В загул в Ягул

[gohatto_n]

Думала, що вже об'їздила довкола оахаки все і нічого нового не відкрию. Але в якийсь момент з вікна автобуса на Мітлу відкривається мені петрогліф і дядько каже, що це лишили "номади" 6 тисяч років тому. Я, звісно, одразу ж вирішую поїхати сюди і дослідити місцину. Дядько обіцяє, що буде багато петрогліфів і печер.

Отже, через день ми пробираємося крізь шумний базар і сідаємо на колєктіво до Мітли. Вийти треба десь на дорозі, орієнтир - скеля і петрогліф на ній.


Виявилося, що місцина називається Ягуль. Тобто це місце поруч із Ягуль, бо Ягуль - це таке собі типове сапотекське поселення з пірамідами. Але ми того не знали, а просто вискочили з машини посеред траси і побігли до скелі.
Но нє тут то било. Скеля була обнесена колючим дротом, і ми витратили деякий час, аби знайти у дроті дірку. Далі надибали печери, доступ до яких було перекрито муром і воротями. Та ворота струхлявіли від часу, тож ми просочилися у щілинку. І вийшли на давнє поселення людей і стоянку археологів 1962 року розливу (про що свідчив знайдений у печері пожовтілий журнал). Печери були прикольні, особливо мене вперли впадинки, у яких, вочевидь, розкладали вогонь... не знаю, чи давні номади, чи археологи, чи і ті, і ті... Від впадинок ідуть цікаві канавки, призначення яких мені невідоме, а пани археологи говорити з простими смертними не хочуть (питала на профільній спільноті).


Не задовільнившись знайденим, ми вирушили шукати петрогліфи далі. Для цього піднялися в скелі, де перед нами відкрився дуже мексиканський пейзаж...


І такий...



Там Ерік знайшов якийсь кущ, який мав спасти мене від кишкової бактерії, яка мене скручувала уже третій день. Робити чай з цього куща йому радила abuelita, але мені все ж було стрьомно його пити. хоч один листок я все ж прожувала - повна кастанедіанщина.

В якийсь момент ми вийшли на якесь недобудоване ранчо. Там до дерева дротом був прив'язаний собака. Прив'язаний так, що і на ноги стати не міг. геть виснажений і худющий. Біля нього стояла вода у каструлях, тобто хтось за нього "дбав". Але це був шкелет,а  не пес... Я щось не знала, що робити... подумала, що він мені буде снитися... і виплутала його з того дроту. Собака був дуже радий і одразу побіг за нами. Щоправда, він був надто слабкий, аби іти, тож часто стомлювався.

Попутники мене засудили. Бо там за нього "дбали", а тут він сам помре чи його зіб'є машина. Я теж почала думати, що, певно, поспішила. Але було вже пізно, ми зайши далеко від того місця.  Пес радо зжер шматок кокоса, а більше у нас нічого не було. Тож ми пішли шукати псу щось жерти, а Ерік пішов один в скелі.

їжі ми так і не знайшли, але Валя хотіла пройтися далі, бо може там будуть магазини. "Там" було у напрямку Ягула, і скоро до нас приєднався Ерік, що виповз з кущів у пошуках археологічних руїн. Та поки ми чалапали до того Ягула, пес десь відстав і загубився.

Ягул виявився геть віддаленим місцем із давнім поселенням. Жодного відвідувача тут не було. Зате стояла будка і продавалися квитки по 45 песо. На вході висів яскравий плакат із петрогліфами. Я виклала останні гроші і ми пішли всередину. Там були типові мексиканські руїни:




Яким же був наш подив, коли ми не знайшли ніяких печер і петрогліфів! Дядько на стійці сказав, що до печер пиляти звідси дві години в один бік, але небажано, бо ми взагалі лєві люди, а треба мати дозвіл і блаблабла. Не знаю, може про дві години він прибрехав, аби ми не йшли, бо було вже досить пізно... Енівей, ми туди не пішли. Бо і справді було пізно, а нас чекав автобус на Гуанахуато)) Але це вже окрема історія...