gohatto_n

Чим ближче ми до Канкуну, тим менше лишається від тої Мексики, до якої ми прикипіли серцем і душею. Здавалося б, тут теж землі "низинних" майа, але вони бережуть свої традиції десь невидимо, наче духи землі, а між тим у видимому світі буяє комерція. Тепер тут все вдвічі дорожче, а люди здебільшого знають англійську мову. Тепер вперше зустрічаються магазини, де ціни подано у доларах США. Тепер на вулицях купа туристів-американців. Тепер нас хапають за руки, закликають, бо ми грінгас, бо ми маємо гроші... І доводиться розпорошувати погляд, аби не зачепитися ним за щось чи когось, аби нас не почали кликати і тягнути кудись. На сувенірному ринку зникають ручні роботи, все машинне і китайське. Таксі дороге, харчування дороге, засилля бургер-кінгів... Гидко.
      Чому ніхто не попередив нас із тих, хто робив цей машрут, аби ми більшість часу провели у справжній Мексиці, а цю частину лише проскочили? Я думаю лишити речі у Канкуні і здриснути у Гватемалу, куди-небудь, аби тільки втекти від цього курорту. Ніхто не попереджав, але ми попереджуємо: узбережжя Мексиканської затоки, усі ці міста поблизу Канкуна - це не те, це на любителя, а ми не любителі. Ми краще будемо бекати і мекати іспанською, але це спілкування буде щирим, ніж оце тут. Як можна? вчора стільки слухала студента-антрополога, а сьогодні у журналі "юкатан тудей" вичитую: не ведіться на слова про бідних дітей майа, які заробляють рукоділлям, і не ведіться на розповіді про кооперативи. Цей хлопець каучсьорфер, ми "брати", якого біса?!
Кампече. Кампече занесений до спадщини ЮНЕСКО, і місцева влада дуже старається відповідати наданому статусу. Закупили 5ть відтінків фарби і вифарбували однаково весь історичний центр. Наче будинки і кольорові, але начисто позбавлені фантазії і душі. Просто пластмасова цяцька, пустушка. Місто при непафосному вигляді відчувається як пафосне. Воно непогане, так... Тут пірацький спадок, що не магазин чи забігайлівка - то пірати, ми теж жили у хостелі "Пірат", але нам тут некомфортно. Однаково пофарбовані будинки шкіряться ґратами вікон і дверей, наче ховають справжнє життя від сторонніх. Натовпи туристів. Тут ми вперше зустрічаємо росіян. Особливість Кампече - високі, до метра, тротуари. Вузькі. Коли двоє дорослих розминаються - страшно впасти.
      Все наче на місці: історія, традиція... Але нам не подобається. ми проводимо тут два дні і дві ночі і тікаємо геть. у Меріду.
    Меріда. Це місто божевільного шопінгу і величезних черг до банкоматів. Місто, яке вже лихоманить перед Різдвом. Місто знижок і заплутаних маршрутів автобусів. Місто високих стель. Ми теж зачепилися за цей довбаний шопінг. Бо справді дешево, вибачте вже, людоньки, двох дур. Я не можу пройти повз комплект білизни, яка на наші гроші коштує 50 грн (ліфон + трухани). Я гребу. Як і не можу пройти повз магазин із камінням, де разка намиста має знижку у 50%. Коротше, ми як самі попали у ту істерію. Зрозуміли, що треба тікати.
     Сьогодні просто взяли, сіли на автобус і поїхали у якесь приморське містечко. Там покрутилися, виявили, що воно все ще туристичне, пішли на автовокзал, наобум вибрали автобус із найдальшою точкою прямування, і гайнули. Потрапили у якесь напівпорожнє село, де дуже-дуже багато будинків з оголошеннями "продається". вийшли на пляж. Так, там був пустинний пляж. Сильний вітер в обличчя, неспокійне море, мутне, якесь зле. Піщаний берег, безкінечний, без жодної людини... Тільки собаки бездомні часом траплялися. Мертві і живі чайки. Якісь викопні тварюки. Тільки у воду йти не хотілося, і ми повитягали цицьки на сонце і загорали, бо все одно нікого не було. Але... Не те. не те, і все. У понеділок вирушимо у Канкун, де кинемо речі. А звідтам на Карибське море. Та якщо і Карибське море буде нетопальто, тоді у Гватемалу. Не люблю курорти, брррр.