gohatto_n | Sep. 2nd, 2011

Sep. 2nd, 2011

Доки змоги обробляти фотографії я не маю, розкажу-но про туалети. Туалетна тема глибоко турбувала мене всю поїздку, і тому я не можу оминути її стороною.

Монголія, як відомо, країна степова. Тому люди звикли робити все на виду. У юрті сплять всі покотом, спарюються невідомо як (хоча Мел розповідала байки про увіткнуту посеред степу парасольку, яка буцімто попереджає про злягання усіх довкола), ну і кущиків, аби справити нужду, тут немає. Ми для цього діла використовували каремат, який брали з собою в поле і споруджували такий-сякий прихисток. А ось монголи звикли ставитися до своїх туалетних справ значно простіше за нас. Коли ми розбили палатку у дворі Ням-очура десь між юртою і сортиром, то господар дому вирішив сходити посрати. Закрившись у туалеті, він почав дуже голосно віддаватися процесу. Пердіти, крехтіти і видавати такі звуки, від яких у нас з Мирослав-Іванівною вуха самі собою звернулися у трубочку. Ми подумали, що це просто особливість Ням-очура. Мовляв, господар дому, тому і не смущається. Однак дуже скоро і неоднократно могли спостерігати таку картину: хтось іде в туалет срати, лишає двері нарозпаш, і починає так гучно ТУУУЖИТИСЯ і КРЯХТІТИ і ЧАВИТИ ГІВНО! І ми вже наче й не знаємо куди дітися...
Із пісянням теж просто: сіли в кружок і сцють. Чоловіки своїм кружком, жінки своїм. І вони просто не здатні зрозуміти, чому іноземці никаються туди-сюди не знаходячи собі місця. Бо проблема сховатися задля справляння природньої потреби монголам не властива в принципі! Тому моя пантоміма на тему посцяти в кафешках викликала радісний регіт. Тому мене неодноразово посилали сцять надвір. Ну ось просто надвір, у місто, не у туалет! Хоча туалети, звісно, є. у 5% випадків кафешка матиме туалет. Там дві дірки: для сцяння і для срання. Мене завжди цікавило: невже справді монголи сцють і сруть у різні дірки? Обидві дірки продовгувасті, тільки у одній прорізана пімпочка для потоку сечі. Краса!
А ось Росії-матушці сортири не потрібні, адже там ТАЙГА! ви думаєте, в Україні проблема з туалетами? нічого подібного! У нас вони є в кафешках, на заправках, в ТЦ... у Росії цього нема. Кафешки без туалетів, на стоянках часто туалети платні, і це особливо доставляє під час срачки. Коли наш друг САД мав срачку (яку лікував водкою з сіллю), то ізволіл просрать рублів 100 чи навіть 200 за ніч! Мало того, дехто примудляється при цілодобовому режимі роботи закривати туалети на ніч. Я так і сказала одним таким у кафешці: відкрийте, бо піду за кафе і насру, вам же вонятиме! Але вони не відркили і я насрала, як і багато відвідувачів до того. Але у більшості випадків навіть сумнівне задоволення сходити у сортир із підкатаними штанами, аби не перемазюкатися, було нас недоступним. Ми срали у тайзі, у полях, у соняшниках, у посадках.... Критерієм вибору стоянки ставав доступ до кущика, за яким можна укритися і дати волю "почуттям". Звісно, у європейській Росії із цим простіше. Але мені у голову не вкладається: невже цим всім заправкам і кафешкам приємно мати засрану околицю?
Монгольські та Російські туалети, вірніше, їх відсутність, пробуджувала у мені патріотизм. Воістину, с чєго начінаєца родіна?

(Це вже записи, писані в процесі мандрівки...)

Хатгал.
Ми прибули сюди вчора, попрощавшись з іншими членами нашої команди. Меллон з Дімою вирушили в бік Бурятії, відвідувати якийсь доцан та божественного (майже) корейця з блакитними очима Антона, який пообіцяв їм вписку у юрті. Влада впала на хвоста італійському фотографу Массімо (аааааах!) і поїхала підкорювати Гобі («Чесно кажучи, я просто дуже втомилася і вирішила побути одна»), а ми з Уляною поїхали за нашим маршрутом – на озера Хувсгул, до Хатгалу…

Там думали брати коней і рушати навколо, милуватися на місцевих та історичні пам’ятки.
Похід на автовокзал нічого не дав. Проїхати 101 км до Хатгалу нам пропонували за якісь страшні суми, типу 150 000 тугриків. Потикавшись і помикавшись, ми вирішили йти вздовж доріг і уповати на попутки. Так і зробили. Пекло нестерпно сонце, кожен міліметр шкіри був просякнутий пилом… Наші наплечники тепер видавалися важучими і величезними, ми втомлено волочили ноги, виходячи з Мурона. В процесі ми побачили, що вибрали «не ту колію», пішли на іншу…
Але по «старій» їхала машина, і ми замахали руками. «Хатгал? Хатгал?» - випитував водій, і ми радісно закивали. Водій хвацько вийшов із машини і написав ціну. Ми сторгувалися за 40 тисяч (замість 150!) і за три години доїхали до озера Хувсгул – найбільшого прісноводного озера Азії.
...Ми подарували двом маршруточним дітям маленьких іграшкових динозавриків, чим викликали суцільне схвалення. І один з наших попутників – власник супермаркету на ім’я Ням-очур, журналіст із 32дворічним досвідом, запросив нас зупинитися в його юрті і розділити з ним його стіл. Це був перший успішний контакт з часу нашого в’їзду на територію Монголії. І ми радісно погодилися.

( Read more... )

Та то все була приказка, казка нас чекала попереду. Хоча про ту казку й не так вже цікаво писати, як про попередню. Між тим, ми з Уляною вирішили робити ноги з цих ваших Монголій. Ніколи не думала, що буду мріяти потрапити в Росію. Тоді ж я зняла це розмите (бо всі «оператори» роз’їхалися раніше), повне відчаю відео:Довго чи коротко, але ми доїхали до Хатгала і знайшли автобус до Мурона. Але звідтам виїхати тим шляхом, яким виїхала Меллон, нам не вдалося. Ціни заломлювали просто казкові, грошей у нас не було… Про гроші – то окрема пісня. У Монголії понеділок – вихідний. Тобто не працює жоден банк. Банкомати там рідкість, і часто теж не працюють. Якщо вдається знайти обмінник, то треба пам’ятати, що в Монголії не приймаються купюри старіші 2000 року, а іноді 2006. Крім того, офіційний курс діє лише для крупних купюр, типу стодоларових банкнот. Для 20, 10, 5 баксів курс суттєво менший. Гей, ви, люди, котрі були в Монголії! Чому жодна холера про це не написала? Ми були з доларами, але обміняти їх не могли. Тугриків майже не лишилося. На автостанції нас просто висміяли, коли ми пропонували платити начебто ту ціну, за якою виїхала Меллон. Шляхом відчайдушних суперечок ми вторгували поїздку в Улан-Батор за 50 баксів (на щастя, водій не подивився на рік купюри) + 8 тисяч тугрів. Вертатися в УБ нам навіть з доплатою не хтілося, не те, що за гроші, але думка про повернення в Росію і гіпотетичну Грузію затьмарила нам голову…

Попереду була ніч, 600 км бездоріжжя і монгольський громадський транспорт. Що це таке – описати неможливо. Це треба просто пережити. ( Read more... )

(писано в дорозі)

Поблизу Ангарська жвава траса, і ми впевнені, що скоро виїдемо. Але автівки не поспішають гальмувати, аж доки біля нас не зупиняється великий білий «американець» Вольво. Звідти висовується усміхнене обличчя молодого хлопця-з-картинки: «Хорошо, девчьонкі, ми вас возьмьом!».

Однак за мить зупиняється ще одна фура, і звідтіля виходить напарник. Він небритий, похмурий і зиркає з-під лоба. Та й брати нікого бажанням не горить. І взагалі, вони не на наш зов зупинилися, а так ото: поїсти. Напарник говорить різко, йому ми явно не посміхаємося. Але хлопець-з-картинки вмовляє нас взяти. І у кафешці ми косимося на них, вони косяться на нас. Уляна робить круглі очі: «Настя, я боюся з тим їхати, давай я поїду з першим…» Мені теж не дуже кортить їхати із похмурим хлопцем, який явно не в гуморі. Але що поробиш… Уляна ніколи не їздила на фурах, ніколи не їздила одна…
- Улян, я просто як від серця того мачо відриваю! – бурчу я і додаю, що «ти мнє торчіш» за цього красунчика.