gohatto_n

Це дорожні треки автостопщицького трьопу із далекобійником, а також запис спілкування водіїв по рації. Можна вмикати і слухати паралельно із читанням)) (це типу такий "об'ємний" пост!)

Досвід тривалої мандрівки з далекобійниками став унікальним, і за яскравістю вражень – не повірите – перекрив Монголію. Звісно, тут наче й хвастатися нема чим з точки зору автостопа, адже проїхали майже всю відстані ми, по суті, не змінюючи машин. Але з точки зору антропологічного це був неймовірний експірієнс, адже люди впустили нас у свій світ і зробили, нехай ненадовго та ілюзорно, але частиною спільноти «братішек».

Позитивний досвід відбувався на тлі тридцяти трьох нещасть, котрі переслідували наш славний екіпаж. Це вже було настільки сумно і смішно, що ми з Уляною прийшли до певних кармінних висновків і запропонували хлопцям висадити нас, аби не притягувати ці всі нещастя. Думаю, духи траси прогнівилися трохи на нас. Адже ще за Іркутськом дорога подарувала нам прекрасного водія. Я маю правило: не відмовлятися від того, що дає дорога. Не міняти водіїв. Не нехтувати водіями. А тут милий хлопчик їхав тільки 10 км і стало впадло закидувати важкі наплічники до нього в джип. Я подякувала і відпустила його. Однак невдовзі загальмував джип, доволі-таки далеко від нас. Він довго повертався задом, і скоро з’ясувалося, що їде він лише до Ангарська, ті самі 10 км. Але ми вже вирішили не дратувати духів і сіли до машини. В якийсь момент з машиною щось сталося, і ми всі поїхали на СТО. Там виявилося, що полетіла форсунка.
Перше ж нещастя нашого далекобійницького Volvo – щойно замінена форсунка, яка «потягнула» на 200 тисяч рублів і лишила фірму перевезень практично голою і босою. А далі пішло-поїхало… Щодня випрошування грошей на солярку, періодичні ставання пустої машини серед поля з пустим бензобаком, луснуте колесо (і, звісно, шеф, який гроші на нове чи хоча б беушне не дає), загублені товаро-транспорті накладні і новий «вліт» на гроші, відновлення ттн, смерть бабусі, терки стосовно грошей, позичання грошей… Навіть ми з Уляною заправляли фуру, бо нам не посміхалося два дні стояти у глушині з мідяками в кишені. Звісно, суворі алтайські краще вдавляться, ніж приймуть поміч від жінки, але коли ми ізолювали Дьоміна від дружків, та Уляна взялася руки в боки, та ми на нього нагавкали, та розказали про рівні спілкування дорослий-дорослий, то він наче зі скрипом, але позичив у нас гроші.

Були і даїшницькі розводи. Знаєте, як даїшники розводять? Скажімо, пост під Таганрогом. Вечір. Даїшник махає паличкою і показує нам конкретно куди стати. Ось тупо на місце вказує. Водій стає. Даїшник побіжно переглядає права, навіть не спитавши довіреність на машину, і відпускає. Дьомін дивується: чого тоді спиняв? Від’їжджає, аж глип – біжить дядя з палкою! «Аааа! – кричить дядя, - Ви перетнули суцільну лінію! Два рази!» Тут до Дьоміна доходить, що за вказівкою даїшника він сам став на острівок безпеки. «Все, дівчата. Це забирають права».
Поки Дьомін був на посту, а Уляна заснула в спальнику, я виконувала купу магічних ритуалів, аби тільки Дьомін відкупився подешевше. За півгодини приходить. Розказує, як показали йому відео: їде фура, раптом щось їй «переклинює», вони вмикає поворотник і заїжджає на острівок безпеки. Стоїть трохи – і виїжджає. Даїшника в кадрі взагалі не видно! Бійці давай шантажувати, мовляв, це ж твій хліб, ми ж у тебе на півроку права заберемо, плати 7 штук! Дьомін сміється: хлопці, у мене баки пусті взагалі, у мене в кишені є 500 рублів. Хочете – обшукайте, ні копійки більше нема! І це було правда, до речі, ми півшляху так їхали. Хлопці подумали-подумали, забрали «п’ятихатку» і відпустили. Дьомін повернувся радісний і з завданням: засрати їм весь Таганрог, аби «відбити» п’ять сотень….
… Колись ми здибали нєкоєго Льошу із Зарінска. Наші хлопці теж були із Зарінська, тож заходилися радісно пиздіти по рації (вибачте, антропологія і фольклор полізли). І ось по ходу справи вслухаюся я у розмови Сурових Алтайських Далекобійників і прям аж розквітаю. А обговорюють вони на повному серйозі, як «пропав корєфан», бо його баба приворожила. Що була у нього дружина, і діточок двоє, а тут якась «Люська с молоканки», і така ото Люська, як то кажуть, шило на мило, візуально від дружини не дуже відрізняється, але чувак реально влип. Дружину кинув, дітей кинув, від тої не відходе. Я вставляю 5ть копійок: «Может внутренний мир?» Та який, йобаний насос, внутрєнній мір! Спілкувався він з нею – ну ніяка. І ось хлопці починають по рації вирішувати, що ж робити. З’ясували, що хлопа вже місцеві згодилися до бабки повести, аби ворожіння зняла. А я ж уже вся вуха навострила. Ну і давай питати у Суворих: а ви в це все вірите? А як же не вірити! – палко відповідають вони, - Ну сама посуди… І давай історію за історією, історію за історією… Про вроки, порчі, чари, відьом. І все з власного досвіду! А я вже й за камеру взялася. Мені навіть магічну формулу передали, аби я знала, як кров зупиняти (а сам формули від бабки-"хохлушки" навчився). Каже суворий алтайський, мовляв, формулу цю можна тільки молодшим передавати. Бо як старшому передаси, то всю силу йому віддаси. А молодшому можна.
Ну і коли ми зрозуміли з Уляною, що все тут пучком у плані ворожби, то запропонувала Уляна вроки машині вилити. Щоправда, не дуже вона розуміла, куди і що лити, і де у машині який відповідник нашим частинам тіла, але все зробила. І на сірниках показала, що таки є вроки. І з того часу з машиною наче все налагодилося. Таке о.

Тим часом, нас засмоктував дальнобій все більше. Ми почали читати місцеву пресу – газетку «Дальнобойщик». Уляна, ця золота дитина, сидячи з ногами на панелі у моєму кріселку, вєщала практично чистою російською: «А где же знак, я спрашиваю? А знак СПИИИЗДИЛИ!» «Хуяк, ты попал как хуй в рукомойник!» - радував нас вєлійкій і могучій щодня новими перлами. Хлопці збивалися в купи і матюкалися, розходилися по машинах і ставали милими і чуйними. Далекобій – це дуже своєрідна субкультура із жорстким кодексом поведінки. Якщо мужик не п’є водки, і це попалять інші братішки – що буде, хуєв глаз! Одразу іде посил: ти шо, не мужик? Одразу іде відповідь: мужик, я пошутил, мужик! І оце воно буде давитися і пити водку, але докаже, що воно мужик. Разом вони зграя, окремо – просто люди. Повірити, що ось ця людина, яка тут скрючилася від реготу після анекдоту про «бабушкины очки», який я тут не буду все-таки наводити, буде вже за мить в машині співати зі мною «Под небом голубым есть город золотой…»
А як росіяни п’ють, це ж пиздець якийсь! Звідки у них сили? Ось вони їдуть 1000 км на день на фурі, потім до третьої ночі бухають, потім до шостої у нас за графіком була розмови за жизнь, потім сон до 9, а потім олга! І цей замкнений цикл повторювався щодня! Воістину, могучій народ!

…Усю дорогу, доки ми їхали, ми з Уляною мріяли про море. Кілометри за кілометрами… Долаючи бездоріжжя, деручись по Уралу, супроводжувані масою історій, які неможливо всі описати… ми мріяли про море. Ми їхали на Азовське море, і я розповідала про прозору і теплу воду, і ми думали про те, як будемо їсти кавуни та гріти боки. І ось уявіть собі… Ми доїхали в Таганрог, а там МОРЕ ЗАКРИТЕ НА ХОЛЕРУ!!! Це був облом… Воно цвіло, смерділо, та ще й було закрите!!! аааааааааа!!!!
Але кавуна свого ми таки з’їли.
А я з’їла навіть два кавуна.
Час розлуки наближався. Уляна ще перед тим попрощалася із Дараґім, мене це діло очікувало попереду. Як не дивно, але ніяких сльотних розставань не було. Ми просто розійшлися на тому посту, де чувака розвели із острівком безпеки. Вже потім, зловивши наступну машину, я зрозуміла, що не можу сприйняти ніяких інших водіїв. Не можу радісно щось розповідати, розмахуючи руками. Не можу. Все-таки мене торкнуло. І потім, коли я вже їхала через Донбас додому, я знову їхала на фурі з якимось противним Вовою. І він півдороги розповідав, що Україна ДОЛЖНА нє випєндріваться, а войті в состав Расії, і розмірковував про крадений газ, а другу частину хвастався, якої довжини у нього єлда, і як він кувиркався на спальнику з тими, кого він підвозив. Ні, він не ліз і не натякав, він просто хвастався, але мені хотілося блювати. Бо я 11 днів провела з людиною, яка спала на животі, аби не дай Бог не смутити мене чимось там…
Але коли я приїхала в Київ, то розревілася. Я не хотіла сходити з траси. Це наркотик. Я підсіла не на пункти призначення, не на А чи Б, а саме на процес поїздки. Які ж прекрасні люди нам траплялися на шляху! Про кожного хочеться розповідати і розповідати. Про їхню допомогу, про їхнє життя, про наш сумісний простір, який ми снували разом. Друзі, автостоп – це прекрасно! Неймовірно прекрасно. Ти просто починаєш любити світ і людей. Ось так.