаєшся скрючившись, під ногами і над головою напхано клумаків, а на руках всідаються діти, які весь час блюють від нереальної тряски (нагадую: доріг у Монголії практично нема) і смердять. Від думки про те, що 16 годин, цілу ніч, треба буде їхати у таких умовах і по бездоріжжю нас, м’яко кажучи, аж нудило, але останні дні ми готові були потерпіти. І… це була «феєрична» ніч! Я набила здоровезну ґулю, оскільки сиділа біля вікна, і мене постійно лупило об закривку, спихувало з сидіння, і всі свої фізичні сили я віддавала, аби відпихнутися від вікна і утримати вагу ще трьох людей справа (а машину, звісно ж, постійно кренило у мій бік), а всі духовні сили – аби не розридатися від злості і досади. Хвора Уляна, постійні протяги, сварки із монголами за відкрите і закрите вікно… Біля нас сидів ізраїльтянин Тай, який обійняв Мирослав-Іванівну і грався з її руками, вона вже й обімліла, а я заздрила сиділа і злилася, бо Тай відібрав потенційно м’яке Улянине плече, на яке я могла покласти голову і хоч трохи перекимарити. Ну і самій хотілося такого-сякого вніманія! Массімо з Владою, Тай з Уляною, а я з думами тяжкими)) Але на Тая злитися я не могла, насправді, бо він відкрив нам Ізраїль. Коли заходилося за його країну, він загорався. Він показав нам на мапі, як вони оточені ворогами… Він служив у армії три роки, і на третій рік його кинули у Сектор Гази, і куля мало не влучила йому в голову, збивши волосся, і мав він гіпотермію, і як медик займався ранами своїх друзів… І ці всі розповіді 23-річного хлопця так не в’язалися із розповідями тих, хто служили у нашій армії. Тепер же він має час поїздити по світу і вирішити, чим займатися. Майже визначився: таки медицина. Обирає університет. Держава виділяє молодим людям гроші, які можна вкласти або у своє навчання, або у сім’ю. Тай поки обрав навчання.
Після безсонної ночі ми знову опинилися у запиленому УБ. Грошей наче мало вистачити на квитки. Багато часу пішло на стояння у касі на вокзалі, де потім з’ясувалося, що нам треба йти у міжнародні каси на іншій вулиці… Дійшли до міжнародних, там нас дядечко послав кудись на інший поверх. Побігали по поверху – нас спустили знову до дядечка і т.д. Зрештою, дядечко нас прийняв і заявив: Так і так, дівки, але у нас на поїзд нема ні плацкарту, ні загального вагону. З інших міст ви, звісно, можете виїхати таким чином, але якщо ви їдете зі Столиці!!!, то тільки купейний, і хоч всріться. А ціна, звісно, за міжнародне купе нечувана, і грошей у нас є лише на загальний вагон, а долари тільки старі… Я біжу в банк, там піднімаю кіпіш: Як так??? У Європі ці долари приймають, у Штатах приймають, а у вашій *** Монголії не приймають?! Підняла бучу страшну! Уляну то дістало, вона на мене нагавкала, окстіла, і пішла десь гроші здобувати. Відкопали ми таки якусь купюру нову, поміняли за невигідним курсом і нашкрябали на найдешевший поїзд до Улан-Уде. …В’їжджали в Росію мало не зі сльозами на очах! Та ми готові були землю цілувати! Та я щебетала російською прямо як соловейко (кукушка?), така мені мила та мова стала. Мене розуміли! Розуміли!
До речі, про розуміння. Я оце жену розповідь вперед, а геть не написала про особливості комунікації із монголами. Так от. Монголи не знають ніяких мов. Ніяких. Ну взагалі. Мало того, якщо наше «не знають» передбачає знання хоча б основних слів, на кшталт «дер фатер і ді мутер поїхали на хутір, а там біда случилась – дас кіндер народилось» або «фейсом об тейбл», то у Монголії голяк. Найпримітивніших слів, таких як “yes”, “no” і, що найважливіше, “toilet”, вони не розуміють! Система жестів теж не працює, тож показати на мигах щось дуже важко. Я б навела тут приклад слова «туалет» по-монгосльки, але моя Лонлі Пленет, відправлена з Улан-Уде поштою, ще не прийшла… Та повірте: запам’ятати цей дикий набір слів, та ще й відтворити, коли припече – нереально. Напевно, неможливість порозумітися було найбільшою трудністю поїздки. Ми не могли розпитати, не могли пояснити. Навіть вживання однослівних речень лякала монголів, і вони бігли від нас, англо-російськомовних, як чорти від ладану. За весь час перебування у Монголії я можу згадати буквально п’ятьох людей, які говорили російською або англійською. Ми їх одразу починали піддавати словесним тортурам, випитуючи про все, починаючи від системи освіти в Монголії (про це я мала писати статтю), закінчуючи особливостями вишивки на традиційних костюмах.
Друга річ, яка ну просто вибішувала особисто мене у монголах – їхня цілковита індиферентність. Їх не цікавить ніщо і ніхто. Туристи у глуші визивають не більше зацікавленості, ніж комар на стелі (чи муха на гівні). У магазині доводиться довго тормосити продавщицю, доки вона зверне увагу і прийме замовлення. Конюх Бата, який стільки років возить англомовні туристичні групи, за цей час навіть не спробував вивчити якісь слова, окрім go, horse, water, mountain, fish, good і bad. Француженка Софі вражено розповідала, як їхні «гіди», що возять маршрути по Гобі вже бозна-скільки, так і не поцікавилися, що за руїни там видніються, або як називається те чи інше місце. Навіть діти у транспорті мовчать і нічого не питають. Монголам глобально і масштабно ПОФІГ. Пофіг до навколишнього світу, до людей, до чужих проблем. Коли в Україні наші зустрічають «німця», то зразу спрацьовує: «Ой бііііідненький, як же він оце бур-бур-бур по-нипонятному говоре, оце ж у нас ніхто не понімає, хто ж йому поможе, як не я?». У Монголії просити про допомогу малореально. Розчулити водіїв, яким ми переплатили на 5 тисяч більше і вони здачу так і не повернули, не висаджувати нас серед ночі у чужому місті серед п’яних та відпущених собак, а вивезти до води, аби ми поставили намет – неможливо. Навіть за умови переплати. Навіть за умов, що ми їх дорогою годували бутербродами і всіляко схиляли до себе. У Грузії, скажімо, така ситуації неможлива в принципі: лишити серед ночі розгублених людей.
А ще, до купи, їхня «мафія». Коли ти відчуваєш себе особою із надписом «ЛОХ» на лобі. Коли кожен намагається тебе намахати. Коли для тебе суттєво вища ціна, ніж для місцевих. Коли ти підходиш у кемпінг прийняти душ, а власник тобі називає ціну у 8 тисяч тугриків (52 грн), і коли ти робиш круглі очі, власник одразу кричить сусідньому власнику душа, і поки ти добіжиш, тебе чекає та сама ціна: 8 тисяч. Постійно монголи перегукуються, аби колеги «тримали ціну» - таксисти, власники «дрібних бізнесів». І ти не можеш з цим нічого зробити, мафія дуболомна, альтернативи ніякої. Автостоп закінчувався у нас одного разу, скажімо, хапанням за барки, рванням футболок і розборами мало не через поліцію, хоча жінка, беручи нас в машину, згодилася на «ноу мані». Це в комплексі і дало мені відчуття негативу до монголів. Хоч я толерантна, насправді. Але легко бачити в людях людей, коли і в тобі бачать людину. Коли ж у тобі бачать гаманець з ніжками – це вже все інакше.
Тож ми вирвалися в Росію. У нас був прекрасний стоп із надзвичайним дядьком – власником золотовидобувної компанії. Якби ж Уляна взялася про це написати, бо мені вже й сили немає. Попереду опис останньої частини мандрівки, опис нашого занурення у світ далекобійників. І тут я розумію, і Уляна мені вторить у гуглтоці, що ця друга частина, яка стала для нас найкращою, яка дала нам такий позитивний досвід…вона не буде сприйнята читачами. Бо все, що ми пережили, ми пережили у власних головах. Звісно, я зараз коротко напишу про нашу поїздку з суворими алтайськими далекобійниками… А потім ще напишу під замком свої власні рефлексії. Але це буде не те. На жаль. Просто є речі, які описати неможливо.
Попереду була ніч, 600 км бездоріжжя і монгольський громадський транспорт. Що це таке – описати неможливо. Це треба просто пережити. Зазвичай це виглядає так: в уазик (який за проходимістю поб’є будь-який джип, трясця!) набивають купу ящиків, каністр, сумок, людей… Сидіти на індивідуальному сидінні просто нереально. Тобі відводиться 15 см сидушки, ти всідаєшся скрючившись, під ногами і над головою напхано клумаків, а на руках всідаються діти, які весь час блюють від нереальної тряски (нагадую: доріг у Монголії практично нема) і смердять. Від думки про те, що 16 годин, цілу ніч, треба буде їхати у таких умовах і по бездоріжжю нас, м’яко кажучи, аж нудило, але останні дні ми готові були потерпіти. І… це була «феєрична» ніч! Я набила здоровезну ґулю, оскільки сиділа біля вікна, і мене постійно лупило об закривку, спихувало з сидіння, і всі свої фізичні сили я віддавала, аби відпихнутися від вікна і утримати вагу ще трьох людей справа (а машину, звісно ж, постійно кренило у мій бік), а всі духовні сили – аби не розридатися від злості і досади. Хвора Уляна, постійні протяги, сварки із монголами за відкрите і закрите вікно… Біля нас сидів ізраїльтянин Тай, який обійняв Мирослав-Іванівну і грався з її руками, вона вже й обімліла, а я заздрила сиділа і злилася, бо Тай відібрав потенційно м’яке Улянине плече, на яке я могла покласти голову і хоч трохи перекимарити. Ну і самій хотілося такого-сякого вніманія! Массімо з Владою, Тай з Уляною, а я з думами тяжкими)) Але на Тая злитися я не могла, насправді, бо він відкрив нам Ізраїль. Коли заходилося за його країну, він загорався. Він показав нам на мапі, як вони оточені ворогами… Він служив у армії три роки, і на третій рік його кинули у Сектор Гази, і куля мало не влучила йому в голову, збивши волосся, і мав він гіпотермію, і як медик займався ранами своїх друзів… І ці всі розповіді 23-річного хлопця так не в’язалися із розповідями тих, хто служили у нашій армії. Тепер же він має час поїздити по світу і вирішити, чим займатися. Майже визначився: таки медицина. Обирає університет. Держава виділяє молодим людям гроші, які можна вкласти або у своє навчання, або у сім’ю. Тай поки обрав навчання.
Після безсонної ночі ми знову опинилися у запиленому УБ. Грошей наче мало вистачити на квитки. Багато часу пішло на стояння у касі на вокзалі, де потім з’ясувалося, що нам треба йти у міжнародні каси на іншій вулиці… Дійшли до міжнародних, там нас дядечко послав кудись на інший поверх. Побігали по поверху – нас спустили знову до дядечка і т.д. Зрештою, дядечко нас прийняв і заявив: Так і так, дівки, але у нас на поїзд нема ні плацкарту, ні загального вагону. З інших міст ви, звісно, можете виїхати таким чином, але якщо ви їдете зі Столиці!!!, то тільки купейний, і хоч всріться. А ціна, звісно, за міжнародне купе нечувана, і грошей у нас є лише на загальний вагон, а долари тільки старі… Я біжу в банк, там піднімаю кіпіш: Як так??? У Європі ці долари приймають, у Штатах приймають, а у вашій *** Монголії не приймають?! Підняла бучу страшну! Уляну то дістало, вона на мене нагавкала, окстіла, і пішла десь гроші здобувати. Відкопали ми таки якусь купюру нову, поміняли за невигідним курсом і нашкрябали на найдешевший поїзд до Улан-Уде. …В’їжджали в Росію мало не зі сльозами на очах! Та ми готові були землю цілувати! Та я щебетала російською прямо як соловейко (кукушка?), така мені мила та мова стала. Мене розуміли! Розуміли!
До речі, про розуміння. Я оце жену розповідь вперед, а геть не написала про особливості комунікації із монголами. Так от. Монголи не знають ніяких мов. Ніяких. Ну взагалі. Мало того, якщо наше «не знають» передбачає знання хоча б основних слів, на кшталт «дер фатер і ді мутер поїхали на хутір, а там біда случилась – дас кіндер народилось» або «фейсом об тейбл», то у Монголії голяк. Найпримітивніших слів, таких як “yes”, “no” і, що найважливіше, “toilet”, вони не розуміють! Система жестів теж не працює, тож показати на мигах щось дуже важко. Я б навела тут приклад слова «туалет» по-монгосльки, але моя Лонлі Пленет, відправлена з Улан-Уде поштою, ще не прийшла… Та повірте: запам’ятати цей дикий набір слів, та ще й відтворити, коли припече – нереально. Напевно, неможливість порозумітися було найбільшою трудністю поїздки. Ми не могли розпитати, не могли пояснити. Навіть вживання однослівних речень лякала монголів, і вони бігли від нас, англо-російськомовних, як чорти від ладану. За весь час перебування у Монголії я можу згадати буквально п’ятьох людей, які говорили російською або англійською. Ми їх одразу починали піддавати словесним тортурам, випитуючи про все, починаючи від системи освіти в Монголії (про це я мала писати статтю), закінчуючи особливостями вишивки на традиційних костюмах.
Друга річ, яка ну просто вибішувала особисто мене у монголах – їхня цілковита індиферентність. Їх не цікавить ніщо і ніхто. Туристи у глуші визивають не більше зацікавленості, ніж комар на стелі (чи муха на гівні). У магазині доводиться довго тормосити продавщицю, доки вона зверне увагу і прийме замовлення. Конюх Бата, який стільки років возить англомовні туристичні групи, за цей час навіть не спробував вивчити якісь слова, окрім go, horse, water, mountain, fish, good і bad. Француженка Софі вражено розповідала, як їхні «гіди», що возять маршрути по Гобі вже бозна-скільки, так і не поцікавилися, що за руїни там видніються, або як називається те чи інше місце. Навіть діти у транспорті мовчать і нічого не питають. Монголам глобально і масштабно ПОФІГ. Пофіг до навколишнього світу, до людей, до чужих проблем. Коли в Україні наші зустрічають «німця», то зразу спрацьовує: «Ой бііііідненький, як же він оце бур-бур-бур по-нипонятному говоре, оце ж у нас ніхто не понімає, хто ж йому поможе, як не я?». У Монголії просити про допомогу малореально. Розчулити водіїв, яким ми переплатили на 5 тисяч більше і вони здачу так і не повернули, не висаджувати нас серед ночі у чужому місті серед п’яних та відпущених собак, а вивезти до води, аби ми поставили намет – неможливо. Навіть за умови переплати. Навіть за умов, що ми їх дорогою годували бутербродами і всіляко схиляли до себе. У Грузії, скажімо, така ситуації неможлива в принципі: лишити серед ночі розгублених людей.
А ще, до купи, їхня «мафія». Коли ти відчуваєш себе особою із надписом «ЛОХ» на лобі. Коли кожен намагається тебе намахати. Коли для тебе суттєво вища ціна, ніж для місцевих. Коли ти підходиш у кемпінг прийняти душ, а власник тобі називає ціну у 8 тисяч тугриків (52 грн), і коли ти робиш круглі очі, власник одразу кричить сусідньому власнику душа, і поки ти добіжиш, тебе чекає та сама ціна: 8 тисяч. Постійно монголи перегукуються, аби колеги «тримали ціну» - таксисти, власники «дрібних бізнесів». І ти не можеш з цим нічого зробити, мафія дуболомна, альтернативи ніякої. Автостоп закінчувався у нас одного разу, скажімо, хапанням за барки, рванням футболок і розборами мало не через поліцію, хоча жінка, беручи нас в машину, згодилася на «ноу мані». Це в комплексі і дало мені відчуття негативу до монголів. Хоч я толерантна, насправді. Але легко бачити в людях людей, коли і в тобі бачать людину. Коли ж у тобі бачать гаманець з ніжками – це вже все інакше.
Тож ми вирвалися в Росію. У нас був прекрасний стоп із надзвичайним дядьком – власником золотовидобувної компанії. Якби ж Уляна взялася про це написати, бо мені вже й сили немає. Попереду опис останньої частини мандрівки, опис нашого занурення у світ далекобійників. І тут я розумію, і Уляна мені вторить у гуглтоці, що ця друга частина, яка стала для нас найкращою, яка дала нам такий позитивний досвід…вона не буде сприйнята читачами. Бо все, що ми пережили, ми пережили у власних головах. Звісно, я зараз коротко напишу про нашу поїздку з суворими алтайськими далекобійниками… А потім ще напишу під замком свої власні рефлексії. Але це буде не те. На жаль. Просто є речі, які описати неможливо.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-09-02 10:35 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 10:36 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 11:08 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 11:35 am (UTC)монголи неприємно здивували.
а улан-уде - це ж наші єханурови з тих країв)))
а ми провильно зрозуміли, що це ніби тренувальна поїздка перед наступним походом по Центральній Азії, чи ні?
no subject
Date: 2011-09-02 11:38 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 11:39 am (UTC)Коротше, по Центральній Азії їхатиму сама, скоріш за все. Або вдвох, але пізніше. На користь "пізніше" ще говорить те, що я дуже-дуже перемерзла у Монголії. Хоча тут у листопаді чекає Мексика, може там відігріюся і знову захочеться померзнути))
no subject
Date: 2011-09-23 11:30 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-02 05:21 pm (UTC)